1942-й рік. Вересень. В Овручський район прибула з Берліна група німецьких археологів - з явною метою почати розкопки декількох курганів, яких по території району було розкидано кілька десятків. Зрозуміло, місцеві жителі не сміли суперечити окупантам, однак як тільки почалися розкопки, до німецьких археологів з'явився якийсь дід і пояснив, що не слід розкопувати кургани, оскільки в такий спосіб можна скривдити древніх богів, які нібито сплять у цих курганах. У німецьких документах зафіксовані імена цих самих древніх божеств: "Місячна Пані", наприклад, або "Владика місячного серпа"... Берлінські професори за допомогою есесівців прогнали нав'язливого діда й прийнялися обережно розкопувати курган. Знявши верхній шар землі, німці вирішили завтра продовжувати роботи й відправилися спати. Ночували вони у великому армійському наметі біля кургану. Охороняло вчених (а їх було 5 чоловік) відділення есесівців. Уночі ніхто з них рівно нічого підозрілого не чув. А на ранок, коли вчені німці повинні були вже давно прокинутися й знову приступити до робіт, з намету ніхто не вийшов. Коли есесівці ввійшли в намет, виявилося, що всі п'ятеро наукових світил мертві! Причому, як було встановлено пізніше, у всіх п'ятьох випадках причиною смерті став миттєвий інфаркт, який буває в тому числі й від раптового переляку. Що налякало вчених? Німці вирішили, що ця справа рук радянських партизанів, однак уночі в намет ніхто не входив! Розкопки згорнули й більше німці кургани не чіпали. Цей цікавий епізод згадується в книзі Поля Робера "Третій рейх. У пошуках нових богів."
Характерно, що сьогодні курганів самого різного розміру залишилося безліч як в Овруцькому, так й у Народицькому районі. Стоять собі вони уздовж проїжджих частин, на окраїнах сіл, а то й просто де-небудь у чистому полі. Археологи відносять їх хто до скіфів, хто до древлян. Більш точно сказати, хто насипав ці кургани, сьогодні не представляється можливим з несподіваної причини: їх просто ніхто ретельно не досліджував. Автор цих рядків не дуже давно побував у селі Заріччя Овруцького району й нарахував біля самого села більше десятка цих загадкових пагорбів самого різного розміру - від двох-триметрової й до десятиметрової висоти. На моє питання: а що це за кургани, місцеві жителі тільки плечима потискували - не знаємо, мовляв. А що в цих курганах, теж місцевому люду невідомо. Ніхто не розкопував. Люди попросту бояться це робити, говорять, однаково, що на цвинтарі могилу чіпати. Лихо, мовляв, буде. Дивно: навіть "чорні археологи" за стільки років не торкнулися жодного кургану. Напевно, таки в цих рукотворних пагорбах є щось містичне... Неподалік, усього в якихось десятках кілометрів звідси, проходить українсько-білоруський кордон. І якщо вже прикордонникам довелося спостерігати пов'язані з курганами якісь аномалії, про які самі прикордонники чомусь воліють мовчати, виходить, таємниця курганів може бути розгадана нескоро.
Може бути, деякі кургани на Овруччині спорудило легендарне ранньоскіфське плем'я неврів, що проживали на початку I тисячоріччя до нашої ери в басейні ріки Прип'ять і які знаменитий Геродот називав не інакше, як чаклунами?
Статус міста Баранівка отримала зовсім недавно - в 2001-му році. Розташована вона в 101-му кілометрі від Житомира, на берегах ріки Случ. До речі, цікавий факт. Яка сама довга ріка Житомирщини? Думаєте, Тетерів? Ні, саме Случ. Її довжина становить 451 кілометр, у той час як Тетерева - усього 365. Але мова не про це. розмова, як ви зрозуміли, у нас піде саме про Баранівку, населення якої становить сьогодні біля 13-и тисяч чоловік.
Назва селища відносять до імені київського князя Олега, того самого, якому пророчили смерть від укусу змії. Існує легенда, що городище на високому березі ріки Уборті було засновано саме князем Олегом і спочатку називалося Олегськ, або Олеговськ. Хоча в історичних документах селище згадується лише в 1488 році. Однак численні легенди, одна з яких наведена нами вище, датують заснування Олевська кінцем IX століття, тобто місто, виходить, доводиться ровесником Житомиру. Але легенди, самі розумієте, для історичних доказів - штука ненадійна. Тим більше, якщо легенди дуже сенсаційні як для нашого часу...
