Бердичів відчув війну вже 22 червня 1941 року, коли близько 9.00 на місто впали перші бомби. Можливо, це всього лише гарна легенда, а може, і чиста правда: під час першого бомбардування міста вісім(!) бомб упало біля центральної синагоги, але жодна не заподіяла їй ні найменшої шкоди - хіба тільки скло у вікнах виявилися вибитими.
Проте німці, що ввійшли в місто (трапилося це в середині липня 1941 року) синагогу не пощадили, попросту підірвавши її. Фашисти, зрозуміло, знали про те, що Бердичів - "єврейське" місто й тому масові розстріли євреїв тут очікувалися заздалегідь. Єврейське населення залишало місто, а хто не встиг піти, тих ховали по будинках місцеві жителі інших національностей. Не дивлячись на це, німці тільки в серпні-вересні 1943 року встигли розстріляти в Бердичеві близько 3 тисяч євреїв.
Хоча на тлі звірств фашистів у Бердичеві стосовно євреїв досить дивної виглядає історія, зафіксована в матеріалах Нюрнберзького процесу. У Бердичеві під час німецької окупації навпроти будинку, що зайняло для своїх потреб гестапо, стояв звичайний старий двоповерховий будинок. Начальником гестапо в Бердичеві в 1942-му році був штурмбанфюрер Герхард Кранц. Якось йому донесли, що російська родина в будинку навпроти ховає в підвалі свого будинку трьох єврейських дітей. Кранц через свою агентуру одержав підтвердження: так, це правда. І от якось раз він склав у мішок побільше продуктів - крупу, цукор, каву, шоколад, одягнув парадний есесівський мундир і відправився особисто в будинок через дорогу. Його мешканці були навіть не налякані цим несподіваним візитом - вони були просто приголомшені. Кранц простягнув їм мішок із продуктами, на що господарка поцікавилася: за що їм така честь? Штурмбанфюрер пояснив: мовляв, це для тих євреїв, яких ви в підвалі ховаєте.
Оскільки ця історія миготіла в матеріалах Нюрнберзького процесу, можливо, вона є вигадкою самого Кранца, що він склав, рятуючи себе від шибениці. Хоча хто знає...
До речі, звільнений Бердичів був майже одночасно з Житомиром - у грудні 1943 року. І звільняли його, на відміну від обласного центру, всього один раз.
Якщо підсумувати розповідь про Аскольда, розклад був, імовірно, наступним.
Дерева - давнє й сильне слов'янське князівство, одне з перших у східних слов'ян. Столиця Дерев - Коростень, а Київ спочатку побудований древлянами як східний військовий і торговий форпост. У Києві дві партії: патріоти Дерев і сепаратисти! До першої належали стара племінна знать, ремісники, орачі і жерці. До другої - клани найманих ратоборців-полян і, звичайно, купців-розбійників. В останній чверті IX століття боротьба між партіями загострилася. Древлянин Аскольд, поки був язичником, мав за собою народ і волхвів, прийнявши християнство, він втратив цю підтримку. У такому випадку владу можна було зберегти тільки одним шляхом - на віче.
У 882 році волхви виставили "питання на голосування", тому що вирішили позбавитися від християнина Аскольда. Олег Новгородський запропонував себе в якості гаранта збереження язичницької традиції. Обидва кандидати, відповідно до правил, без дружин і зброї (так думав Аскольд!), прибули в Київ, де кияни провели віче. Заздалегідь домовившись з волхвами та киянами-сепаратистами, яким потрібна була самостійність, Олег привіз з собою маленького Ігоря, "переміг" на виборах, і тут же привселюдно, і з мовчазної згоди зрадившого свого князя натовпу, убив Аскольда. А потім оголосив Київ матір'ю міст руських, пішов війною на тата міст руських - Коростень і змусив його платити Києву данину.
З тих пір Ігор Рюрикович жив у княжих палатах у Києві, а справжній глава держави - маг, воєвода і купець Олег - за Києвом, на Лисій Горі, у торговій гавані Почайни, у фортеці, яку збудував собі сам.
В 913 році Ігор став, нарешті, повноправним князем, і тут же на Київ напали древляни. У той рік вони одержали верх, і побили дружину Ігоря. Але Ігор звернувся за допомогою до родичів-норманів. Ймовірно, тоді й возвисився знаменитий воєвода Свенельд. В 914 році Ігор завдає древлянам нищівного удару і накладає данину більше колишньої. У 915 р. - війна з печенігами, Ігорю вдалося укласти мир. А далі - 26 «порожніх» років. У 941, 943 і 944 роках ходив Ігор походами на Хазар і на Візантію з перемінним успіхом, але в цілому, скоріше, вдало: привілеї руських купців були відновлені і примножені.
До подій 945 року Ігор "сидів" у Києві вже 63 роки, якщо вважати, що саме його проголосив Олег 882 року "справжнім" князем. Здавалося б, він давно зрісся з цією землею, і вона мала б стати йому рідною. У державі панували мир і процвітання, військові походи були по більшій частині вдалими і прибутковими. Але чому ж літописець не складає йому гімнів? Чому замовчує вдачі і показує промахи? Чому пише про нього з такою похмурою стриманістю і навіть засудженням?
