Географічне положення Коростеня досить зручне, саме тому тут розташований найбільший в області залізничний вузол. Розташований він на ріці Уж, в 87 кілометрах від Житомира й в 60 кілометрах від кордону з Білорусією. До Києва від Коростеня - 150 кілометрів.
У часи палеоліту в Коростені було досить велике - чи не найбільше в Європі - родовище кременя. Саме тому тут селилися люди. Найдавніші кам'яні знаряддя, знайдені на території міста, вчені датують 10 тисячами років. В 1887 році група археологів на чолі з В. Антоновичем виявила тут залишки неолітичних поселень, сліди майстерень, у яких вироблялися знаряддя праці епохи бронзи.
Що стосується появи на Коростенщині слов'ян, то вона відноситься до V-VII століть нашої ери. І тоді в долині Ужа стали з'являтися невеликі поселення. Одне з них, вибудуване на гранітній горі над рікою, згодом виросло в столицю слов'янського племені древлян - місто Іскоростень. Вже на початку Х століття Іскоростень був потужною фортецею, обнесеною високим частоколом з необтесаних багатовікових дубових стовбурів, постійною резиденцією древлянських князів (До речі, назва Іскоростень походить від словосполучення: "З кори стіни"). Ще в 883 році князь Олег обклав древлян даниною, а вже в 907 році древляни брали участь разом з ним у поході на Царьград. Однак в 913 році, коли Олег помер, плем'я відмовилося платити данину київському князеві Ігореві. Останньому довелося силою скоряти древлян. Але в 945 році, коли князь вирішив взяти із древлян данину в подвійному розмірі, почалося повстання, древляни розбили князівську дружину, а самого Ігоря вбили . Розібратися з непокірливим плем»ям з'явилася дружина Ігоря, Ольга, що протягом трьох місяців простояла з військом під Іскоростенем, однак силою здолати місто не змогла й зважилася на знамениту хитрість із голубами. Птахи, віддані княгині як данина, повернулися в місто, кожний із тліючим вугіллячком на хвості. У результаті Іскоростень згорів дотла, а древлянський князь Малий був жорстоко страчений. Частина населення була перебита, інша ж частина пішла в печери під містом, куди князівські дружинники чомусь побоялися сунутися.
До речі, повстання древлян 945 року відбито в російському билинному епосі й в Іпатіївському літописі. Саме з останнього джерела ми знаємо сьогодні про хитрість і військову кмітливість княгині Ольги.
Цей районний центр до сьогодні пам'ятає часи Київської Русі й зализує рани історії.
Коростень, як поважаюче себе провінційне місто, тримається на трьох китах: фарфоровий завод, залізна дорога, і, не в образу сказано, містечковий патріотизм. Перше, що впало в очі: тут вирують нежартівливі, хоч і локальні, передвиборчі пристрасті. Дерева на трьох центральних вулицях обвішані різнокольоровими стрічками так щільно, що, здається, гілки ось-ось не витримають тяжкості передвиборчого агітматеріалу. Дійсно, у нас не вибори, а махрове язичництво. Стіни будинків, автобуси і маршрутки заклеєні обличчями ідолів (кандидатів у мери) - всі на одне лице, з обов'язковими сумовито обвісшими вусами. Але, придивившись уважніше, розумієш: це все антураж. До речі, Коростень - колиска радянської номенклатури, яка осідала в Житомирі та правила областю. А ще місцева гордість - гранітні поклади. Поколінням дітей з дитинства розповідали, що ці поклади дали матеріал для самого мавзолею Леніна.
'Захалявник' і сім рожевих слоників
Я завжди з деяким упередженням ставився до краєзнавчим музеїв, але в Коростені мій скептицизм трохи захитався. Звичайно, не обійшлося без облізлого опудала бобра і крота часів Очакова та скорення Криму. Але колекція середньовічної зброї справила непогане враження. Цікаво адже побачити бойовий ніж, який носився за чоботом - 'захалявник'. А радянські плакати? Чи не правда, диво, як у декількох рядках можна вмістити дух епохи: 'Село! Здай зброю Червоній Армії! Тільки вона звільнить залізні дороги від бандитів, затримують підвезення в село мануфактури, мила, солі, сірників і заліза! ' Загалом, на це музейна потрібно витратити годинку-другу - не пошкодуєте.
Головна ознака того, що до міста прийшли інвестиції, - розбірки між акціонерами. За відомий не тільки в колишньому Радянському Союзі, але й у Європі Коростенський фарфор борються дві київські фірми. Місцеві жителі говорять, що без традиційних штурмів заводу не обійшлося. Крім того, працівникам місяцями не давали зарплату. А тут ще й німецькі підприємці поклали око на деревообробну промисловість.
Але повернемося до фарфору. Єдиний збережений дореволюційний представник Коростенського фарфору - тарілка з зворушливою написом: 'Боже, дай щастя'. Представники епохи індустріалізації СРСР, яких навіть в заводському музеї цілих дві штуки (від інших експонатів залишилися тільки черепки), говорили про інше і з орфографічними помилками. Наприклад, експонат з клеймом 'ВСЕКООПІТ' з зображенням трактора: 'Помогді поліпшення якості продукції' і'5 летку в 4 роки '.
Сучасні дизайнери фабрики не дрімають. Порадував сувенірний набір 'Сімейне благополуччя' - сім рожевих слоників з позолоченими бивнями. Ось таке скромное обаяння міщанського способу життя. Сюди, до речі, приїжджають з Києва замовити місцевим художникам ексклюзивні подарунки - розписані вручну на замовлення тарілки. Наприклад, настільна ваза з портретом чоловіка або дружини обійдеться всього в 250 грн, а панно - не дорожче 1000 грн.
Ця знаменна подія відбулася приблизно 8 тисяч років тому, коли льодовик не тільки покинув межі Житомирщини, але й забрався назад в Арктику. Почалася епоха неоліту.
Житомирщину почали покривати густі ліси - особливо в її північній частині, де після відходу льодовика залишилося безліч озер і боліт. І неолітичні племена, які в той час проживали на цій території, воліли селитися саме на берегах озер і рік. На жаль, великих поселень часів мезоліту на Житомирщині поки виявлено не було (що аж ніяк не означає, що їх не було зовсім), ми можемо лише припускати з великою часткою ймовірності, як жили й чим займалися люди в той час. Оскільки через потепління клімату люди перейшли на будівництво більш простого житла - типу куренів з гілок, обмазаних річковим мулом або глиною, зафіксувати місце неолітичного поселення можна лише в тому випадку, якщо вони хоч небагато були поглиблені в землю. Саме на неоліт припадає початок приручення людьми тих тварин, яких ми зараз називаємо домашніми. Існує думка, що першою свійською твариною був все-таки собака. Перші приручені собаки своїм зовнішнім виглядом нагадували нинішніх мастифів: гладкошерсті, з величезними складками шкіри й розмірами з теля. І навіть сьогодні ті, хто бажає завести в будинку собаку, у своєму бажанні керуються насамперед тими древніми інстинктами, коли собака був незамінним помічником на полюванні й від її сили й здоров'я багато в чому залежало життя цілого племені. Чи варто говорити, що чоловіки-мисливці цінували своїх собак часом куди більше, ніж навіть жінок.
Люди неолітичної епохи використовували при пересуванні по ріках й озерах човна. Після приручення свійських тварин швидкими темпами стало розвиватися скотарство, а в місцях, вільних від лісів - і землеробство. В VI тисячолітті до нашої ери на Житомирщині вже почали зароджуватися перші народності. На V тисячоліття до нашої ери припадає перше відоме в історії велике переселення народів.
Вадим Кіплінг