Житомир

В лівій частині нашого міського парку був глибокий яр. На початку 50-х років минулого століття для зручності проходу до танцювального майданчика через нього побудували цей підвісний місток. Місток дуже сподобався молоді. Він був гнучким, і на ньому можна було розгойдуватися як на гойдалках. Весною 1955 років трапилася аварія. Місток не витримав розгойдування - лопнув трос і він обрушився. В мить, коли це відбулося, я якраз встиг перейти місток. Ті, хто на ньому знаходився, впали в яр. Переломи і удари були, але обійшлося без жертв. Місток демонтували, яр засипали.

Святослав Теофілович Ріхтер народився в Житомирі 20 березня 1915 року. В цьому місті пройшли його перші дитячі роки. Все своє життя геніальний музикант присвятив удосконаленню виконавської майстерності. За 55 років
роботи на сцені Святослав Ріхтер дав 3600 концертів в 36 країнах світу. Його репертуар полягав із понад 27 тис. музичних творів. Музикант знав напам'ять практично всі твори, які були написані відомими композиторами протягом 200 років. В Житомирі всесвітньо відомий піаніст офіційно дав 4 концерти, в Україні - 169.

Ганна Голтвянськая

Довжина дамби 100 метрів, висота 21 метр.
Дамба будувалася для забезпечення технічною водою промислової зони Житомира. Будівництво дамби велося з популярного в ті роки збірного залізобетону. Порожнисті залізобетонні блоки виявилися недовговічні і тепер дамба знаходиться в аварійному стані.

Роком заснування Житомира вважається 884-й. Як свідчить легенда, свою назву місто отримало по імені дружинника київських князів Аскольда і Діра – Житомира, котрий як будь-то відмовився служити ворогам князів, сховався в лісах і поселився на скелі в місці злиття рік Кам’янки та Тетерева. За іншою легендою, розповідається, що тутешні мешканці спрадавна торгували хлібом і жили мирно. Є свідчення того, що в старовину навіть в центрі міста сіяли жито, ячмінь, стояли вітряки де мололи зерно. Про місто говорили: «Мир і жито», «Мир Житичів». Є ще один варіант походження назви міста – це скорочена форма від «животомир», - символ мирного, спокійного життя.
Але життя в Житомирі аж ніяк не було спокійним.
В 1240 році Житомир зазнав нападу численних орд хана Батия. Місто було повністю розорене та зруйноване, мирні жителі були вбиті або забрані в рабство.
В 1320 р. житомирську фортецю захопили литовські князі В ці ж роки почастішали набіги кочівників. Місцеві жителі будували оборонні споруди з підземними ходами, на залишки яких і досі натикаються будівельники. Але ці оборонні споруди не дуже то й допомагали жителям Житомира.
У 1399 році золотоординський хан Едигей розгромив військо литовського князя Вітовта, захопив і розграбував Житомир.
У 1444 році Житомир одержує магдебурзьке право. Місто поступово росло й розбудовувалося, розвивалися ремесла, торгівля. Його центром і самим значним спорудженням був замок. Але, як будь-яке крупне місто, воно притягувало нападників. За словами літописця, «...без меры много зла сотвориша» набіг кримських татар у 1469 році. Повністю було зруйноване місто ханом Менгли-Гиреєм й в 1482 році. В першій половині XVI століття місцевий архітектор Семен Бабинський проводить роботи по укріпленню Житомирського замку. Перемуровуються його стіни, поглиблюються рови, що затоплювалися водою при обороні. По опису 1572 року, в ньому було 142 дворів, замок и старостинський палац.
Після Люблінської унії 1569 року Житомир потрапляє під владу Польщі. Місто на той час вже було досить значним економічним та католицьким вузлом Полісся. В 1596 році місту надається право на проведення двох ярмарок на рік, що пожвавлює торгівлю й покращує матеріальне положення населення.
Під час війни Богдана Хмельницького в 1648 році, місто було взяте запорожцями. А в 1651 році на північній околиці Житомира козацькі загони Івана Богуна розбили 17-тисячну армію польського князя Четвертинського. Тоді ж у місті побував й сам Хмельницький.
В 1686 році, коли Київ переходить до Росії, Житомир стає головним містом зменшеного Київського воєводства. В Житомирі діяло чотири монастиря та дві духовні семінарії. До нашого часу збереглися келії єзуїтів, що були збудовані в 1724році.
В 1737 – 1751 роках в місті будується Кафедральний собор Св.Софії з дзвіницею. В 1765 р. в ньому було 5 церков (2 православні й 3 католицькі), великий палац та 285 будинків.
Коли вся Волинь була приєднана до Россії, Житомир стає уїзним містом, а в 1804 році, за “неимением в губернском г. Новоград-Волынске удобных зданий для присутственных мест”, стає центром Волинського намісництва. Місто починає інтенсивно розбудовуватись, центр забудовують кам`яними будівлями, відкриваються просвітні і культурні заклади: чоловіча гімназія, чотирьох класове училище, пізніше пансіон шляхетних дівиць, бібліотека, театр.
В 1838 році закінчується будівництво семінарського костьолу Св. Іоана з Дуклі, а в 1874 році – Преображенського кафедрального собору.
Преображенський собор побудований у візантійському стилі з характерними рисами давньоруської архітектури XI—XII століття. Раніше на його місці була Василіанська церква. Висота собору сягає 53 метрів. На дзвіниці був встановлений головний дзвін вагою в 500 пудів. В будівництві собору приймали участь робітники, що зводили в 1818—1858 роках Ісакіївський собор в Петербурзі.
В 1865 році при міській бібліотеці створюється Житомирський краєзнавчий музей - скарбниця пам`ятників матеріальної і духовної культури краю.
У 1896 році була споруджена вузькоколійна залізниця Житомир—Бердичів, а під час першої світової війни широка колія зв`язала Житомир з Бердичевом і Коростенем.
Ну а потім була громадянська війна 1917 – 1921 років, під час якої влада у місті змінювалася тринадцять разів.
Після встановлення радянської влади в Житомирі відкривається багато нових промислових підприємств. В 1935 році відкрито залізничну лінію Житомир-Фастів, що зв`язала Житомир із Києвом.
Під час Другої світової війни за Житомир велися дуже жорстокі бої. При звільнені Житомира від німців, радянським військам доводилось двічі брати місто. Все це не могло не сказатись на місті. Житомир лежав в руїнах. Але після війни місто відбудувалось й зараз Житомир адміністративний центр однієї з найбільших областей України.
З Житомиром пов`язані біографії багатьох визначних осіб.
Активними провідниками культури на житомирській землі були поет А.Безіменський, драматург І.Кочерга, композитори В. Косенко, Б. Лятошинский, М.Скорульский, режисер В.Магар, фольклорист і хормейстер М.Гайдай
В Житомирі в 1909 році жив видатний російський письменник Купрін О. І.
У Житомирі почав трудове життя кінорежисер і письменник О. П. Довженко. В 1914-1917 роках він учителював у другому вищому початковому училищі. Ім`ям О. П. Довженко в 1954 році названо колишню Провіантську вулицю. У будинку № 51 по вулиці Путятинській він жив у 1919-1920 р. На меморіальній дошці - барельєф О. П. Довженко з бронзи і текст: «У 1914- 1921 р. у місті Житомирі жив видатний український радянський кінорежисер і письменник Олександр Довженко».
В Житомирі, на тихій Дмитрівській вулиці, у невеличкому будиночку народився майбутній Головний конструктор перших штучних супутників Землі і космічних кораблів Сергій Павлович Корольов. У цьому будиночку, що зберігся до наших днів, відкритий Меморіальний музей С. П. Корольова.
У експозиції музею більше двох тисяч експонатів. У кімнатах меморіальної частини музею за спогадами матері Сергія Павловича Марії Миколаївни Баланиної відтворена обстановка тих далеких років. Стіл, стільці, письмовий стіл, етажерка з улюбленими книгами, посуд, вишиті рушники, гасова лампа, рідкісні фото, сімейні реліквії.
Експонати музею розповідають про життя і наукову діяльність С. П. Корольова. Вже в юнацькі роки він займався планеризмом, повітроплаванням, інженерною справою. Захоплений ідеями К. Е. Ціолковського, С. П. Корольов став одним з організаторів групи вивчення реактивного руху, що поклала початок вітчизняній космонавтиці. Під його керівництвом ще в 1933 році створюється перша радянська ракета 09, а пізніше крилата - 212 і ракетоплан РП-318. Навколо С. П. Корольова збирається група талановитих інженерів-конструкторів у складі Ф. А. Цандера, М. К. Тихонравова, Ю. А. Побєдоносцева й інших, що послідовно вели науковий пошук. Вже тоді закладалися основи здійснення фантастичних проектів по створенню реактивної авіації і ракетно-космічних систем.

"Інфанта" по-іспанськи означає "принцеса". В 1937-му році в Іспанії гриміла громадянська війна: тамтешній демократичний уряд, що підтримувався Радянським Союзом, воював з генералом Франко, якого, у свою чергу, підтримувала фашистська Німеччина. Можливо, саме тому радянська преса наполегливо називала Франко "фашистом", хоча насправді ідеологія іспанського генерала була далека від ультра-шовіністичних поглядів Гітлера й була скоріше помірно-націоналістичною. Історики зафіксували дивний факт: за увесь час правління "фашистського" генерала Франко (а це більше 30-и років) в Іспанії було розстріляно всього... 47 чоловік - головним чином, карних злочинців. Проте, наприкінці 30-х років Іспанія стала свого роду полігоном для випробування Радянським Союзом і Німеччиною нових видів своїх озброєнь. А страждали, як це завжди буває, мирні жителі.
Починаючи з 1937 року, Радянський Союз став приймати на своїй території іспанських дітей, чиї батьки загинули в результаті війни. Дітей у віці від восьми до 15-и років вивозили в СРСР і поселяли у звичайних радянських родинах. Майже всі ці родини офіційно всиновляли маленьких іспанців, даючи їм нові імена й свої прізвища. До речі, один із кращих хокеїстів всіх часів і народів Валерій Харламов був наполовину іспанцем: його мати в 12 років була евакуйована з Мадрида в Москву.
У тому ж 1937-му іспанські діти з'явилися й у Житомирі. Судячи з архівних даних, їх було всього 15 чоловік. Наймолодшому виповнилося 9 років, самому старшому - 13. Дітей розмістили в родинах житомирян - тих, хто побажав усиновити маленьких іспанців. Дітлахам змінили прізвища й імена й направили вчитися в житомирські школи. Серед цих п'ятнадцяти чоловік була 11-літня Марія-Лаура Палома, що доводилася двоюрідною племінницею... іспанській королеві! На жаль, ніде в архівах не залишилося хоча б непрямих вказівок на те, яке прізвище одержала дівчинка після свого вдочеріння житомирською родиною. Не виключено, що вона жива дотепер і проживає в нашому місті, і сьогодні б їй було 80 років. Цілком імовірно, що в Марії Паломи залишилися діти, внуки й навіть правнуки, які можуть і не підозрювати про те, що перебувають у спорідненні з іспанською королівською родиною!

А в серпні 1941 року, коли в Ємільчино ввійшли німці, якась частина місцевого населення взагалі не знала, що почалася війна: відчувалася відсутність радіоточок у далеких селах. Зареєстровано випадок, коли наприкінці серпня 1941 року в Ємільчино з'явився дідок на бричці, що не знайшов нічого кращого, як запитати в німецького патруля, де тут... осередок ВКП(б). Виявилося, у селі дідові доручили відвезти в Ємільчино партійні внески, не знаючи, що в селищі вже цілий місяць німці господарюють.
Вибили фашистів із селища на самому початку 1944-го року. Коли останній німець переступив кордони нинішнього Ємільчинського району, вся Житомирщина була звільнена від німців.

Полісся є найбільш архаїчним регіоном України, який і досі зберігає свій неповторний колорит. З-поміж інших регіонів України поліські строї вирізняються домінуванням двоколірної біло-червоної гами, відсутністю купованих тканин та тканим і вибійчаним декоративним оздобленням вбрання. Біло-червоне кольорове звучання у поліському костюмі підкреслює його архаїчність і символізує поєднання двох начал: духовного-божественного (білий) та плотсько-земного (червоного). Пограниччя цих стихій маркується поясом, як межею між буденним освоєним і піднесено незнаним. Пояс, зав'язаний на людині, був центром його вертикальної структури, місцем з'єднання сакрального верху та матеріально-тілесного низу.

Архаїчність поліського строю простежується також у жіночих головних уборах "намітках", які становлять так званий платовий головний убір характерний для багатьох древніх народів. Це шматок полотна, обвитий по основі (кибалці, очіпку) навколо голови. Старші жінки зав'язували намітку так, щоб вона закривала низ підборіддя. Як правило кінці намітки орнаментувались червоними смужками, виконаними технікою перебірного ткацтва або вишивки.
Збереження архаїчних рис в одязі пояснюється факторами природно-географічними (ліс, болото) та соціально-економічними (відносна віддаленість населення від великих промислових та культурних центрів та основних торгівельних шляхів).
Для поліського одягу типовим був приталений силует плечового одягу (безрукавок-шнуровиць, керсеток, свиток) та розширена донизу лінія поясного одягу (літники, спідниці з фабричного полотна, "спідниці з нагрудником"). Для орнаменту вишивок і узорнотканих матеріалів домінуючими були геометричні мотиви, скомпоновані у горизонтальні смуги, та поєднання червоного й невеликої кількості чорного або синього кольорів (на сорочках, спідницях, запасках, хустках і свитах). Ткані узори виступали у вертикальних або горизонтальних смугах і в клітинку.

