Овручський район, як відомо, край партизанський. З огляду на лісисту місцевість, партизани почували себе тут практично господарями становища. Саме на Овруччині особливо відрізнилося в боротьбі з фашистськими окупантами партизанське об'єднання А. Сабурова. Партизани контролювали тут територію, по своїх розмірах схожу з Бельгією або Голландією. У деякі райони німці взагалі боялися сунутися. Правда, у самому Овручі стояв німецький гарнізон, однак влада окупантів далі залізничних колій майже не поширювалася. У декількох десятках кілометрів північніше Овруча, майже на самому нинішньому кордоні з Білорусією, відбувся курйозний, воістину анекдотичний випадок. Вісімнадцять бійців місцевого партизанського загону, підлеглого, щоправда, об'єднанню Сабурова, склали зброю тільки на початку 1946 року - партизани не вірили, що війна закінчилася й умудрилися пустити під укіс кілька ешелонів уже з радянськими танками. Повірили партизани в Перемогу лише після того, як до них приїхав сам Сабуров і переконав їх, що війна вже майже рік як закінчилася.
Набагато складніше було з бойовиками УПА, яких на території району налічувалося в цілому приблизно 200 чоловік. За офіційним даними, останній загін УПА був знищений на Овруччині в 1949-му році.
Деякі вчені вважають, що місто було побудовано князем Малом, точніше, по його безпосередній вказівці. Хоча питання це досить спірне, оскільки на території нинішнього Малина, у його південно-східній частині, дотепер збереглися залишки древнього городища, побудованого приблизно в VIII-IX століттях - як фортеця для захисту кордонів племені древлян. І відбулося це задовго до появи на історичній сцені князя Мала. Наприкінці IX століття біля фортеці на березі ріки Ірша з'явилося відкрите поселення, що у середині X століття було зруйновано, ймовірно княгинею Ольгою, чия дружина йшла на Іскоростень для розправи з непокірливими древлянами й попутно спалила Малин. Однак незабаром городище було відновлено й продовжувало виконувати свої функції фортеці - аж до XIII століття, коли до малину підійшли полчища хана Батия.
Терещенки - заводчики, меценати і магнати - мали в Україні далеко не одне і навіть не два помістя. Турчинівка - одне з них. Воно належало дочці Федора Терещенка, Наталії. Отримавши його в посаг до весілля з Сергієм Уваровим, двадцятирічна дівчина стала власником не тільки цього палацу, а й навколишніх земель. Сергій Уваров, дарма що не був багатієм, став пізніше головою дворянства Бердичівського повіту. Тим самим Терещенки поріднилися з генералом Раєвським і Ломоносовим. Ось такі шлюби і зміцнювали сімейства в той час.
Зараз в будівлі колишньої садиби знаходиться... ПТУ.
Звичайно, будівля треба реставрувати, і чим швидше, тим краще. Зараз його дико спотворюють сині рами. Зрозуміло, що яка фарба була, такою і пофарбували, але виглядає таке рішення неабияк страшно. Будівництво будівлі почалося в 1899 році, ще Федором Терещенко, а продовжувала будівництво його дочка Наталія.
Рішення будувати палац з цегли виглядало в той час дивним, але зараз можна визнати, що вдалося вдало реалізувати задум архітектора саме в цеглі. Бачимо, що тоді будувати вміли. Переживши дві світові війни, будівлю до цих пір стоїть. Не те що сучасні панельні потвори. Та й виконроби цемент явно красти не наважувалися.
Розповідають, що в 17-му році, коли червоні прийшли арештовувати «буржуінку», Наталя втекла через один з бічних входів в палац, прикинувшись простою покоївкою, благо, одягнена вона була непомітно. Зробила вигляд, що йде за господаркою, вона вибігла, осідлала коня, і верхи зникла з маєтку. Возз'єдналася з родиною вона вже в Лондоні, а померла в 97 років в Парижі.
Господарська будівля за палацом абсолютно не поступається самого палацу в архітектурі. Башточка виглядає просто приголомшливо, та й сам флігель вражає. Але він ще більш запущено. Боюся, років п'ять ще є, а потім реставрувати буде толком нічого.
Тут же парк, невеликий стадіон для учнів ПТУ, вірніше, навіть просто майданчик з кількома простими спорудами для занять спортом.