Житомирская область Украины — это край равнин, где сохранились чудесные лиственные леса, а в них — лоси, рыси... Местное население занято по большей части в сельском хозяйстве. Все здесь кажется мирным и спокойным... Но если открыть книгу об истории области, с ее страниц полыхнет огнем пожарищ: немало пришлось натерпеться жителям Житомирщины от иноземных захватчиков. Но врагов прогоняли, и вновь над полесскими полями летели белокрылые аисты...
ЧАСТЬ УКРАИНСКОЙ КОЛЫБЕЛИ
Житомирская область — обладательница очень богатой истории: она сыграла важную роль в славянской культуре в целом и украинской — в частности. Еще во времена раннего Средневековья здесь сформировалась Корчакская культура. Житомирская область, расположенная на северо-западе Украины, — одна из самых больших на территории республики, на нее приходится 1/20 часть площади страны.
Этот регион представляет собой край лесов. Лесные заросли покрывают третью часть территории области. В Полесье преобладают сосново-дубовые леса, на юге — лиственные. Для охраны природного богатства в 1968 г. в северной части Житомирской области, в верховьях реки Уборт, был создан Полесский заповедник, ныне занимающий площадь 20 тыс. га. В его пределах сохраняются труднопроходимые полесские заболоченные ландшафты общей площадью около 5 тыс. га. Здесь живут лось, рысь, косуля. Особенно много в заповеднике обитает бобров.
Древнейшие следы пребывания первобытного человека на территории области имеют возраст до 100 тысяч лет. KVI-Штыс. дон. э.относятся памятники трипольской культуры, обнаруженные на территории Житомирского, Бердичевского, Попельнянского районов. Предметы медного и бронзового веков найдены в Романовском и Житомирском районах, на окраинах Житомира.
В V—VII вв. на территории современной Житомирской области существовала корчакская культура — раннесредневе-ковая культура славян. К ней относят скотоводческие и земледельческие племена дулебов, которые, как предполагают ученые, были предками волынян, древлян, дреговичей и полян. К VIII в. корчакская культура переросла в лука-райковецкую.
В Х-ХII вв. вся территория Житомирщины входила в состав Киевской Руси, затем — Владимиро-Волынского и Галицко-Волынского княжеств.
Как и другие восточные районы страны, территория Житомирской области сильно пострадала от набегов монголо-татарских орд в первой половине XIII в. Однако характер местных жителей был таков, что они быстро возвращались на обжитые места и восстанавливали поселки и города.
В 1362 г. будущая украинская область была захвачена Великим княжеством Литовским.
В 1569 г. эти земли официально вошли в состав Польского королевства, причем города Житомирщины пользовались особыми привилегиями. Так, король Сигизмунд III Ваза (1566-1632 гг.) повелел разрешить проведение в Житомире больших ярмарок два раза в год. Тем не менее с конца XVI в. в Житомирской области происходили восстания.
Область не осталась в стороне от освободительной войны под руководством Богдана Хмельницкого (1595-1657 гг.). В 1648 г. город Житомир сильно пострадал от нападения казаков и татар, которые грабили и убивали жителей.
В конце XVIII в. Житомирщина вошла в состав Российской империи, а в начале XIX в. стала частью Волынской губернии. В 1795 г. центром области был назначен Новоград-Волынский, однако уже в 1804 г. местная власть была переведена в Житомир.
В годы Гражданской войны 1918-1920 гг. вся Житомирская земля стала огромным полем боя, где бились насмерть войска Украинской Народной Республики, «красные», «белые» и множество банд, именовавших себя отрядами самообороны. В итоге на Житомирщине на 70 лет установилась советская власть. В 1937 г. из состава Киевской области была выделена Житомирская область.
С 1941 по 1944 г., во время Второй мировой войны, Житомирщина была оккупирована немецко-фашистскими войсками. Разрушения были колоссальными, местное население по большей части погибло или было угнано на рабский труд в Германию. Освобождена в ходе Житомирско-Бердичевской наступательной операции в январе 1944 г.
Область была восстановлена и в настоящее время является одной из самых экономически успешных в стране.
Житомирская область расположена в Волынском регионе Украины и на севере Правобережной Украины. По характеру она разделилась на юго-западную часть, что на Приднепровской возвышенности, с холмами до 300 м высотой и северо-восточную — низменную и слаборасчлененную. На северо-западе области, на границе с Белоруссией над заболоченными равнинами Полесской низменности, возвышается Словечанско-Овручский кряж.
ВОССТАНОВЛЕННЫЕ СОКРОВИЩА
Невзирая на значительные разрушения времен Великой Отечественной войны, Житомирская область хранит дух древности: на ее территории расположены города из числа древнейших на Украине.
Житомирская область — развитый промышленно-аграрный район. Правда, имеются естественные препятствия для масштабного ведения сельского хозяйства: заболоченность территории и неблагоприятные метеорологические явления: град до 6 дней в году и сильные проливные дожди.
В Житомирской области проживают представители 85 национальностей, большинство тем не менее составляют украинцы. Характерной для Житомирской области всегда была многочисленная диаспора поляков, а вот белорусов немного, несмотря на то что регион расположен на границе с Белоруссией. Численность еврейской диаспоры всегда была довольно высока, но из-за массовой гибели евреев во Вторую мировую войну и переселения в Израиль в наши дни в области проживает всего около 3 тыс. человек.
Житомир — административный центр области — один из старейших городов Древней Руси: датой его основания считается 884 г. Город расположен на левом берегу реки Тетерев, у места ее впадения в реку Каменка. Он окружен лесами, на его территории много скверов и парков.
