Житомир

Про цю Житомирська споруду часів Другої Світової дізналися завдяки Вальтеру Шелленбергу й нашому досліднікові Павлу Шмуневському.

Нещодавно випала нагода побувати в Житомирі. Не в музеї, а там, де у вересні-жовтні 1942-го володарював Генріх Гіммлер. Залишки його бункера та німецьких комунікацій показував мені і вченим з Берліна Павло Шмуневській - інженер-економіст, котрий двадцять років життя присвятив дослідженню історії боротьби з фашистами. Він, як ніхто інший, знає, що відбувалося в окупованих місті та його околицях шістдесят років тому.

Бетон і крупівська сталь витримали не одну атаку.

Нині не здогадаєшся, що поряд із старою трьохповерхівкою барачного типу, захованою в гущавині біля траси Житомир-Вінниця, причаїлася незвична залізобетонна споруда. Її одразу й не помітіш - оточена сараями та гаражами. Втім, аби побачити і сфотографувати дивину, їдуть сюди звідусіль туристи-ентузіасти. Це колишній осідок нацистського ідеолога Генріха Гіммлера, наземний бункер так званого легкого типу. Таких тут два. Ми роздивлялися той, що мав розміри вісім на вісім метрів. Навіть не презентабельний, він вражав своєю міццю. Стіни завтовшки від двох до трьох метрів зроблені, як зауважив Шмуневський, із цементу семисотої марки. Перекриття сягає чотирьох метрів. Прикривав його 50-сантиметровий шар гуми: щоб бомби відскакували. Згори ще прилаштовували маскувальну сітку й фальшивий дах. На фото, зробленому з повітря, комплекс виглядав як звичайна споруда. На тильній стіні сліди бронебійних гармат. Сталеві дверцята ніби подзьобані кулями. Та крупівська сталь витримала не одну атаку. До речі, і нашу мирну “атаку” споруда витримала. Потрапити всередину не вдалося. Винахідливі сучасники за чиїмось розпорядженням “прикрасили” вхід лакованими фільончастими дверима. Від дощів вони так набухли, що відчинити їх було несила.

— Що, не піддаються? — запитав мене такий собі місцевий дід Щукар, відрекомендувавшись Віктором Олександровичем.— А я там не одну зиму тримав діжечки з солоними огірками. Кажуть, музей тут робитимуть. Не знаю, як воно буде. Це ж звичайна камера два на два метри і ніша для кабеля зв’язку.

Подейкують, буцімто після війни під час земляних робіт тут не раз натрапляли на такі самі дроти, як ті, що вели до ставки Гітлера у Вінниці. А рештки фільтрувальних приладів, якими було оснащено три вентиляційні труби бункера, ще двадцять років тому знайшов Павло Павлович. Саме в 1981-му він уперше почув про перебування Гіммлера на Житомирщині. Тоді заведено було влаштовувати зустрічі письменників із робітничим класом. Отож з Києва на завод приїхав автор творів “Багряна вежа”, “Чорний морок”, “Біле сонце” Олекса Мусієнко.

— Після його виступу,— пригадує Шмуневський,— до мене підійшов один робітник і розповів, що у нас були ще й штаб-квартири міністра іноземних справ тодішньої Німеччини Ріббентропа, статс-секретаря Гітлера доктора Ламерса. Відтоді бажання докопатися до секретів часів окупації перетворилося на нав’язливу ідею.

Штаб-квартири нацистської верхівки влаштовували окремо від ставки Гітлера

Німецьке керівництво ще в 1940-му заходилося облаштовувати польові командні пункти. Перші “криївки” з’явилися на території Польщі. Одну з них, призначену для фюрера, назвали Вольфшансе. Поряд звели величезне помешкання для командування сухопутними військами — Майєрвальд. З міркувань безпеки штаб-квартири високих нацистських чинів споруджували окремо від ставки Гітлера. Наприклад, “квартира” Ріббентропа була в місті Штінорк, а Гіммлера — в Пожежі.

Після вторгнення фашистів в Україну за регулярними військами висаджували інженерні частини. Їх офіцери одразу починали вивчати місцевість, придатну для розташування секретних осідків. Мета — наблизити пункти керування до лінії фронту. Фюреру спочатку підібрали місце поблизу Лубен і вже взялися мурувати бункер, та партизани своїми набігами перекреслили плани. Тому ставку перенесли у Вінницю.

"Інфанта" по-іспанськи означає "принцеса". В 1937-му році в Іспанії гриміла громадянська війна: тамтешній демократичний уряд, що підтримувався Радянським Союзом, воював з генералом Франко, якого, у свою чергу, підтримувала фашистська Німеччина. Можливо, саме тому радянська преса наполегливо називала Франко "фашистом", хоча насправді ідеологія іспанського генерала була далека від ультра-шовіністичних поглядів Гітлера й була скоріше помірно-націоналістичною. Історики зафіксували дивний факт: за увесь час правління "фашистського" генерала Франко (а це більше 30-и років) в Іспанії було розстріляно всього... 47 чоловік - головним чином, карних злочинців. Проте, наприкінці 30-х років Іспанія стала свого роду полігоном для випробування Радянським Союзом і Німеччиною нових видів своїх озброєнь. А страждали, як це завжди буває, мирні жителі.
Починаючи з 1937 року, Радянський Союз став приймати на своїй території іспанських дітей, чиї батьки загинули в результаті війни. Дітей у віці від восьми до 15-и років вивозили в СРСР і поселяли у звичайних радянських родинах. Майже всі ці родини офіційно всиновляли маленьких іспанців, даючи їм нові імена й свої прізвища. До речі, один із кращих хокеїстів всіх часів і народів Валерій Харламов був наполовину іспанцем: його мати в 12 років була евакуйована з Мадрида в Москву.
У тому ж 1937-му іспанські діти з'явилися й у Житомирі. Судячи з архівних даних, їх було всього 15 чоловік. Наймолодшому виповнилося 9 років, самому старшому - 13. Дітей розмістили в родинах житомирян - тих, хто побажав усиновити маленьких іспанців. Дітлахам змінили прізвища й імена й направили вчитися в житомирські школи. Серед цих п'ятнадцяти чоловік була 11-літня Марія-Лаура Палома, що доводилася двоюрідною племінницею... іспанській королеві! На жаль, ніде в архівах не залишилося хоча б непрямих вказівок на те, яке прізвище одержала дівчинка після свого вдочеріння житомирською родиною. Не виключено, що вона жива дотепер і проживає в нашому місті, і сьогодні б їй було 80 років. Цілком імовірно, що в Марії Паломи залишилися діти, внуки й навіть правнуки, які можуть і не підозрювати про те, що перебувають у спорідненні з іспанською королівською родиною!