Наприклад, по легенді, пересказаній відомим українським істориком й археологом Знойко, після того, як київські волхви пророчили князеві Олегу смерть від власного коня, князь відправила вірну тварину на проживання саме в Олегськ. І потім з'явився туди особисто - подивитися, як поживає кінь. І нібито саме там його й вжалила нещаслива змія. Знойко виводить на підставі цієї легенди версію, що й могила князя Олега перебуває десь під городищем його імені.
А от - наступна легенда. Її вивчають не в нас, а в англійських школах, у тамтешньому шкільному курсі, тому як знаменитий полководець Чигізхана, Тохучар-нойон, що розбив росіян на ріці Калці в 1223 році, насправді ніякий не монгол, а англійський лицар сер Джон Локслі онук знаменитого лорда Робіна Локслі, відомого більше під ім'ям Робін Гуда. Зв'язок Англії із Чингізханом і пояснює поглиблене вивчання англійськими школярами цього періоду історії. Отож, вони вивчають легенду, відповідно до якої батьки Чингізхана були зовсім не монголи. Народився Чингізхан в... Києві, його батьком був хазарин Борчіджин, іудей по віросповіданню, а матір'ю - новгородська міщанка Олена. Та й зовнішністю Чингізхан (при народженні - Темучжин) зі своїми зеленими й зовсім не розкосими очами аж ніяк не походив на монгола. В 1184-му році київський князь Святополк Окаянний спровокував у Києві єврейський погром і Борчіджину з родиною довелося бігти з Києва. І куди, думаєте, вони втекли? В Олегськ! І жили тут майже цілий рік. Дав притулок їм у містечку місцевий воєвода, що перебував в опозиції до київського князя. Не знаємо, наскільки ця легенда відповідає дійсності, однак, погодитеся, інтерес вона викликає.
Еще древнегреческий историк Геродот в своих записях множество раз упоминал о некоем царстве амазонок, то есть женщин-воительниц, чье племя настолько могущественно, что покорило все окрестные племена, воинскую силу которых составляли именно мужчины. Геродот упоминал и о том, что амазонки, эти воинствующие ультрафеминистки древнего мира, выжигали себе правую грудь, чтобы им удобней было стрелять из лука. Геродот даже указывал местность, на которой проживали амазонки: на север от Понта Эвксинского, то есть Черного моря, по берегам Борисфена (Днепра) и впадающих в него рек и аж до дремучих лесов северной части нынешнего украинского Полесья. То есть, если верить ученому греку, получалось, что почти вся территория нынешней Житомирщины могла находиться под властью некоего племени воинственных женщин!
Другие историки древнего мира - Плиний Младший и Помпоний Мела - более точно осветили этот вопрос и идентифицировали амазонок как сарматов - воинственное кочевое племя, родственное скифам. С древнеперсидского слово "сарматы" переводится как "меченосцы". Оба древнеримских хрониста указывают на то, что у сарматов, в V-IV веках нашей эры наводивших ужас на всю Европу и практически покоривших половину континента, верховную власть в племени держали женщины. Плиний Младший называет общественный строй сарматов гинекократией, то есть аристократическим матриархатом. Чтобы понять, насколько могущественным было это странное племя, можно вернуться к Плинию Младшему, который засвидетельствовал, что сарматы делились на несколько племен, подчиненных одной царице: роксоланы, аланы, языги, аорсы... От сарматских завоеваний до сих пор остались географические названия на карте современного мира: Алания на Северном Кавказе и даже провинция Каталония в Испании. Последний топоним является перекрученным на испанский манер древним словосочетанием "Гото-Алания".
