Деякі історики пов'язують назву міста Малина з ім'ям древлянського князя Мала. Однак на гельській (другій державній мові Ірландії, що відноситься до кельтської мовної групи) топонім "Малин" означає "скеля". Цілком імовірно, це відлуння часів Трипільської культури, коли територію нинішнього Малина населяли кімерійці, яких багато істориків зв'язують із предками кельтів. Версії версіями, однак офіційна історія Малина нараховує більш ніж 1100 років - стільки ж, скільки й історія Житомира...
Про легендарне Малинське підпілля знає весь колишній СРСР. Іменами Ніни Сосніній й її товаришів у Радянському Союзі називалися піонерські загони, у далеких містах Далекого Сходу вулиці носили імена бійців Малинського підпілля... Сьогоднішні школярі (не всі, звичайно, але багато хто) навряд чи можуть сказати, хто така Ніна Сосніна. І мало хто знає, що Малин на початку 60-х років минулого століття ледь не одержав звання Міста-Героя. Це питання всерйоз розглядалося в ЦК КПРС, а потім на Верховній Раді СРСР. І бути б Малину Містом-Героєм, якби не одна деталь: в 1941-м році він не мав статусу міста, а був усього лише селищем міського типу (забігаючи наперед, помітимо, що містом Малин став тільки 18 листопада 2003 року - відповідно до постанови Верховної Ради України). А селищам героїв не присвоювали, тільки містам.
Фронт наблизився до Малина вже на початку липня 1941 року. Особливо завзяті бої з окупантами зав'язалися на залізничній станції, що чотири рази переходила від наших до німців і назад. Оборона ж міста тривала місяць. Малин обороняла 5-я армія генерала Потапова, 1-а протитанкова артилерійська бригада, 215-та механізована дивізія, 32-й залізничний батальйон. В обороні міста брали участь практично всі його жителі. А буквально відразу після того, як німцям все-таки вдалося ввійти в місто, біля Малина став діяти партизанський загін І. Бровкіна. А наприкінці того ж 1941-го в Малині було організоване підпілля, на чолі якого встав лейтенант П. Тараскін. Підпільники діяли не тільки в самому місті, але й створили свої групи в сусідніх селах. 16 січня 1943 року німцям вдалося захопити Тараскіна і його товаришів і розстріляти. Керівництво Малинським підпіллям взяла на себе комсомолка Ніна Сосніна, випускниця Малинської школи № 1. В організацію влилася молодь, підпільники доставляли партизанам зброю, медикаменти, поширювали листівки... Штабом організації став будинок учительки Є. Дорошок. 31 серпня 1943 року в штаб з пораненням був доставлений партизан Федір Зінченко, якому тут же почали робити термінову операцію. У цей момент будинок оточили німці, оскільки в рядах підпільників виявився зрадник. На пропозицію здатися підпільники, зрозуміло, послали німців куди подалі. У відповідь окупанти підпалили будинок. У вогні загинули Ніна Сосніна, її батько Іван Соснін і Федір Зінченко. Згодом П. Тараскіну й Н. Сосніній було посмертно привласнене звання Героїв Радянського Союзу.
До речі, звільнений Малин від німецько-фашистських загарбників був 12 листопада 1943 року. За роки окупації німці знищили в місті майже 1500 мирних жителів. У всьому ж Малинському районі загинуло близько 6-и тисяч чоловік.
Перше письмове згадування про такий населений пункт, як Овруч, датовано 977-м роком. "Повість минулих літ" зафіксувала на своїх сторінках "град Вручий", що став столицею древлян після руйнування київською княгинею Ольгою їхньої колишньої столиці - Іскоростеня. Саме з 977 року під стінами Овруча розпалюються майже безперервні міжусобні битви за право верховного князювання в племені древлян - замість убитого князя Мала. У цьому ж році в Овручі був убитий своїм братом Ярополком син київського князя Святослава Олег. Їхній третій брат, майбутній князь Київський Володимир Хреститель поставив в Овручі на згадку про Олега дерев'яну каплицю, якій вдалося простояти майже двісті років! В 1190 році на цьому місці київський князь Рюрик будує кам'яну церкву з позолоченими куполами й називає її на згадку про Володимира Хрестителя храмом святого Василя (Василь - ім'я, отримане князем Володимиром при хрещенні ).
З навалою полчищ татаро-монголів Овруч міцно постраждав. Його жителі вирішили захищати місто від військ Батия й татари, взявши твердиню приступом, спалили місто, а з ним разом - і храм. Правда, кам'яні частини церкви вогонь пощадив. Після цього місто відбудувалося, але потрапило у пряму залежність від Золотої Орди. Варто помітити, що монголи по якихось своїх міркуваннях давали місту розвиватися, а пізніше перетворили його в фортецю на кордоні з набиравши сили Великим князівством Литовським. В 1321-му році литовці атакували Овруч, і досить вдало. Міцність була взята штурмом, а татарський гарнізон був перебитий. Однак переможці чомусь повелися подібно вандалам, прийнялися грабувати місто, а під кінець розвалили відбудований на той час храм святого Василя.
