Є на Поліссі загублене мальовниче ”кам’яне село”, де серед лісу, наче хати, вишикувались вулицями величезні валуни. Серед них є ”майдан” з кам’яною ”школою” та ”церквою”. Високі, з овальними боками, вкриті мохами величезні валуни розкидані всюди. Найцікавіший з них - камінь з ”Божими слідами”, до якого навіть приставлена драбина для відвідувачів. Місцина ця - геологічний заказник державного значення ”Кам’яне село”, що розкинувся на кількох гектарах Замисловецького лісництва неподалік Олевська, що на Житомирщині.
Існує дві гіпотези утворення такого рельєфу: перша - валуни, принесені льодовиком, тисячоліттями змінювали форму під впливом вивітрювання. Згідно іншої гіпотези, валуни - залишки підніжжя прадавніх гір, що сформувалися внаслідок руху того ж льодовика, які потім змінювали свою форму під впливом вітру протягом 20 тисяч років.
Довкола ”Кам’яного села” ходять чимало легенд про те як воно з'явилось. Найпоширеніша з них оповідає, що колись давно у цьому лісі було багате село. Якось через село проходив старий чоловік у вбогій одежині. Зайшов він на одне подвір'я і попросив хліба у хазяїна. Той саме порався по хазяйству й махнув рукою: ”Іди собі, чоловіче, ніколи мені”. Старий образився, вийшов із села, озирнувся на нього – і враз село скам’яніло... Виявилось, цим мандрівником був Господь, що спустився на землю. На великому камені, де він відпочивав, відбилися сліди — один велетенський, ніби від босої ноги, і кілька схожих на сліди звичайної людини. За іншим повір'ям, у цьому місці Ісус бився з темними силами. Після тривалої битви нечисту силу було переможено, а Ісус, повертаючись на небеса, зробив кілька кроків по камінню і залишив відбитки - ”Божий слід”.
Якщо босоніж ступити в скам’янілий ”Божий слід”, можна відчути, що він ніколи не холодний – навіть у прохолодну погоду. Існує повір’я: хто постоїть у ”сліді” – набереться здоров’я, а загадане при цьому бажання обов’язково здійсниться.
Про легендарне Малинське підпілля знає весь колишній СРСР. Іменами Ніни Сосніній й її товаришів у Радянському Союзі називалися піонерські загони, у далеких містах Далекого Сходу вулиці носили імена бійців Малинського підпілля... Сьогоднішні школярі (не всі, звичайно, але багато хто) навряд чи можуть сказати, хто така Ніна Сосніна. І мало хто знає, що Малин на початку 60-х років минулого століття ледь не одержав звання Міста-Героя. Це питання всерйоз розглядалося в ЦК КПРС, а потім на Верховній Раді СРСР. І бути б Малину Містом-Героєм, якби не одна деталь: в 1941-м році він не мав статусу міста, а був усього лише селищем міського типу (забігаючи наперед, помітимо, що містом Малин став тільки 18 листопада 2003 року - відповідно до постанови Верховної Ради України). А селищам героїв не присвоювали, тільки містам.
Фронт наблизився до Малина вже на початку липня 1941 року. Особливо завзяті бої з окупантами зав'язалися на залізничній станції, що чотири рази переходила від наших до німців і назад. Оборона ж міста тривала місяць. Малин обороняла 5-я армія генерала Потапова, 1-а протитанкова артилерійська бригада, 215-та механізована дивізія, 32-й залізничний батальйон. В обороні міста брали участь практично всі його жителі. А буквально відразу після того, як німцям все-таки вдалося ввійти в місто, біля Малина став діяти партизанський загін І. Бровкіна. А наприкінці того ж 1941-го в Малині було організоване підпілля, на чолі якого встав лейтенант П. Тараскін. Підпільники діяли не тільки в самому місті, але й створили свої групи в сусідніх селах. 16 січня 1943 року німцям вдалося захопити Тараскіна і його товаришів і розстріляти. Керівництво Малинським підпіллям взяла на себе комсомолка Ніна Сосніна, випускниця Малинської школи № 1. В організацію влилася молодь, підпільники доставляли партизанам зброю, медикаменти, поширювали листівки... Штабом організації став будинок учительки Є. Дорошок. 31 серпня 1943 року в штаб з пораненням був доставлений партизан Федір Зінченко, якому тут же почали робити термінову операцію. У цей момент будинок оточили німці, оскільки в рядах підпільників виявився зрадник. На пропозицію здатися підпільники, зрозуміло, послали німців куди подалі. У відповідь окупанти підпалили будинок. У вогні загинули Ніна Сосніна, її батько Іван Соснін і Федір Зінченко. Згодом П. Тараскіну й Н. Сосніній було посмертно привласнене звання Героїв Радянського Союзу.
До речі, звільнений Малин від німецько-фашистських загарбників був 12 листопада 1943 року. За роки окупації німці знищили в місті майже 1500 мирних жителів. У всьому ж Малинському районі загинуло близько 6-и тисяч чоловік.
Географічне положення Коростеня досить зручне, саме тому тут розташований найбільший в області залізничний вузол. Розташований він на ріці Уж, в 87 кілометрах від Житомира й в 60 кілометрах від кордону з Білорусією. До Києва від Коростеня - 150 кілометрів.
У часи палеоліту в Коростені було досить велике - чи не найбільше в Європі - родовище кременя. Саме тому тут селилися люди. Найдавніші кам'яні знаряддя, знайдені на території міста, вчені датують 10 тисячами років. В 1887 році група археологів на чолі з В. Антоновичем виявила тут залишки неолітичних поселень, сліди майстерень, у яких вироблялися знаряддя праці епохи бронзи.
