Таємниця великого кам'яного каньойну на Центральному Поліссі поблизу м. Тетерів.
На правому березі Тетерева, на території Коростишівського лісництва Житомирської області Полісся є загадковий лісовий кам'яний каньйон...
Величезні столітні дуби ростуть там беспосоредньо на великих валунах, а одну зі скель позначено маштабним і таємничим написом латинкою IADWINIP і датою - 1849 рік...
Очевидно, цей напис має польське походження.
Проте, за словами директора ДП "Коростишівське лісове господарство" В. Ейсмонта газеті "Житомирщина", загадку цього напису в кам'яному каньойні досі не зміг розкрити аніхто з поліських краєзнавців...
З приводу перших згадок про Бердичеві немає однозначної думки, у книзі "Бердичів і Бердичівський повіт" (у 1901 р.) А. Косіча і в "Енциклопедії українознавства" (під ред. В. Кубійовіча) називається в 1320 р. Але в письмових джерелах першої половини XIV ст. немає жодної згадки про Бердичів.
В "Історії міст і сіл України" згадується дата в 1430 р. "Великий князь Литовський Вітовт віддав цю місцевість Путивльському і Звенигородському наміснику Каленику". Але в історичній науці відома лише дарувальна грамота Каленику, князя Свидригайла в 1437 р., де про Бердичів згадки немає. У праці "кляштор босих кармелітів в Бердичеві" (у 1912 р.) Бердич був слугою Тишкевича і жив в ХVІ ст., А тому, звичайно, не міг бути підданим Каленика. Перша задокументована згадка про Бердичеві зустрічається у переписі населених пунктів (люстрації) у 1545 році, де місто значиться як власність Василя Тишкевича.
Походження назви міста також має декілька версій. Краєзнавець Г. Богун вважає, що Бердичевом міг називатися чоловік, який жив поблизу обриву на горі, так як в перекладі зі старослов'янської мови "бердо" значить - обрив. Існує також припущення, що назва міста походить від власного імені Бердичів. Тоді також виникає питання, звідки походить саме ім'я "Бердичів". Ймовірно, його походження визначено поширеною у ті часи зброєю - бойовою сокирою (бердішем), або походить від перекликання караульних, які один одному кричали слово "бєрдо", тобто "слухай".
Іншу думку висунув дослідник С. Наумчук, який вважав, що назва міста походить від бердників, - майстрів, які виробляли бєрдо, - різновид ткацького гребеня.
Також є точка зору, про походження назви міста - від кочевого племені берендеїв або берендічей, племені з тюркської групи. Ці племена київські князі розселили по річці Рось, а західний край розселення проходив землями Бердичівщини. Тому академік Б. Греков і пов'язує походження назви Бердичева з назвою цих племен. У той період берендичі вели напівкочовий спосіб життя, служили київським князям, захищаючи південні кордони Київської Русі та почали засновувати свої міста.
Таким чином, питання щодо часу заснування Бердичева та походження його назви залишається й досі відкритим.
Ця знаменна подія відбулася приблизно 8 тисяч років тому, коли льодовик не тільки покинув межі Житомирщини, але й забрався назад в Арктику. Почалася епоха неоліту.
Житомирщину почали покривати густі ліси - особливо в її північній частині, де після відходу льодовика залишилося безліч озер і боліт. І неолітичні племена, які в той час проживали на цій території, воліли селитися саме на берегах озер і рік. На жаль, великих поселень часів мезоліту на Житомирщині поки виявлено не було (що аж ніяк не означає, що їх не було зовсім), ми можемо лише припускати з великою часткою ймовірності, як жили й чим займалися люди в той час. Оскільки через потепління клімату люди перейшли на будівництво більш простого житла - типу куренів з гілок, обмазаних річковим мулом або глиною, зафіксувати місце неолітичного поселення можна лише в тому випадку, якщо вони хоч небагато були поглиблені в землю. Саме на неоліт припадає початок приручення людьми тих тварин, яких ми зараз називаємо домашніми. Існує думка, що першою свійською твариною був все-таки собака. Перші приручені собаки своїм зовнішнім виглядом нагадували нинішніх мастифів: гладкошерсті, з величезними складками шкіри й розмірами з теля. І навіть сьогодні ті, хто бажає завести в будинку собаку, у своєму бажанні керуються насамперед тими древніми інстинктами, коли собака був незамінним помічником на полюванні й від її сили й здоров'я багато в чому залежало життя цілого племені. Чи варто говорити, що чоловіки-мисливці цінували своїх собак часом куди більше, ніж навіть жінок.
Люди неолітичної епохи використовували при пересуванні по ріках й озерах човна. Після приручення свійських тварин швидкими темпами стало розвиватися скотарство, а в місцях, вільних від лісів - і землеробство. В VI тисячолітті до нашої ери на Житомирщині вже почали зароджуватися перші народності. На V тисячоліття до нашої ери припадає перше відоме в історії велике переселення народів.
Вадим Кіплінг