З загального масиву поліського вбрання вирізняємо такі регіональні його комплекси як: східно-поліський з чернігово-сіверським підваріантом, центрально-поліський з київсько-житомирським і західно-поліський з рівненсько-волинським.
Розвиваючись на території етнічного пограниччя культура поліського реґіону України зазнала відчутних впливів з боку сусідів - поляків, білорусів та росіян. Так, на західному Поліссі досить відчутними є польські впливи, а на східному - російські. Білоруські простежуються більшою чи меншою мірою на всій поліській території.
Одяг, як відомо, паспортизує не тільки етнічну або регіональну належність етносу, а й може свідчити про вік, соціальне положення людини. Найбільш багатим і аксесуарно різноманітним є так званий ритуальний одяг, який відбиває космогонічні уявлення кожного народу, його морально-ціннісні орієнтири. З-поміж усіх комплексів вбрання все найяскравіше, мистецько і художньо довершене, символічно-сакральне сконцентроване у весільному одязі.

О.Косміна,
кандидат історичних наук

Полісся - територія з автохтонним східнослов'янським населенням, у минулому мінімально охопленим міграціями. Сьогодні це один "з найбільш архаїчних в етнокультурному відношенні регіонів слов'янського світу, що зберігає мовні, обрядові, фольклорні релікти минулих віків". Високий ступінь збереженості музичного фольклору дозволив етномузикологам виявити на Поліссі "історично найбільш ранні й, очевидно, кореневі традиційні форми пісенного мистецтва східних слов'ян". У 30-х рр. тут працювали видатні українські та російські вчені К.Квітка, Є.Гіппіус, З.Евальд, Ф.Колесса, протягом останніх 20-ти років проводиться фронтальне обстеження поліської традиційної музики в ході експедицій Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського (Київ), Львівської державної музичної академії ім. М.Лисенка та Культурологічної Міністерства з питань надзвичайних ситуацій.
Зібрані матеріали дозволяють виокремити у пісенній культурі Полісся три функціонально-стилістичні групи:
а) ранньотрадиційні наспіви (переважно приурочені до певних ритуалів),
б) традиційна (старовинна) лірика (неприурочені або умовно приурочені пісні),
в) мелодії пізньої традиції (їх можна хронологічно окреслити межами ХІХ-ХХ ст.). Найпотужніший пласт складають ранньотрадиційні наспіви - він є базовим для музичної стилістики цього регіону, тому заслуговує особливої уваги.

Ранньотрадиційні наспіви
Мелодії ранньої традиції мають витоки у культурі поганської доби, більшість їх закріплена за певними датами й термінами календарного обрядового циклу (Різдво, Великий Піст, Трійця, Купало, жнива тощо), пов'язана з оказіональними (наприклад, "викликання дощу" чи "відвертання хмари") та родинними ритуалами (хрестини, весілля, похорон).
Первісна функція таких наспівів - магічна: вони мали впливати на сили природи з метою підпорядкувати їх потребам людської спільноти, також регулювати соціальні відносини (наприклад, знешкоджувати чаклунів тощо).
Обрядовими діями відзначалися певні стани в житті природи, від яких залежав успіх вирощування врожаю: дні зимового й літнього сонцестояння (святки й Купала), кінець зими - початок весни, перехід від весни до літа (троїцький період), пора визрівання й збору врожаю (жнива). Періоди між сезонами вважалися перехідними, кризовими - в цей час відкривався кордон між двома світами й на "цьому світі" з'являлися представники "того світу". Їх спочатку з пошаною зустрічали (обряд "зустріч весни"), годували (обряди колядування, "водіння Куста"), визначений час співіснували з ними, а по закінченні транзитного періоду випроводжали ("проводи Зими", "проводи Русалок"), знищували атрибути перебування "предків" (спалювання "відьми" на Купала, розривання вбрання Куста). Кордон між світами повинен був знову закритися, а потойбічні сили мали відійти до місця свого постійного перебування.

На Поліссі "культ предків" був дуже розвиненим. Ще й сьогодні поліщукам, народженим у 1910-20-х роках, відома магія ритуального спілкування з померлими. Поліські жінки, які за щоденними турботами роками не вибирались за межі свого села, загубленого серед соснових борів й нескінченних боліт, в скрутну хвилину зверталися за допомогою до всевладних "дідів". Ті, як дізнаємося з фольклорних текстів, мешкали за хмарами й опікувалися живими родичами, навідуючись до них у певні дні:

Попуд лісом темна хмара, йа в тий хмарі мий батенько,
Попид хмарою ходить, із хмарою говорить:
- Ой хмаронько, ой мамонько, обийди чисте поле,
Моє дитьо в чистом полю, на чужому загону...
(співається у жнива, записано у 1984 р. в с.Дубчиці Зарічненського району Рівненської обл.)

…Гості мої жаданиї - батько й мати з України [у розумінні поліщуків - з далеких країв]
Вчора пізно приєхали, сьодні рано од'єщають, [нічні гості - померлі батьки жниці]
Од'єщавши приказвають: - Горуй, дитьо, горуй, дитки свої мали годуй…
(співається у жнива, записано у 1986 р. в с.Прикладники Зарічненського району Рівненської обл.)

Вийди, дєдоньку, та й на юлоньку. Приспів: Щодрий вечор, добрий вечор!
Послухай Того, хто в хмарці гуде, пчілоньки веде…
(щедрівка, записано у 1989 р. в с.Хоцунь Любешівського району Волинської обл.)

Одним з найвпливовіших способів спілкування з представниками "того світу" став обрядовий спів - надзвичайно голосне (на межі крику) виконання магічних пісенних заклинань. Разом із ритуальними акціями, що підсилювали їх дію, специфічним місцем і часом застосування обрядовий спів мав величезну силу - життєтворчу і руйнівну, залежно від того, на що був спрямований. Він використовувався не у всіх обрядах, а головним чином у тих, які у землеробських суспільствах пов'язуються з отриманням врожаю. Тому взимку, коли земля спить, голосного співу майже не чути, натомість у весняно-літній час інтенсив-ність обрядового співу різко зростає.

У східнослов'янських традиціях магічні календарні пісні виконувалися майже виключно жінками: ранньою весною - незаміжніми дівчатами, пісні троїцько-купальського циклу співали переважно дівчата й молодиці, влітку, у час визрівання хлібів - заміжні жінки виконували жнивні пісні. Єдина пора, коли у відправі ритуалів брали участь діти й чоловіки - це зміна старого й нового року. Початок річного циклу, що тепер припадає на Святки, відзначений "парадом" всіх основних статево-вікових і соціальних груп традиційного суспільства: це знаходить вираження у багатократності повторення ритуального обходу дворів колядниками різного складу - дітьми, дівчатами, хлопцями, чоловіками, заміжніми жінками - кожних зі своїм репертуаром.
Традиція ритуального спілкування з духами природи через спів-крик сформувала ориґінальні співочі тембри. Завдяки магічній функції наспівів специфічна манера їх виконання збереглася й дотепер: поліські ранньотрадиційні мелодії співаються грудним, дещо "дикуватим" тембром з блискавичними переключеннями голосу в головний регістр. Вони насичені акцентованими ритмами, мелодичною орнаментикою, специфічними вигуками. Магія колективного ритуального співу - злиття в єдиному унісоні яскравих жіночих голосів - справляє містичне враження як на виконавців, так і на слухачів. Чарує розмаїття тембрів, свіжість музичних інтонацій, майже не знаних навіть у професійних музичній традиції. У пізніші часи така манера знайшла використання і в ліричних мелодіях.
Визначити хронологічні межі формування мелодій найстаршого історико-стилістичного пласту практично неможливо, тим більше що процес їх усного, а значить - варіантного, оновленого відтворення на Поліссі подекуди триває і нині. Можемо лише відрізняти ранньотрадиційні наспіви від пісень новіших стилів за їх особливими музичними морфологічними характеристиками.

Основними морфологічними характеристиками ранньотрадиційних наспівів є типова музично-ритмічна формула (характерний для певного жанру ритмічний малюнок), відповідна їй силабо-ритмічна форма вірша, специфічні лади (звуковий об'єм вузького звукового діапазону - не більше 5-6 звуків, найчастіше - 3-4-и-звукові звукоряди), унісонно-гетерофонічна фактура (усі співаки виконують принципово одноголосну мелодію, але час від часу хтось з них тимчасово "відхиляється" на інші звуки, утворюючи варіант мелодичної лінії). До кожного такого формульного наспіву, як правило, долучається значна кількість поетичних текстів відповідної тематики. Нерідко діапазон сюжетів буває дуже широким - більше 50-ти на одну мелодію.
Таким чином нині, на початку третього тисячоліття на Поліссі зберігаються старовинні форми музикування, що мають у своїй основі світоглядні уявлення язичницьких часів. Елементи архаїчного світосприйняття простежуються у потребі поліських жителів відтворювати давні ритуали, пов'язані із землеробським календарем, супроводжуючи найважливіші з цих ритуалів співом. Подамо короткий огляд основних обрядових подій, типових для Полісся, та пов'язаних з ними пісень.

І.Клименко,
кандидат мистецтвознавства

Посилаємося знову ж на Михала Забарського, оскільки відомості, викладені їм, досить цікаві. Так, він повідомляє, що в ріці Тетерів ще в 1502-му році водилися осетри. Купець зауважує, що ще в XIII столітті цих осетрів поставляли в Золоту Орду самому Батию. Тетеревскі осетри були досить великі й вважалися "стравами королів". Околишнім селянам під страхом батогів, а то й смерті заборонялося ловити осетрів, а якщо вдалося піймати, селяни повинні були здати їх у замок. Ловом осетрів займалися спеціальні рибалки що перебували на муніципальній (!) службі, оскільки улов шляхетної риби приносив істотний доход у міську скарбницю.
У ті часи в Тетереві водилися навіть... крокодили. Правда, це більше схоже на легенду, оскільки клімат Житомирщини не дозволяв цим рептиліям жити в Тетереві в зимовий період - вони б попросту передохли! І Забарський згадує про крокодилів, однак пояснює, що це була величезна зубаста єгипетська ящірка (мабуть, варан), що втік із клітки в ріку, коли на березі Тетерева перевернулася підвода бродячого цирку. А от леви на околицях Житомира водилися. Одного навіть забили алебардами солдати внутрішньої варти на північній окраїні міста, коли кошлатий хижак зайшов уночі на одну з вулиць посаду.
Між іншим, місцевість, де водилися леви й де нині розташована Крошня, і далі на північ - майже до самого Черняхова, називалася Чортовий ліс. В XV столітті в Житомирі була відома легенда, що переказав Забарський. Так, у районі Крошні в часи прийняття Київською Руссю християнства жив якийсь чаклун, з язичеськими жерцями-волхвами не мав нічого спільного, який зібрав навколо себе язичників, що не бажали приймати Христа, і став робити християнам усілякі капості, аж до вбивств. Апогеєм діяльності чаклуна з'явилося спалення церкви в районі, видимо, нинішнього Соколовського дачного масиву, і вбивство там же місцевого священика. Чаклуна потім піймали дружинники київського князя й віддали, зрозуміло, по справах його: спалили живцем. Однак після цього місцевість, де промишляв чаклун, що розбійничав, з "братвою", і нарекли Чортовим лісом. От у це-те лісу й водилися леви, на яких у часи Михала Забарського влаштовували "облавні полювання" силами житомирського гарнізону або якого-небудь пихатого шляхтича зі своїми гайдуками. Полювання на лева для шляхти або місцевої старшини були чимсь начебто такого собі сафарі. Останнього лева під Житомиром знищили, судячи з усього, десь в 1530 році.

Олевськ - чи не найбільше селище міського типу в Житомирській області. Його населення становить близько 11 тисяч чоловік. Відстань до Житомира - близько 170 кілометрів. В 2002-му році райцентр став обласним переможцем у номінації "Кращий райцентр", оскільки не дивлячись на віддалене місце розташування, Олевск - містечко доглянуте, з досить розвиненою інфраструктурою комунального господарства. І досить древній...