Древлянська партія в Києві та в усій державі Ігоря Старого ненавиділа. Рюрикович на три чверті - варяг по крові. За його сприяння убитий законний князь - Аскольд Київський. Багато років був маріонеткою в руках варязького мага і воєводи Олега. Та ще й, схоже, в кінці свого життя став християнам співчувати! А це поступово відвертає від нього і язичницьку партію, яка на перших порах допомагала йому утвердитися.
До 945 року древляни вже 62 роки платили данину загубленому ними Києву. За цей час між древлянамі і киянами як мінімум двічі спалахували збройні конфлікти. Напруга зростала. Правом на збір данини з древлянських територій має не київський князь особисто, а рід Свенельдічів, які перебували у київських князів на службі.
Ймовірно, перший Свенельд прийшов у Київ як воєвода Олега. Він очолював дружину, коли "примучували" древлян в самий перший раз - в 883 році. Син його, теж Свенельд, був воєводою князя Ігоря. Він був одним із самих впливових вельмож Києва і мав власну сильну дружину. Ігор був змушений рахуватися з Свенельдом, який, по суті, був опорою й гарантом його влади.
Не всі в особистій, слов'янській дружині Ігоря були згодні з тим, що Свенельд одноособно має доходи з багатих древлянський територій. Древляни були незадоволені найбільше. Вони вимагали від Ігоря переглянути положення справ. А він не міг. Тому що тоді йому треба було вступити в конфлікт з Свенельдом. Це було небезпечно тим, що Ігор міг взагалі втратити Київ.
Вхід в підземну резиденцію охороняють, але потрапити туди можна.
Сімдесят років тому, в грудні 1935 року, в Коростені Житомирської області розпочали будівництво грандіозного військового споруди - підземного бункера, в якому спочатку планувалося розмістити командний пункт управління містом. І сьогодні над ним витає аура якоїсь нез'ясовної небезпеки, яка з»явилась тут, мабуть, ще на зорі століть, коли Коростень був столицею стародавнього слов'янського князівства.
Головна споруда генерала Карбишева
Увійшовші в 1941 році в місто німецькі окупанти чомусь обходили бункер десятою дорогою. І навіть сьогодні в його лабіринтах таємниче пропадають люди. Місцеві жителі розповідають страшний випадок, коли не так давно хлопець з дівчиною спустились у бункер, але назад так і не вийшли. Через кілька днів їх знайшли мертвими. На їх блідих обличчях застиг страх ... - Будівництво об'єкту було розпочато в 1935 році і закінчилося в 1937-му, - розповідає комендант захисного пункту управління Коростеня Олексій Іванович Кровяков. - Керував будівництвом знаменитий генерал Карбишев, у той час ще полковник. Древлянські печери розташовувалися в 17-метровій товщі граніту. В лабіринти був залити бетон, і товщина стін збільшилася ще на півтора метра. Про розміри об'єкта можна було судити з таких цифр: довжина внутрішніх коридорів від головного входу до запасного виходу - 106 метрів, кількість кімнат - 28. Пункт управління був повністю обладнаний автономними системами життєзабезпечення: опаленням, водопроводом з власним резервуаром, каналізацією, телеграфним зв'язком, радіоточками, продовольством ... Мало того, від бункера у всіх напрямках йшли підземні ходи в різні кінці міста і за його межі. Було підведено 50 пар телефонних апаратів, поставлено 20 телефонних розеток, зв'язок був тоді з усім Радянським Союзом. Якщо тут замкнути, можна було без проблем витримати багатомісячну облогу. Що й довели наші бійці на початку Великої Вітчизняної війни ...
Німці жити в ньому не стали
Олексій Іванович розповів дуже цікаву історію.
