У середині 30-х років у СРСР з'явилися так звані "сто перші кілометри" - населені пункти біля Москви, Ленінграда, Києва й Мінська - тобто основних радянських столиць, на відстані від них не менш ніж на 100 кілометрів. У ці містечка зі столиць висилалися різного роду хулігани, п'яниці, дебошири - словом, весь напівкримінальний (та й кримінальний теж) елемент, тобто такі собі антисоціальні особистості, яким тодішні радянські закони забороняли жити в столицях. Волею ЦК ВКП(б) Коростишів і став таким "сто першим кілометром" відносно Києва. З 1936-го по 1940-й роки завдяки статусу "сто першого кілометра" населення Коростишева збільшилося з півтора до 12-и тисяч чоловік.
Варто помітити, що не завжди ті, кого висилали в Коростишів з Києва, були "антисоціальними елементами". Справа в тому, що саме в середині 30-х видобуток каменю перетворився тут з артільного в промисловий. На граніти стали надходити держзамовлення й для їхнього видобутку були потрібні робочі руки. А як в 30-і роки набирали робочу силу на "будівництва п'ятирічки" типу Магнітки або Біломорканалу? Правильно: повідомляли чергову кампанію боротьби з "ворогами народу", після чого цих самих "ворогів" відправляли безкоштовно збільшувати економічну міць Країни Рад. Видобуток гранітів у Коростишеві, зрозуміло, не йшов ні в яке порівняння з тією ж Магніткою, однак робочі руки були потрібні й тут. А як змусити народ їхати працювати на більш ніж травмонебезпечне виробництво (в 1936-му році при видобутку каменів у районі щотижня гинуло 2-3 чоловіки)? Дуже просто: у добровільно - примусовому порядку. А примушувати в нас уміли... І справжніх, "запеклих" злочинців у Коростишеві "на перековування" переселили не так вже і багато. В основному це були звичайні кияни, що проштрафилися по дрібному: п'яним на вулиці затримали або там на начальника свого не так подивився. У підсумку - поїздка на "сто перший кілометр". От так Коростишів з маленького містечка перетворився в досить велике місто.
На відміну від Житомира або Бердичева, Зв’ягель не виявився в зоні бойових дій військ Богдана Хмельницького й тому українські козаки його не штурмували. Ціле сторіччя - з XVII по XVIII століття - містечко мирно існувало під владою Польщі, а в XVIII столітті опинилося в складі Російської імперії.
Саме з XVIII століття стало спостерігатися поступове перетворення Зв'ягеля з маленького поселення оборонного призначення в повноцінне місто. Цікаво, що своїм ростом Зв'ягель, як місто інтернаціональне, був зобов'язаний культовим спорудженням. В 1730 році в місті побудували дерев'яний собор, десять років через - синагогу, у середині сторіччя - дерев'яну Свято-Троїцьку церкву, а в 1766 році - кам'яний костьол. Що стосується останнього спорудження, то на його будівлю не вистачило привезеного каменю й вирішено було, щоб добудувати костьол, розібрати кріпосну стіну замка, що давно перестала виконувати колишні оборонні функції. У такий спосіб замок і розібрали.
Цікавий факт: уперше на території Житомирщини спеціалізована пожежна команда з'явилася саме у Зв'ягелі. В 1766 році в місті налічувалося 379 будинків (для порівняння, у Житомирі в той час було всього 275 будинків). В 1775 році у Зв'ягелі почалася страшна пожежа, у результаті якої згоріла майже половина житлового фонду. У виниклій паніці народ просто розбігався з міста й пожежу нікому було гасити. Якби не злива, що полила, від міста залишилися б одні головешки. Керівництво міської громади, навчене цим гірким досвідом, виділило гроші з міської скарбниці на формування спеціальної пожежної команди, яка б при необхідності могла б оперативно реагувати на зненацька виниклі вогнища пожежі.
Не дивлячись на заселеність, розміри міста в той час були не такі вже і великі - приблизно 70 гектарів. Дійсний ріст Зв’ягеля почався зі спорудження в 1850 році Києво-Брестського тракту. Багато вулиць міста були вимощені каменем, з'явився Ново-Корецький тракт, на якому був побудований цілий комплекс будинків кінно-поштової станції. Сюди входили станційний будинок, ямська й готель. Будинки збереглися й до цього дня.
А біля Києво-Брестського тракту був побудований... будинок терпимості, що обслуговував головним чином ямщиків, і згорів в 1893-м року внаслідок влучення блискавки. Як свідчать документи, у результаті цієї пожежі загинула одна дівиця й аж 7 клієнтів.
Уперше селище згадується в письмових джерелах в 1802-му році - за назвою Межирічка. Тобто стародавністю, як може здатися на перший погляд, тут і не пахне. Однак зроблені в середині 80-х років минулого століття неподалік від селища археологічні розкопки допомогли виявити тут залишки доісторичного поселення приблизно бронзового століття. Правда, до утворення селища воно має лише територіальне відношення. Не збереглося в окрузі й залишків яких-небудь речовинних свідчень часів Київської Русі. Хоча в більш пізні часи, судячи з польських джерел, на березі ріки Уборті в XVI столітті стояла невелика фортеця, побудована для захисту від татарських набігів. Хоча навряд чи татари мали бажання забиратися в цей болотистий край, де й нормальних доріг не було.
У той час в Бердичеві жив та працював "дідусь єврейської літератури" Мендель Мойхер-Сфорім (Ш. Абрамович). Він відзначився своїми скандальними творами, але справжній скандал викликала повість "Такса, або банда міських благодійників", коли в героях багатії впізнали себе. У зв'язку з цим письменник вимушений був переїхати до Житомира.
В Бердичеві часто бував класик єврейської літератури Шолом Алейхем (С. Рабінович), твори якого відображали життя міста та його мешканців. Тільки на вулицях Бердичева він відчував та повністю занурювався в народний побут.
Існує припущення, що в складі Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів у пошуках старожитностей і народних переказів, восени 1846 р. через Бердічевщину проїздив Т. Шевченко, хоча історичних документів щодо цього немає.
2 березня в 1850 р. в Бердичівському костьолі Святої Варвари абат В. Ожаровскій обвінчав Оноре де Бальзака з поміщицею Евеліною Ганською. У дорожніх нотатках він писав про місто: "Тут з подивом побачив я будиночки, що танцювали польку, тобто сильно схилені, один праворуч, другий ліворуч, третій вперед, деякі понівечені, багато їх було меншого розміру, ніж наші ярмаркові балагани, ... я побачив справжній степ, бо Україна починається у Бердичеві. Все, що я бачив до цього, нічого не варто. Тут починається український чорнозем. ".
3 грудня в 1857 р. в селі Терехові (існує припущення, що в Бердичеві), народився Теодор Юзеф Конрад Коженевський, майбутній англійський письменник Джозеф Конрад.
Славився по всій Україні Бердичівський книжковий магазин Глюксберга, який постійно отримував нові видання з Варшави, Києва, Петербурга, Одеси і Москви.
Відомі музиканти Антон і Микола Рубінштейни також походили з Бердичева. Їх дід, Роман Рубінштейн, був одним з найбагатших купців міста і заснував поселення євреїв-хліборобів (сучасна Романівка). Відповідно до запису в метричній книзі Бердичівської Свято-Миколаївської церкви від 25 липня 1831 р., родина Рубінштейна з 35 чоловік перейшла в православну віру.