Геологія сьогодні встановила, що приблизно 300 мільйонів років тому територія нинішньої Житомирщини розташовувалася в центральній частині величезного материка, що охоплював нинішні Євразію й Північну Америку й умовно іменованого Пасифідой. Той період іменувався Палеозойською ерою. Тоді на Землі було два материки - другий розташовувався уздовж по екваторі й зараз умовно називається Гондваной. Саме в Кайнозойську еру почалися відкладення вугілля в земній корі. Процес його утворення, здається, відомий: древні дерева, гинучи, із плином часів перетворювалися в камінь. Відсутність на Житомирщині покладів вугілля говорить про те, що рослинністю її територія в ті прадавні часи не особливо славилась. Як невідомі нам і представники тваринного миру, що населяли тоді цю територію, оскільки яких-небудь останків звірів Палеозою - диноцефалів або стегоцефалів - на Житомирщині виявлено не було. Або поки не виявлено.
Було це приблизно 100 мільйонів років тому. Сучасні геологічні карти показують, що Житомирська область, точніше, її північна границя, була материковим узбережжям. Границя цього узбережжя проходила по лінії нинішнього Олевского району (від села Замисловичі), сіл Бігунь, Левковичі, Норинськ Овруцького району й до самих Народичів. Океанські хвилі билися в скелі, на яких зараз стоїть селище Першотравневе Овруцького району. На геологічних картах видно, що територія нинішньої Житомирщини розташовувалася на узбережжі великої затоки в південно-західній частині невеликого материка, що займав площу майже всієї нинішньої Східної Європи й Скандинавії. Яких-небудь грандіозних джунглів, якими 100 мільйонів років тому була покрита майже вся наша планета, на Житомирщині, скоріш за все, було небагато, або ж вони були не настільки густими: імовірно, у ті часи Житомирщина являла собою велике гірське плато, залишки якого ми сьогодні знаходимо у вигляді покладів граніту, а в Овруцьком районі - ще й червоного граніту - кварциту.
Тваринний світ Житомирщини на зорі часів нам невідомий. Хоча можна припустити з великою часткою ймовірності, що на території нинішнього Житомира розгулювали динозаври - царі Мезозойської ери. Правда, великих представників древніх рептилій накшталт 40-метрових 100-тонних диплодоків і бронтозаврів або найбільших сухопутних хижаків всіх часів - тиранозаврів, у нас, скоріше за все, не було. Ці тварини воліли жити в низинах, де простиралися густі джунглі, і в гори заглядали рідко.

Вадим Кіплінг

Адреса 13600, смт Ружин, вул. О.Бурди, 37
Телефон (04138) 2-19-76

Адреса 12000, смт Червоноармійське, вул. Леніна, 121
Телефон (04131) 2-12-64

Природа українського Полісся, його ландшафти та клімат однотипні від Десни до Західного Бугу. Тут малородючі піскуваті грунти, відтак порівняно мало сіл, міст і доріг. Зате достатньо лісів, рік і боліт створили сприятливі умови для вирощування льону, а отже - і розвитку ткацтва, обробки деревини та заліза, витоплюваного з болотної руди, виробництва поташу та селітри для виготовлення пороху та скла. Саме на Чернігівському, Київському та Волинському Поліссі працювали в XVII-XIX ст. численні гути, що витворили стиль українського національного склоробства. У XVIIІ ст. на південній межі Полісся з'явилася низка фарфоро-фаянсових заводів - від Корця (1784), Баранівки (1797-1804), Городниці (1803) на Волині до Межигір'я під Києвом (1798) і Волокитна під Глуховом (1830). До розпису посуду на них нерідко залучали місцевих майстрів, і це вплинуло на розвиток "натуралістичного" струменю в орнаментиці народного мистецтва ХІХ?ХХ ст., передусім вишивання.

Унікальне родовище рожевого шиферного сланцю біля Овруча на Житомирщині давало матеріал для знаменитих різьблених плит у храмах стародавньої Русі та розмаїтих побутових дрібничок. У свіжовидобутому вигляді цей матеріал м'який і ріжеться ножем, але під дією часу, світла й повітря темніє, стає твердим і крихким. Обробляли поліщуки і бурштин, який знаходять на Київщині та Волині.

Типова поліська вишивка ілюструє архаїчний геометризований орнамент, їй властиве переважання червоного, багатство візерунків на рукавах, манжетах, подолі й мінімум - на пазусі жіночої сорочки, що прикривається керсеткою.
Фактурний візерунок, утворений білим лляним поробком на сірій конопляній основі, - головний засіб вираження в поліському чиноватому ткацтві. Професійні ремісники ткали багатобарвні скатерки й рушники найскладніших візерунків і всіляких переплетень із застосуванням 12-16 ремізок. Відомими центрами досі лишаються Кролевець Сумської області, Іванків і Обуховичі Київської, Бехи Житомирської. В 1950?80-х рр. у багатьох місцевостях Полісся спостерігалося навіть збільшення виготовлення візерункових тканих рушників, доріжок, скатертин, хусток. Від традиційних вони відрізнялися багатобарвністю, тональною "розтяжкою" кольору, застосуванням світлоносних матеріалів на зразок люрексу чи ялинкового "дощику" та збільшеними розмірами елементів орнаменту. Цей сплеск спонтанного відродження селянського ткацтва загальмувався на початку 1980-х років, після подорожчання ниток.

Гончарі виготовляли переважно неполив'яний "рожевий" і "димлений" посуд, графічно декорований лощенням. Специфічні для Полісся "божники" - полиці для ікон, прикрашені виїмчастим різьбленням, інкрустовані соломкою, а також однойменні рушники, вишиті з двох чи трьох боків, якими покривають ікони на покуті.

Поліське дерев'яне різьблення дрібніше в деталях, ніж лісостепове, у ньому більше гравірованих елементів. Ритм оголених брусів або колод - основний виражальний засіб поліського будівництва. Житло білять ззовні тільки на півдні Полісся, а на півночі - здебільшого навкруги вікон. Дуже розвинене на Поліссі плетіння побутових речей, меблів і різних знарядь із лози, рогозу, кореня й інших матеріалів, зокрема ликового взуття, коробів із соснової чи дубової дранки.

Спільні риси ландшафтної зони переважають над обласною та національною специфікою не тільки в народному мистецтві Волинського, Київського та Чернігівського Полісся, а й у прилеглих поліських районах Російської Федерації та Білорусі. Чимало спільного з поліським і в образотворчому фольклорі багатоетнічного регіону при середній течії Західного Буга, що з'єднує Полісся та Сокальщину, Холмщину, Берестейщину, Підлісся (Підлясся), утворюючи перехідну смугу між явищами, властивими полякам, білорусам, українцям.
Відмінність між останніми часто визначалася не тільки етнічними, а й соціальними чинниками. Починаючи з XV-XVI ст. на Правобережжі з'явилися сотні польських колоній. Багато їх мешканців уважалися шляхтою, від навколишніх "хлопів" різнилися релігією, заняттями та побутом. На Поліссі "шляхетські" хати часто будували з гранчастих брусів, а не з круглих колод. В оздобленнях інтер'єру та одягу "шляхта" менше використовувала домоткані тканини, вишивки. Їй навіть не личило співати на весіллі, для цього годилося наймати співців.

Важлива роль у місцевому художньому промислі та промисловості (зокрема фарфоро-фаянсовій) належала також єврейським майстрам. У XVІІI-ХІХ ст. на Поліссі з'явилися німецькі і чеські колонії, зокрема поселення на Чернігівщині так званих "гутерівських братів", вихідців із Тиролю, Верхньої Австрії, Швейцарії та Південної Німеччини. З ними пов'язана поява білополив'яного так званого "пузирівського посуду", що є поліським варіантом відомої в середній Європі "габанської" кераміки (Васильєва, 1998). Складність етнокультурної ситуації східного Полісся посилювали багатовікове сусідство білоруських, українських і російських компактних поселень, наявність тут реліктів особливих етнічних груп "сердюків" і "горюнів", а також масиву старообрядницьких колоній.
Будівництво протягом 2-ї половини XVІI-XVІІI ст. на території Чернігівщини гетьманських і магнатських резиденцій, мережі великих монастирів, прокладення в ХІХ ст. шосейних і залізничних доріг на Петербург і Москву призвели до швидкого випередження економічного розвитку східного Полісся порівняно з західним. Якщо на півночі Волині та Київщини для виготовлення селянського вбрання до 1-ї третини ХХ ст. переважно використовували саморобні тканини, то святковий одяг Чернігівщини ХІХ ст. був виготовлений із фабричних, зокрема золототканих матеріалів. Розвинутими були всі галузі художнього промислу, аж до таких спеціалізованих як іконопис і гаптування, скляне та фарфорове виробництво. За кількістю кустарів і ремісників Чернігівська губернія посідала 1-ше місце серед українських губерній і 4-те місце в усій Російській імперії. Втім, територія тогочасної Чернігівщини включала на півночі суміжні землі сучасних Брянської (Росія) та Могилівської (Білорусь) областей.

Отже, як і в інших прикордонних регіонах, матеріальна культура поліщуків-українців нерідко творилася за участю також іншонаціональних ремісників, часто з імпортованих матеріалів. Аналогічна ситуація спостерігається в усіх етноконтактних зонах України - від Слобожанщини, через Донбас, Приазов'я, північне Причорномор'я до Бессарабії, Буковини, Закарпаття, Лемківщини, Перемишльщини. У традиційному мистецтві кожної з них територіальна спільність домінує над національною специфікою. Дослідження таких периферійних місцевостей показали, що їх особливістю (там, де населення не зазнавало примусових переміщень) є збереження архаїчних явищ культури, відкритість до запозичення нових форм, широка варіативність і висока продуктивність традиційної народної творчості до наших днів.

М.Селівачов,
доктор мистецтвознавства

Крім нападів татар і виникнень слідом за цим колосальних пожеж, що іноді знищували житомирський посад цілком і повністю, під стінами Житомирського замку з"являлися й свої, так сказати, доморослі палії. У грудні 1591 року загін українських реєстрових ( що перебувають на державній службі ) козаків під командуванням гетьмана Криштофа Косинського підняв повстання проти поляків і спалив Білу Церкву. З Житомира для розправи з козаками вийшов загін польської кавалерії, що був розбитий козаками під Києвом. Почалося чи не перше в історії України масове народне повстання. До війська Косинського приєдналися не тільки козаки, але й селяни. У січні 1592 року загони Косинського осадили Житомир, в укріпленні якого замкнувся польський гарнізон. Примітно, що посад козаки не торкнули, а от замок підпалили й знищили поляків, що засіли в ньому. Радянська історія називала це повстання "класовим", хоча насправді причиною повстання було те, що син київського воєводи й польського сенатора Конестантина Острозького Януш Острозький відбив у Косинського коханку й той дуже розсердився. 23 січня 1593 року в селі П’ятка (біля Чуднова Житомирської області) відбулася битва повстанців з польським військом. Вона тривала цілий тиждень й у результаті переможця не виявила. Обидві сторони підписали мир. Однак улітку того ж року Косинский був віроломно схоплений у Черкасах і живцем замурований у стіну одного з монастирів.
Черговими паліями Житомира виявилися повстанці Северина Наливайка. Житомир, як й у випадку із Криштофом Косинським, виявився свого роду опорним пунктом польських військ. У лютому 1595 року загін повсталих селян, що нараховував порядку півтори тисяч чоловік, осадив житомирський замок, у якому совалися всього 180 польських солдатів. Довго осаджувати замок повстанці не стали, а просто обклали хмизом і підпалили. Дерев'яні зміцнення згоріли геть, а польський гарнізон був вирізаний повністю. Від тих часів на схилах Замкової гори дотепер видні залишки кам'яної кладки, що являла колись фундамент замкових укріплень.
Втретє від "своїх" Житомиру дісталося в у червні 1631 року. Під містом з'явилися збройні козачі загони гетьмана запорізького війська Тараса Трясила. Трясило тоді воював проти поляків, очоливши одне із численних антикатолицьких (але аж ніяк не "класових") повстань. Козаки налетіли на Житомир, спалили костьол і спробували взяти штурмом замок, але були відкинуті від стін вогнем артилерії. Тоді козаки попросту спалили посад і пішли від Житомира.
А в 1637 році в Україні спалахнуло чергове козацьке повстання під керівництвом Павла Буту (Павлюка). Причиною його була чергова постанова польського сейму про зменшення кількості реєстрових козаків, які перебували на військовій службі й одержували плату з скарбниці. Не козаки, що потрапили до реєстру, обурилися й пішли війною на поляків. До них, як це водиться, приєдналися й багато селян. Улітку 1637 року загін повсталих проникнув у Житомирську міцність під видом... польських солдатів, що нібито прийшли на допомогу місцевому гарнізону. Майже все місцеве населення підтримало повсталих. Однак у вересні 1637 року військо польського магната Потоцького вибило повстанців з фортеці, а саме місто було спалено поляками - щоб помститися за підтримку козаків. Правда, місто дуже швидко відновилося й уже до початку повстання Богдана Хмельницького було досить значною одиницею на карті України середини XVII століття.

