Передо мной - рапорт командира отряда ЧОН - кавалерийской части особого назначения. Эти части в 20-е годы прошлого века занимались ликвидацией разного рода бандформирований. Фамилия командира - Колесников. Судя по его рапорту, дело было так.
Отряд ЧОН, состоявший из 18 всадников, прибыл в село Высоковатое Овручского уезда тогда еще Киевской губернии (на современных картах его уже нет). В рапорте упоминаются и Выступовичи, стало быть, это было где-то рядом. Отряд Колесникова преследовал банду некоего Селиванова, прапорщика разбитой деникинской армии, сколотившего группу из пятнадцати человек и промышлявшего грабежами и убийствами совработников. Где-то под Коростенем селивановцы в столкновении с ЧОНовцами потеряли семерых людей и бросились через леса наутек. Отряд Колесникова преследовал их все дальше на север. Расстояние между преследователями и преследуемыми сократилось до трех верст. В Высоковатом крестьяне сообщили ЧОНовцам, что бандиты час назад действительно проскочили село и углубились в леса. При этом крестьяне истово крестились, говоря, что леса вокруг «помечены дьяволом» и что ходить туда - опасно для жизни. Вот что пишет в рапорте Колесников: «Крестьяне уверяли нас, что в этих лесах до сих пор живут языческие волхвы, которые убежали туда от князя Владимира. И потому в лесах этих неизвестное колдовство. Никто из местных туда не ходит и не знает, что там. Люди в селе несознательные и одурманенные религией...»
Видимо, этот факт и стал причиной того, что ЧОНовцы ринулись за бандитами в таинственные леса, оказавшиеся весьма густыми и дремучими. Похоже, нога человека не ступала здесь очень давно. Следы уходящих бандитов были отчетливо видны: там ветка сломана, там куст помят... ЧОНовцы и сами спешились, ведя коней на поводу. Таким же образом, судя по следам, двигались и бандиты. Верхом передвигаться по бурелому было небезопасно: можно было травмировать ноги коней. Хотя на дворе стояло лето, начало августа, и погода была ясной и солнечной, один из бойцов обратил внимание, что в лесу практически не было слышно птиц. Колесников раскрыл старую, еще 1916 года, топографическую карту, по которой выходило, что массив леса тянулся едва ли не до самого берега Припяти. Дав команду чуть ускорить шаг, командир пошел впереди отряда. Через километров 5-6 лес заметно поредел и вскоре плавно уперся в неширокое болото, которое пересекала земляная насыпь, ведущая к...
Вот как описывает всеобщее изумление сам Колесников: «За болотом лес продолжался, мы это видели. А посреди болота находился большой остров, и на нем стояла каменная крепость. Мы и без бинокля могли различать толстые стены, сложенные из гранитных глыб, большие каменные башни... В бинокль я обнаружил некоторые фрагменты этой крепости, похожей на рыцарский замок из гимназических учебников. Крепость издали казалась цельной, но я заметил, что одна ее стена рухнула и сползла в болото. Я приказал бойцам взять оружие наизготовку и двигаться к крепости...»
Далее Колесников пишет уже вообще странные вещи: «Вблизи крепость вообще не была похожа на рыцарский замок, а гранит был очень древним, он прямо крошился в руках. Стены были зубчатыми сверху, а огромный вход в главной долине нас поразил: мы увидели рисунки, вырезанные прямо в камне. Это были какие-то быки, львы, и все с крыльями. Изображения людей были странными - все люди на голове имели высокие шапки, а их главный изображался в колеснице, запряженной быком с крыльями. Очень эти рисунки и сама крепость напоминали изображения древнего Вавилона в гимназических учебниках. Я приказал бойцам войти в крепость. Здесь было пусто, если не считать много камней, которыми было усыпано все внутри. Мы прошли через крепость и вышли наружу через провал в стене. Видимо, бандиты тоже следовали этим путем. Здесь продолжалось болото, через которое к лесу вела похожая насыпь...» Видимо, достаточно грамотным был командир Колесников, раз имел понятие об архитектуре древнего Вавилона: дореволюционные гимназии давали неплохие знания.
Но вернемся к нашему повествованию.
Бойцы вышли из странной крепости к болоту, и тут на берегу их ожидало то, от чего волосы вставали дыбом. В гнилой воде плавали трупы восьмерых мужчин. Кое-как бойцы вытащили на берег труп худощавого мужчины лет сорока. На теле не было ни единой раны. Судя по всему, умер он совсем недавно. Слово - Колесникову: «Это был сам Селиванов. Умер он не от ран, которых у него не было, а от страха. У него было такое лицо, как будто перед смертью он увидел живого черта. Мы собирались вытащить на берег тела остальных бандитов, но тут кони наши захрапели и стали тянуть нас назад в крепость. Новицкий (один из бойцов) прокричал, указывая на центр гнилого озера, что посредине болота. Там вдруг разошлась вода и появилась голова какого-то чудища. Большая, как две лошадиные головы, огромная пасть с большими, в палец, острыми зубами. Словно из болота, вставала гигантская змея. За головой показалось толстое, как человек, туловище. Мы схватили коней и бросились назад, в крепость. Убегая, мы слышали, как этот зверь поедает трупы селивановцев...»
