А в серпні 1941 року, коли в Ємільчино ввійшли німці, якась частина місцевого населення взагалі не знала, що почалася війна: відчувалася відсутність радіоточок у далеких селах. Зареєстровано випадок, коли наприкінці серпня 1941 року в Ємільчино з'явився дідок на бричці, що не знайшов нічого кращого, як запитати в німецького патруля, де тут... осередок ВКП(б). Виявилося, у селі дідові доручили відвезти в Ємільчино партійні внески, не знаючи, що в селищі вже цілий місяць німці господарюють.
Вибили фашистів із селища на самому початку 1944-го року. Коли останній німець переступив кордони нинішнього Ємільчинського району, вся Житомирщина була звільнена від німців.
Олевськ - чи не найбільше селище міського типу в Житомирській області. Його населення становить близько 11 тисяч чоловік. Відстань до Житомира - близько 170 кілометрів. В 2002-му році райцентр став обласним переможцем у номінації "Кращий райцентр", оскільки не дивлячись на віддалене місце розташування, Олевск - містечко доглянуте, з досить розвиненою інфраструктурою комунального господарства. І досить древній...
Чому до 1917 року Бердичів вважався ні багато ні мало - столицею всіх євреїв? І що це за дивна "риса осілості", від якої віяло відвертою дискримінацією?
До 1793 року на території Польщі проживало приблизно 60% всіх євреїв Європи. Жили вони замкнутими громадами, зі своєю релігією й традиціями, займаючись в основному торгівлею. Після анексії Росією Польщі тамтешні євреї, ставши підданими російській цариці, прийнялися енергійно освоювати нові території. А вміння євреїв вести "бізнес" перелякало російських купців. Побоюючись конкуренції, останні звернулися з листом до імператора Павла I, мовляв, обмеж ти, государ, цих іудеїв, обклади торговельними митами!
До честі Павла, він ніяк не відреагував на лист. Не займав євреїв й Олександр Перший, а от його спадкоємець Микола Перший прислухався до голосу російських купців і податки єврейським "бізнесменам" збільшив. Далі Олександр Другий обмежив місця дії "осіб іудейської віри", забороняючи їм вести комерційні справи в столицях - Москві, Петербурзі й Києві, а імператор Олександр Третій саме й визначив ту саму сумно знамениту "межу осілості" для "підданих іудейської віри", мотивуючи це тим, що "іудейські купці ведуть нечесно торговельні справи, на що народ православний образу має". Хоча, швидше за все, головною причиною визначення "риси осілості" стали саме релігійні, а аж ніяк не комерційні мотиви.
"Риса осілості" проходила по лінії Житомир-Бердичів-Одеса. Саме в цих містах до 1917 року з'явилися найбільші в Російській імперії єврейські громади. Що стосується Бердичева, то в 1913 році з 43 тисяч жителів міста до підданих іудейської віри зараховувала себе майже половина його мешканців - 19 тисяч чоловік, а по кількості синагог - 11 - він перевершив навіть Одесу. Кожен третій магазин, кожна третя торговельна крамниця в місті належали представникам місцевої іудейської громади. Цікаво, що в 1898 році саме члени іудейської громади фінансували міські масові святкування з нагоди вступу на престол царя Миколи Другого. І на відміну від тієї ж Одеси або Житомира, у Бердичеві, не дивлячись на його "статус" "єврейської столиці", не було зафіксовано жодного єврейського погрому! У місті мирно уживались представники всіх національностей і віросповідань - напевно, тому, що люди не шукали ворогів серед тих, хто молиться по-іншому або веде комерційні справи набагато вдаліше.
З приводу перших згадок про Бердичеві немає однозначної думки, у книзі "Бердичів і Бердичівський повіт" (у 1901 р.) А. Косіча і в "Енциклопедії українознавства" (під ред. В. Кубійовіча) називається в 1320 р. Але в письмових джерелах першої половини XIV ст. немає жодної згадки про Бердичів.
В "Історії міст і сіл України" згадується дата в 1430 р. "Великий князь Литовський Вітовт віддав цю місцевість Путивльському і Звенигородському наміснику Каленику". Але в історичній науці відома лише дарувальна грамота Каленику, князя Свидригайла в 1437 р., де про Бердичів згадки немає. У праці "кляштор босих кармелітів в Бердичеві" (у 1912 р.) Бердич був слугою Тишкевича і жив в ХVІ ст., А тому, звичайно, не міг бути підданим Каленика. Перша задокументована згадка про Бердичеві зустрічається у переписі населених пунктів (люстрації) у 1545 році, де місто значиться як власність Василя Тишкевича.
Походження назви міста також має декілька версій. Краєзнавець Г. Богун вважає, що Бердичевом міг називатися чоловік, який жив поблизу обриву на горі, так як в перекладі зі старослов'янської мови "бердо" значить - обрив. Існує також припущення, що назва міста походить від власного імені Бердичів. Тоді також виникає питання, звідки походить саме ім'я "Бердичів". Ймовірно, його походження визначено поширеною у ті часи зброєю - бойовою сокирою (бердішем), або походить від перекликання караульних, які один одному кричали слово "бєрдо", тобто "слухай".
Іншу думку висунув дослідник С. Наумчук, який вважав, що назва міста походить від бердників, - майстрів, які виробляли бєрдо, - різновид ткацького гребеня.
Також є точка зору, про походження назви міста - від кочевого племені берендеїв або берендічей, племені з тюркської групи. Ці племена київські князі розселили по річці Рось, а західний край розселення проходив землями Бердичівщини. Тому академік Б. Греков і пов'язує походження назви Бердичева з назвою цих племен. У той період берендичі вели напівкочовий спосіб життя, служили київським князям, захищаючи південні кордони Київської Русі та почали засновувати свої міста.
Таким чином, питання щодо часу заснування Бердичева та походження його назви залишається й досі відкритим.