Город Радомышль также относится к числу древнейших мест, где селились люди в пределах Украины: первое поселение здесь появилось еще 30-35 тыс. лет назад. На окраине города найдена Радомышльская стоянка — поселение людей позднего палеолита. Здесь было обнаружено множество костей мамонта, северного оленя, дикой лошади и кремневых орудий.
Город Бердичев — второй по численности населения в области — долгое время был неофициальным центром российских евреев, прославившимся благодаря ярмаркам и работе многочисленных ремесленников еврейского происхождения. Популярные в прошлом Бердичевские ярмарки, проводившиеся несколько раз в год, собирали множество торговцев со всей Европы. Самая знаменитая из них — Онуфриевская — длилась шесть недель кряду и по товарообороту равнялась Лейпцигской. Совершенно особая достопримечательность города — могила одного из духовных лидеров религиозного течения хасидизм цадика Леви Ицхака Берди-чевского (1740-1809 гг.). В 1850 г. в местном костеле французский писатель Оноре де Бальзак венчался с Эвелиной Ганской.
В городе Малин находится единственная в стране фабрика по производству банкнотной бумаги, а также бумажная фабрика, которая является одним из крупнейших предприятий целлюлозно-бумажной промышленности в Европе.
Еще один древний город — Овруч — упомянут в «Повести временных лет» под 977 г. Здесь погиб князь Олег Святославич — сын Святослава Игоревича, когда сражался с братом Ярополком за киевский престол: князь упал на острые колья, расставленные в оборонительном рву.
Область известна множеством фестивалей, один из самых известных — концерт авторской православной песни «Утренняя заря», в день памяти св. равноапостольной княгини Ольги, в городе Коростень. Память княгини здесь чтят, несмотря на то что при жизни она сожгла город в 946 г., отомстив за смерть мужа — князя Игоря, погибшего от рук горожан.
В области чтут старые традиции, и одна из них — «Брусиловский базар», знаменитый с давних времен воскресными ярмарками и в наши дни расположенный там же, где и бывший городской рынок во времена Речи Посполитой — на пути «от Кракова до Киева».
ЛЮБОПЫТНЫЕ ФАКТЫ
- Реку Гнилопять, согласно легенде, назвали так бурлаки. В то время когда река была судоходной, они ходили вдоль берега и тянули на бечеве речные судна против течения. Ноги бурлаков во время работы постоянно находились в воде.
- В городе Коростень ежегодно проходит Международный фестиваль дерунов. Деруны, они же драники, — картофельные оладьи. Во время фестиваля проходят соревнования по «дерунярскому троеборью»: приседание с двумя тяжелыми кувшинами с драниками, метание драника в миску со сметаной с 5 м и метание драника в конкурента с 5 м. Главный конкурс — на приготовление самых вкусных драников.
- В селе Верховня, расположенном на юго-востоке области, находится усадьба помещицы Эвелины Ганской. Здесь в 1847 г. по приглашению Ганской жил писатель Оноре де Бальзак, работавший в поместье над драмой «Мачеха», повестью «Посвященный». Здесь он также написал заметки о путешествии по Украине.
- В бердичевском костеле Босых кармелитов находится икона Божьей Матери, которая, как утверждают, исцелила Папу Иоанна Павла II.
- В XIX в. Бердичев считался центром контрабанды на территории Восточной Европы. В 1867 г. полиция обнаружила под городом грандиозный лабиринт из 130 подземных ходов и 78 тайных складов, что, однако, никак не отразилось на масштабах преступной деятельности контрабандистов.
- В городе Малин, в затопленном карьере «Калюжа», находится подводный музей. Опустившись на глубину 15 м, можно осмотреть различные предметы и постройки, сохранившиеся на дне карьера.
- Брусиловский район — самый молодой в Житомирской области: он образован в 1990 г. в связи с переселением на его территорию жителей преимущественно Народичского района Житомирской области, который более всего пострадал от аварии на Чернобыльской АЭС.
ДОСТОПРИМЕЧАТЕЛЬНОСТИ
- Природные: Забарский заказник, заказник «Волчьи острова», заказник «Телячий мох», заказник «Часников-ский», Полесский заповедник, заказник «Дедово озеро», геологический заказник «Каменное село», озеро-карьер «Высокий Камень».
- Исторические: мастерские периода неолита (Овруч, V-I тыс. до н. э.), городище (Брусилов, XI—XII вв.), Житомирские курганы (древнерусский могильник, XI—XII вв.), Купальня княгини Ольги (Коростень).
- Г. Житомир: кафедральный собор Св. Софии (1737 г.), магистрат (1789 г.), храм Св. Иоанна из Дукли (XVIII в.), дворец епископов Житомирской католической епархии (Краеведческий музей города, XIX в.), церковь Св. Михаила (1856 г.), Преображенский кафедральный собор (1866-1874 гг.), храм Успения Богородицы (XIX в.), Старый театр (польский), подвесной мост, Музей космонавтики, смотровая площадка на Замковой горе, Соборная площадь, Музей истории пожарной охраны, пешеходная Михайловская улица, Ботанический сад.
- Г. Бердичев: монастырь ордена босых кармелитов (XVI—XVIII вв.), Марьинский костел (1717-1754 гг.), костел Св. Варвары (Фарный костел, 1759 г.), Свято-Николаевская церковь (1910 г.), могила рабби Леви-Ицхака.
Дніпровський басейн охоплює водостоки всіх житомирських річок. Найважливіша водна артерія України Дніпро має дві назви: слов'янську — Славутич та іранську — Дніпро. В основі назви Дніпро лежать іранська (скіфська) форма "дану", що означає "ріка" (той же корінь ми зустрічаємо в словах "Дністер" і "Дон").