В період IX-XVIII ст. Бердичівський землі пережили давньоруський та литовсько-польський періоди. Культура цих періодів, безперечно, успадкувала звичаї попередніх культур.
Територія була добре заселена, природні умови були сприятливими для розвитку господарства, величезні ліси давали матеріал для будівництва та паливо. Заводі Гнилоп’яті відрізнялись родючими землями, де також видобували залізну руду, граніт та глину. І саме тут проходив торговий шлях з Києва в західні землі.
Великий вплив на ці землі також здійснили кочові племена, значно пригальмувавши розвиток краю. Це змусило звести відомі спеціальні укріплення - вали та городища - лінія яких проходила від Дніпра вздовж Росі до верхів’я Південного Бугу. До їх складу входило також Райковецке городище, збудоване на місці старого слов'янського поселення. Після Батиєва нашестя деякий час землі були в союзі з болохівськими князями, але невдовзі перейшли під владу Золотої Орди.
Свавілля татар протривала фактично до 1362 року, коли в битві на річці Сині Води литовські князі отримали перемогу над татарським військом. Настав литовсько-польський період, що тривав до кінця XVIII ст. Територією півдня Житомирщини почав правити Володимир - син Великого князя Литовського Ольгерда. Почала відновлятися стабільність життя та приток людей, але під загрозою татарських набігів переселенці вимушені були зводити укріплені замки. Залишки зміцнювальних валів такого замку було знайдено під час розкопок на старому єврейському кладовищі (нині територія парку ім. Т. Г. Шевченка) археологом Т. Мовчановскім.

Тепер у Ольги вибору не було. Згідно звичаю, вона просто зобов'язана була помститися за смерть чоловіка. Помститися формальному "вбивці" - Малу древлянському. Незважаючи на те, що Мал діяв по закону - за рішенням древлянського віче.

Літопис говорить, що мстила Ольга жорстоко. Перше посольство вона посадила в похоронних човен і закопали живцем. Друге - спалила в лазні. Третє - перебила під час тризни по Ігорю...

Історики практично одностайно стверджують, що розповідь про Ольгіну помсту всього лише «поетичниа» вигадка!

Дуже близький до Коростеня Київ, щоб древляни не знали про смерть посольств. Занадто жорстким було протистояння, щоб древляни дозволили вбити п'ять тисяч своїх кращих людей. Занадто великими були їхні надії на відновлення колишньої величі свого князівства, щоб вони так спокійно поставилися до помсти, будь вона хоч тричі виправдана законами і традиціями того часу. Археологи не знайшли жодних речових підтверджень вбивства такої великої кількості людей. Дослідники древніх літописів і хронік, крім як у Нестора, не знайшли в інших джерелах ніяких згадок про настільки страшне діяння Ольги.

Так що ж відбулося насправді?

Ігоря потрібно було поховати. Війна ще не була оголошена, і Ольга запросила деревлян на поминальні торжества. Тризну справляли на честь бога воїнів Перуна. Це був кривавий бог, і нерідко йому приносили людські жертви. Археологам відомі поховання знатних слов'ян, яких супроводжували вбитих під час Тризни дружини (наложниці) і раби (молодша дружина). Можливо, цей звичай в "Повісті ..." перетворився на розповідь про чергову помсту Ольги. Але в даному випадку археологи знову не знайшли ознак масового убиття людей. Чи місцеві жителі, які з такою пристрастю згадують навіть незначні подробиці подій тисячолітньої давнини, забули місце поховання п'яти тисяч одноплемінників? Навряд чи. Про побиття людей, імовірно, для залякування, говорили тоді багато, але самого побиття НЕ БУЛО!

Історики схиляються до думки, що під час Тризни сталося щось зовсім інше: ЗМОВА! Договір між древлянамі-коростеньцямі і древлянами-киянами.

І немає сумніву в тому, що умови ДОГОВОРУ обговорювали Ольга з Малом не один на один, а в присутності світлих князів безлічі племен, старших і волхвів з обох сторін.

Тризну відгуляли пізньої осені, на межі зими. Ольга повернулася до Києва, стянула в кулак всі свої війська-дружини, взяла Святослава і вирушила до Коростеня.

Літописець розповідає так. Древляни вийшли назустріч. Маленький Святослав " суну копием", яке слизнуло між вух коня і тут же впав на землю. Воєвода Свенельд і вихователь Святослава Асмуд сказали: " Князь уже почал, потягнем, дружино, по князи..." Древляне відступили за стіни Коростеня, але здаватися відмовилися. Ольга стояла під стінами рік, а потім у літописі - казки про горобців, які Коростень спалили ...

На ділі древляни здалися відповідно до договору. Стольний град Коростень, звичайно, спалили, а фортецю зрівняли із землею, та так, що й сучасні археологи мало що знаходять від тих часів. Знать- бояри, і старші, купці - без особливих втрат пішли у свої сільські володіння. Частина народу як військової здобичі Ольга віддала в рабство мужам своїм, а решту залишила, щоб данину платили.

Громадянська війна власне для Житомира почалася вже в грудні 1917 року, коли націоналістично налаштовані праві есери заарештували весь місцевий осередок партії більшовиків. Правда, якимсь чином всім девятьом більшовикам вдалося здійснити втечу з житомирської в'язниці. Пізніше місто кілька разів переходило з рук у руки: від Центральної ради - до червоних, потім - до гетьманців Скоропадського, потім - до петлюрівців... В 1919 році в боях за Житомир загинув командир Таращанського полку Василь Боженко, якого поховали на Старому бульварі в труні... барона Шодуара. Через кілька днів у місто ввійшли петлюрівці, викопали Боженко й кудись відвезли тіло. Але й петлюрівці в Житомирі надовго не затрималися. У тому ж 1919-му році їх вибили з міста червоні під командуванням легендарного Миколи Щорса.
Про те, як комдив Щорс в'їжджав у Житомир, пізніше згадував на сторінках російської емігрантської газети "Воля", що виходила в Парижі, один з очевидців тих подій, хтось Василь Сірих. Він розповідав, що в перший же день присутності в місті червоних були розстріляні 36 чоловік, що представляли дворянство. Червоні кіннотники кинулися грабувати крамниці купців, громити особняки, ті, що побільше. Чоловік п’ятдесят із числа все тих же дворян спробували вкритися в Преображенському соборі, сподіваючись, мабуть, що безбожники не настільки безбожні, щоб опоганювати кров'ю храм. Яке ж було їхнє здивування, коли раптом важкі храмові двері відчинилися, як від удару, і в собор на величезному сірому коні в'їхав сам Щорс! Мовчки направивши коня до вівтаря, він раптом вихопив шашку й розсік стародавнє Євангеліє, що лежало на вівтарі, а потім повернувся до стоявших у соборі й вимовив: "Все, Бога більше немає!". І звернувся до людей, що супроводжували його: "Всіх присутніх заарештувати! Попа - теж!".
Богохульство Щорса вилізло йому боком: через кілька місяців він був убитий під Коростенем. Є версія, що вбито своїми ж, підло, у спину.
Що цікаво: після громадянської війни в Житомирі не залишилося жодного (!) дерев'яного забору: населення розібрало їх на дрова. Навіть будинок барона Шодуара в нинішньому парку Гагаріна, залишений його мешканцями (барон Шодуар вмер в 1919 році, його родичі емігрували у Францію), був розтягнений буквально по цеглинці місцевими жителями. Від палацового комплексу родини Шодуарів залишилися всього два так званих гостьових будиночки (на Старому бульварі й у самому парку, біля літака) і підсобні приміщення, у яких сьогодні розташовується дитячий садок.

Статус міста Баранівка отримала зовсім недавно - в 2001-му році. Розташована вона в 101-му кілометрі від Житомира, на берегах ріки Случ. До речі, цікавий факт. Яка сама довга ріка Житомирщини? Думаєте, Тетерів? Ні, саме Случ. Її довжина становить 451 кілометр, у той час як Тетерева - усього 365. Але мова не про це. розмова, як ви зрозуміли, у нас піде саме про Баранівку, населення якої становить сьогодні біля 13-и тисяч чоловік.

У той час в Бердичеві жив та працював "дідусь єврейської літератури" Мендель Мойхер-Сфорім (Ш. Абрамович). Він відзначився своїми скандальними творами, але справжній скандал викликала повість "Такса, або банда міських благодійників", коли в героях багатії впізнали себе. У зв'язку з цим письменник вимушений був переїхати до Житомира.
В Бердичеві часто бував класик єврейської літератури Шолом Алейхем (С. Рабінович), твори якого відображали життя міста та його мешканців. Тільки на вулицях Бердичева він відчував та повністю занурювався в народний побут.
Існує припущення, що в складі Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів у пошуках старожитностей і народних переказів, восени 1846 р. через Бердічевщину проїздив Т. Шевченко, хоча історичних документів щодо цього немає.
2 березня в 1850 р. в Бердичівському костьолі Святої Варвари абат В. Ожаровскій обвінчав Оноре де Бальзака з поміщицею Евеліною Ганською. У дорожніх нотатках він писав про місто: "Тут з подивом побачив я будиночки, що танцювали польку, тобто сильно схилені, один праворуч, другий ліворуч, третій вперед, деякі понівечені, багато їх було меншого розміру, ніж наші ярмаркові балагани, ... я побачив справжній степ, бо Україна починається у Бердичеві. Все, що я бачив до цього, нічого не варто. Тут починається український чорнозем. ".
3 грудня в 1857 р. в селі Терехові (існує припущення, що в Бердичеві), народився Теодор Юзеф Конрад Коженевський, майбутній англійський письменник Джозеф Конрад.
Славився по всій Україні Бердичівський книжковий магазин Глюксберга, який постійно отримував нові видання з Варшави, Києва, Петербурга, Одеси і Москви.
Відомі музиканти Антон і Микола Рубінштейни також походили з Бердичева. Їх дід, Роман Рубінштейн, був одним з найбагатших купців міста і заснував поселення євреїв-хліборобів (сучасна Романівка). Відповідно до запису в метричній книзі Бердичівської Свято-Миколаївської церкви від 25 липня 1831 р., родина Рубінштейна з 35 чоловік перейшла в православну віру.

Адреса 13200, смт Чуднів, вул. 50-річчя Жовтня, 3
Телефон (04139) 2-17-97

14 листопада 1942 року есесівський патруль із семи чоловік з'явився в будинок до жителя села Бігунь Овруцького району Миколі Защуку: хтось доніс, що в нього в будинку перебуває партизанська явка. Защука заарештували й що з ним трапилося потім - напевно, зрозуміло. Але при обшуку в хаті в Защука німці знайшли невеликий гладко відшліфований камінь, на якому виразно проступали акуратно вирізані невідомим художником малюнки: на задньому плані - величезний ящір-динозавр із шипами по всій спині, а на передньому - люди, які явно полювали на динозавра, тобто кидали в нього списи й шпурляли камені. Начальник патруля виявився людиною грамотною і здогадався, що в часи звіроящурів ніяких людей не було й у спомині! На питання, що це за камінь, Защук відповів, що знайшов камінь тут неподалік, в урочищі. Невідомо, чи ходили потім німці в зазначене місце шукати подібні камені. Знахідку відправили в Берлін і що з нею трапилося потім, не знає ніхто. Цей факт документально зафіксований, а сам документ у вигляді рапорту начальника патруля СС, що підтверджує епізод, зберігається зараз у Ленінській бібліотеці в Москві.
Сьогодні наука довела, що динозаври вимерли на Землі 64 мільйона років тому, наприкінці крейдового періоду Мезозойської ери. Судячи зі знахідки в будинку Защука, виходить, що в цей період на Житомирщині вже жили люди? Хоча, можливо, не виключена й підробка. Але тоді скажіть, кому прийде в голову думка вирізати в камені настільки фантастичні на перший погляд речі, а потім розкидати їх де заманеться?
На користь того, що камінь, знайдений окупантами в Защука - не підробка, говорять наступні факти. У далекому Еквадорі, у тамтешнім місті Куєнка, перебуває знаменита в наукових колах колекція загадкових древніх речей, що протягом багатьох десятків років збирав місцевий священик Карло Креспі. Експонати колекції приносили йому місцеві індіанці. Серед інших загадкових експонатів - кам'яна плита із зображенням ящера, досить схожого по описі на динозавра, зображеного на камені Защука. Звідки, запитується, індіанці могли знати про динозаврів, якщо умудрялися висікати їхнє зображення в каменях? Навряд чи еквадорські аборигени могли зговоритися із Защуком на предмет спільного виробництва археологічних фальсифікацій... Дивно тільки, що майже ніхто в наукових колах сьогодні на ці дані не звертає уваги й не прагне їх вивчити більш досконально.

Вадим Кіплінг

"Спаливши" Коростень, Ольга пішла по деревській землі і "попалила" всі інші міста. Адже саме міста були оплотом військової сили древлян. Щоправда, одне місто вона залишила-таки неушкодженим: Овруч, який зробила новим стольним градом у Деревській землі.

Після наведення порядку в Деревах, повернулася вона до Києва, а потім вирушила через всю країну в інший важливий град, на батьківщину Ігоря, в Новгород, який теж норовив від Києва від’єднатися. В 947 році знову повернулася в Київ до сина. А далі в літописі - 7 "порожніх" років...

Древлянські перекази запевняють, що ці сім років жила Ольга разом зі Святославом не в Києві, а в КОРОСТЕНІ! Так, як ніби саме Коростень все ще був столицею! Наче Святослав не Киевський, а древлянський Великий князь! Ніби все ще в силі древлянське Велике князівство!

