Завдяки своєму географічному положенню, Ємільчино не переживало тих соціальних катаклізмів, які осягли великі міста під час громадянської війни. Історії невідомі або великі бої, що відбувалися в цих місцях у громадянську війну, за винятком того, що в 1920-м року в містечку побував червоний командарм Тухачевський, причому "побував" - м'яко сказано. Тухачевський зі свитою таки драпали через Ємільчино від самої Варшави, де війська 1-й Кінної армії були розбиті наголову польською армією Пілсудського. Поляки, переслідуючи червоних кавалеристів, що дряпали, ледве самі не добралися до Ємільчино, однак, загрузнувши в болотах, повернули назад.
З 1923 року західний кордон Ємільчинського району аж по 1939-й рік стала частиною державного кордону СРСР, а в самому Ємільчино з'явився штаб прикордонного загону. Архівні документи того років розповідають нам про важкий, а часом і курйозних буднях радянських прикордонників. А кордон в ті часи, самі розумієте, був на замку без усякого перебільшення: ряди колючого дроту, розорана контрольно-слідова смуга, спостерігачі, озброєні вівчарками... І от 16 червня 1936 року на контрольно-слідовій смузі прикордонні спостерігачі виявили коров'ячі сліди - судячи з напрямку, корова брела до нас через кордон. Тільки от колючий дріт на загородженні виявився перекушеним, чого корова при всьому своєму бажанні зробити ніяк не могла, навіть зубами. Стали шукати таємничу корову й знайшли неї на хуторі в трьох кілометрах від границі. У селянина, у чиєму хліві стояла корова, знайшли при обшуку й гострозубці, якими колючий дріт міг бути перекушений. Селянин зізнався, що не мав шпигунського наміру, просто в нього на польській стороні родичі живуть, тітка, яку треба було відвідати через її хворобу. Корова, між іншим, тіткіна і є. У польському напрямку селянин перейшов кордон без усяких перешкод, просто перебіг контрольну смугу. З ранку йшов дощ і сліди на смузі прикордонні спостерігачі просто не помітили. А у зворотному напрямку винахідливий селянин щоб уникнути можливих непорозумінь із прикордонниками перетнув кордон... верхи на теткіній корові! І якби не злощасні дротові загородження, навряд чи б його прикордонники піймали...
У липні 1937 року під трибунал потрапив солдат-прикордонник Ємільчинського прикордонного загону. Історія не менш курйозна, ніж попередня. Суть її в тому, що наш прикордонник скооперувався з польським товаришем і при обході кордону вони віддавалися спільному розпиванню спиртних напоїв. Наш тяг самогон, поляк - закуску. Зустрінуться вони при обході кордону, кожен на своїй території, поляк величезну дошку через контрольну смугу перекине, наш до нього на польську сторону по дошці перебіжить, сядуть у кущах, вип'ють... Але один раз їх наше прикордонники таки накрили за п'яною справою: просто за чаркою пияки рахунок часу втратили. Побачив старший прикордонного загону перекинену на польську сторону дошку-місток й улаштував із хлопцями засідку. П'яний боєць тільки з польської сторони по дошці - шусть, а його отут і схопили свої ж. Результат - два роки дизбату.
Розказане вище аж ніяк не означає, що на тій старій границі відбувалися одні лише курйози. Траплялося, і справжні шпигуни переходили смугу, і навіть цілі банди проривалися.
Німці ввійшли в Романов, тобто в Дзержинськ, майже в середині липня 1941 року. Цікаво, що Житомир був на той час уже тиждень як захоплений гітлерівськими військами, а місцеві жителі так і не вірили, що почалася війна, вважали, що німців розбили й відкинули до кордону. Але це було не так. Незабаром гітлерівці ввійшли в селище й побудували тут майстерні з ремонту танків. Есесівці в селищі не стояли, хоча навколо вистачало радянських партизанів. В 1942-му році в майстернях було влаштовано три диверсії. Після третьої цехи довелося переобладнати практично з нуля, тому як у пожежі було знищено порядку півсотні танків.
Стояли в Дзержинську й німецькі ветеринарні частині. Це тільки в наших радянських фільмах німці суцільно й поруч наступали на танках, бронетранспортерах і мотоциклах. Насправді більша частина германського вермахту наступала на... підводах. І коней у німців було раз у сто більше, ніж танків. От за цими кіньми й стежили ветеринарні підрозділи.
