Можливо, залишилися ще в Житомирі старожили, які пам'ятають, відбувалося вторгнення німецьких військ у наше місто. Автор цих рядків раніше не раз чув розповіді на цю тему. Розповідалися вони очевидцями по-різному, однак загальним було одне.
Тактика німецьких військ, що наступали, була не особливо вигадливою й будувалася за рахунок переваги у бойовій техніці - у танках, авіації й артилерії. Особливо в танках. Легкі радянські "бетешки" нічого не могли зробити в танкових боях проти німецьких армад і знищувалися сотнями. Німці попросту ламали своїми танковими клинами нашу оборону, оточували й після «утюжили»-зачищали тих, хто потрапив в оточення. Так трапилося й під Житомиром. Два десятки німецьких танків легко прорвали нашу оборону в районі Станишівки й пішли в східному напрямку. У пролом, що утворився, потікла німецька піхота. 16 липня 1941 року міст, що з'єднує Станишівку з Смолянкою, перетнули перші німецькі мотоциклісти. Подивитися на них висипало на чи вулиці не все міське населення. Колона німецької піхоти проїхала до центра міста. Тут, у районі нинішнього Старого бульвару, їх уже зустрічали хлібом-сіллю. Хто був ініціатором цієї зустрічі й хто персонально зустрічав настільки урочисто окупантів у Житомирі, ми не знаємо. Але такий факт мав місце. Можливо, саме тому в перші дні окупації німці не дуже звірствували, якщо не вважати численні й найчастіше невдалі спроби відшукати й розстріляти кого-небудь із місцевих комуністів або комсомольців. На Богунії окупантами був обладнаний концтабір для радянських військовополонених. Цікавий факт: після того, як Сталін відкрито відмовився годувати своїх полонених, мовляв, таких у нас нема, німці дозволили місцевим жителям носити ув'язненим у концтаборі їжу. Але це тривало недовго: до вересня, коли в районі нинішнього "Дитячого світу" були вбиті декількома пострілами в упор емісари Організації українських націоналістів фракції Андрія Мірошника (т.зв. ОУН-М, оскільки була ще фракція ОУН-Б, керована Степаном Бандерою) Омелян Сенік і Микола Сциборський.
З 1991 року й донині Житомир всі ніяк не вибереться з визначення "розвиваючийся". В 1993-му році в місті не працювало жодне (!) з його головних підприємств. Практично заморозилося житлове будівництво - за винятком хіба що житлового масиву по вулиці Малікова. Статистика була аж ніяк не підбадьорюючою: кожен четвертий дорослий житель міста заробляв на життя торгівлею на базарі. В 1996 році в місті повсюдно відключили гарячу воду. Здавалося, що Житомир повільно вмирає.
Невеликий підйом економіки міста почався наприкінці 1999 року й триває й донині - 2-3 відсотка в рік для міста, де відсутні сталеливарні або нафтопереробні заводи, досить непоганий показник.
21-ше листопада 2004-го року Житомир зустрів уже в ранзі "жовтогарячого революціонера". Перед кінотеатром "Жовтень" зібралося, за окремими оцінками, тисяч 50 городян - у підтримку Віктора Ющенка. Дотепер пригадується цей мітинг, що нагадував, скоріше, грандіозне шоу, ніж політичний захід. "Революційні маси", головним чином, студентство, поводилися зовсім не по революційному - без погромів й інших атрибутів революції, але з жартами й піснями. Місто заполонила жовтогаряча символіка, і все що відбувалося нагадувало скоріше карнавал, ніж зміну історичної формації.
Разюче, але саме в ці дні в Житомирі було зареєстровано набагато менше карних подій, ніж в "спокійний" час.
От таким він був, наш Житомир. І таким він є.
В 1652-му році в Житомирі налічувалося близько 10 тисяч жителів, що проживали на території, обмеженої нинішніми вулицями Михайлівською, Короленка й набережної річки Кам’янка. Фортеця, що стояла на Замковій горі, мала польський гарнізон, що нараховував трохи більше тисячі піших і кінних солдатів. Восени 1652-го до Житомира підійшло військо самого Хмельницького. Командуючий Богдановою служби безпеки Лаврин Капуста запропонував Хмельницькому не штурмувати фортецю, а просто викрасти із замка польського воєводу й запропонувати полякам в обмін на його життя здатися на милість козаків. Богдан погодився, і в фортецю вночі проникли троє прекрасно підготовлених "ніндзь" зі спецзагону Лаврина Капусти. Воєводу, щоправда, викрасти їм не вдалося, однак ворота фортеці козаки відкрили й військо Хмельницького взяло замок практично без втрат.