Що стосується появи на Коростенщині слов'ян, то вона відноситься до V-VII століть нашої ери. І тоді в долині Ужа стали з'являтися невеликі поселення. Одне з них, вибудуване на гранітній горі над рікою, згодом виросло в столицю слов'янського племені древлян - місто Іскоростень. Вже на початку Х століття Іскоростень був потужною фортецею, обнесеною високим частоколом з необтесаних багатовікових дубових стовбурів, постійною резиденцією древлянських князів (До речі, назва Іскоростень походить від словосполучення: "З кори стіни"). Ще в 883 році князь Олег обклав древлян даниною, а вже в 907 році древляни брали участь разом з ним у поході на Царьград. Однак в 913 році, коли Олег помер, плем'я відмовилося платити данину київському князеві Ігореві. Останньому довелося силою скоряти древлян. Але в 945 році, коли князь вирішив взяти із древлян данину в подвійному розмірі, почалося повстання, древляни розбили князівську дружину, а самого Ігоря вбили . Розібратися з непокірливим плем»ям з'явилася дружина Ігоря, Ольга, що протягом трьох місяців простояла з військом під Іскоростенем, однак силою здолати місто не змогла й зважилася на знамениту хитрість із голубами. Птахи, віддані княгині як данина, повернулися в місто, кожний із тліючим вугіллячком на хвості. У результаті Іскоростень згорів дотла, а древлянський князь Малий був жорстоко страчений. Частина населення була перебита, інша ж частина пішла в печери під містом, куди князівські дружинники чомусь побоялися сунутися.
До речі, повстання древлян 945 року відбито в російському билинному епосі й в Іпатіївському літописі. Саме з останнього джерела ми знаємо сьогодні про хитрість і військову кмітливість княгині Ольги.
В 1945-му році був відновлений порцеляновий завод, а в 1947-му знову почав випускати продукцію завод "Октябрьская кузница". В 1949-му у місті був запущений новий завод "Торфмаш", що з 1961-го почав називатися "Хіммаш". В 1960-му заробив завод залізобетонних шпал, а в 1964-му - бавовнопрядильна фабрика. "Чорним часом" без перебільшення можна назвати квітень 1986 року, коли сталася аварія на ЧАЕС. Місто з населенням в 72 тисячі людей виявилося в зоні радіоактивного забруднення й перетворилося в місто добровільного гарантованого відселення. Варто помітити, що переважна більшість жителів і не думала залишати рідне місто, хоча з тих пір населення його зменшилося на п'ять тисяч чоловік.
"Жовтогаряча революція" виділила Коростень у своєрідний "синьо-білий острів" серед "жовтогарячих" просторів іншої Житомирщини: місто виявилося єдиним райцентром у нашій області, що на минулих президентських виборах у всіх трьох турах віддало голос за Віктора Януковича. Можливо, саме тому нове керівництво Житомирської області ополчилося проти мера Коростеня В. Москаленко. У відповідь міська влада в боргу не залишилася й подала проти Києва той самий нашумілий судовий позов про відшкодування Коростеню збитку за спалений ще в Х столітті київською княгинею Ольгою Іскоростень. А якщо влада Коростеня виграє цей позов? Тоді Житомир і Новоград-Волинський можуть сміло виставляти претензії Львову за те, що їхній князь Данило Галицький в XIII столітті спалив ущент ці міста. А Київ - направляти позов Монголії, за бешкетування Батия... Чому б і ні?
"Спаливши" Коростень, Ольга пішла по деревській землі і "попалила" всі інші міста. Адже саме міста були оплотом військової сили древлян. Щоправда, одне місто вона залишила-таки неушкодженим: Овруч, який зробила новим стольним градом у Деревській землі.
Після наведення порядку в Деревах, повернулася вона до Києва, а потім вирушила через всю країну в інший важливий град, на батьківщину Ігоря, в Новгород, який теж норовив від Києва від’єднатися. В 947 році знову повернулася в Київ до сина. А далі в літописі - 7 "порожніх" років...
Древлянські перекази запевняють, що ці сім років жила Ольга разом зі Святославом не в Києві, а в КОРОСТЕНІ! Так, як ніби саме Коростень все ще був столицею! Наче Святослав не Киевський, а древлянський Великий князь! Ніби все ще в силі древлянське Велике князівство!
До сих пір коростеньці охоче показують приїжджим святі місця: Ольжину купальню (де вона, за переказами, милась, коли жила в місті) і Ольжине дзеркало - стрімкий, відполірований вітрами гранітний обрив на правому березі Вуха.
Що робила вона в спаленій нею ж древній столиці могутнього древлянський князівства?
"А гріхи замолювала!" - Кажуть до сих пір люди похилого віку, сердито піджимаючи при цьому губи.
В 955 році Ольга повертається до Києва, після чого древлянське князівство перестало існувати і остаточно перетворилося в данницю - дві частини урочної данини йшли все тому ж ненависному воєводі Свенельду, а одна - власне Ользі!
Чому ж зараз українськими істориками в кращому випадку замовчується, а в гіршому виставляється в чорному світлі історія древлянського князівства? Відповідь проста. Вся справа - в КИЄВІ! Адже визнати древлян, значить, визнати історичну першість Коростеня. Отже, до тезису "Мати міст руських" потрібно приєднати поняття "Батько міст слов'янських"! Треба відмовитися від гордої легенди про Київ і визнати, що він другорядний - після Коростеня! Потрібно переписати всі історичні дослідження, піддати сумніву дисертації і наукові ступені! Потрібно вгризться в гранітні гори Коростеня і знайти, нарешті, археологічні підтвердження літописних відомостей!
І хто ж, насправді , на такий подвиг здатен? Кияни? Та ніколи! Для них до сьогодні вигідний міф про "деревлянех, звериньським образом в лесех живяху!"