Однією з найдавніших слов'янських назв є гідронім Словечна (Славечна, Славешна). Він має те ж саме походження, що і слов'янська назва Дніпра—Славутич. Праслов'янський корінь слав-, слов- означає "текти". Отже, назви древлянської річки, що витікає з джерел у долині Овруцько - Словечанського кряжу і несе свої води через луки, болота і ліси до Прип'яті, вже 2 000 років...
Древлянська річка Уборть, яка тече по території Житомирської області України та Гомельської області Білорусі, одержала назву від старожитнього слов'янського слова "борть" (дупло для бджіл, видовбане у стовбурі дерева).
Річка Тетерів, на берегах якої розташовані міста Житомир, Коростишів, Радомишль, одна з найбільших у Житомирській області, права притока Дніпра довжиною 385 кілометрів, також носить стародавню слов'янську назву. Найбільш вірогідним здається вченим ототожнення цього гідроніма з назвою птаха тетерева [тетерук].
Річка Унава та Унеча мають назви, які можна віднести ще до праєвропейського гідромічного шару. Однокореневі назви річок зустрічаються і в Польщі, й у Боснії, і в Литві та Латвії.
На території Житомирської області, поблизу села Яроповичів, починається велика права притока Славутича - річка Ірпінь. Як усі південно-житомирські річки, вона має багато ставків. Назва цієї річки дуже цікава. Вона зберігає давне слов'янське слово, нині вже втрачене слов'янськими мовами. На думку відомого польського славіста К. Мошинського, Ірпінь (давня форма Рпень) у своїй власній назві донесла до нащадків праслов'янське слово "рпа, рупа", яке означало "яма".
Дуже важлива водна артерія Житомирщини — річка Случ. Довжина її 451 км. Вона бере свій початок на Волинсько-Подільській височині, протікає Поліською низовиною і на північ від міста Сарни впадає в Горинь. На мальовничих берегах річки Случ розташоване місто Новоград – Волинський. На північ від Городниці її води плинуть через дивні краєвиди, неповторні за своєю красою. Питання про походження назви Случ остаточно не розв'язано. Річ у тім, що Прип’ять має кілька приток, переважно з лівого берега, які носять таку саму назву. Через це останнім часом з'явилася гіпотеза про її балтійське походження. Але більшість учених схиляються до думки, що річці дали назву слов'яни. Її пов'язують або зі словом "слукий", що означало "кривий", або із "слути", яке так само, як і слав-, слов-, означало "текти".
На древній слов'янський характер поліської гідронімії вказують і такі назви річок, походження яких має суто поліський характер. Цих слів інші слов'яни не знають, вони вживаються тільки в нас. Багато поліських річок - болотниць - починається з боліт, і місцеві болотні назви стали власними назвами річок. Так, драговина називається "чаква", і річка, що витікає з неї, теж носить таку назву: драговина називається "здвиж", і річка має таку ж назву; на трясовину кажуть "стубл", і річка є Стубла; з драговинного болота, яке позначається назвою "стуга", витікає річка Стугна; в болоті — "морочні" бере початок тиха річечка Морочна; широкі простори болота, або здвиги, живлять водою праву притоку Прип'яті Ствигу. Такі назви річок як Топило, Плав, Гнилуша, мають прозору семантику. Але іноді ми зустрічаємося зі зрозумілим словом та не можемо вияснити, чому воно покладено в основу річкової назви. Відзначені діалектизми з погляду системи поліських говорів теж мають своє поясненим. "Стубла", наприклад, — це те саме, що й "стебло", тобто видовбаний стовбур для води, "морочня" того ж походження, що й поліське діалектне слово "мереча" (або хмереча, хмареча, хамереча), яке означає хащі, непроханий ліс, "чаква" (або в районі Малина ще кажуть "чваковина") вказує на чвакання болота під йогами.
Назви річок нерідко визначаються тим фактором, що витоки починаються не з боліт, а з джерел. Тож, коли їхати з Коростеня на Овруч, перед Ігнатполем дорога проходить через мальовничу лісову річку Жерев. Її назва становить собою форму чоловічого роду від іменника "жерело" (джерело). У деяких поліських селах джерело називаються "жерел", а фонетична форма Жерев утворилася так само, як українське дієслово "брав" із давнього „брал”. Джерельного "походження" і назва лівої притоки Тетерева — ріка Вирва.
А що означає назва Повч? З яким словом пов'язати Жолонь? Що за смисл закладений в основі таких гідронімів, як Церем, Цвіля, Перга та інші? Чи "пов'язана" Уж із вужем, коли її ліва притока називається Ушиця, а місто на її берегах — не Ужомир, а Ушомир?
Тут ми підходимо до одного дуже цікавого факту в історії нашого краю. Тисячу років тому, аж до перших сторіч нашого тисячоліття, на берегах Прип'яті і навіть південніше, тобто і на території Житомирської області, поряд зі слов'янами жили балтійські племена, з яких потім утворилися такі народи, як литовці, латиші і пруські племена. Слов'яни рушили на північ, але балтійське населення Верхнього Подніпров'я не відступило на північний захід, а було поступово асимільоване. Звичайні балтійські назви відмерли, а власні, особливо річок, озер, боліт, виявили надзвичайну стійкість і дожили до нашого часу. Через це багато незрозумілих з точки зору наших мов гідронімів можуть стати, прозорими, якщо на них подивитися крізь призму сучасних балтійських мов — литовської, латиської і відмерлої пруської.