Отож, командував цими ветеринарами, що зупинилися в Дзержинську, хтось Ганс Фогель, фельдфебель. А в начальника ремонтних майстерень був шофер на ім’я Пауль. От цей Пауль став приставати до місцевої дівчини, 15-літньої Тані. мабуть, дівчина дійсно була гарна й виглядала старше своїх років, тому що Пауль їй проходу не давав. Один раз ледве не зґвалтував. Ганс побачив цю справу, підкликав до себе дівчину й на ламаній російській мові запропонував їй надягти на шию й носити не знімаючи якийсь амулет у шкіряному мішечку - сказав, що цей амулет віднадить всіх мужиків, і приставати ніхто не буде.
Змилостивився німець, одним словом. Мабуть, свої діти в нього в Німеччині залишилися. Таня надягла подарунок Ганса, і точно: Пауль відстав, та й німці в її сторону навіть не дивилася. А незабаром Фогель загинув. Наші партизани біля лісу підстрелили. Однак амулет продовжував діяти. Саме через цей амулет Таня1945-м, коли прийшли наші, ледве на Колиму не загриміла: їй намагалися інкримінувати співробітництво з окупантами. Але обійшлося. Ця історія потрапила в кримінальну справу тих років, тому ми знаємо про неї сьогодні.
Чи жили 100 мільйонів років тому на території Житомирщини люди? Ще років 15-20 назад подібне питання здавалося б нам попросту недоречним: по теорії Дарвіна, популярної в ті роки, людина пішла не від тиранозавра, а від мавпи й від народження їй якнайбільше мільйон років. Як відомо, у Мезозойську еру мавпи самі ще ні від кого не пішли, а тому й людини не було на Землі ну ніяк! Однак новітні дані говорять про зворотнє: з великою часткою ймовірності, 300 милолионов років тому на території Житомирщини вже жили люди!
Так, у села Замисловичі Олевського району розташована дивна ландшафтна диковинка, яку місцеві жителі охрестили "кам'яним селом". Здалеку справді створюється враження, що перед нами розкинулося справжнє село: з хатами, дворами й вулицями. І лише підійшовши впритул, виявляється, що "хати" й "вулиці" насправді виявляються вигадливо розкиданими брилами граніту й скам'янілого до гранітної твердості піщанику - залишками древнього океанського узбережжя. На одній із брил стародавнього піщанику чітко видно слід буквально втисненої в камінь босої людської ноги. У місцевих жителів існує легенда, що слід залишив сам Ісус Христос, що давним-давно з'явився в образі мандрівника жителям села. Нібито селяни відмовили Христу в якомусь проханні й він, розгнівавшись, перетворив селище в камінь. Це лише легенда, однак якщо міркувати з наукового погляду, то незвичайний слід, так само як та інші подібні речі-загадки, яких безліч на півночі нашої області, дотепер так ніхто досконально й не вивчав! Дотепер у сіл Левковичі або Норинськ Овруцького району знаходять безліч древніх каменів-піщаників з аналогічними людськими слідами. Загальна чисельність таких знахідок давно перевалила за сотню. А в селі Велика Фосня Овруцького району на місці знахідки декількох таких каменів зі слідами босих людських ніг навіть поставили каплицю - відповідно до легенди, сліди нібито залишила в XV столітті Богородиця, що зненацька з'явилася жителям села. Правда, каплицю як православно - християнський символ віри поки не прийняла жодна із православних конфесій.
Якщо відкинути міфологію й повернутися до спроби наукового пояснення вищезгадуваних феноменів, то на користь гіпотези, що сліди в каменях були залишені людьми Мезозойської ери 100-150 мільйонів років тому, говорять дуже багато доводів. Наприклад, такий: для того, щоб скам'яніти до нинішнього стану й майже не поступатися у твердості граніту, річковому мулу необхідно не менш 200 мільйонів років - трохи менше, ніж потрібно дереву щоб перетворитися в кам'яне вугілля. При всьому бажанні людина не в змозі залишити відбиток ноги у твердому камені - тільки в м'якому піску. Імовірно, люди епохи динозаврів, гуляючи по березі океану, залишали свої сліди в прибережному піску або шарі прибережного мулу. Згодом ці сліди були затоплені водою й благополучно дожили вже в камені аж до наших днів. Підробка? Можлива й вона. Але скажіть, кому в здоровому розумі прийде в голову вирубувати і вишліфовувати в каменях людські сліди тільки для того, щоб потім кинути їх десь у дороги? Так що гіпотеза про людей Мезозойської ери досить реальна, однак вимагає більше ретельних досліджень і більш вагомих доказів.
Вадим Кіплінг