Є на Поліссі загублене мальовниче ”кам’яне село”, де серед лісу, наче хати, вишикувались вулицями величезні валуни. Серед них є ”майдан” з кам’яною ”школою” та ”церквою”. Високі, з овальними боками, вкриті мохами величезні валуни розкидані всюди. Найцікавіший з них - камінь з ”Божими слідами”, до якого навіть приставлена драбина для відвідувачів. Місцина ця - геологічний заказник державного значення ”Кам’яне село”, що розкинувся на кількох гектарах Замисловецького лісництва неподалік Олевська, що на Житомирщині.
Існує дві гіпотези утворення такого рельєфу: перша - валуни, принесені льодовиком, тисячоліттями змінювали форму під впливом вивітрювання. Згідно іншої гіпотези, валуни - залишки підніжжя прадавніх гір, що сформувалися внаслідок руху того ж льодовика, які потім змінювали свою форму під впливом вітру протягом 20 тисяч років.
Довкола ”Кам’яного села” ходять чимало легенд про те як воно з'явилось. Найпоширеніша з них оповідає, що колись давно у цьому лісі було багате село. Якось через село проходив старий чоловік у вбогій одежині. Зайшов він на одне подвір'я і попросив хліба у хазяїна. Той саме порався по хазяйству й махнув рукою: ”Іди собі, чоловіче, ніколи мені”. Старий образився, вийшов із села, озирнувся на нього – і враз село скам’яніло... Виявилось, цим мандрівником був Господь, що спустився на землю. На великому камені, де він відпочивав, відбилися сліди — один велетенський, ніби від босої ноги, і кілька схожих на сліди звичайної людини. За іншим повір'ям, у цьому місці Ісус бився з темними силами. Після тривалої битви нечисту силу було переможено, а Ісус, повертаючись на небеса, зробив кілька кроків по камінню і залишив відбитки - ”Божий слід”.
Якщо босоніж ступити в скам’янілий ”Божий слід”, можна відчути, що він ніколи не холодний – навіть у прохолодну погоду. Існує повір’я: хто постоїть у ”сліді” – набереться здоров’я, а загадане при цьому бажання обов’язково здійсниться.
Географічне положення Коростеня досить зручне, саме тому тут розташований найбільший в області залізничний вузол. Розташований він на ріці Уж, в 87 кілометрах від Житомира й в 60 кілометрах від кордону з Білорусією. До Києва від Коростеня - 150 кілометрів.
У часи палеоліту в Коростені було досить велике - чи не найбільше в Європі - родовище кременя. Саме тому тут селилися люди. Найдавніші кам'яні знаряддя, знайдені на території міста, вчені датують 10 тисячами років. В 1887 році група археологів на чолі з В. Антоновичем виявила тут залишки неолітичних поселень, сліди майстерень, у яких вироблялися знаряддя праці епохи бронзи.
Що стосується появи на Коростенщині слов'ян, то вона відноситься до V-VII століть нашої ери. І тоді в долині Ужа стали з'являтися невеликі поселення. Одне з них, вибудуване на гранітній горі над рікою, згодом виросло в столицю слов'янського племені древлян - місто Іскоростень. Вже на початку Х століття Іскоростень був потужною фортецею, обнесеною високим частоколом з необтесаних багатовікових дубових стовбурів, постійною резиденцією древлянських князів (До речі, назва Іскоростень походить від словосполучення: "З кори стіни"). Ще в 883 році князь Олег обклав древлян даниною, а вже в 907 році древляни брали участь разом з ним у поході на Царьград. Однак в 913 році, коли Олег помер, плем'я відмовилося платити данину київському князеві Ігореві. Останньому довелося силою скоряти древлян. Але в 945 році, коли князь вирішив взяти із древлян данину в подвійному розмірі, почалося повстання, древляни розбили князівську дружину, а самого Ігоря вбили . Розібратися з непокірливим плем»ям з'явилася дружина Ігоря, Ольга, що протягом трьох місяців простояла з військом під Іскоростенем, однак силою здолати місто не змогла й зважилася на знамениту хитрість із голубами. Птахи, віддані княгині як данина, повернулися в місто, кожний із тліючим вугіллячком на хвості. У результаті Іскоростень згорів дотла, а древлянський князь Малий був жорстоко страчений. Частина населення була перебита, інша ж частина пішла в печери під містом, куди князівські дружинники чомусь побоялися сунутися.