Так, порівняно невелика річка Ірша пов'язується в нашій свідомості з гірничо-збагачувальним титановидобувним комбінатом в Іршанську і паперового фабрикою в Малині, яка випускає унікальний чотиримікронний папір. Було б цікаво знати, що означає її назва? Учені припускають, що слово Ірша пов'язане з верхньодніпровським гідронімом Орша, який у свою чергу виводиться з литовського слова "русеті" [rusėti] (повільно текти).
На річці Уж розташувалося старовинне місто Коростень, давня столиця древлянського краю. Її гранітні береги настільки мальовничі, що не могли не полонити серця наших предків. Ольжині купальні, села Іскорость і Немирівка ніби зберігають свіжість історичного факту, пов'язаного з боротьбою свободолюбних древлян із київським князем Ігорем і трагічною загибеллю поліського міста. Зрозумілий наш інтерес до того, як утворилася назва Уж. Здасться, тут нема нічого особливо — течія річки звивається і поміж камінням, як тіло плазуна, от і назвали річку Уж. Насправді коростенська річка носить не тваринну, а дендрологічну назву. Ми вже звертали увагу на те, що між назвами Уж, з одного боку, і Ушиця, Ушомир, - з другого, спостерігається фонетична суперечність. У чому тут справа? Виявляється, що Уж — це вторинна назва. Нам доводилося чути в селі Христинівці коло Народичів, що ця річка насправді називається Уша. Уш, Уша, Ус, Уса — дуже поширені назви річок у басейні Прип'яті, особливо з лівого берега, де зустрічається багато балтійських назв. Уосіс [uosis] — це литовська назва ясеня, вона і принесла ім'я коростенській річці.
В Овруцькому районі починається невелика річечка Верпа, і село коло її витоку має однойменну назву. Річка названа древніми балтами. Верпетас [verpetas] у сучасній литовській мові означає вир, водоверть. Балтійськими вважаються Цмолка (притока Случі, від балтійської назви джмеля), Вересня (литовське вяреме — витік), Жолонь коло Овруча (литовське "жоле" [žolė] — трава) і очевидно, Норинь та інші. У частині цих назв прямого значення вже не можна встановити. Ми здогадуємося про їхнє балтійське походження по тому, що однокореневі назви річок поширені на сучасній території Латвії та Литви (це Перга, Повч, Повчанка, Нересна, Митва, Лемня, Церем, Лоша та інші).
Крім того, на Житомирщині є такі гідроніми, походження яких не розкрите. Так, учені не можуть нічого сказати про назву відомої кожному житомирянину Гуйви.
Таємниця великого кам'яного каньойну на Центральному Поліссі поблизу м. Тетерів.
На правому березі Тетерева, на території Коростишівського лісництва Житомирської області Полісся є загадковий лісовий кам'яний каньйон...
Величезні столітні дуби ростуть там беспосоредньо на великих валунах, а одну зі скель позначено маштабним і таємничим написом латинкою IADWINIP і датою - 1849 рік...
Очевидно, цей напис має польське походження.
Проте, за словами директора ДП "Коростишівське лісове господарство" В. Ейсмонта газеті "Житомирщина", загадку цього напису в кам'яному каньойні досі не зміг розкрити аніхто з поліських краєзнавців...
Є на Поліссі загублене мальовниче ”кам’яне село”, де серед лісу, наче хати, вишикувались вулицями величезні валуни. Серед них є ”майдан” з кам’яною ”школою” та ”церквою”. Високі, з овальними боками, вкриті мохами величезні валуни розкидані всюди. Найцікавіший з них - камінь з ”Божими слідами”, до якого навіть приставлена драбина для відвідувачів. Місцина ця - геологічний заказник державного значення ”Кам’яне село”, що розкинувся на кількох гектарах Замисловецького лісництва неподалік Олевська, що на Житомирщині.
Існує дві гіпотези утворення такого рельєфу: перша - валуни, принесені льодовиком, тисячоліттями змінювали форму під впливом вивітрювання. Згідно іншої гіпотези, валуни - залишки підніжжя прадавніх гір, що сформувалися внаслідок руху того ж льодовика, які потім змінювали свою форму під впливом вітру протягом 20 тисяч років.
Довкола ”Кам’яного села” ходять чимало легенд про те як воно з'явилось. Найпоширеніша з них оповідає, що колись давно у цьому лісі було багате село. Якось через село проходив старий чоловік у вбогій одежині. Зайшов він на одне подвір'я і попросив хліба у хазяїна. Той саме порався по хазяйству й махнув рукою: ”Іди собі, чоловіче, ніколи мені”. Старий образився, вийшов із села, озирнувся на нього – і враз село скам’яніло... Виявилось, цим мандрівником був Господь, що спустився на землю. На великому камені, де він відпочивав, відбилися сліди — один велетенський, ніби від босої ноги, і кілька схожих на сліди звичайної людини. За іншим повір'ям, у цьому місці Ісус бився з темними силами. Після тривалої битви нечисту силу було переможено, а Ісус, повертаючись на небеса, зробив кілька кроків по камінню і залишив відбитки - ”Божий слід”.
Якщо босоніж ступити в скам’янілий ”Божий слід”, можна відчути, що він ніколи не холодний – навіть у прохолодну погоду. Існує повір’я: хто постоїть у ”сліді” – набереться здоров’я, а загадане при цьому бажання обов’язково здійсниться.
Після звільнення в місті почали відновлюватися підприємства й уже до початку 50-х років продукція Малинської паперової фабрики стала йти на експорт. Заробили завод сільськогосподарських машин, машинобудівний, овочесушильний і каменедробильний заводи, меблева й швейна фабрики.
