Житомир

Бердичів відчув війну вже 22 червня 1941 року, коли близько 9.00 на місто впали перші бомби. Можливо, це всього лише гарна легенда, а може, і чиста правда: під час першого бомбардування міста вісім(!) бомб упало біля центральної синагоги, але жодна не заподіяла їй ні найменшої шкоди - хіба тільки скло у вікнах виявилися вибитими.
Проте німці, що ввійшли в місто (трапилося це в середині липня 1941 року) синагогу не пощадили, попросту підірвавши її. Фашисти, зрозуміло, знали про те, що Бердичів - "єврейське" місто й тому масові розстріли євреїв тут очікувалися заздалегідь. Єврейське населення залишало місто, а хто не встиг піти, тих ховали по будинках місцеві жителі інших національностей. Не дивлячись на це, німці тільки в серпні-вересні 1943 року встигли розстріляти в Бердичеві близько 3 тисяч євреїв.
Хоча на тлі звірств фашистів у Бердичеві стосовно євреїв досить дивної виглядає історія, зафіксована в матеріалах Нюрнберзького процесу. У Бердичеві під час німецької окупації навпроти будинку, що зайняло для своїх потреб гестапо, стояв звичайний старий двоповерховий будинок. Начальником гестапо в Бердичеві в 1942-му році був штурмбанфюрер Герхард Кранц. Якось йому донесли, що російська родина в будинку навпроти ховає в підвалі свого будинку трьох єврейських дітей. Кранц через свою агентуру одержав підтвердження: так, це правда. І от якось раз він склав у мішок побільше продуктів - крупу, цукор, каву, шоколад, одягнув парадний есесівський мундир і відправився особисто в будинок через дорогу. Його мешканці були навіть не налякані цим несподіваним візитом - вони були просто приголомшені. Кранц простягнув їм мішок із продуктами, на що господарка поцікавилася: за що їм така честь? Штурмбанфюрер пояснив: мовляв, це для тих євреїв, яких ви в підвалі ховаєте.
Оскільки ця історія миготіла в матеріалах Нюрнберзького процесу, можливо, вона є вигадкою самого Кранца, що він склав, рятуючи себе від шибениці. Хоча хто знає...
До речі, звільнений Бердичів був майже одночасно з Житомиром - у грудні 1943 року. І звільняли його, на відміну від обласного центру, всього один раз.

Німці ввійшли в Романов, тобто в Дзержинськ, майже в середині липня 1941 року. Цікаво, що Житомир був на той час уже тиждень як захоплений гітлерівськими військами, а місцеві жителі так і не вірили, що почалася війна, вважали, що німців розбили й відкинули до кордону. Але це було не так. Незабаром гітлерівці ввійшли в селище й побудували тут майстерні з ремонту танків. Есесівці в селищі не стояли, хоча навколо вистачало радянських партизанів. В 1942-му році в майстернях було влаштовано три диверсії. Після третьої цехи довелося переобладнати практично з нуля, тому як у пожежі було знищено порядку півсотні танків.
Стояли в Дзержинську й німецькі ветеринарні частині. Це тільки в наших радянських фільмах німці суцільно й поруч наступали на танках, бронетранспортерах і мотоциклах. Насправді більша частина германського вермахту наступала на... підводах. І коней у німців було раз у сто більше, ніж танків. От за цими кіньми й стежили ветеринарні підрозділи.
Отож, командував цими ветеринарами, що зупинилися в Дзержинську, хтось Ганс Фогель, фельдфебель. А в начальника ремонтних майстерень був шофер на ім’я Пауль. От цей Пауль став приставати до місцевої дівчини, 15-літньої Тані. мабуть, дівчина дійсно була гарна й виглядала старше своїх років, тому що Пауль їй проходу не давав. Один раз ледве не зґвалтував. Ганс побачив цю справу, підкликав до себе дівчину й на ламаній російській мові запропонував їй надягти на шию й носити не знімаючи якийсь амулет у шкіряному мішечку - сказав, що цей амулет віднадить всіх мужиків, і приставати ніхто не буде.
Змилостивився німець, одним словом. Мабуть, свої діти в нього в Німеччині залишилися. Таня надягла подарунок Ганса, і точно: Пауль відстав, та й німці в її сторону навіть не дивилася. А незабаром Фогель загинув. Наші партизани біля лісу підстрелили. Однак амулет продовжував діяти. Саме через цей амулет Таня1945-м, коли прийшли наші, ледве на Колиму не загриміла: їй намагалися інкримінувати співробітництво з окупантами. Але обійшлося. Ця історія потрапила в кримінальну справу тих років, тому ми знаємо про неї сьогодні.