До речі, повстання древлян 945 року відбито в російському билинному епосі й в Іпатіївському літописі. Саме з останнього джерела ми знаємо сьогодні про хитрість і військову кмітливість княгині Ольги.
В період IX-XVIII ст. Бердичівський землі пережили давньоруський та литовсько-польський періоди. Культура цих періодів, безперечно, успадкувала звичаї попередніх культур.
Територія була добре заселена, природні умови були сприятливими для розвитку господарства, величезні ліси давали матеріал для будівництва та паливо. Заводі Гнилоп’яті відрізнялись родючими землями, де також видобували залізну руду, граніт та глину. І саме тут проходив торговий шлях з Києва в західні землі.
Великий вплив на ці землі також здійснили кочові племена, значно пригальмувавши розвиток краю. Це змусило звести відомі спеціальні укріплення - вали та городища - лінія яких проходила від Дніпра вздовж Росі до верхів’я Південного Бугу. До їх складу входило також Райковецке городище, збудоване на місці старого слов'янського поселення. Після Батиєва нашестя деякий час землі були в союзі з болохівськими князями, але невдовзі перейшли під владу Золотої Орди.
Свавілля татар протривала фактично до 1362 року, коли в битві на річці Сині Води литовські князі отримали перемогу над татарським військом. Настав литовсько-польський період, що тривав до кінця XVIII ст. Територією півдня Житомирщини почав правити Володимир - син Великого князя Литовського Ольгерда. Почала відновлятися стабільність життя та приток людей, але під загрозою татарських набігів переселенці вимушені були зводити укріплені замки. Залишки зміцнювальних валів такого замку було знайдено під час розкопок на старому єврейському кладовищі (нині територія парку ім. Т. Г. Шевченка) археологом Т. Мовчановскім.
Терещенки - заводчики, меценати і магнати - мали в Україні далеко не одне і навіть не два помістя. Турчинівка - одне з них. Воно належало дочці Федора Терещенка, Наталії. Отримавши його в посаг до весілля з Сергієм Уваровим, двадцятирічна дівчина стала власником не тільки цього палацу, а й навколишніх земель. Сергій Уваров, дарма що не був багатієм, став пізніше головою дворянства Бердичівського повіту. Тим самим Терещенки поріднилися з генералом Раєвським і Ломоносовим. Ось такі шлюби і зміцнювали сімейства в той час.
Зараз в будівлі колишньої садиби знаходиться... ПТУ.
Звичайно, будівля треба реставрувати, і чим швидше, тим краще. Зараз його дико спотворюють сині рами. Зрозуміло, що яка фарба була, такою і пофарбували, але виглядає таке рішення неабияк страшно. Будівництво будівлі почалося в 1899 році, ще Федором Терещенко, а продовжувала будівництво його дочка Наталія.
Рішення будувати палац з цегли виглядало в той час дивним, але зараз можна визнати, що вдалося вдало реалізувати задум архітектора саме в цеглі. Бачимо, що тоді будувати вміли. Переживши дві світові війни, будівлю до цих пір стоїть. Не те що сучасні панельні потвори. Та й виконроби цемент явно красти не наважувалися.
Розповідають, що в 17-му році, коли червоні прийшли арештовувати «буржуінку», Наталя втекла через один з бічних входів в палац, прикинувшись простою покоївкою, благо, одягнена вона була непомітно. Зробила вигляд, що йде за господаркою, вона вибігла, осідлала коня, і верхи зникла з маєтку. Возз'єдналася з родиною вона вже в Лондоні, а померла в 97 років в Парижі.
Господарська будівля за палацом абсолютно не поступається самого палацу в архітектурі. Башточка виглядає просто приголомшливо, та й сам флігель вражає. Але він ще більш запущено. Боюся, років п'ять ще є, а потім реставрувати буде толком нічого.
Тут же парк, невеликий стадіон для учнів ПТУ, вірніше, навіть просто майданчик з кількома простими спорудами для занять спортом.