Існує думка, що скіфи всі поголовно пересувалися на конях і взагалі були дикими й неприборканими, на зразок монголо-татарської орди. Це не зовсім так. Частина скіфських племен, зрозуміло, основним своїм джерелом доходу вважала скотарство, однак при вторгненні в лісостепову зону все тієї ж Житомирщини предки скіфів по закінченні часу перетворювалися в землеробів, оскільки сама територія й природні умови сприяли цьому перетворенню. Однак відвойовувати землі, придатні під землеробство, доводилося в колишніх власників. На Житомирщині, у села Високе Черняхівського району, археологи виявили поселення пізньотрипільского періоду, датоване приблизно 2000-м роком до нашої ери. Знахідки свідчать, що в ті часи біля поселення відбулася справжня битва, причому билися вершники проти піших. Очевидно, місцеві жителі - землероби відбивали вторгнення вершників-скіфів. Причому по обидва боки в цьому бої брало участь до півтисячі людей. Хто тоді кого переміг - сказати важко.
Однак відомо з великою часткою ймовірності, що в цей же період на Житомирщині з території сучасної Південної Польщі й Угорщини з'явилися племена, які історики називають "племенами культури кулястих амфор". Поселення племен цієї культури виявлено археологами біля села Кам'яний Брід Барановського району, а також поблизу села Колодяжне Любарського району. Судячи зі зразків залишеної цими племенами кераміки, у них багато спільного із племенами Древньої Греції, які відомі в історії як племена Мінойської цивілізації, або ахейці, ті самі, що штурмували Трою. А ще, зважаючи на все, вони є досить близькими родичами легендарних етрусків - прабатьків Древнього Рима і яких зараховують до народу, від якого пішли всі нинішні слов'янські нації. Як й етруски або ті ж ахейці, ці племена, що прийшли на Житомирщину, ховали своїх померлих одноплемінників у кам'яних ящиках-саркофагах. Саме в Колодяжному археологи знайшли кам'яний саркофаг, у якому було поховано відразу 10 чоловік. Саркофаг складався із двох камер. У більшій його частині погребли дев'ятьох, у меншій - одного. У більшій камері точно посередині виявлений кістяк чоловіка в сидячій позі. По обидва боки від нього, у скорченому положенні, лицем до чоловіка, були поховані дві жінки, кожна із двома маленькими дітьми. У ногах у кожної жінки, також у скорченому положенні, головою до середини, лежали кістяки двох підлітків. У меншій камері кістяк лежав так само скорчившись, лицем до входу в саркофаг. Цілком можливо, тут був похований місцевий вождь разом зі своїми домочадцями, які, напевно, померли далеко не своєю смертю.
Взагалі ж племена культури кулястих амфор були, скоріше за все, досить войовничі. Вони без зусиль скорили трипільців й, осівши поруч із ними або змусивши їх перебратися в інші місця, взялися за володіння зайнятими територіями. Багатовікова боротьба закінчилася перемогою останніх.
Вадим Кіплінг
Якщо підсумувати розповідь про Аскольда, розклад був, імовірно, наступним.
Дерева - давнє й сильне слов'янське князівство, одне з перших у східних слов'ян. Столиця Дерев - Коростень, а Київ спочатку побудований древлянами як східний військовий і торговий форпост. У Києві дві партії: патріоти Дерев і сепаратисти! До першої належали стара племінна знать, ремісники, орачі і жерці. До другої - клани найманих ратоборців-полян і, звичайно, купців-розбійників. В останній чверті IX століття боротьба між партіями загострилася. Древлянин Аскольд, поки був язичником, мав за собою народ і волхвів, прийнявши християнство, він втратив цю підтримку. У такому випадку владу можна було зберегти тільки одним шляхом - на віче.
У 882 році волхви виставили "питання на голосування", тому що вирішили позбавитися від християнина Аскольда. Олег Новгородський запропонував себе в якості гаранта збереження язичницької традиції. Обидва кандидати, відповідно до правил, без дружин і зброї (так думав Аскольд!), прибули в Київ, де кияни провели віче. Заздалегідь домовившись з волхвами та киянами-сепаратистами, яким потрібна була самостійність, Олег привіз з собою маленького Ігоря, "переміг" на виборах, і тут же привселюдно, і з мовчазної згоди зрадившого свого князя натовпу, убив Аскольда. А потім оголосив Київ матір'ю міст руських, пішов війною на тата міст руських - Коростень і змусив його платити Києву данину.
