У 1471 р. Великий князь Литовський, ліквідував Київське князівство, побоюючись зміцнення самостійності українців. Це негативно відбилося на обороноздатності краю. Внаслідок цього в 1483 р. кримський хан Менглі-Гірей спустошив всю правобережну Україну, не зустрівши ніде опору. Масштабність руйнувань можна було порівняти хіба що з нашестям Батия в 1240 р. У цій місцевості вистояв лише Житомирський замок. Під час боїв Тишко Каленикович, дядько Федора Тишкевич, змушений був втекти в Литву.
У той час через сучасні Бердичівські землі проходила одна з частин так званого Чорного шляху, яким рухалися татарські загони, спустошуючи набігами українські землі. Руйнування поселень тривало ще кілька років, у результаті чого життя збереглася лише в небагатьох укріплених містечках.
Враховуючи той факт, що більшість населених пунктів були спустошені, а деякі й зовсім зруйнованим (Звіняче і Котельня), цілком можливо, що і Бердичів стояв порожнім. Василь Тишкевич в той час проживав не в своїх родових маєтках в Бердичеві та Слободищі, а в Житомирі.
У другій половині XVI в. завдяки поширенню козацтва та укріпленню українських замків королем Сигізмундом-Августом, набіги татар стали рідкісними. Через це почався приток мешканців на спустошені землі, і Василь Тишкевич також виселився з Житомира та побудував замок в Слободищі.
Свій внесок в освоєння земель навколо Бердичева зробив внук Василя - Федір Тишкевич, з опису земель якого за 1593 рік відомо, що він звільнив селян-переселенців на двадцять років від податків. Були випадки насильницького переселення селян до себе з земель своїх сусідів, про що свідчать історичні документи. Але й самому Федору Тишкевичу доводилося скаржитися на сусідів - Корецьких, Острозьких та Горностаїв. Ці суперечки тривали до 1614 року, коли третейський суд провів кордон між їх володіннями.
У той час Федір Тишкевич та його брати Олександр, Остафій, Юрій та Петро володіли майже всією територією Бердичівського району, інтенсивно його заселяли. Про отримане у спадок містечко Слободище і замок в ньому існують такі записи: ". Пекарня біля воріт, кухня, вежа, стрільби чотири, три з них привіз Федір з Логойська, а четверта дісталась від дяді Каленіцького, гаковниць 10, рушниць 20, 2 бочки пороху, куль 80, пуль до гаковниці 2 купи ". Багато сіл району відбудовувалися і залежними від Тишкевич шляхтичами, причому більшість заснованих сіл виникало на місці старих поселень, спустошених татарськими набігами. Шляхтичі заселяли села за власні кошти.
Після Люблінської унії в 1569 р. багато землевласників перейшли в католицтво, Федір Тишкевич прийняв уніатських віру, а його син, Ян, вже був католиком. Під його впливом почали будуватися монастирі ордена Бернардинців у Чуднові, Махнівці, ордену домініканців у Любарі, костьол в Житомирі.
Цікава історія трапилася з Яном Тишкевич, коли в поході проти кримських татар 1627 року він потрапив у полон. Він бачив сон, в якому невідомі ченці просили Богородицю про його звільнення. Монахів зі свого сну Ян побачив в одному з костьолів Любліна, коли втік з полону. Цю історію та обіцянку побудувати храм на честь Святої Діви Богородиці він розповів керівництву ордена Босих Кармелітів. Внаслідок цього в 1630 році Тишкевич підписав документи про передачу замка в Бердичеві та села Скраглівки кармелітам, а в 1634 році заснував монастир Босих Кармелітів.
У ХVII столітті Ян Тишкевич став однією з найвпливовіших фігур в Україні і регулярним постачальником зерна в Європу. По кількості дворів він був на сьомому місці, крім Бердичева та Слободища йому належали близько 120 населених пунктів. Але невдовзі почалася визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої. Містечка та міста штурмували повстанці. 18 липня в 1648 р. вони захопили Бердичів та знищили польські загони біля містечка П'ятка. Поразки в боях та втрата маєтків прискорили смерть Яна Тишкевича, яка прийшла до нього в 1649 р. в Любліні.
Ця знаменна подія відбулася приблизно 8 тисяч років тому, коли льодовик не тільки покинув межі Житомирщини, але й забрався назад в Арктику. Почалася епоха неоліту.