А в 1972-м році в місцевому парку культури й відпочинку був споруджений Курган Безсмертя - на честь полеглих у Велику Вітчизняну жителів району. Примітно, що земля для кургану висилалася із всіх Міст-Героїв СРСР - як би для відновлення історичної справедливості, що в їхнє число волею партійного керівництва країни не потрапив Малин.
В 1986-му році, коли місто відзначало своє 1100-річчя (15 вересня), тут був відкритий пам'ятник Миклухо-Маклаю, а в місцевому лісотехнічному технікумі обладнаний його музей.
І ще один цікавий факт із новітньої історії. В 1996 році на базі Малинської паперової фабрики запрацювала фабрика банкнотного паперу - єдине в Україні підприємство, що випускає папір, на якій друкуються гривні, а також паспорти, акцизні марки, акції, залізничні квитки... В 2001-му році паперова фабрика відзначила своє 130-річчя.
Ще в кам'яному віці на території сучасного Коростишева жили люди. Археологи знаходили тут сліди стоянок первісних людей, предмети їхнього домашнього побуту, залишки древніх жител... Однак перше письмове згадування про Коростишів відноситься до 1499 року, коли великий князь Литовський Олександр подарував село Коростишево разом з людьми й землями якомусь Семену Кмиті. Останній влаштувався не в самому селі, а десятком верст західніше, вибудувавши в районі нинішнього села Кмитова дерев'яну фортецю. Сьогодні залишків тієї фортеці немає й у спогадах, залишилася лише назва населеного пункту - Кмитів. Синові Семена, воєводі Смоленському й старості Чорнобильському (!!!), мабуть, було в тягар володіти віддаленим як для нього маєтком, і він в 1565 році продав Коростишів своєму братові - Івану Олізару. До речі, у Житомирі, на католицькому цвинтарі дотепер зберігся склеп, на якому час не стер напис: "Єжи Олізар, онук сенатора Нарциса Олізара". Цей склеп має пряме відношення до коростишівських поміщиків. Сенатор Олізар брав участь у польському визвольному русі кінця XVIII століття й після переслідувань із боку царської влади виїхав на постійне проживання на Захід. Його брат Густав Олізар - найвідоміший поет, що дружив з Пушкіним і мав відношення до декабристів. Саме Густав Олізар, коростишівский поміщик, тримав вінець під час церемонії вінчання Оноре де Бальзака з Евеліною Ганською (відбувалося це в костьолі св. Варвари в Бердичеві).
У середині XIX століття в Малині налічувалося 130 дворів, у яких проживало 1038 жителів. І при цьому досить добре була розвинена промисловість: у місті працювали два млини, а також чавунно-литійний завод, не говорячи вже про розвиток торгівлі. В 1866-му році місто стало центром волості. У тому ж 1866-му мати відомого етнографа й мандрівника Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая, Катерина Семенівна Миклуха, купила в Малині садибу. Сам же вчений приїжджав у Малин двічі: в 1886 й 1887 роках. Саме в Малині другом Миколи Миколайовича, відомим ученим А. Корзухіним був написаний портрет Миклухо-Маклая. З Малина Миклухо-Маклай виїжджав у села, де вивчав побут і традиції селян.
Однак дійсний поштовх до розвитку промисловості Малин одержав у після скасування кріпосного права, тобто в 1861-му році. В 1871-му році тут була запущена нині відома на увесь світ паперова фабрика, а до кінця XIX століття в Малині працювали чотири кузні, дві меблеві майстерні, паровий млин, цегельний завод, а в 1902-му році біля Малина була прокладена гілка залізниці Київ-Ковель.
В архівах збереглися відомості про те, що в 1913-му році місцевий банк грабував ні хто інший, як сам Григорій Котовський. Пам’ятаєте хрестоматійне з радянського фільму: "Ноги на стіл! Я - Котовський!"? Відбулося це саме в Овруцькому банку. Грабіжники на чолі з Котовським увірвалися в касову залу, касир же, бачачи таку справу, спробував натиснути ногою на вмонтований у підлогу дзвінок тривоги. От Котовський йому й гаркнув: "Ноги на стіл!". І ще з нагана в стелю пальнув - для більшого страху.
Саме цікаве, що в громадянську війну відбивала в білих і петлюрівців Овруч саме дивізія Котовського. Котовці цілий день грабували повітове місто. Примітно, що зупинив анархію в місті... Микола Щорс, що пригрозив Котовському трибуналом, якщо той не осадить своїх хлопців і не припинить безладдя. Котовський обурився й послав Щорса подалі, мовляв, моя бригада, що хочу, те й роблю, за своїми бійцями дивися, вони в тебе в Житомирі теж погроми влаштовували... Овруцьке "червоне непорозуміння" дійшло до самого Дзержинського й той у телеграмі пригрозив Котовському розстрілом.
Овручський район, як відомо, край партизанський. З огляду на лісисту місцевість, партизани почували себе тут практично господарями становища. Саме на Овруччині особливо відрізнилося в боротьбі з фашистськими окупантами партизанське об'єднання А. Сабурова. Партизани контролювали тут територію, по своїх розмірах схожу з Бельгією або Голландією. У деякі райони німці взагалі боялися сунутися. Правда, у самому Овручі стояв німецький гарнізон, однак влада окупантів далі залізничних колій майже не поширювалася. У декількох десятках кілометрів північніше Овруча, майже на самому нинішньому кордоні з Білорусією, відбувся курйозний, воістину анекдотичний випадок. Вісімнадцять бійців місцевого партизанського загону, підлеглого, щоправда, об'єднанню Сабурова, склали зброю тільки на початку 1946 року - партизани не вірили, що війна закінчилася й умудрилися пустити під укіс кілька ешелонів уже з радянськими танками. Повірили партизани в Перемогу лише після того, як до них приїхав сам Сабуров і переконав їх, що війна вже майже рік як закінчилася.