З тих пір Ігор Рюрикович жив у княжих палатах у Києві, а справжній глава держави - маг, воєвода і купець Олег - за Києвом, на Лисій Горі, у торговій гавані Почайни, у фортеці, яку збудував собі сам.
В 913 році Ігор став, нарешті, повноправним князем, і тут же на Київ напали древляни. У той рік вони одержали верх, і побили дружину Ігоря. Але Ігор звернувся за допомогою до родичів-норманів. Ймовірно, тоді й возвисився знаменитий воєвода Свенельд. В 914 році Ігор завдає древлянам нищівного удару і накладає данину більше колишньої. У 915 р. - війна з печенігами, Ігорю вдалося укласти мир. А далі - 26 «порожніх» років. У 941, 943 і 944 роках ходив Ігор походами на Хазар і на Візантію з перемінним успіхом, але в цілому, скоріше, вдало: привілеї руських купців були відновлені і примножені.
До подій 945 року Ігор "сидів" у Києві вже 63 роки, якщо вважати, що саме його проголосив Олег 882 року "справжнім" князем. Здавалося б, він давно зрісся з цією землею, і вона мала б стати йому рідною. У державі панували мир і процвітання, військові походи були по більшій частині вдалими і прибутковими. Але чому ж літописець не складає йому гімнів? Чому замовчує вдачі і показує промахи? Чому пише про нього з такою похмурою стриманістю і навіть засудженням?
Древлянська партія в Києві та в усій державі Ігоря Старого ненавиділа. Рюрикович на три чверті - варяг по крові. За його сприяння убитий законний князь - Аскольд Київський. Багато років був маріонеткою в руках варязького мага і воєводи Олега. Та ще й, схоже, в кінці свого життя став християнам співчувати! А це поступово відвертає від нього і язичницьку партію, яка на перших порах допомагала йому утвердитися.
До 945 року древляни вже 62 роки платили данину загубленому ними Києву. За цей час між древлянамі і киянами як мінімум двічі спалахували збройні конфлікти. Напруга зростала. Правом на збір данини з древлянських територій має не київський князь особисто, а рід Свенельдічів, які перебували у київських князів на службі.
Ймовірно, перший Свенельд прийшов у Київ як воєвода Олега. Він очолював дружину, коли "примучували" древлян в самий перший раз - в 883 році. Син його, теж Свенельд, був воєводою князя Ігоря. Він був одним із самих впливових вельмож Києва і мав власну сильну дружину. Ігор був змушений рахуватися з Свенельдом, який, по суті, був опорою й гарантом його влади.
Не всі в особистій, слов'янській дружині Ігоря були згодні з тим, що Свенельд одноособно має доходи з багатих древлянський територій. Древляни були незадоволені найбільше. Вони вимагали від Ігоря переглянути положення справ. А він не міг. Тому що тоді йому треба було вступити в конфлікт з Свенельдом. Це було небезпечно тим, що Ігор міг взагалі втратити Київ.
В 1709 році до Бердичева підійшли війська гетьмана Правобережної України Семена Палія. Гетьман очолював групу старшини, які хотіли відійти від Польщі й приєднати Правобережжя до Росії. За свої "проросійські" погляди Палієві в 1704 році довелося навіть провести якийсь час в ув'язненні в бердичівській монастирській в'язниці, куди його посадили ті ж поляки. Крім того, Палій виступив з відкритою опозицією до дій лівобережного гетьмана Мазепи, призиваючи все українське козацтво прийняти сторону царя Петра Першого.
Біля Бердичева відбулася битва Палія з поляками, у якій останні зазнали поразки. Гетьман громити місто не став, хоча й пам'ятав прекрасно місцеву в'язницю.
А в 1793-му році російські війська генерала Салтикова придушили польське повстання Тадеуша Костюшко й більша частина Польщі стала територією Російської імперії, у тому числі й Правобережній Україні. Ця доля спіткала й Бердичів.
Восени 1946 року в Бердичеві побував Тарас Шевченко. А в костьолі монастиря босих кармелітів вінчалися Оноре де Бальзак й Евеліна Ганська.