До сих пір коростеньці охоче показують приїжджим святі місця: Ольжину купальню (де вона, за переказами, милась, коли жила в місті) і Ольжине дзеркало - стрімкий, відполірований вітрами гранітний обрив на правому березі Вуха.
Що робила вона в спаленій нею ж древній столиці могутнього древлянський князівства?

"А гріхи замолювала!" - Кажуть до сих пір люди похилого віку, сердито піджимаючи при цьому губи.

В 955 році Ольга повертається до Києва, після чого древлянське князівство перестало існувати і остаточно перетворилося в данницю - дві частини урочної данини йшли все тому ж ненависному воєводі Свенельду, а одна - власне Ользі!

Чому ж зараз українськими істориками в кращому випадку замовчується, а в гіршому виставляється в чорному світлі історія древлянського князівства? Відповідь проста. Вся справа - в КИЄВІ! Адже визнати древлян, значить, визнати історичну першість Коростеня. Отже, до тезису "Мати міст руських" потрібно приєднати поняття "Батько міст слов'янських"! Треба відмовитися від гордої легенди про Київ і визнати, що він другорядний - після Коростеня! Потрібно переписати всі історичні дослідження, піддати сумніву дисертації і наукові ступені! Потрібно вгризться в гранітні гори Коростеня і знайти, нарешті, археологічні підтвердження літописних відомостей!

І хто ж, насправді , на такий подвиг здатен? Кияни? Та ніколи! Для них до сьогодні вигідний міф про "деревлянех, звериньським образом в лесех живяху!"

Авторові цих рядків у свій час довелось побувати у відомому на увесь світ своїми історичними пам'ятками Британському королівському музеї. Серед багатьох експонатів там перебуває "мідний меч кельтської культури з кургану Солодовники, Житомир, Україна".
Після прибуття в Україну автор прийнявся розпитувати фахівців, де саме в Житомирі перебуває згаданий курган, однак відповіді не одержав. Так яке ж відношення мають кельтські племена - предки сучасних ірландців, шотландців і валлійців до нашого краю? У свій час, вивчаючи історію Британії, мені довелось прочитати, що в III тисячолітті до нашої ери кельти з'явилися на Британських островах з території сучасної України й витиснули з островів племена пиктів - останні, напевно, належали до нащадків неандертальців, якщо судити по опису їхнього зовнішнього вигляду, і нас мало цікавлять. Історики знають українських кельтів під ім'ям кимврів або киммерійців. Підтвердженням того, що кельти таки проживали на території Житомирщини, є той факт, що в січні 1942 року при підготовці плану "Ост" про колонізацію частини території нашої області німецьким населенням з переселенням або знищенням населення слов'янського, глава СС Генріх Гіммлер особливу увагу приділив тому, що, за його словами, на території Вінницької, Житомирської й Київської областей жили "предки нинішньої великої германської раси, що називали себе киммерами. Звідси вони пішли на північ і дали початок нинішній нордическій расі." (Цитується по книзі Рудольфа Гесса "Велика східна помилка", виданій в Нью-Йорку в 1963-му році). Прибувши в 1942-му році в Житомир, Гіммлер дав вказівку шукати будь-які пам'ятки або просто предмети, що мають відношення до кельтських язичеських святилищ і кельтських жерців-друїдів. Німці виявили в селі Троянів Житомирського району давньослов'янське язичеське капище, що вони помилково вважали кельтським. Гіммлер звернув увагу й на топоніміку: так, назва селища Малин нашої області він зв'язав з мисом Малин-Хед в Ірландії. Цікаво, що на гельській мові (друга державна мова Ірландії) слово "Малин" означає "скеля" (Більш докладно про це ми розповімо, коли впритул перейдемо до історії самого Малина). Хоча сьогодні нам це здається смішним і притягнутим за вуха, а комусь навіть блюзнірським, але Гіммлер побачив на території нашої області ні багато ні мало, а "колиску арійської раси".
Нехай міркування Гіммлера залишаться на його совісті. Ми ж звернемося до офіційної науки. А вона стверджує, що вже в другій чверті IV тисячоліття до нашої ери на території Житомирщини й прилягаючих до неї областей проживало кілька племінних об'єднань, що представляють, напевно, один народ. Офіційна наука, до речі, не спростовує той факт, що цей народ належав саме до киммерійців. Але й не має прямих доказів цього. Багато істориків прямо пов'язують племена відомої на увесь світ Трипільської культури (назва пішла від села Трипілля Київської області) з кимврами. На Житомирщині археологи виявили залишки декількох поселень Трипільської культури: біля села Міське Коростишівського району й біля все того ж Троянова. Цікаво, що технологія побудови жител у трипільців збереглася в Україні й донині: наші далекі предки більше 3000 років тому при побудові дому споруджували спочатку дерев'яний каркас, після чого обмазували його глиною. Селище складалося, як правило, з 7-8 таких будинків, проживало в ньому до півсотні людей. По периметру селище було обнесено щільним високим частоколом із цільних деревних стовбурів. Цікаво, що подібні конструкції, датовані приблизно 2000 роком до нашої ери, археологи знаходять на території Франції й тієї ж Ірландії, що цілком збігається за часом з переселенням кимврів на Захід. Напевно, витиснули їх з території Житомирщини й України кочові племена, які взагалі насувались зі Сходу і пізніше стали відомими в історії під загальною назвою - "скіфи", що по-грецьки означає всього лише "вершники". А із Заходу кимврів тіснили племена праслов'янської культури. І відбулося це в середині III тисячоріччя до нашої ери. Хоча це зовсім не означає, що кимври пішли всі до єдиного. Частина їх асимілювалася із прибульцями.

Вадим Кіплінг

В 1936 році населення Житомира нараховувало 143 тисячі чоловік. Напередодні Великої Вітчизняної війни, тобто в січні 1941 року - уже 154 тисячі. Тобто за 4 роки приріст населення в обласному центрі склав 11 тисяч чоловік. Якби масові розстріли кінця 30-х були настільки масовими, невже населення Житомира збільшилося б до такої кількості?
Хоча розстріли були. За архівним даними КДБ, розсекреченим на початку 90-х років минулого століття, з 1936 по 1941-й роки в Житомирі було розстріляно близько тисячі місцевих жителів (точна цифра не встановлена дотепер). Місце розташування однієї з таких братських могил стало відомо зовсім недавно, на початку все тих же 90-х. Перебуває вона в районі Смолянки, відразу за Єврейським цвинтарем. Місце це відомо як Путятинка. Причому про цю братську могилу житомиряни довідалися аж ніяк не з архівів КДБ, а від старожилів Житомира, які ще пам'ятали, як у лиховісні 30-і по нічному місту кружляли вантажівки-фургони з написом "Хліб", зупинялися біля обраних чекістами будинків, після чого у фургон кидали чергову жертву репресій. Так само вночі на Путятинку їхали вантажівки, криті брезентом, у яких у братську могилу звозили трупи розстріляних. Вакханалія розстрілів закінчилася приблизно провесною 1941-го, коли в повітрі відчутно запахло війною.

У той час католицька церква мала в місті відомий кляштор (монастир) ордену Босих Кармелітів і побудований в першій половині ХІХ ст. парафіяльний костьол (фару) Святої Варвари, а також ряд каплиць. Кляштор відігравав значну роль у культурному житті, славивлася високим рівнем освіти та якістю знань кармелітска школа, яка існувала з 1794 до 1832 р. З її стін вийшли багато відомих людей, такі як Бенедикт Раковецькій, Генріх Ржевуський, Францішек Духінський та інші. Викладали в школі також відомі люди тієї епохи - астроном Кісловській, літератор П.Гулак-Артемовський (проживав у Бердичеві з 1814 по 1817 р.), поет Т. Падура, танцюрист з балету короля Станіслава Курц. Завдяки значним успіхам учнів школа навіть отримала статус губернської гімназії. У кляшторі була велика бібліотека.
Православні храми в першу чергу були представлені Михайлівською церквою, яка була побудована ще в XVI ст. Василем Тишкевичем. Під час Барської конфедерації цей храм був спалений.
На території сучасної Соборної площі на місці старої дерев'яної церкви (побудованої в 1611 р.) протягом 1815-1837 рр.. був побудований кам'яний Успенський собор (в 1934 р. зруйнований більшовиками).
У 1748 р. звели дерев'яну Свято-Миколаївську церкву (зусиллями Варвари Завіш, власниці Бердичева). У церкві зберігалася стародавня ікона Миколи Чудотворця, яка вважалася чудотворною. Цій церкві Варвара подарувала також Ікону Матері Божої. У 1910 р. на місці Свято-Миколаївської церкви побудовано новий кам'яний храм.
У 1836 р. в районі Загребелля, на місці старої дерев'яної церкви (ХVIII ст.), була побудована кам'яна церква з духовним училищем. До цієї церкви було приписано с. Радзивілівка (сучасне с.Підгороднє). А недалеко від білопольскої застави, за містом, на загальному кладовищі, в 1851 р. побудували невелику цвинтарну церкву Всіх Святих, біля якої, як писав Л. Похілевіч, були поховані князь Дмитро Ціціані, генерал Зиман, граф Подгречіані і знамениті анатолійські греки. На жаль, ця церква до наших днів не збереглася.

Баранівка на початку XIX століття перетворилася в єдине місце в Російській імперії, де робили справжній китайський фарфор (у розумінні - по справжній китайській технології). Історія цієї знаменної події коротенько така. В 1802-му році на березі Случі місцеві селяни випадково виявили креолін - спеціальний сорт глини, з якого, власне, у Китаєві й роблять той самий найтонший суперфарфор. І отут почалося! На місці знахідки був заснований найстарший в Україні фарфоровий завод, що працює й дотепер. На початку 90-х, тобто на зорі української незалежності, робітникам заводу виплачували зарплату готовою продукцією. І не дивно, що проблем з її збутом у робітників майже не було. Сьогодні Барановський фарфор є одним з найвідоміших у світі брендів у своїй сфері.
Історичний факт. Продукція Баранівського фарфорового заводу поставлялася в Москву, у ЦК ВКП(Б). У страшному 1937-му році завод виконував спецзамовлення, виготовляючи сервіз для самого товариша Сталіна. Нікого з майстрів, що виготовляли сервіз, тоді не розстріляли, значить, їхня робота Сталіну сподобалася. Вісім чашок з найтоншого фарфору з ликом "вождя народів" на кожній чашці, дотепер зберігаються в Кремлі.
І ще один цікавий факт. Кілька тарілок із супового сервізу знов-таки Баранівського виробництва в 1942-му році потрапили на стіл до прибулого в Житомир Генріха Гіммлера. Гіммлер із задоволенням посмакував суп із прекрасної супової тарілки, а після запитав у своїх офіцерів: що за малюнок, так схожий на танк, нанесений на денце тарілки й що означає цей напис по-російському? Офіцери знайшли перекладача, і той до чималого свого жаху перевів: "Великий Сталін нас веде до перемоги комунізму!". Гіммлер зопалу хотів розбити тарілку, однак передумав, і вимовив: "Досконалість не винна в тому, що люди так прикро помиляються!". Під "досконалістю" Гіммлер, мабуть, мав на увазі тарілку Баранівського виробництва. Що ж, сумнівний, але все-таки комплімент.

Завдяки своєму географічному положенню, Ємільчино не переживало тих соціальних катаклізмів, які осягли великі міста під час громадянської війни. Історії невідомі або великі бої, що відбувалися в цих місцях у громадянську війну, за винятком того, що в 1920-м року в містечку побував червоний командарм Тухачевський, причому "побував" - м'яко сказано. Тухачевський зі свитою таки драпали через Ємільчино від самої Варшави, де війська 1-й Кінної армії були розбиті наголову польською армією Пілсудського. Поляки, переслідуючи червоних кавалеристів, що дряпали, ледве самі не добралися до Ємільчино, однак, загрузнувши в болотах, повернули назад.
З 1923 року західний кордон Ємільчинського району аж по 1939-й рік стала частиною державного кордону СРСР, а в самому Ємільчино з'явився штаб прикордонного загону. Архівні документи того років розповідають нам про важкий, а часом і курйозних буднях радянських прикордонників. А кордон в ті часи, самі розумієте, був на замку без усякого перебільшення: ряди колючого дроту, розорана контрольно-слідова смуга, спостерігачі, озброєні вівчарками... І от 16 червня 1936 року на контрольно-слідовій смузі прикордонні спостерігачі виявили коров'ячі сліди - судячи з напрямку, корова брела до нас через кордон. Тільки от колючий дріт на загородженні виявився перекушеним, чого корова при всьому своєму бажанні зробити ніяк не могла, навіть зубами. Стали шукати таємничу корову й знайшли неї на хуторі в трьох кілометрах від границі. У селянина, у чиєму хліві стояла корова, знайшли при обшуку й гострозубці, якими колючий дріт міг бути перекушений. Селянин зізнався, що не мав шпигунського наміру, просто в нього на польській стороні родичі живуть, тітка, яку треба було відвідати через її хворобу. Корова, між іншим, тіткіна і є. У польському напрямку селянин перейшов кордон без усяких перешкод, просто перебіг контрольну смугу. З ранку йшов дощ і сліди на смузі прикордонні спостерігачі просто не помітили. А у зворотному напрямку винахідливий селянин щоб уникнути можливих непорозумінь із прикордонниками перетнув кордон... верхи на теткіній корові! І якби не злощасні дротові загородження, навряд чи б його прикордонники піймали...
У липні 1937 року під трибунал потрапив солдат-прикордонник Ємільчинського прикордонного загону. Історія не менш курйозна, ніж попередня. Суть її в тому, що наш прикордонник скооперувався з польським товаришем і при обході кордону вони віддавалися спільному розпиванню спиртних напоїв. Наш тяг самогон, поляк - закуску. Зустрінуться вони при обході кордону, кожен на своїй території, поляк величезну дошку через контрольну смугу перекине, наш до нього на польську сторону по дошці перебіжить, сядуть у кущах, вип'ють... Але один раз їх наше прикордонники таки накрили за п'яною справою: просто за чаркою пияки рахунок часу втратили. Побачив старший прикордонного загону перекинену на польську сторону дошку-місток й улаштував із хлопцями засідку. П'яний боєць тільки з польської сторони по дошці - шусть, а його отут і схопили свої ж. Результат - два роки дизбату.
Розказане вище аж ніяк не означає, що на тій старій границі відбувалися одні лише курйози. Траплялося, і справжні шпигуни переходили смугу, і навіть цілі банди проривалися.

