14 листопада 1942 року есесівський патруль із семи чоловік з'явився в будинок до жителя села Бігунь Овруцького району Миколі Защуку: хтось доніс, що в нього в будинку перебуває партизанська явка. Защука заарештували й що з ним трапилося потім - напевно, зрозуміло. Але при обшуку в хаті в Защука німці знайшли невеликий гладко відшліфований камінь, на якому виразно проступали акуратно вирізані невідомим художником малюнки: на задньому плані - величезний ящір-динозавр із шипами по всій спині, а на передньому - люди, які явно полювали на динозавра, тобто кидали в нього списи й шпурляли камені. Начальник патруля виявився людиною грамотною і здогадався, що в часи звіроящурів ніяких людей не було й у спомині! На питання, що це за камінь, Защук відповів, що знайшов камінь тут неподалік, в урочищі. Невідомо, чи ходили потім німці в зазначене місце шукати подібні камені. Знахідку відправили в Берлін і що з нею трапилося потім, не знає ніхто. Цей факт документально зафіксований, а сам документ у вигляді рапорту начальника патруля СС, що підтверджує епізод, зберігається зараз у Ленінській бібліотеці в Москві.
Сьогодні наука довела, що динозаври вимерли на Землі 64 мільйона років тому, наприкінці крейдового періоду Мезозойської ери. Судячи зі знахідки в будинку Защука, виходить, що в цей період на Житомирщині вже жили люди? Хоча, можливо, не виключена й підробка. Але тоді скажіть, кому прийде в голову думка вирізати в камені настільки фантастичні на перший погляд речі, а потім розкидати їх де заманеться?
На користь того, що камінь, знайдений окупантами в Защука - не підробка, говорять наступні факти. У далекому Еквадорі, у тамтешнім місті Куєнка, перебуває знаменита в наукових колах колекція загадкових древніх речей, що протягом багатьох десятків років збирав місцевий священик Карло Креспі. Експонати колекції приносили йому місцеві індіанці. Серед інших загадкових експонатів - кам'яна плита із зображенням ящера, досить схожого по описі на динозавра, зображеного на камені Защука. Звідки, запитується, індіанці могли знати про динозаврів, якщо умудрялися висікати їхнє зображення в каменях? Навряд чи еквадорські аборигени могли зговоритися із Защуком на предмет спільного виробництва археологічних фальсифікацій... Дивно тільки, що майже ніхто в наукових колах сьогодні на ці дані не звертає уваги й не прагне їх вивчити більш досконально.
Вадим Кіплінг
Цей районний центр до сьогодні пам'ятає часи Київської Русі й зализує рани історії.
Коростень, як поважаюче себе провінційне місто, тримається на трьох китах: фарфоровий завод, залізна дорога, і, не в образу сказано, містечковий патріотизм. Перше, що впало в очі: тут вирують нежартівливі, хоч і локальні, передвиборчі пристрасті. Дерева на трьох центральних вулицях обвішані різнокольоровими стрічками так щільно, що, здається, гілки ось-ось не витримають тяжкості передвиборчого агітматеріалу. Дійсно, у нас не вибори, а махрове язичництво. Стіни будинків, автобуси і маршрутки заклеєні обличчями ідолів (кандидатів у мери) - всі на одне лице, з обов'язковими сумовито обвісшими вусами. Але, придивившись уважніше, розумієш: це все антураж. До речі, Коростень - колиска радянської номенклатури, яка осідала в Житомирі та правила областю. А ще місцева гордість - гранітні поклади. Поколінням дітей з дитинства розповідали, що ці поклади дали матеріал для самого мавзолею Леніна.
'Захалявник' і сім рожевих слоників
Я завжди з деяким упередженням ставився до краєзнавчим музеїв, але в Коростені мій скептицизм трохи захитався. Звичайно, не обійшлося без облізлого опудала бобра і крота часів Очакова та скорення Криму. Але колекція середньовічної зброї справила непогане враження. Цікаво адже побачити бойовий ніж, який носився за чоботом - 'захалявник'. А радянські плакати? Чи не правда, диво, як у декількох рядках можна вмістити дух епохи: 'Село! Здай зброю Червоній Армії! Тільки вона звільнить залізні дороги від бандитів, затримують підвезення в село мануфактури, мила, солі, сірників і заліза! ' Загалом, на це музейна потрібно витратити годинку-другу - не пошкодуєте.
Головна ознака того, що до міста прийшли інвестиції, - розбірки між акціонерами. За відомий не тільки в колишньому Радянському Союзі, але й у Європі Коростенський фарфор борються дві київські фірми. Місцеві жителі говорять, що без традиційних штурмів заводу не обійшлося. Крім того, працівникам місяцями не давали зарплату. А тут ще й німецькі підприємці поклали око на деревообробну промисловість.
Але повернемося до фарфору. Єдиний збережений дореволюційний представник Коростенського фарфору - тарілка з зворушливою написом: 'Боже, дай щастя'. Представники епохи індустріалізації СРСР, яких навіть в заводському музеї цілих дві штуки (від інших експонатів залишилися тільки черепки), говорили про інше і з орфографічними помилками. Наприклад, експонат з клеймом 'ВСЕКООПІТ' з зображенням трактора: 'Помогді поліпшення якості продукції' і'5 летку в 4 роки '.
Сучасні дизайнери фабрики не дрімають. Порадував сувенірний набір 'Сімейне благополуччя' - сім рожевих слоників з позолоченими бивнями. Ось таке скромное обаяння міщанського способу життя. Сюди, до речі, приїжджають з Києва замовити місцевим художникам ексклюзивні подарунки - розписані вручну на замовлення тарілки. Наприклад, настільна ваза з портретом чоловіка або дружини обійдеться всього в 250 грн, а панно - не дорожче 1000 грн.