Житомир

Баранівка на початку XIX століття перетворилася в єдине місце в Російській імперії, де робили справжній китайський фарфор (у розумінні - по справжній китайській технології). Історія цієї знаменної події коротенько така. В 1802-му році на березі Случі місцеві селяни випадково виявили креолін - спеціальний сорт глини, з якого, власне, у Китаєві й роблять той самий найтонший суперфарфор. І отут почалося! На місці знахідки був заснований найстарший в Україні фарфоровий завод, що працює й дотепер. На початку 90-х, тобто на зорі української незалежності, робітникам заводу виплачували зарплату готовою продукцією. І не дивно, що проблем з її збутом у робітників майже не було. Сьогодні Барановський фарфор є одним з найвідоміших у світі брендів у своїй сфері.
Історичний факт. Продукція Баранівського фарфорового заводу поставлялася в Москву, у ЦК ВКП(Б). У страшному 1937-му році завод виконував спецзамовлення, виготовляючи сервіз для самого товариша Сталіна. Нікого з майстрів, що виготовляли сервіз, тоді не розстріляли, значить, їхня робота Сталіну сподобалася. Вісім чашок з найтоншого фарфору з ликом "вождя народів" на кожній чашці, дотепер зберігаються в Кремлі.
І ще один цікавий факт. Кілька тарілок із супового сервізу знов-таки Баранівського виробництва в 1942-му році потрапили на стіл до прибулого в Житомир Генріха Гіммлера. Гіммлер із задоволенням посмакував суп із прекрасної супової тарілки, а після запитав у своїх офіцерів: що за малюнок, так схожий на танк, нанесений на денце тарілки й що означає цей напис по-російському? Офіцери знайшли перекладача, і той до чималого свого жаху перевів: "Великий Сталін нас веде до перемоги комунізму!". Гіммлер зопалу хотів розбити тарілку, однак передумав, і вимовив: "Досконалість не винна в тому, що люди так прикро помиляються!". Під "досконалістю" Гіммлер, мабуть, мав на увазі тарілку Баранівського виробництва. Що ж, сумнівний, але все-таки комплімент.

Під час війни в околицях Бердичева, який був розташований на головному шляху руху військ, неодноразово бував Богдан Хмельницький. Тому існує легенда, згідно з якою назва Богданівська лісу в Бердичівському районі походить від розташованої в той час там ставки гетьмана.
Війна вражала Бердичівський район і в наступні роки. У серпні 1659 р. під Слободищем стояв з військами гетьман Юрій Хмельницький, звідси Юрій надіслав полякам листа з проханням укласти мирну угоду, а до 1663 р. Бердичів був сотенним містом козацької держави, де перебувала козацька залога.
Під час війни Бердичів і околиці сильно постраждали, в 1648 році Кривоніс перебив в місті всю шляхту і єврейське населення, а історичні документи за 1654 рік свідчать про повне запустіння міста.

Дуже важким часом відзначилася друга половина ХVІІ ст., Відома в історії як "Руїни". Часті спустошливі набіги татар та особливо кримська орда на чолі з Казі-Гіреєм по дорозі з Кам’янця до Фастова спалила Бердичів і зробила те, що побачив літописець С. Величко: "...видел многие грады и замки безлюдные и пустые; валы, негдись трудами людзскими аки холмы и горы высыпаные, и тилько звирем диким прибежищем и водворением сущии. Муры нельзя, яко то: в Челганом, в Константинове, в Бердичеве, в Збараже., что тилько на пути нам в походе войсковом лучилися, видел едни малолюдные, другие весьма пустые, разваленные, к земле прилинувшие, заплесневелые, непотребным былием заросшие, и тилько гнездящих у себя змиев и разных гадов и червей содержащие".

На той час в Бердичеві залишилося лише шість "димил", в Слободище чотири, а Солотвин зовсім запустів, навіть від греблі та млина лише місце лишилося. Більшість населення перебралася на лівобережну Україну.
Більше століття Бердичів лихоманило: одна війна змінювалася іншою. Стабілізація життя в місті почалася лише після придушення повстання гайдамаків.