Набагато складніше було з бойовиками УПА, яких на території району налічувалося в цілому приблизно 200 чоловік. За офіційним даними, останній загін УПА був знищений на Овруччині в 1949-му році.
Масова забудова Новограда-Волинського почалася вже в післявоєнний період, а особливо - протягом 70-90-х років минулого століття. Сьогодні місто досить помітно виділяється своїми новобудовами на тлі інших міст нашої області. На початку 90-х німці вкупі з болгарами звели тут дуже навіть сучасний житловий масив з будинками європейського типу. А на початку 70-х років у місті з'явилася безліч зелених зон. На ріці Случ були обладнані пляжі, розбиті парки. Чисте у ті часи повітря приваблювало сюди відпочиваючих із усього союзу, оскільки в самому Новограді й довкола нього розташовувалася безліч військових частин, де служили вихідці із всіх куточків країни. Родичі, що приїжджали до них, надовго залишалися на відпочинок у гостинному місті-батьківщині Лесі Українки. І приїжджали сюди ще не раз. А якщо врахувати достаток тут дешевих овочів і фруктів, то Новоград-Волинський міг би з успіхом носити почесний титул "радянського Баден-Бадена". Однак вся ця ідилія закінчилася в 1986-м році, після аварії на ЧАЕС. Хоча Новград-Волинський постраждав від її трохи менше, ніж, скажімо, Коростень, однак відпочиваючі з інших куточків союзу все-таки побоювалися приїжджати сюди.
Новоград-Волинський сьогодні через достаток у ньому військових частин нагадує звичайне військове містечко, досить, між іншим, затишне. Його впевнено можна назвати містом, що розвивається, оскільки середня зарплата тут навряд чи менше, ніж у Житомирі.
Радянська влада була встановлена в Малині в січні 1918 року. Однак уже в лютому в місто ввійшли німці й більшовики пішли в підпілля. Що цікаво: у районі міста діяло два партизанських загони червоних - Драпія й Чернова-Мірутенко, що було рідкістю для тодішньої території Житомирщини. Малин став одним із центрів більшовицького підпілля на Київщині, до складу якої тоді входило місто. Саме в Малині працювала підпільна друкарня. Червоні партизани "приклали руку" до звільнення Малина від петлюрівців в 1919 році.
А в 1920 році біля Малина закипіли бої з польськими військами. І тут себе виявив з найкращого боку Аркадій Голіков, відомий більше як письменник Аркадій Гайдар. Очолювана ним 7-ма стрілецька дивізія одним стрімким ударом розбила поляків й заволоділа Малином. Польські війська були відкинуті далеко за межі Житомирщини. Зараз багато говорять про звірства самого Гайдара, про те, що він любив власноручно катувати й розстрілювати полонених. Однак даних про те, що в Малині Аркадій Петрович демонстрував свої садистські похилості, немає.
А до складу Житомирської області Малин увійшов в 1937 році, після адміністративного розділу території, коли була створена Житомирська область у її нинішніх межах.
Під час численних розкопок на місці Малинського городища археологи знайшли безліч доказів того, що фортеця була взята монголами штурмом і спалена. Були знайдені наконечники монгольських стріл, інша зброя, аж зовсім не російська. Монголи пішли, а городище знову піднялося з попелу. Спочатку Малин входив до складу Київського князівства, а з початку XIV століття увійшов до складу Великого князівства Литовського. Навколо фортеці виріс посад, що поступово розростався шляхом колонізації околишніх земель селянами.
В 1569-му році Малин після підписання Люблінської унії ввійшов до складу Польського королівства. А в 1648-му році в місті спалахнуло повстання й практично всі місцеві жителі влилися до складу ополчення армії Богдана Хмельницького. Це врятувало Малин від штурму козаками (Житомир і Коростень саме постраждали від військ Богдана). Однак у результаті Андрусівського мирного договору малин залишився під владою Польщі й до складу Російської імперії ввійшов тільки в 1793-му році, ставши маленьким селищем Київської губернії, одним з багатьох.
Перед Першою Світовою війною населення Радомишля становило близько п'яти тисяч чоловік. В архівах за цей період можна знайти цікаві відомості про те, що вже тоді в Радомишлі основним джерелом доходу було виробництво пива. Правда, як показують поліцейські документи, виробництво це було досить специфічним, що виявляється з рапорту повітового пристава Радомисльського повіту на ім'я губернського поліцейського начальства: "Довожу до Вашої відомості, що в Радомислі прийняло загрозливі розміри самогонне варення пива з наступним несанкціонованим продажем його. Самогонне пиво, вироблене в домашніх умовах без належного дотримання санітарних умов викликає захворювання в споживаючих його всілякі, аж до кишкових розладів і навіть смерті від отруєння. При виробництві самогонного пива самогонники використовують навіть кал мишей, а вариться воно часто без дотримання рецептури й нагадує по смаку не пиво, а звичайну брагу. Поліція намагається контролювати несанкціонований продаж самогонного пива й за останній місяць нами виявлено й ліквідовано 7 домашніх цехів, а 11 самогонників були притягнуті до відповідальності...". Так що традиції пивоварства в Радомишлі мають глибоке коріння.