Сьогоднішній Овруч - сьомий по величині населений пункт Житомирської області. Його населення становить трохи менш 18-и тисяч чоловік, хоча ще наприкінці 80-х тут жило близько 25-и тисяч чоловік - головним чином, військових. Сьогодні тієї кількості військових частин в Овручі давно вже нема, однак він продовжує відігравати помітну роль у житті північних частин нашої області. До речі, для довідки: відстань від Житомира до Овруча - 138 кілометрів, на цілих 6 км далі, ніж від Житомира до Києва...
Існує думка, що скіфи всі поголовно пересувалися на конях і взагалі були дикими й неприборканими, на зразок монголо-татарської орди. Це не зовсім так. Частина скіфських племен, зрозуміло, основним своїм джерелом доходу вважала скотарство, однак при вторгненні в лісостепову зону все тієї ж Житомирщини предки скіфів по закінченні часу перетворювалися в землеробів, оскільки сама територія й природні умови сприяли цьому перетворенню. Однак відвойовувати землі, придатні під землеробство, доводилося в колишніх власників. На Житомирщині, у села Високе Черняхівського району, археологи виявили поселення пізньотрипільского періоду, датоване приблизно 2000-м роком до нашої ери. Знахідки свідчать, що в ті часи біля поселення відбулася справжня битва, причому билися вершники проти піших. Очевидно, місцеві жителі - землероби відбивали вторгнення вершників-скіфів. Причому по обидва боки в цьому бої брало участь до півтисячі людей. Хто тоді кого переміг - сказати важко.
Однак відомо з великою часткою ймовірності, що в цей же період на Житомирщині з території сучасної Південної Польщі й Угорщини з'явилися племена, які історики називають "племенами культури кулястих амфор". Поселення племен цієї культури виявлено археологами біля села Кам'яний Брід Барановського району, а також поблизу села Колодяжне Любарського району. Судячи зі зразків залишеної цими племенами кераміки, у них багато спільного із племенами Древньої Греції, які відомі в історії як племена Мінойської цивілізації, або ахейці, ті самі, що штурмували Трою. А ще, зважаючи на все, вони є досить близькими родичами легендарних етрусків - прабатьків Древнього Рима і яких зараховують до народу, від якого пішли всі нинішні слов'янські нації. Як й етруски або ті ж ахейці, ці племена, що прийшли на Житомирщину, ховали своїх померлих одноплемінників у кам'яних ящиках-саркофагах. Саме в Колодяжному археологи знайшли кам'яний саркофаг, у якому було поховано відразу 10 чоловік. Саркофаг складався із двох камер. У більшій його частині погребли дев'ятьох, у меншій - одного. У більшій камері точно посередині виявлений кістяк чоловіка в сидячій позі. По обидва боки від нього, у скорченому положенні, лицем до чоловіка, були поховані дві жінки, кожна із двома маленькими дітьми. У ногах у кожної жінки, також у скорченому положенні, головою до середини, лежали кістяки двох підлітків. У меншій камері кістяк лежав так само скорчившись, лицем до входу в саркофаг. Цілком можливо, тут був похований місцевий вождь разом зі своїми домочадцями, які, напевно, померли далеко не своєю смертю.
Взагалі ж племена культури кулястих амфор були, скоріше за все, досить войовничі. Вони без зусиль скорили трипільців й, осівши поруч із ними або змусивши їх перебратися в інші місця, взялися за володіння зайнятими територіями. Багатовікова боротьба закінчилася перемогою останніх.
Вадим Кіплінг
У той час, як такі міста, як Житомир або Бердичів, бурхливо розвивалися, Олевськ як і раніше являв із себе селище в кілька сотень жителів і що-небудь цікаве в його історії відшукати за новітній період просто неможливо. Зате в роки Великої Вітчизняної війни Олевськ чи не став партизанською столицею українського Полісся. Із приходом гітлерівців у районі Олевська став діяти партизанський загін під командуванням К. Ареф'єва, ядром якого стала диверсійна група, спеціально закинута з Москви. Трохи пізніше, в 1942-1943 роках, у районі Олевська з'явилися з'єднання Федорова, Ковпака й Сабурова. До початку 1943 року партизани повністю контролювали майже третину території району. Однак паралельно з радянськими партизанами територію Олевщини облюбували й загони УПА "Поліська Січ", якими керував Тарас Бульба-Боровець. Радянським партизанам доводилося в такий спосіб воювати як проти німців, так і проти УПА. До речі, останній збройний загін "Поліської Січі" був ліквідований на Олевщині тільки в 1952-му році.
У січні 1943 року німці розстріляли в Олевську декількох своїх офіцерів і декількох вояків УПА за те, що останні навчили перших... варити самогон. Німецькі офіцери, почавши у пиячити, заражали алкоголізмом своїх колег, і місцеве гестапо вирішило рішення алкоголіків у власних рядах, щоб розкладницькі пари алкоголю не перекинулися на цілий гарнізон.