На территории нынешней Житомирщины, судя по всему, обитали сарматы-языги. Что характерно, в 1887 году на территории нынешнего Андрушевского района были произведены раскопки нескольких сарматских могильников (точнее, погребальных камер катакомбного вида) примерно IV века до нашей эры. И версия относительно того, что сарматы как раз и являлись теми самыми амазонками Геродота, подтвердилась полностью: практически половина обнаруженных археологами погребений приходится как раз на женщин-воительниц. Хоронили амазонок точно таким же образом, как и воинов-мужчин: с мечом на груди и луком у изголовья. Между прочим, жили на нашей территории сарматы довольно долго: аж до III века нашей эры! Даже главные сарматские божества были женщинами: это и Гекаэрга (лучница), и Опис (что означает - месть). Зато покровитель домашнего очага мужского пола - некто Утофарн.
Диодор Сицилийский, например, сообщает, что сарматская царица Амага объявила себя дочерью богини войны и своим указом обязала мужчин выполнять всю домашнюю работу - от прядения и до приготовления еды. В военные походы ходили только женщины. Детям мужского пола калечили руки и ноги, чтобы они оставались небоеспособными. Римский историк Аммиан Марцеллин сообщает, что такое отношение к мужчинам произошло у сарматов из-за гибели большей части их мужчин в походах. Пришлось женщинам взять управление племенем в свои руки. Когда впоследствии мужская часть сарматов, главным образом возмужавших юношей, таки попыталась вернуть себе власть, женская половина разгромила это неудачное восстание на поле битвы. Оставшихся в живых юношей сарматская царица приказала искалечить, оставив за мужчинами лишь репродуктивные функции. По свидетельству Аммиана Марцеллина, даже на полевые работы сарматки выходили в полном боевом снаряжении, подвязанные мечом. Сарматки не употребляли хлеба, зато ели в большом количестве змей, черепах, ящериц и скорпионов. Несмотря на это, их соседи кельты (тоже проживавшие на территории нынешней Житомирщины), например, просто обожали сарматок как женщин и часто брали их в жены - правда, не из-за красоты или покладистого характера (вряд ли и то, и другое у амазонок присутствовало), а из-за желания иметь здоровое потомство. И эта орда женщин-воительниц долгое время держала в страхе почти всю Европу!
Существовал у сарматов и такой кровавый обычай, как принесение в жертву мужчин иного племени. В случае эпидемии или массового падежа скота амазонки выезжали из своих поселений, нападали на осевших в лесах кельтов, пленяли мужчин и... Вот что писал по этому поводу Плиний Младший: "Они приводили пленных галлов (общеримское название кельтов) в свои селения, где над каждым несчастным совершалась грубая оргия: все амазонки поселения совершали с каждым из них по очереди ритуальное совокупление, после чего у несчастных вырезалось сердце и бросалось в костер во славу какой-то их кровавой богини...". Российский исследователь Ю. Семенов в журнале "Этнографическое обозрение" (за 1996 год) упоминает весьма любопытный факт, относящийся уже к концу XIX века. По его данным, в Овручском уезде еще в 90-х годах позапрошлого столетия весьма распространенным был ритуал, называемый "опахиванием". Как только в селе случался угрожающий падеж скота, поздней ночью на окраину селения выходила процессия, состоящая из одних лишь женщин, причем либо совсем голых, либо в ночных сорочках. Двигаясь вокруг села, женщины пытались углядеть в темноте постороннего мужчину - как правило, пришлого, из другого населенного пункта. И как только жертва показывалась в пределах видимости, полудикая толпа с визгом набрасывалась на него и буквально разрывала на куски. Что интересно, участие в этом кровавом обряде имели право принимать только девушки - в физиологическом смысле этого слова, а также благочестивые вдовы и старенькие бабульки.
Это еще что! В 1937 году в женском исправительном лагере под селом Райки Бердичевского района был зафиксирован случай, когда толпа зэчек, совершив перед этим какой-то странный ритуал (в уголовном деле не описанный), во время прогулки во дворе колонии набросилась на заместителя начальника лагеря - мужского пола - и растерзала его буквально на глазах у опешивших конвойных. Охране лагеря ничего иного не оставалось, как покрошить взбесившихся зэчек из пулемета.
Были ли сарматы нашими далекими предками? Вряд ли их можно считать прямыми пращурами нынешних украинцев, однако какая-то капля сарматской крови в наших жилах присутствует. Иначе откуда бы у нас в последнее время взялось такое большое количество женщин, ударившихся в политику?
Вадим Киплинг