Деякі вчені вважають, що місто було побудовано князем Малом, точніше, по його безпосередній вказівці. Хоча питання це досить спірне, оскільки на території нинішнього Малина, у його південно-східній частині, дотепер збереглися залишки древнього городища, побудованого приблизно в VIII-IX століттях - як фортеця для захисту кордонів племені древлян. І відбулося це задовго до появи на історичній сцені князя Мала. Наприкінці IX століття біля фортеці на березі ріки Ірша з'явилося відкрите поселення, що у середині X століття було зруйновано, ймовірно княгинею Ольгою, чия дружина йшла на Іскоростень для розправи з непокірливими древлянами й попутно спалила Малин. Однак незабаром городище було відновлено й продовжувало виконувати свої функції фортеці - аж до XIII століття, коли до малину підійшли полчища хана Батия.
Деякі історики пов'язують назву міста Малина з ім'ям древлянського князя Мала. Однак на гельській (другій державній мові Ірландії, що відноситься до кельтської мовної групи) топонім "Малин" означає "скеля". Цілком імовірно, це відлуння часів Трипільської культури, коли територію нинішнього Малина населяли кімерійці, яких багато істориків зв'язують із предками кельтів. Версії версіями, однак офіційна історія Малина нараховує більш ніж 1100 років - стільки ж, скільки й історія Житомира...
Про легендарне Малинське підпілля знає весь колишній СРСР. Іменами Ніни Сосніній й її товаришів у Радянському Союзі називалися піонерські загони, у далеких містах Далекого Сходу вулиці носили імена бійців Малинського підпілля... Сьогоднішні школярі (не всі, звичайно, але багато хто) навряд чи можуть сказати, хто така Ніна Сосніна. І мало хто знає, що Малин на початку 60-х років минулого століття ледь не одержав звання Міста-Героя. Це питання всерйоз розглядалося в ЦК КПРС, а потім на Верховній Раді СРСР. І бути б Малину Містом-Героєм, якби не одна деталь: в 1941-м році він не мав статусу міста, а був усього лише селищем міського типу (забігаючи наперед, помітимо, що містом Малин став тільки 18 листопада 2003 року - відповідно до постанови Верховної Ради України). А селищам героїв не присвоювали, тільки містам.
Фронт наблизився до Малина вже на початку липня 1941 року. Особливо завзяті бої з окупантами зав'язалися на залізничній станції, що чотири рази переходила від наших до німців і назад. Оборона ж міста тривала місяць. Малин обороняла 5-я армія генерала Потапова, 1-а протитанкова артилерійська бригада, 215-та механізована дивізія, 32-й залізничний батальйон. В обороні міста брали участь практично всі його жителі. А буквально відразу після того, як німцям все-таки вдалося ввійти в місто, біля Малина став діяти партизанський загін І. Бровкіна. А наприкінці того ж 1941-го в Малині було організоване підпілля, на чолі якого встав лейтенант П. Тараскін. Підпільники діяли не тільки в самому місті, але й створили свої групи в сусідніх селах. 16 січня 1943 року німцям вдалося захопити Тараскіна і його товаришів і розстріляти. Керівництво Малинським підпіллям взяла на себе комсомолка Ніна Сосніна, випускниця Малинської школи № 1. В організацію влилася молодь, підпільники доставляли партизанам зброю, медикаменти, поширювали листівки... Штабом організації став будинок учительки Є. Дорошок. 31 серпня 1943 року в штаб з пораненням був доставлений партизан Федір Зінченко, якому тут же почали робити термінову операцію. У цей момент будинок оточили німці, оскільки в рядах підпільників виявився зрадник. На пропозицію здатися підпільники, зрозуміло, послали німців куди подалі. У відповідь окупанти підпалили будинок. У вогні загинули Ніна Сосніна, її батько Іван Соснін і Федір Зінченко. Згодом П. Тараскіну й Н. Сосніній було посмертно привласнене звання Героїв Радянського Союзу.
До речі, звільнений Малин від німецько-фашистських загарбників був 12 листопада 1943 року. За роки окупації німці знищили в місті майже 1500 мирних жителів. У всьому ж Малинському районі загинуло близько 6-и тисяч чоловік.
У середині 30-х років у СРСР з'явилися так звані "сто перші кілометри" - населені пункти біля Москви, Ленінграда, Києва й Мінська - тобто основних радянських столиць, на відстані від них не менш ніж на 100 кілометрів. У ці містечка зі столиць висилалися різного роду хулігани, п'яниці, дебошири - словом, весь напівкримінальний (та й кримінальний теж) елемент, тобто такі собі антисоціальні особистості, яким тодішні радянські закони забороняли жити в столицях. Волею ЦК ВКП(б) Коростишів і став таким "сто першим кілометром" відносно Києва. З 1936-го по 1940-й роки завдяки статусу "сто першого кілометра" населення Коростишева збільшилося з півтора до 12-и тисяч чоловік.
Варто помітити, що не завжди ті, кого висилали в Коростишів з Києва, були "антисоціальними елементами". Справа в тому, що саме в середині 30-х видобуток каменю перетворився тут з артільного в промисловий. На граніти стали надходити держзамовлення й для їхнього видобутку були потрібні робочі руки. А як в 30-і роки набирали робочу силу на "будівництва п'ятирічки" типу Магнітки або Біломорканалу? Правильно: повідомляли чергову кампанію боротьби з "ворогами народу", після чого цих самих "ворогів" відправляли безкоштовно збільшувати економічну міць Країни Рад. Видобуток гранітів у Коростишеві, зрозуміло, не йшов ні в яке порівняння з тією ж Магніткою, однак робочі руки були потрібні й тут. А як змусити народ їхати працювати на більш ніж травмонебезпечне виробництво (в 1936-му році при видобутку каменів у районі щотижня гинуло 2-3 чоловіки)? Дуже просто: у добровільно - примусовому порядку. А примушувати в нас уміли... І справжніх, "запеклих" злочинців у Коростишеві "на перековування" переселили не так вже і багато. В основному це були звичайні кияни, що проштрафилися по дрібному: п'яним на вулиці затримали або там на начальника свого не так подивився. У підсумку - поїздка на "сто перший кілометр". От так Коростишів з маленького містечка перетворився в досить велике місто.
