Деякі історики пов'язують назву міста Малина з ім'ям древлянського князя Мала. Однак на гельській (другій державній мові Ірландії, що відноситься до кельтської мовної групи) топонім "Малин" означає "скеля". Цілком імовірно, це відлуння часів Трипільської культури, коли територію нинішнього Малина населяли кімерійці, яких багато істориків зв'язують із предками кельтів. Версії версіями, однак офіційна історія Малина нараховує більш ніж 1100 років - стільки ж, скільки й історія Житомира...
1942-й рік. Вересень. В Овручський район прибула з Берліна група німецьких археологів - з явною метою почати розкопки декількох курганів, яких по території району було розкидано кілька десятків. Зрозуміло, місцеві жителі не сміли суперечити окупантам, однак як тільки почалися розкопки, до німецьких археологів з'явився якийсь дід і пояснив, що не слід розкопувати кургани, оскільки в такий спосіб можна скривдити древніх богів, які нібито сплять у цих курганах. У німецьких документах зафіксовані імена цих самих древніх божеств: "Місячна Пані", наприклад, або "Владика місячного серпа"... Берлінські професори за допомогою есесівців прогнали нав'язливого діда й прийнялися обережно розкопувати курган. Знявши верхній шар землі, німці вирішили завтра продовжувати роботи й відправилися спати. Ночували вони у великому армійському наметі біля кургану. Охороняло вчених (а їх було 5 чоловік) відділення есесівців. Уночі ніхто з них рівно нічого підозрілого не чув. А на ранок, коли вчені німці повинні були вже давно прокинутися й знову приступити до робіт, з намету ніхто не вийшов. Коли есесівці ввійшли в намет, виявилося, що всі п'ятеро наукових світил мертві! Причому, як було встановлено пізніше, у всіх п'ятьох випадках причиною смерті став миттєвий інфаркт, який буває в тому числі й від раптового переляку. Що налякало вчених? Німці вирішили, що ця справа рук радянських партизанів, однак уночі в намет ніхто не входив! Розкопки згорнули й більше німці кургани не чіпали. Цей цікавий епізод згадується в книзі Поля Робера "Третій рейх. У пошуках нових богів."
Характерно, що сьогодні курганів самого різного розміру залишилося безліч як в Овруцькому, так й у Народицькому районі. Стоять собі вони уздовж проїжджих частин, на окраїнах сіл, а то й просто де-небудь у чистому полі. Археологи відносять їх хто до скіфів, хто до древлян. Більш точно сказати, хто насипав ці кургани, сьогодні не представляється можливим з несподіваної причини: їх просто ніхто ретельно не досліджував. Автор цих рядків не дуже давно побував у селі Заріччя Овруцького району й нарахував біля самого села більше десятка цих загадкових пагорбів самого різного розміру - від двох-триметрової й до десятиметрової висоти. На моє питання: а що це за кургани, місцеві жителі тільки плечима потискували - не знаємо, мовляв. А що в цих курганах, теж місцевому люду невідомо. Ніхто не розкопував. Люди попросту бояться це робити, говорять, однаково, що на цвинтарі могилу чіпати. Лихо, мовляв, буде. Дивно: навіть "чорні археологи" за стільки років не торкнулися жодного кургану. Напевно, таки в цих рукотворних пагорбах є щось містичне... Неподалік, усього в якихось десятках кілометрів звідси, проходить українсько-білоруський кордон. І якщо вже прикордонникам довелося спостерігати пов'язані з курганами якісь аномалії, про які самі прикордонники чомусь воліють мовчати, виходить, таємниця курганів може бути розгадана нескоро.
Може бути, деякі кургани на Овруччині спорудило легендарне ранньоскіфське плем'я неврів, що проживали на початку I тисячоріччя до нашої ери в басейні ріки Прип'ять і які знаменитий Геродот називав не інакше, як чаклунами?
14 листопада 1942 року есесівський патруль із семи чоловік з'явився в будинок до жителя села Бігунь Овруцького району Миколі Защуку: хтось доніс, що в нього в будинку перебуває партизанська явка. Защука заарештували й що з ним трапилося потім - напевно, зрозуміло. Але при обшуку в хаті в Защука німці знайшли невеликий гладко відшліфований камінь, на якому виразно проступали акуратно вирізані невідомим художником малюнки: на задньому плані - величезний ящір-динозавр із шипами по всій спині, а на передньому - люди, які явно полювали на динозавра, тобто кидали в нього списи й шпурляли камені. Начальник патруля виявився людиною грамотною і здогадався, що в часи звіроящурів ніяких людей не було й у спомині! На питання, що це за камінь, Защук відповів, що знайшов камінь тут неподалік, в урочищі. Невідомо, чи ходили потім німці в зазначене місце шукати подібні камені. Знахідку відправили в Берлін і що з нею трапилося потім, не знає ніхто. Цей факт документально зафіксований, а сам документ у вигляді рапорту начальника патруля СС, що підтверджує епізод, зберігається зараз у Ленінській бібліотеці в Москві.
Сьогодні наука довела, що динозаври вимерли на Землі 64 мільйона років тому, наприкінці крейдового періоду Мезозойської ери. Судячи зі знахідки в будинку Защука, виходить, що в цей період на Житомирщині вже жили люди? Хоча, можливо, не виключена й підробка. Але тоді скажіть, кому прийде в голову думка вирізати в камені настільки фантастичні на перший погляд речі, а потім розкидати їх де заманеться?
На користь того, що камінь, знайдений окупантами в Защука - не підробка, говорять наступні факти. У далекому Еквадорі, у тамтешнім місті Куєнка, перебуває знаменита в наукових колах колекція загадкових древніх речей, що протягом багатьох десятків років збирав місцевий священик Карло Креспі. Експонати колекції приносили йому місцеві індіанці. Серед інших загадкових експонатів - кам'яна плита із зображенням ящера, досить схожого по описі на динозавра, зображеного на камені Защука. Звідки, запитується, індіанці могли знати про динозаврів, якщо умудрялися висікати їхнє зображення в каменях? Навряд чи еквадорські аборигени могли зговоритися із Защуком на предмет спільного виробництва археологічних фальсифікацій... Дивно тільки, що майже ніхто в наукових колах сьогодні на ці дані не звертає уваги й не прагне їх вивчити більш досконально.
Вадим Кіплінг
Радомишлем місто стало називатися з 1946 року. А до цього він називався Радомислем. Досить загадковим виглядає герб міста: на щиті під двоглавим орлом зображена трійка голубів, що летять, які несуть у дзьобах палаючу солому. Тобто в наявності епізод з життя древнього Коростеня, що спалила у свій час київська княгиня Ольга за допомогою цих самих голубів. Питання виникає саме собою: а яке відношення історія Коростеня має до Радомишля? Важко сказати. Хоча по одній з версій, Радомишльське городище використовувалося як основний військовий табір київської дружини, звідки й почався головний похід княгині Ольги на Іскоростень.
Взагалі ж Радомисль мав до Києва саме пряме відношення. В XVI столітті місто, що тоді було маленьким містечком, входило у володіння Києво-Печерської лаври. І перше промислове підприємство заснували тут саме ченці: в XVII столітті архімандрит Плетенецький побудував тут цех по виробництву паперу. А з 1795 року Радомисль став повітовим містом Волинської губернії (яка тоді називалася Волинським намісництвом).