В 1652-му році в Житомирі налічувалося близько 10 тисяч жителів, що проживали на території, обмеженої нинішніми вулицями Михайлівською, Короленка й набережної річки Кам’янка. Фортеця, що стояла на Замковій горі, мала польський гарнізон, що нараховував трохи більше тисячі піших і кінних солдатів. Восени 1652-го до Житомира підійшло військо самого Хмельницького. Командуючий Богдановою служби безпеки Лаврин Капуста запропонував Хмельницькому не штурмувати фортецю, а просто викрасти із замка польського воєводу й запропонувати полякам в обмін на його життя здатися на милість козаків. Богдан погодився, і в фортецю вночі проникли троє прекрасно підготовлених "ніндзь" зі спецзагону Лаврина Капусти. Воєводу, щоправда, викрасти їм не вдалося, однак ворота фортеці козаки відкрили й військо Хмельницького взяло замок практично без втрат.

Адреса 11000, смт Олевськ, вул. Дзержинського, 17
Телефон (04135) 2-14-66

22 березня 1919 року шість петлюрівських полків, що виступили на Київ з району Коростень-Бердичів, з"явилися в 50-и кілометрах від "матері міст росіян". Подібний поворот подій спантеличив командира Першої Української радянської дивізії Миколи Щорса, що дав команду Ніжинському й Богунському підрозділам виступити назустріч військам Петлюри. Після дводенних боїв червоним вдалося відкинути петлюрівців від Києва в напрямку Коростеня, проте вже 27 березня військам Директорії вдалося взяти Бердичів. Радянська пропаганда стверджувала, що як тільки петлюрівці ввійшли в місто, вони відразу почали влаштовувати єврейські погроми. Щорс, збентежений таким поворотом подій, особисто очолив наступ на Бердичів і вже 3 квітня червоні змусили петлюрівців відійти від міста. Цікаво, що петлюрівці в ході цієї операції, названої потім Бердичевсько-Коростенською, втратили
всього 124 чоловіки, в той час як червоні - близько півтори тисячі. Такі речі називають не інакше, як "пірова перемога".

Існує думка, що скіфи всі поголовно пересувалися на конях і взагалі були дикими й неприборканими, на зразок монголо-татарської орди. Це не зовсім так. Частина скіфських племен, зрозуміло, основним своїм джерелом доходу вважала скотарство, однак при вторгненні в лісостепову зону все тієї ж Житомирщини предки скіфів по закінченні часу перетворювалися в землеробів, оскільки сама територія й природні умови сприяли цьому перетворенню. Однак відвойовувати землі, придатні під землеробство, доводилося в колишніх власників. На Житомирщині, у села Високе Черняхівського району, археологи виявили поселення пізньотрипільского періоду, датоване приблизно 2000-м роком до нашої ери. Знахідки свідчать, що в ті часи біля поселення відбулася справжня битва, причому билися вершники проти піших. Очевидно, місцеві жителі - землероби відбивали вторгнення вершників-скіфів. Причому по обидва боки в цьому бої брало участь до півтисячі людей. Хто тоді кого переміг - сказати важко.
Однак відомо з великою часткою ймовірності, що в цей же період на Житомирщині з території сучасної Південної Польщі й Угорщини з'явилися племена, які історики називають "племенами культури кулястих амфор". Поселення племен цієї культури виявлено археологами біля села Кам'яний Брід Барановського району, а також поблизу села Колодяжне Любарського району. Судячи зі зразків залишеної цими племенами кераміки, у них багато спільного із племенами Древньої Греції, які відомі в історії як племена Мінойської цивілізації, або ахейці, ті самі, що штурмували Трою. А ще, зважаючи на все, вони є досить близькими родичами легендарних етрусків - прабатьків Древнього Рима і яких зараховують до народу, від якого пішли всі нинішні слов'янські нації. Як й етруски або ті ж ахейці, ці племена, що прийшли на Житомирщину, ховали своїх померлих одноплемінників у кам'яних ящиках-саркофагах. Саме в Колодяжному археологи знайшли кам'яний саркофаг, у якому було поховано відразу 10 чоловік. Саркофаг складався із двох камер. У більшій його частині погребли дев'ятьох, у меншій - одного. У більшій камері точно посередині виявлений кістяк чоловіка в сидячій позі. По обидва боки від нього, у скорченому положенні, лицем до чоловіка, були поховані дві жінки, кожна із двома маленькими дітьми. У ногах у кожної жінки, також у скорченому положенні, головою до середини, лежали кістяки двох підлітків. У меншій камері кістяк лежав так само скорчившись, лицем до входу в саркофаг. Цілком можливо, тут був похований місцевий вождь разом зі своїми домочадцями, які, напевно, померли далеко не своєю смертю.
Взагалі ж племена культури кулястих амфор були, скоріше за все, досить войовничі. Вони без зусиль скорили трипільців й, осівши поруч із ними або змусивши їх перебратися в інші місця, взялися за володіння зайнятими територіями. Багатовікова боротьба закінчилася перемогою останніх.

Вадим Кіплінг

Адреса 12200, м. Радомишль, вул. Мала Житомирська, 1
Телефон (04132) 4-30-79

Адреса 11100, м. Овруч, вул. Радянська, 31-а
Телефон (04148) 3-24-41

Адреса 13500, смт Попільня, вул. Леніна, 24
Телефон (04137) 2-57-39

Радомишль - місто зі старими революційними традиціями. В XIX столітті тут був помічений декабристський рух: у місті стояв Алексопольский піхотний полк, яким командував полковник І. С. Повало-Швейковский, друг Павла Пестеля, що в 1826-му році був притягнутий до кримінальної відповідальності за участь у декабристському русі.
А в 1920-му році в Радомишль увійшла дивізія під командуванням А. Голікова, відомого більше як письменник Аркадій Гайдар. Тоді ж біля Радомисля пройшов один з останніх боїв громадянської війни в нашій області. Дивізія Гайдара зійшлася із кіннотами поляків. У кровопролитному бої останні зазнали поразки й відступили до Малину. У тому ж 1920-му році в Радомишлі чекісти викрили самого справжнього... японського шпигуна, що намагався встановити зв'язок з місцевою резидентурою германської розвідки. Саме Радомисль аж до початку 30-х років залишався свого роду "столицею" резидентур практично всіх розвідок світу, що працювали на території УРСР. Чому так відбувалося? Мабуть, тому, що Радомисль був відносно спокійним містом, у якому можна було не побоюватися привернути до себе увага з боку радянської контррозвідки. Німці, що в липні 1941 року увійшли в місто організували в Радомислі розвідшколу абвера. Є дані, що саме тут проводили свої тренування німецькі спецназівці дивізії спеціального призначення абвера "Бранденбург". При розвідшколі Радомисля існував свого роду тоталізатор, де радянські військовополонені виступали в ролі "ляльок" для відпрацьовування бойових прийомів "бранденбуржцями". На ці двобої самі німці навіть робили грошові ставки, оскільки й серед радянських полонених попадалися справжні майстри рукопашного бою. "Закінчила" німецька розвідшкола погано: в 1943-м року вона була знищена радянською диверсійною групою ОМСБОН, командиром якої був (увага!) знаменитий італійський комуніст Пальміро Тольятті, чиє ім'я носить нині місто на Волзі.

Перша Світова війна, як відомо, почалася в 1914 році, 1 серпня. А до цього, починаючи з 90-х років XIX століття, Житомир був не тільки столицею Волинської губернії, але й одним з найбільших міст на території України. Досить сказати, що в 1913 році наш обласний центр нараховував 112 тисяч чоловік. Для порівняння, у Києві тоді проживало 457 тисяч, в Одесі - 379 тисяч, і в Харкові - 143 тисячі чоловік. Перед Першою Світовою в Житомирі працювало 8 великих промислових підприємств - головним чином, легкої й харчової промисловості. Але досить розвинений був, виражаючись сучасною термінологією, малий і середній бізнес: кожен третій дорослий житомирянин мав свою власну справу. Житомир був саме містом, що розвивається, втім, як і вся країна. І тільки війна зупинила його подальший розвиток і перешкодила процвітанню.
У жовтні 1914 року під Житомиром, на місці нинішнього хутора Довжик, був обладнаний перший у світовій історії концентраційний табір для військовополонених, оскільки саме в цей період у місто почали прибувати ешелони з австрійськими полоненими солдатами. Правда, концтабором у нашому розумінні: з газовими камерами, крематорієм й іншими жахливими атрибутами, він не був. Просто велике поле, огороджене колючим дротом, з охороною периметра й декількома бараками, у яких розміщали полонених. Ніхто австрійців не катував, ніхто не спалював їхні трупи в крематорії. Їх непогано годували (за австрійський рахунок), іноді виводили в місто на громадські роботи, а вже в лютому 1915 року під Зв”ягелем (нинішній Новоград-Волинський) був обладнаний ще один аналогічний концтабір, оскільки житомирський на той час виявився значно переповненим. До речі, утримувалося в ньому близько восьми тисяч військовополонених.

А ще була у Ігоря дивна жінка - красуня княгиня Ольга! Мати Княжича Святослава. Щаслива, рішуча і розумна. Літопис вперше згадує про неї в 903 році, розповідаючи, що привезли Ольгу Ігорю в дружини. А наступного разу літописець повертається до княгині тільки в переломному для неї 945 році. І тут же розповідає про те, що її сину Святослава всього п'ять років від народження. А в 955 році на ній через її красу хоче одружитися візантійський імператор. І коли ж в такому випадку вона могла народитися? Якщо вірити запису 903 року, то близько 890 року! Але тоді в 955 р. імператор Візантії закохався в 65-річну стару! Історики давно зрозуміли, що це неможливо, і літописець чи то не помітив помилки, чи то свідомо бреше. Найімовірніше, привезли її Ігорю близько 940 року зовсім молоденькою дівчинкою - років п'ятнадцяти ...

А Ігорю вже під сімдесят, і немає у князя спадкоємця чоловічої статі! Для того, щоб мати повагу народу, князю потрібно не тільки бути вдалим воїном, потрібно бути ще й плодовитим чоловіком! Чоловіча сила монарха - магічна запорука процвітання держави. Ось тому Ігор і вирішив зробити чоловічий подвиг: наречених йому привезли, найімовірніше, не одну, а декілька відразу. І Ольга була однією з багатьох. Ользі пощастило: вона завагітніла, і народила Ігорю близько 940-941 року спадкоємця - Святослава. Це змінило її статус і долю.

Древлянський князь Мал практично відкрито протистояв Ігорю київському і його воєводі Свенельду. Данину він платив справно, але ні в 943-му, ні в 944 році не водив свою дружину з Ігорем на Візантію, в який раз відвойовувати право на пільгову торгівлю в Константинополі і вільний вихід в Середземне море. У 943 р. Мал не розділив з Ігорем гіркоту поразки (візантійці прямо в морі попалили російські лодіі «грецьким вогнем»), а в 944 р. не прийняв участі в розподілі видобутку і підписання вигідного торгового договору. Це був майже відкритий виклик.

Вдалий похід 944 року, як не дивно, не додав Ігорю поваги. Його не бажали знати, пам'ятаючи багаторічне підкорення Олегу. За мрачність характеру, обережність і дуже помірну щедрість не любила його дружина. Не міг поважати його і Свенельд, який розумів, що Ігор без нього мало чого вартий. Через старість і чоловічу немоч не любила його, і княгиня Ольга - мати спадкоємця, Святослава. А співчуття християнам відвернуло від нього язичницьку партію, яка не збиралася випускати зі своїх рук владу над душами народу.

