Перше письмове згадування про Олевське (Олегське) датовано 1488-м роком. Однієї із причин згадування стало... явище місцевому народу... Богородиці, що бачило відразу кілька сотень людей. От запис єзуїтського ченця Кшиштофа Лятовича, що він збирався відправляти у Ватикан (серпень 1490 року):
"Довго над селищем гриміла гроза. Після її в північній частині неба з'явилася заграва. Прибігли селяни з Олеговського й стали кричати, що бачили Діву Марію, що вийшла із хмар і йде до них по полю. Багато хто впав на коліна й стали молитися. Свята Діва, по їхніх розповідях, осінила їхнім Хрестом і пішла на небо. Я був у тім місці, на яке мені вказували селяни й побачив, що на каменях залишилися сліди босих людських ніг. Селяни розповіли, що саме по цих каменях ішла Свята Діва. І до цього ніяких слідів вони на каменях не бачили. Чудо Господнє, виявлене нам, може бути засвідчене як особливе Господнє заступництво над місцем, де Діва Марія виявила свій лик народу...".
Не будемо стверджувати, що все описане монахом-єзуїтом - правда, однак камені з слідами босих людських ніг дотепер знаходять в Олевському районі (у села Замисловичі, наприклад).
Під час війни в околицях Бердичева, який був розташований на головному шляху руху військ, неодноразово бував Богдан Хмельницький. Тому існує легенда, згідно з якою назва Богданівська лісу в Бердичівському районі походить від розташованої в той час там ставки гетьмана.
Війна вражала Бердичівський район і в наступні роки. У серпні 1659 р. під Слободищем стояв з військами гетьман Юрій Хмельницький, звідси Юрій надіслав полякам листа з проханням укласти мирну угоду, а до 1663 р. Бердичів був сотенним містом козацької держави, де перебувала козацька залога.
Під час війни Бердичів і околиці сильно постраждали, в 1648 році Кривоніс перебив в місті всю шляхту і єврейське населення, а історичні документи за 1654 рік свідчать про повне запустіння міста.
Дуже важким часом відзначилася друга половина ХVІІ ст., Відома в історії як "Руїни". Часті спустошливі набіги татар та особливо кримська орда на чолі з Казі-Гіреєм по дорозі з Кам’янця до Фастова спалила Бердичів і зробила те, що побачив літописець С. Величко: "...видел многие грады и замки безлюдные и пустые; валы, негдись трудами людзскими аки холмы и горы высыпаные, и тилько звирем диким прибежищем и водворением сущии. Муры нельзя, яко то: в Челганом, в Константинове, в Бердичеве, в Збараже., что тилько на пути нам в походе войсковом лучилися, видел едни малолюдные, другие весьма пустые, разваленные, к земле прилинувшие, заплесневелые, непотребным былием заросшие, и тилько гнездящих у себя змиев и разных гадов и червей содержащие".
На той час в Бердичеві залишилося лише шість "димил", в Слободище чотири, а Солотвин зовсім запустів, навіть від греблі та млина лише місце лишилося. Більшість населення перебралася на лівобережну Україну.
Більше століття Бердичів лихоманило: одна війна змінювалася іншою. Стабілізація життя в місті почалася лише після придушення повстання гайдамаків.