Житомирщину почали покривати густі ліси - особливо в її північній частині, де після відходу льодовика залишилося безліч озер і боліт. І неолітичні племена, які в той час проживали на цій території, воліли селитися саме на берегах озер і рік. На жаль, великих поселень часів мезоліту на Житомирщині поки виявлено не було (що аж ніяк не означає, що їх не було зовсім), ми можемо лише припускати з великою часткою ймовірності, як жили й чим займалися люди в той час. Оскільки через потепління клімату люди перейшли на будівництво більш простого житла - типу куренів з гілок, обмазаних річковим мулом або глиною, зафіксувати місце неолітичного поселення можна лише в тому випадку, якщо вони хоч небагато були поглиблені в землю. Саме на неоліт припадає початок приручення людьми тих тварин, яких ми зараз називаємо домашніми. Існує думка, що першою свійською твариною був все-таки собака. Перші приручені собаки своїм зовнішнім виглядом нагадували нинішніх мастифів: гладкошерсті, з величезними складками шкіри й розмірами з теля. І навіть сьогодні ті, хто бажає завести в будинку собаку, у своєму бажанні керуються насамперед тими древніми інстинктами, коли собака був незамінним помічником на полюванні й від її сили й здоров'я багато в чому залежало життя цілого племені. Чи варто говорити, що чоловіки-мисливці цінували своїх собак часом куди більше, ніж навіть жінок.
Люди неолітичної епохи використовували при пересуванні по ріках й озерах човна. Після приручення свійських тварин швидкими темпами стало розвиватися скотарство, а в місцях, вільних від лісів - і землеробство. В VI тисячолітті до нашої ери на Житомирщині вже почали зароджуватися перші народності. На V тисячоліття до нашої ери припадає перше відоме в історії велике переселення народів.
Вадим Кіплінг
Чи жили 100 мільйонів років тому на території Житомирщини люди? Ще років 15-20 назад подібне питання здавалося б нам попросту недоречним: по теорії Дарвіна, популярної в ті роки, людина пішла не від тиранозавра, а від мавпи й від народження їй якнайбільше мільйон років. Як відомо, у Мезозойську еру мавпи самі ще ні від кого не пішли, а тому й людини не було на Землі ну ніяк! Однак новітні дані говорять про зворотнє: з великою часткою ймовірності, 300 милолионов років тому на території Житомирщини вже жили люди!
Так, у села Замисловичі Олевського району розташована дивна ландшафтна диковинка, яку місцеві жителі охрестили "кам'яним селом". Здалеку справді створюється враження, що перед нами розкинулося справжнє село: з хатами, дворами й вулицями. І лише підійшовши впритул, виявляється, що "хати" й "вулиці" насправді виявляються вигадливо розкиданими брилами граніту й скам'янілого до гранітної твердості піщанику - залишками древнього океанського узбережжя. На одній із брил стародавнього піщанику чітко видно слід буквально втисненої в камінь босої людської ноги. У місцевих жителів існує легенда, що слід залишив сам Ісус Христос, що давним-давно з'явився в образі мандрівника жителям села. Нібито селяни відмовили Христу в якомусь проханні й він, розгнівавшись, перетворив селище в камінь. Це лише легенда, однак якщо міркувати з наукового погляду, то незвичайний слід, так само як та інші подібні речі-загадки, яких безліч на півночі нашої області, дотепер так ніхто досконально й не вивчав! Дотепер у сіл Левковичі або Норинськ Овруцького району знаходять безліч древніх каменів-піщаників з аналогічними людськими слідами. Загальна чисельність таких знахідок давно перевалила за сотню. А в селі Велика Фосня Овруцького району на місці знахідки декількох таких каменів зі слідами босих людських ніг навіть поставили каплицю - відповідно до легенди, сліди нібито залишила в XV столітті Богородиця, що зненацька з'явилася жителям села. Правда, каплицю як православно - християнський символ віри поки не прийняла жодна із православних конфесій.
Якщо відкинути міфологію й повернутися до спроби наукового пояснення вищезгадуваних феноменів, то на користь гіпотези, що сліди в каменях були залишені людьми Мезозойської ери 100-150 мільйонів років тому, говорять дуже багато доводів. Наприклад, такий: для того, щоб скам'яніти до нинішнього стану й майже не поступатися у твердості граніту, річковому мулу необхідно не менш 200 мільйонів років - трохи менше, ніж потрібно дереву щоб перетворитися в кам'яне вугілля. При всьому бажанні людина не в змозі залишити відбиток ноги у твердому камені - тільки в м'якому піску. Імовірно, люди епохи динозаврів, гуляючи по березі океану, залишали свої сліди в прибережному піску або шарі прибережного мулу. Згодом ці сліди були затоплені водою й благополучно дожили вже в камені аж до наших днів. Підробка? Можлива й вона. Але скажіть, кому в здоровому розумі прийде в голову вирубувати і вишліфовувати в каменях людські сліди тільки для того, щоб потім кинути їх десь у дороги? Так що гіпотеза про людей Мезозойської ери досить реальна, однак вимагає більше ретельних досліджень і більш вагомих доказів.
Вадим Кіплінг