Баранівка в XVIII столітті вважалася польським селом, оскільки більше 70% його населення становили поляки. В 1792-му році, під час придушення царськими військами польського повстання під предводительством Тадеуша Костюшко, у Баранівку ввійшли російські гусари полковника Давидова (батька героя Вітчизняної війни 1812 року Дениса Давидова). У тому районі діяв свого роду партизанський загін поляків, якими командував барон Замойський, близький родич відомих в історії України польських магнатів. Давидов наказав за всяку ціну піймати Замойського й привести його в Баранівку. Так і трапилося. Замойського гусари благополучно піймали й привели перед ясні очі полковника Давидова. Полковник запропонував баронові перейти на російську сторону, той у відповідь вилаяв Давидова й сказав, що не стане служити тим, чиї предки в нього в холопах бігали. Давидов наказав розстріляти Замойського. Гусари виконали наказ, тіло розстріляного барона для більшої впевненості обезглавили й закопали на околицях Баранівки.
Минуло кілька днів, до Давидова прибіг ад’ютант: там, мовляв, поляки знову наш обоз розгромили, і ними цей барон командує. Живий, тільки без голови. Їздить на коні без наявності її, весь у чорних одягах, моторошний із себе, а голову в руці тримає! Давидов тій мові не повірив, однак про всякий випадок наказав розкопати могилу Замойського. Могилу розкрили, але ніякого тіла в ній не виявили. Так і народилася в Баранівці легенда про "чорного барона", що повстав з могили й пішов знову воювати з "схимниками" (так поляки-католики православних називали).

У коростеньців особливо трепетне ставлення до історії свого краю. Вони пишаються, що їхнє місто майже такий же древнє, як Київ . І завжди знайдуть можливість нагадати, що Київ у свій час платив данину Іскоростеню. І не погребуют звинуватити 'Повість временних літ' в історичній заказусі, де роль древлян з Іскоростеня, на їхню думку, сильно занижена. Вони ображаються на офіційну історію і пред'являють претензії до княгині Ольги, влаштувавшої самий справжній геноцид древлян, і спростовують офіційну версію з ластівками, до яких прив'язали палаюче клоччя. Археологи при розкопках знайшли такий шар сажі, ніби Іскоростень палили як мінімум напалмом. Або, у крайньому випадку, грецьким вогнем. Місцеві ентузіасти-історики погрожують переписати загальноприйняту історію з безпосередньою участю академіка Толочка, з яким вони вже уклали контракт на археологічні розкопки до 2010 року. З його допомогою розкопати поле під Коростенем, де, на думку краєзнавців, відбувся головний бій князя Мала з Ігорем. Не бій з малою київською дружиною, а саме з основними силами князя.

Дивує живучість Коростеня. Тричі у своїй історії він був зруйнований повністю, але кожен раз був у прямому сенсі з попелу. Палили його як співвітчизники (княгиня Ольга), так і бусурмани - монголо-татари. А останній раз - в роки Великої Вітчизняної війни, коли від міста залишилося всього 11 будинків.

У 1941 році німці, дійшовши до міста всього за 8 днів, затрималися біля нього на 50. У 43-му після німецького контрнаступу коростенці цілий тиждень в повному оточенні відбивали безперервні атаки супротивника. Тоді підземний штаб Коростенського укріпрайону став неприступною фортецею, і оборона його була не менш героїчною, ніж широко відомої Брестської фортеці. Треба сказати, це єдиний збережений зараз на території України укріпрайон, і поки для туристів відкрито один поверх з трьох рівнів бункера. Його в 1935-37 роках побудував генерал Карбишев - трагічна постать, як ми пам'ятаємо. До речі, Карбишеву не довелося сильно перебудовувати підземні ходи, в яких древляни споконвіку ховалися від ворогів разом з худобою і возами.

В роки громадянської війни місту теж дісталося - гуляли тут всі кому не лінь - від Латвійських стрільців до Будьонного. Під Коростенем загинув і знаменитий Щорс.

Після перемоги над Ярополком Володимир став княжити у Києві. І знову, як колись при Олегу Віщому, язичество переважає над християнством. Щоправда, зовсім ненадовго: дні його полічені, воно пережило себе. Але в передсмертній агонії язичество сильно активізується. І не без рішучого впливу самого Володимира, що прийшов до влади саме як лідер язичницької партії. Як каже літописець, ніколи раніше не було на Руській землі такого "мерзкого ідола", як на початку правління Володимира.

Однак, треба сказати, що Володимир, як людина величезного розуму, недюжинної інтуїції і глибокої релігійності, розумів, що язичництво в своїх колишніх формах вже неспроможне. Подібно римському імператору-ревнитель язичництва - Юліану Відступнику - він робить спробу реформувати «многобожье». Об'єднавши під своєю єдинодержавною владою російські племена, Володимир усвідомив необхідність релігійної єдності. Володимир розумів, що ні на чому іншому, окрім як на релігії, цю єдність створити неможливо. Можна, звичайно ж, спробувати об'єднати всіх насильством, але така держава буде існувати тільки найкоротший час. Володимир це прекрасно розумів. Тому він спробував досягти єдності іншим способом.

"До сих пір різні племена, що населяли Русь, поклонялися своїм місцевим богам. Варяги почитали одних, слов'яни інших, у фінів були треті. Правда, часто вони запозичали культи один у одного. Але жодного одноманіття в язичницьких віруваннях на Русі не було. Язичницький культ стародавніх слов'ян не уявляв по суті нічого суворо регламентованого. поклонялися стихіями видимої природи, перш за все: Даждь-богу (божество сонця, подавач світла, тепла, вогню та всіляких благ; само світило називали Хорс) і Велес (Волосу) - богу худоби (покровитель стад ). Іншим важливим божеством був Перун - бог грози, грому і смертоносний блискавки, запозичений з балтійського культу (литовський Перкунас). Вітер уособлювався Стрий-богом. Небо, в якому перебував Даждь-бог, звали Сварог і вважалось батьком сонця; чому Даждь - богу і засвоїти було батькові Сварожіча. Почитали також божество землі - Матір-землю сиру, якесь жіноче божество - Мокош, а також подавачів сімейного блага - Рід і Рожаніца.

Тим не менш образи богів не отримали у слов'ян тієї ясності і визначеності як, наприклад, у грецькій міфології. Не було ні храмів, ні особливого стану жерців, ні будь-яких культових споруд. Рідко, на відкритих місцях ,ставилися вульгарні зображення божеств - дерев'яні кумири і кам'яні баби. Їм приносили жертви, іноді навіть людські, цим і обмежувалася культова сторона ідолів.

Невпорядкованість язичницького культу свідчила про його живу практику серед дохристиянських слов'ян. Це був навіть не культ, а натуралістичний спосіб світобачення і світосприйняття. Саме в тих областях свідомості та світосприйняття, в області яких рано російським християнством не була запропонована якась альтернатива, язичницькі уявлення зберігалися аж до новітнього часу. Лише у другій половині XIX ст. з розвитком земської системи освіти цим стійким світоглядним формам була запропонована інша, більш христианізована (як би шкільна) форма етнічної та натуралістичної свідомості.

Уже в стародавній період ці стійкі світоглядні категорії були адаптовані християнством, як би трансформувались в християнські символи, отримуючи часом цілком християнське знакове наповнення. В результаті, наприклад, на ймення Хор (о) са, символізувавшого сонце як якийсь вогняне коло (добре, коло) на небі стали називати округле панікаділо, що дає світло в церкві, розташоване, між іншим, під куполом, також символізує в храмовій символіці небосхил. Подібні приклади можна було б множити, що, втім, не є метою даного нарису, важливо лише в кінцевому підсумку дати цьому явищу адекватне пояснення.

Мається на увазі, що світоглядний синкретизм не був продовженням язичництва у російському християнстві, але лише деяким «інструментарієм». У процесі сприйняття християнських символів хоч-не-хоч використовувалися категорії більш традиційні для слов'янського світогляду, наче якісь рецептори, якими славянин (будь-то воїн, орач або церковнослужитель) сприймали абстракції нового для них навчання. Однак взаємопереплетення символів не обов'язково свідчило про масове проникнення язичницької ідеології в християнське віровчення у слов'ян, чому яскраве свідчення втрата культу одного із самих популярних слов'янських божеств Даждь-бога, пов'язаного з анімістичним (твариною) розумінням зміни світла і тепла (літа і зими). Причому така сінкретика світоглядних і обрядових традицій була характерна не тільки для слов'ян, але і для греко-римського світу, сприймавшого християнство як би з перших рук.

Ще більш культу видимої природи у східних слов'ян був розвинений культ предків. Давно померший предок роду боготворився і вважався покровителем свого потомства. Звався він родом або щуром (пращурів). Йому також приносилися рослинні жертви. Такий культовий порядок зародився і існував в умовах родового побуту древніх слов'ян. Коли ж в більш пізні часи дохристиянській історії родові зв'язки почали розпадатися, і сім'ї обособляются в окремі двори, привілейоване місце роду заступив сімейний предок – домовий, покровитель подвір'я, невидимо керуючий його господарством. Древній славянин вірив, що душі померлих продовжують блукати по землі, населюючи поля, ліси, води (лісовики, водяні, русалки) - вся природа видавалася йому яка має якусь душу. Він прагнув до спілкування з нею, участі в її змінах, супроводжуючи ці зміни святами та обрядами. Так створилося річнеколо язичницьких свят, пов'язаних з шанування природи і культом предків. Спостерігаючи правильну зміну зими і літа, слов'яни вшановували дні осіннього і весняного рівнодення святами Коляда (або овсень), зустрічали весну (червона гірка), проводжали літо (купала) і т.д. Паралельно йшли свята про померлих - Тризни (застільні поминки).

Втім, звичаї давніх слов'ян «особливим» благочестям не відрізнялися, наприклад, практикувалася кровна помста. Аж до Ярослава Мудрого княжа влада на Русі судових функцій не мала, а покарання винного було справою родичів потерпілого. Держава, звісно, в такій самосуд не втручалися, розглядаючи його як елемент звичайного права (пережиток додержавних родових відносин). Крім того, поширювалася торгівля невільниками. І, хоча це не складало основну галузь експорту, як, наприклад, у Норманом, однак не гребували цим і слов'яни, нехай не в такому широкому масштабі.

Головний висновок, який ми повинні зробити, - слов'яни не мали і віддаленого уявлення про єдиного Бога-Творця, що має християнство. Язичницька релігія слов'ян була аж ніяк не шукаючою Бога, як, наприклад, язичництво античних греків, а природничою, що задовольняється наглядом і поклонінням незнаним природними стихіями. Цей факт, мабуть, найбільш красномовно свідчить про характер сприйняття нового для слов'ян християнства і його зв'язки з традиційним язичництвом. Помилково також було б представляти, що Хрещення Русі «принесло» християнство на Русь. Нагадаємо, що це було лише політичним затвердженням Христової віри і Церкви на землях, що лежать уздовж знаменитого караванного шляху «із варяг у греки», де християнство не могло не бути відомим вже хоча б у силу активного соціо-культурного обміну, пов'язаного з міжнародною торгівлею та ринком робочої сили. Що ж являло собою до володимирське християнство і які джерела його проникнення.

Перш за все, слід згадати, що багато років на Київському столі правила княгиня-християнка - св. Ольга (945-969); якщо сумніватися ще в християнстві князя Аскольда (...- 882). Уже в тексті договору з Візантією під 944 р. згадується соборна церква св. прор. Іллі, а також, за словами літописця, мнозі беша (були) варязі християни (Повість временних літ; далі - ПВЛ). І якщо блаженная Ольга не встигла залучити до правовірря свого єдиного сина Святослава, так, як на момент прийняття нею християнства (944) він був уже достатньо дорослою людиною, до того ж поглинений пристрастю до військових подвигів, то, не виключено, що вона досягла успіху у відношенні своїх онуків - Ярополка та Володимира, тим більше, що старший з них - Ярополк перебував у її опікою років до 13, а Володимир був ще кількома роками молодше.

У всякому разі, нам відомо, що Ярополк, будучи правителем політично «нехрещеної» держави, досить покровительствував християнам: християнам дали волю велику, як читаємо в Іоакімовской літописі. Таким чином, є всі підстави вважати, що у 80-ті рр.. X ст. в Києві вже не тільки багато варягів та бояр, але і частково прості городяни, не кажучи вже про купців, хрестилися і були християнами. Але більшість мешканців, як давньої столиці, так і інших великих міст, безперечно, були язичниками, досить мирно уживалися з християнською меншістю. Найбільш консервативним було населення сіл; культивування язичницьких вірувань тут зберігалися ще багато століть.