- Ні, бункер, якщо можна так висловитися, не брав участь в активній обороні міста, управління бойовими діями звідси не велося. Але його "бойові можливості" як не можна краще характеризує наступний епізод. Коли в Коростень увійшли німецькі війська, опору їм особливого ніхто не чинив. Крім хіба що шістнадцяти бійців, організували оборону в будівлі місцевої поліклініки. В кінці кінців німці піднатиснули, і наші бійці через підземний хід пішли в бункер, де й замкнулися. Як не штурмували німці твердиню, у них нічого не виходило, лише кілька сотень своїх солдатів під залізобетоном поклали. А наші з бункера пострілюють собі з одного-єдиного кулемета і, так би мовити, фігі німцям крутили так посміювалися. Німці побачили, що нічого у них не виходить, і пустили в бункер отруйний газ. Нашим бійцям довелося залишити твердиню і піти підземеллями з міста. Тільки тоді німці потрапили в бункер. Тільки ось що дивно: окупанти чомусь не використовували настільки значний шедевр військової інженерії для своїх потреб, як це сталося, наприклад, з радянським командним пунктом на "рубежі Сталіна" в селі Михайлівка під Вінницевший у Житомирі Гіммлер обрав місцем своєї дислокації селище Гуйва, де збудував власний бункер, а Коростенським, мабуть, не зацікавився. Чому? Багато цих "чому". Наприклад, Коростенський бункер за своїми розмірами та інженерними характеристиками перевершує той же "Вервольф", але німці ніяк не "вживали" об'єкт. - Бункер був розграбований, розбитий, - розповідає Олексій Кровяков. - Іноді сюди заходили партизани, хоча це було пов'язано з чималим ризиком: німці всередині не совались, наче чогось боялися, зате газ пускали, щоб ніхто в галереях не наважився ховатися. Після визволення Коростеня в бункері якийсь час жили люди, більше їм жити було ніде. Тоді все всередині було закопчено, розбите. Влади звернули на даний об'єкт увагу тільки в 1984 році. Вирішено було використовувати його за прямим призначенням і переобладнати під запасний захищений пункт управління. Була складена кошторис, виділено три мільйони радянських карбованців. І об'єкт до лютого 1986 року був відновлений. Стіни, правда, довелося фарбувати кілька разів через велику вологість. Але сьогодні він відреставрований відсотків на 90 і знаходиться під охороною.
Окупанти боялися гномів
- Ви, можна сказати, в силу своєї роботи живете в бункері. Чи відчували ви присутність тут чогось незвичайного? На вашу думку, чого чи кого могли боятися німці? - Особисто я не відчуваю тут нічого незвичайного. Привидів тут немає, в цьому я вас запевняю. Старожили Коростеня говорили, що німці боялися ... гномів: стверджували, що до древлян в цих місцях жив невідомий народ і саме він прорив ці печери. Нібито там, в підземеллях, стояло капище цього народу.
- Але люди-то пропадають ...
- Тому що суются в недосліджені місця. З самого бункера ведуть підземні ходи в ті частини підземель, які не використовувалися в якості складових частин об'єкта. Сьогодні, щоб уникнути подібних випадків ходи замуровані.
- Крім зникнення людей що-небудь незрозуміло можете пригадати?
- Ну хіба що, коли замуровивалі вхід, будівельники чули якісь дивні звуки з галереї - чи то стогін, чи то плач. Але це міг бути й звичайний протяг ...
ДО РЕЧІ
Чи була тут ставка генералісімуса?
На користь цієї версії говорять наступні факти. Перший: Коростенський об'єкт є майже точною, але у багато разів зменшеною копією "запасної столиці" Сталіна в Жигулях під Самарою. "Запасная столиця" розташовувалася на глибині 170 метрів у гранітній товщі і на відміну від Коростенського бункера була цілком рукотворною. Навіщо Сталіну потрібна була "запасная столиця", точно невідомо до цих пір. Якщо вірити деяким дослідникам, наприклад Віктору Суворову, об'єкт "Жигулі" був побудований як командний пункт Верховного Головнокомандувача на випадок початку вторгнення Червоної Армії в Європу. Останній факт нині не виглядає таким уже й фантастичним. Згадаємо такі знамениті шлягери воєнних років, як, наприклад, "Смуглянка". Текст цієї пісні, за деякими даними, був написаний ще до початку війни - в 1940 році. Це в якому такому "молдаванському партизанському загоні" йде мова, якщо війни ніякої і нема? Вона почалася тільки через рік ... Історія в даному випадку виглядає досить "темною" наукою. У нашому бункері, крім його дивної схожості з "Жигулівським" об'єктом, є ще одна цікава деталь. Тут є приміщення, що складається з двох кімнат (всі інші - однокімнатні). Одна з них - приймальня, друга - робочий кабінет начальника, командира пункту управління. Начебто все так і має бути, але ... Ось цей самий робочий кабінет у свій час був облицьований спеціальної плиткою, підлога застелена паркетом, а меблі в кабінеті були шкуряні, як і в сталінській резиденції в Жигулях. Меблі винесли німці, а плитку зі стін і паркет з підлоги дощенту набагато пізніше місцеві жителі. І от питання: для кого призначався кабінет? Типові приміщення для військових генералів і навіть маршалів обладнували трохи іншими стандартами, зі зручностями, але без зайвої розкоші. Якщо вірити тому ж Суворову, то після вторгнення Червоної Армії на Захід ставка Верховного Головнокомандувача повинна була б переміститися ближче до наступаючих військ. Такі закони війни. І не виключено, що кімнати в Коростенському бункері готувалися саме для товариша Сталіна. Щоправда, з однією поправкою: "не виключено" не означає, що це було. - Ми переглянули багато документів з цього приводу, - розповідає Олексій Кровяков. - Але так і не змогли знайти інформацію, кому належав цей бункер. Те що сюди приїжджав Сталін - імовірність дуже маленька. Офіційних - документальних - підтверджень немає. За всіма даними, Сталін тут не з'являвся взагалі.