Відстань від селища міського типу Ємільчино до Житомира - 154 кілометри. А це далі, ніж Київ і далі, ніж самий північний райцентр нашої області - Овруч. Населення - близько 9 тисяч чоловік. Хто хоч раз їздив з Житомира в Ємільчино, той прекрасно знає, як важко часом добратися до цього селища. А тим часом місця ці досить цікаві й багато в чому знамениті. Наприклад, у радянські часи в Ємільчинському районі працював Олександр Мороз...
На відміну від Житомира або Бердичева, Зв’ягель не виявився в зоні бойових дій військ Богдана Хмельницького й тому українські козаки його не штурмували. Ціле сторіччя - з XVII по XVIII століття - містечко мирно існувало під владою Польщі, а в XVIII столітті опинилося в складі Російської імперії.
Саме з XVIII століття стало спостерігатися поступове перетворення Зв'ягеля з маленького поселення оборонного призначення в повноцінне місто. Цікаво, що своїм ростом Зв'ягель, як місто інтернаціональне, був зобов'язаний культовим спорудженням. В 1730 році в місті побудували дерев'яний собор, десять років через - синагогу, у середині сторіччя - дерев'яну Свято-Троїцьку церкву, а в 1766 році - кам'яний костьол. Що стосується останнього спорудження, то на його будівлю не вистачило привезеного каменю й вирішено було, щоб добудувати костьол, розібрати кріпосну стіну замка, що давно перестала виконувати колишні оборонні функції. У такий спосіб замок і розібрали.
Цікавий факт: уперше на території Житомирщини спеціалізована пожежна команда з'явилася саме у Зв'ягелі. В 1766 році в місті налічувалося 379 будинків (для порівняння, у Житомирі в той час було всього 275 будинків). В 1775 році у Зв'ягелі почалася страшна пожежа, у результаті якої згоріла майже половина житлового фонду. У виниклій паніці народ просто розбігався з міста й пожежу нікому було гасити. Якби не злива, що полила, від міста залишилися б одні головешки. Керівництво міської громади, навчене цим гірким досвідом, виділило гроші з міської скарбниці на формування спеціальної пожежної команди, яка б при необхідності могла б оперативно реагувати на зненацька виниклі вогнища пожежі.
Не дивлячись на заселеність, розміри міста в той час були не такі вже і великі - приблизно 70 гектарів. Дійсний ріст Зв’ягеля почався зі спорудження в 1850 році Києво-Брестського тракту. Багато вулиць міста були вимощені каменем, з'явився Ново-Корецький тракт, на якому був побудований цілий комплекс будинків кінно-поштової станції. Сюди входили станційний будинок, ямська й готель. Будинки збереглися й до цього дня.
А біля Києво-Брестського тракту був побудований... будинок терпимості, що обслуговував головним чином ямщиків, і згорів в 1893-м року внаслідок влучення блискавки. Як свідчать документи, у результаті цієї пожежі загинула одна дівиця й аж 7 клієнтів.
Перше письмове згадування про такий населений пункт, як Овруч, датовано 977-м роком. "Повість минулих літ" зафіксувала на своїх сторінках "град Вручий", що став столицею древлян після руйнування київською княгинею Ольгою їхньої колишньої столиці - Іскоростеня. Саме з 977 року під стінами Овруча розпалюються майже безперервні міжусобні битви за право верховного князювання в племені древлян - замість убитого князя Мала. У цьому ж році в Овручі був убитий своїм братом Ярополком син київського князя Святослава Олег. Їхній третій брат, майбутній князь Київський Володимир Хреститель поставив в Овручі на згадку про Олега дерев'яну каплицю, якій вдалося простояти майже двісті років! В 1190 році на цьому місці київський князь Рюрик будує кам'яну церкву з позолоченими куполами й називає її на згадку про Володимира Хрестителя храмом святого Василя (Василь - ім'я, отримане князем Володимиром при хрещенні ).
З навалою полчищ татаро-монголів Овруч міцно постраждав. Його жителі вирішили захищати місто від військ Батия й татари, взявши твердиню приступом, спалили місто, а з ним разом - і храм. Правда, кам'яні частини церкви вогонь пощадив. Після цього місто відбудувалося, але потрапило у пряму залежність від Золотої Орди. Варто помітити, що монголи по якихось своїх міркуваннях давали місту розвиватися, а пізніше перетворили його в фортецю на кордоні з набиравши сили Великим князівством Литовським. В 1321-му році литовці атакували Овруч, і досить вдало. Міцність була взята штурмом, а татарський гарнізон був перебитий. Однак переможці чомусь повелися подібно вандалам, прийнялися грабувати місто, а під кінець розвалили відбудований на той час храм святого Василя.
Сьогоднішній Овруч - сьомий по величині населений пункт Житомирської області. Його населення становить трохи менш 18-и тисяч чоловік, хоча ще наприкінці 80-х тут жило близько 25-и тисяч чоловік - головним чином, військових. Сьогодні тієї кількості військових частин в Овручі давно вже нема, однак він продовжує відігравати помітну роль у житті північних частин нашої області. До речі, для довідки: відстань від Житомира до Овруча - 138 кілометрів, на цілих 6 км далі, ніж від Житомира до Києва...