Особливо варто було б зупинитися на останніх двох десятиліттях перед Водохрещем. У прославленого завойовника Святослава, сина Ігоря та св. Ольги, було три сина. Старшого, Ярополк батько ще за життя посадив у Києві (за краще проводити життя у військових походах далеко від столиці), Олега - в Овручі, а молодшого, Володимира - в Новгороді. Але за малолітства призначив їм в управителісвоїх воєвод: Ярополку - Свенельда, а Володимиру - його дядька, Добриня. Точно не відомо, в силу якихось причин між братами виникла сварка, наслідком якої була загибель Олега і втеча Володимира за море до варягів, але більш правдоподібно було б відносити її, скоріше, до інтриг воєвод-регентів, ніж на совість юних князів. Так чи інакше, Ярополк при цьому зацарював у Києві та ненадовго з'явився єдинодержавним князем (972-978). Між іншим, його правління було ознаменовано рядом важливих подій. Так, в 973 р. російські посли були спрямовані з багатими дарунками в резиденцію Німецького імператора Оттон I. Мета послів нам не відома, але найімовірніше імператор Священної Римської імперії (як це офіційно називалося) виступав певним посередником у переговорах Русі з Римом. Без протекції цієї найважливішої персони центральної Європи безпосередні контакти між «варварами» і «римлянами» навіть з питань місіонерства в той час були навряд чи здійсненні. В результаті в 979 р. до Києва прибувають посланці від Папи Бенедикта VII. Це було першим прямим контактом Русі з Римом, хоч і не принесли жодних результатів, тому що роком раніше в Києві відбувся переворот, на деякий час заморозили християнську політику Київських князів. А саме, використовуючи предательство воєводи Блуд, Володимир, убивши Ярополка, зумів запанувати в Києві.

Відразу після перевороту Володимир оголосив себе ревним язичників, що забезпечило йому підтримку язичницької частини киян, ймовірно, недовольной прохристиянською політикою Ярополк. Тимчасове торжество язичництва на Русі навряд чи було лише політичною грою Володимира на релігійних антипатіях з метою чинити тиск на «Ольгінско-Ярополкову» християнську верхівку. Справа в тому, що під час втечі до Скандинавії Володимир встиг не тільки возмужати віком і одружитися на дочці варязького конунга (князя), але і зовсім відвикнути (хоча і не забути) від християнських начал, придбаних в оточенні своєї бабки княгині Ольги, понабравшись у Норманів їх моралі та звичаїв, вирощених культом війни та піратської наживи.

В результаті в Києві поряд з традиційними слов'янськими ідолами князь-«варяг» став вводити культ бога війни і громовержця Перуна. Цей Балтійський Марс, як виявилося, вимагав крім звичайного поклоніння ще й людських жертв. У 983 р. після вдало здійсненого походу на ятвягів (литовське плем'я, що жили в районі сучасного Гродно) Володимир вирішив принести подячні жертви богам, на що старші та бояри постановили кинути жереб на хлопця, і на дівчину, і на кого впаде жереб, того й принести в жертву. Жереб юнака упав на сина одного варягів, колишнього християнина. Сина він, звичайно ж, не віддав і замкнувся у себе вдома. Тоді прийшов натовп, і розірвали їх обох - і занечиститься кровьмі земля руська, як передає найдавніша літопис (ПВЛ). Джерела того часу не зберегли імен наших перших мучеників і місця їх поховання: і не звести ніктоже, де положіша їх, але пізніші святци називають їх - Феодор і Іван варяги (пам'ять шанує 12 липня).

Втім, не варто розуміти під цим жертвоприношенням особливу язичницьку ретельність кн. Володимира. В принципі, кумир Перою у Норманів, так і для слов'ян не занадто вже дивовижне. До того ж, як бачимо, ідея кровопролиття належала зовсім не Володимиру, а озлобленим на християн за багаторічне правління християнських князів верхівці жреців - старших, а виконавська місія, як завжди покладена на юрбу, традиційно відрізняється тваринним фанатизмом. Як не парадоксально, але саме Володимиру Русская земля виявилася згодом зобов'язана своїм християнським Водохрещем.

Володимир наказав зібрати воєдино всіх язичницьких богів і створив загальний язичницький пантеон - свого роду "Російський Олімп". Як каже літописець, в Києві він поставив на капище ідолів Хорс, Дажь-бога, Стрібога, Сімаргла і Мокоші. Очолив же все це, відтепер "єдине", сімейство Перун, бог грому і вогню, визнаний верховним. Причому, це було божество, що мало швидше за все Балто-варязьке, а не слов'янське походження. Реформа язичництва була здійснена близько 983 року. Але дуже скоро виявилося, що ця реформа абсолютно неспроможна. У цих богів не було ніякого авторитету, щоб змусити людей визнавати поряд зі звичними для їх племені божествами і якісь нові. Крім того, у цієї справи, напевно, була і своя містична сторона: штучно зібрані воєдино "боги" не могли співіснувати поряд -адже демони теж один одного ненавидять. "(Д. Рибаков Хрещення Русі Князь Володимир ЯК ФЕНОМЕН Давньоруський ІСТОРІЇ www.pravoslavie. ru)
Про язичницьку релігію слов'ян, в якій був вихований Володимир, ми знаємо, зокрема, з спогадів арабських мандрівників, бувавших на Русі. Один з них, ібн-Фадлан, описав поховання знатного Руса, яке він спостерігав десь в районі Волги. Ці язичницькі похорони супроводжувалися мерзотними і гидкими церемоніями. Разом з померлим русом в могилу клали вбитого коня, якісь предмети і речі. Разом з ним у загробний світ у примусовому порядку відправляли і дружину. Її вбивали самим ізуверским чином, попередньо згвалтувавши у ритуальному порядку. Потім всі спалювалися на поховальному кораблі.

Причому, ібн-Фадлан повідомляє, що при цьому мали місце настільки гнусні церемонії, що він, араб-мусульманин, не може їх описати. З одного цього свідоцтва видно, що язичництво - це річ дуже страшна і далеко не настільки романтична, як це багато хто намагається представити сьогодні в різного роду популярних виданнях. Язичницький культ - це страшне, сатанинське за своєю суттю явище, навіть якщо мова йде про набагато більш цивілізовані еллінські язичництва. Не випадково, що ідоли завжди вважалися місцем проживання демонів, і їх після хрещення народу завжди намагалися знищувати. Страшна реальність служіння демонам завжди стоїть за будь-яким язичництвом. І сьогодні, коли деякі особи намагаються відродити язичництво, обертається це найтрагічнішим чином. Починається все з купальських хороводів, а закінчується самим неприкритим сатанизмом з ритуальним блудом і людськими жертвопринесеннями, що, на жаль, сьогодні вже зустрічається знову.

Саме таким же був до свого хрещення і князь Володимир. Майбутній хреститель Русі в пору свого язичництва воістину пізнав глибини сатанинські. Але в його душі сталося щось, подібне тому, що колись було і з Ольгою. Безсумнівно, це було глибоке внутрішнє переродження. Коли Володимир побачив, що з його реформованого язичництва нічого не виходить, це, очевидно, стало для нього не тільки політичною, але і особистою духовно-моральною проблемою. Безумовно, що сумнів в язичництві у Володимира виник не тільки через те, що релігійної єдності не вдалося досягти. Язичництво не могло задовільнити князя. Крайності язичницької аморальність, ймовірно, посилювали враження духовного тупика. Це відчувається в словах самого Володимира, сказаних їм вже після хрещення. Їх приводить викл. Нестор Літописець: "аки звір бях, багато зла творах в поганьстве жівях, яко худоби, Nagoya". Не тільки і не стільки політичний розрахунок керував князем при виборі віри, як це зазвичай зображали історики-марксисти. Особистий духовний пошук, безумовно, займав провідне місце в справі відмови київського князя від язичництва. Він був натурою релігійною, шукаючою істину. І це було головним, що змусило Володимира шукати нову віру для себе і свого народу.

Перші письмові згадування про Черняхів відносяться до 1545-го року, коли маленьке поселення входило до складу Польського королівства. А на картах, що датуються початком XVIII століття, місцевість, де зараз розміщений Черняхів, називалася зловісно: Чортовий ліс. У ті часи дійсно грандіозний лісовий масив починався майже на самій північній окраїні Житомира, приблизно в районі нинішнього Сінного ринку, і простирався аж до нинішнього Володарська-Волинського району - це, повторюю, якщо судити по картах XVIII століття. По легенді, до прийняття Руссю християнства, у цьому лісі функціонувала безліч язичеських святилищ - капищ, а після 988 року величезний лісовий масив став укриттям для тих, хто категорично не був згодний із християнськими нововведеннями й біг у ліси від репресій. Легенда стверджує, що якийсь язичеський жрець, волхв тобто, сколотив з незадоволених впровадженням нової віри цілу дружину, з якою нападав на околишні поселення, палив церкви й убивав християнських священиків. Тому й стали називати ліс Чортовим. Зрештою князівські дружинники піймали волхва й спалили на багатті. Однак назва лісу ще довго фігурувало в історії.
Не беруся затверджувати, наскільки ця легенда відповідає дійсності, однак у Чортовий ліс чомусь побоялися ввійти навіть війська хана Батия. Полчища його обминули Чортовий ліс стороною. А от чи було в ті часи на місці нинішнього Черняхова яке-небудь поселення - невідомо. У самій назві селища простежується його прямий зв'язок із Чортовим лісом. Хоча із цією версією походження назви селища можна посперечатися. У 1545-му році на березі Очеретянки стояло маленьке село, іменоване Черняхів (за іншим даними - Чернихів). Можливо, це те саме село, дароване польським королем у володіння чернігівському воєводі Вацлаву Кутасу - звідси й співзвуччя топоніму "Чернігів". Точно сказати, звідки відбулася назва "Ченяхів", сьогодні навряд чи хто зможе - на цей рахунок є тільки версії.

У 1471 р. Великий князь Литовський, ліквідував Київське князівство, побоюючись зміцнення самостійності українців. Це негативно відбилося на обороноздатності краю. Внаслідок цього в 1483 р. кримський хан Менглі-Гірей спустошив всю правобережну Україну, не зустрівши ніде опору. Масштабність руйнувань можна було порівняти хіба що з нашестям Батия в 1240 р. У цій місцевості вистояв лише Житомирський замок. Під час боїв Тишко Каленикович, дядько Федора Тишкевич, змушений був втекти в Литву.
У той час через сучасні Бердичівські землі проходила одна з частин так званого Чорного шляху, яким рухалися татарські загони, спустошуючи набігами українські землі. Руйнування поселень тривало ще кілька років, у результаті чого життя збереглася лише в небагатьох укріплених містечках.
Враховуючи той факт, що більшість населених пунктів були спустошені, а деякі й зовсім зруйнованим (Звіняче і Котельня), цілком можливо, що і Бердичів стояв порожнім. Василь Тишкевич в той час проживав не в своїх родових маєтках в Бердичеві та Слободищі, а в Житомирі.
У другій половині XVI в. завдяки поширенню козацтва та укріпленню українських замків королем Сигізмундом-Августом, набіги татар стали рідкісними. Через це почався приток мешканців на спустошені землі, і Василь Тишкевич також виселився з Житомира та побудував замок в Слободищі.
Свій внесок в освоєння земель навколо Бердичева зробив внук Василя - Федір Тишкевич, з опису земель якого за 1593 рік відомо, що він звільнив селян-переселенців на двадцять років від податків. Були випадки насильницького переселення селян до себе з земель своїх сусідів, про що свідчать історичні документи. Але й самому Федору Тишкевичу доводилося скаржитися на сусідів - Корецьких, Острозьких та Горностаїв. Ці суперечки тривали до 1614 року, коли третейський суд провів кордон між їх володіннями.
У той час Федір Тишкевич та його брати Олександр, Остафій, Юрій та Петро володіли майже всією територією Бердичівського району, інтенсивно його заселяли. Про отримане у спадок містечко Слободище і замок в ньому існують такі записи: ". Пекарня біля воріт, кухня, вежа, стрільби чотири, три з них привіз Федір з Логойська, а четверта дісталась від дяді Каленіцького, гаковниць 10, рушниць 20, 2 бочки пороху, куль 80, пуль до гаковниці 2 купи ". Багато сіл району відбудовувалися і залежними від Тишкевич шляхтичами, причому більшість заснованих сіл виникало на місці старих поселень, спустошених татарськими набігами. Шляхтичі заселяли села за власні кошти.
Після Люблінської унії в 1569 р. багато землевласників перейшли в католицтво, Федір Тишкевич прийняв уніатських віру, а його син, Ян, вже був католиком. Під його впливом почали будуватися монастирі ордена Бернардинців у Чуднові, Махнівці, ордену домініканців у Любарі, костьол в Житомирі.
Цікава історія трапилася з Яном Тишкевич, коли в поході проти кримських татар 1627 року він потрапив у полон. Він бачив сон, в якому невідомі ченці просили Богородицю про його звільнення. Монахів зі свого сну Ян побачив в одному з костьолів Любліна, коли втік з полону. Цю історію та обіцянку побудувати храм на честь Святої Діви Богородиці він розповів керівництву ордена Босих Кармелітів. Внаслідок цього в 1630 році Тишкевич підписав документи про передачу замка в Бердичеві та села Скраглівки кармелітам, а в 1634 році заснував монастир Босих Кармелітів.
У ХVII столітті Ян Тишкевич став однією з найвпливовіших фігур в Україні і регулярним постачальником зерна в Європу. По кількості дворів він був на сьомому місці, крім Бердичева та Слободища йому належали близько 120 населених пунктів. Але невдовзі почалася визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої. Містечка та міста штурмували повстанці. 18 липня в 1648 р. вони захопили Бердичів та знищили польські загони біля містечка П'ятка. Поразки в боях та втрата маєтків прискорили смерть Яна Тишкевича, яка прийшла до нього в 1649 р. в Любліні.