Житомир

Про цю Житомирська споруду часів Другої Світової дізналися завдяки Вальтеру Шелленбергу й нашому досліднікові Павлу Шмуневському.

Нещодавно випала нагода побувати в Житомирі. Не в музеї, а там, де у вересні-жовтні 1942-го володарював Генріх Гіммлер. Залишки його бункера та німецьких комунікацій показував мені і вченим з Берліна Павло Шмуневській - інженер-економіст, котрий двадцять років життя присвятив дослідженню історії боротьби з фашистами. Він, як ніхто інший, знає, що відбувалося в окупованих місті та його околицях шістдесят років тому.

Бетон і крупівська сталь витримали не одну атаку.

Нині не здогадаєшся, що поряд із старою трьохповерхівкою барачного типу, захованою в гущавині біля траси Житомир-Вінниця, причаїлася незвична залізобетонна споруда. Її одразу й не помітіш - оточена сараями та гаражами. Втім, аби побачити і сфотографувати дивину, їдуть сюди звідусіль туристи-ентузіасти. Це колишній осідок нацистського ідеолога Генріха Гіммлера, наземний бункер так званого легкого типу. Таких тут два. Ми роздивлялися той, що мав розміри вісім на вісім метрів. Навіть не презентабельний, він вражав своєю міццю. Стіни завтовшки від двох до трьох метрів зроблені, як зауважив Шмуневський, із цементу семисотої марки. Перекриття сягає чотирьох метрів. Прикривав його 50-сантиметровий шар гуми: щоб бомби відскакували. Згори ще прилаштовували маскувальну сітку й фальшивий дах. На фото, зробленому з повітря, комплекс виглядав як звичайна споруда. На тильній стіні сліди бронебійних гармат. Сталеві дверцята ніби подзьобані кулями. Та крупівська сталь витримала не одну атаку. До речі, і нашу мирну “атаку” споруда витримала. Потрапити всередину не вдалося. Винахідливі сучасники за чиїмось розпорядженням “прикрасили” вхід лакованими фільончастими дверима. Від дощів вони так набухли, що відчинити їх було несила.

— Що, не піддаються? — запитав мене такий собі місцевий дід Щукар, відрекомендувавшись Віктором Олександровичем.— А я там не одну зиму тримав діжечки з солоними огірками. Кажуть, музей тут робитимуть. Не знаю, як воно буде. Це ж звичайна камера два на два метри і ніша для кабеля зв’язку.

Подейкують, буцімто після війни під час земляних робіт тут не раз натрапляли на такі самі дроти, як ті, що вели до ставки Гітлера у Вінниці. А рештки фільтрувальних приладів, якими було оснащено три вентиляційні труби бункера, ще двадцять років тому знайшов Павло Павлович. Саме в 1981-му він уперше почув про перебування Гіммлера на Житомирщині. Тоді заведено було влаштовувати зустрічі письменників із робітничим класом. Отож з Києва на завод приїхав автор творів “Багряна вежа”, “Чорний морок”, “Біле сонце” Олекса Мусієнко.

— Після його виступу,— пригадує Шмуневський,— до мене підійшов один робітник і розповів, що у нас були ще й штаб-квартири міністра іноземних справ тодішньої Німеччини Ріббентропа, статс-секретаря Гітлера доктора Ламерса. Відтоді бажання докопатися до секретів часів окупації перетворилося на нав’язливу ідею.

Штаб-квартири нацистської верхівки влаштовували окремо від ставки Гітлера

Німецьке керівництво ще в 1940-му заходилося облаштовувати польові командні пункти. Перші “криївки” з’явилися на території Польщі. Одну з них, призначену для фюрера, назвали Вольфшансе. Поряд звели величезне помешкання для командування сухопутними військами — Майєрвальд. З міркувань безпеки штаб-квартири високих нацистських чинів споруджували окремо від ставки Гітлера. Наприклад, “квартира” Ріббентропа була в місті Штінорк, а Гіммлера — в Пожежі.

Після вторгнення фашистів в Україну за регулярними військами висаджували інженерні частини. Їх офіцери одразу починали вивчати місцевість, придатну для розташування секретних осідків. Мета — наблизити пункти керування до лінії фронту. Фюреру спочатку підібрали місце поблизу Лубен і вже взялися мурувати бункер, та партизани своїми набігами перекреслили плани. Тому ставку перенесли у Вінницю.

В 1241-му році повз Житомир пройшло монголо-татарське військо. По одній з версій, городище на Замковій горі монголи не торкнули, за іншою версією - зруйнували. У ті часи Житомир, видимо, ще не називався Житомиром, оскільки перші офіційні, а не легендарні письмові згадування назви нашого міста відносяться до XIV століття. Більше ймовірною виглядає перша версія. Місцеві жителі начебто б скорилися монголам без бою, сплатили контрибуцію й пообіцяли платити данину. Війська Батия рушили на Захід. У цей час у Прикарпаття князь Данило Галицький розбив військо одного з полководців Батия - Куремси. Зібравши значну військову силу, Данило потім рушив з боями в наші місця й щоб помститися за допомогу монголам спалив ущент Житомир і його околиці. По легенді, облогою Житомира тоді командував хтось Роберт Локслі - англієць, правнук знаменитого Робін Гуда, що служив Данилу Галицькому. За другою версією, поселення на Замковій горі вирішило не здаватися монголам і зробило загарбникам досить солідний опір. Нібито штурмом городища командував сам Батий. Облога тривала три дні, після чого місто було взято приступом, а його жителі перебиті. Останніх, швидше за все, у той час проживало як у городищі, так й у посаді, приблизно не більше трьох тисяч чоловік. Як би там не було, а поселення на Замковій горі, а також на Соколовій горі й у Зарічанах, перестають існувати. Місто занепадає й не функціонує майже півтора сторіччя. І тільки в XIV столітті знов-таки на Замковій горі, на залишках спаленого старого городища, починається будівництво нового дерев'яного замка. Житомир входить до складу вже не Київської Русі, а Великого Князівства Литовського й не платить данина Золотій Орді. З XV Століття Житомир - середнє по величині місто , що входить до складу Київського воєводства з великокнязівським правовим статусом.