К ночи ЧОНовцы оказались снова в Высоковатом. Местные жители объяснили бойцам, что они встретили болотного оборотня, питающегося путниками. А вот о странной крепости на болоте крестьяне не слыхали вовсе, или делали вид, что не слыхали... Интересно, поверил ли Колесникову начальник Киевского губернского управления ОГПУ, коему и был адресован рапорт? Но это нам, к сожалению, неведомо.
Возможно, Колесников, будучи человеком грамотным, попросту выдумал всю эту историю, дабы хоть как-то объяснить, почему его отряд так и не поймал Селиванова с бандой. А если не выдумал? Если все изложенное в рапорте - правда? Тогда откуда взялся в глубине полесских лесов доисторический город эпохи Вавилона и Ассирии с характерными для той культуры крылатыми быками и львами? Это же эпоха второго тысячелетия до нашей эры! И что это за «лох-несское чудовище», обитающее в лесном болоте в Овручском уезде? Честно говоря, один Бог ведает, что здесь правда, а что - выдумка. Хотя, согласитесь, история интересная!
Вадим Киплинг
Якщо підсумувати розповідь про Аскольда, розклад був, імовірно, наступним.
Дерева - давнє й сильне слов'янське князівство, одне з перших у східних слов'ян. Столиця Дерев - Коростень, а Київ спочатку побудований древлянами як східний військовий і торговий форпост. У Києві дві партії: патріоти Дерев і сепаратисти! До першої належали стара племінна знать, ремісники, орачі і жерці. До другої - клани найманих ратоборців-полян і, звичайно, купців-розбійників. В останній чверті IX століття боротьба між партіями загострилася. Древлянин Аскольд, поки був язичником, мав за собою народ і волхвів, прийнявши християнство, він втратив цю підтримку. У такому випадку владу можна було зберегти тільки одним шляхом - на віче.
У 882 році волхви виставили "питання на голосування", тому що вирішили позбавитися від християнина Аскольда. Олег Новгородський запропонував себе в якості гаранта збереження язичницької традиції. Обидва кандидати, відповідно до правил, без дружин і зброї (так думав Аскольд!), прибули в Київ, де кияни провели віче. Заздалегідь домовившись з волхвами та киянами-сепаратистами, яким потрібна була самостійність, Олег привіз з собою маленького Ігоря, "переміг" на виборах, і тут же привселюдно, і з мовчазної згоди зрадившого свого князя натовпу, убив Аскольда. А потім оголосив Київ матір'ю міст руських, пішов війною на тата міст руських - Коростень і змусив його платити Києву данину.
З тих пір Ігор Рюрикович жив у княжих палатах у Києві, а справжній глава держави - маг, воєвода і купець Олег - за Києвом, на Лисій Горі, у торговій гавані Почайни, у фортеці, яку збудував собі сам.
В 913 році Ігор став, нарешті, повноправним князем, і тут же на Київ напали древляни. У той рік вони одержали верх, і побили дружину Ігоря. Але Ігор звернувся за допомогою до родичів-норманів. Ймовірно, тоді й возвисився знаменитий воєвода Свенельд. В 914 році Ігор завдає древлянам нищівного удару і накладає данину більше колишньої. У 915 р. - війна з печенігами, Ігорю вдалося укласти мир. А далі - 26 «порожніх» років. У 941, 943 і 944 роках ходив Ігор походами на Хазар і на Візантію з перемінним успіхом, але в цілому, скоріше, вдало: привілеї руських купців були відновлені і примножені.
До подій 945 року Ігор "сидів" у Києві вже 63 роки, якщо вважати, що саме його проголосив Олег 882 року "справжнім" князем. Здавалося б, він давно зрісся з цією землею, і вона мала б стати йому рідною. У державі панували мир і процвітання, військові походи були по більшій частині вдалими і прибутковими. Але чому ж літописець не складає йому гімнів? Чому замовчує вдачі і показує промахи? Чому пише про нього з такою похмурою стриманістю і навіть засудженням?
Древлянська партія в Києві та в усій державі Ігоря Старого ненавиділа. Рюрикович на три чверті - варяг по крові. За його сприяння убитий законний князь - Аскольд Київський. Багато років був маріонеткою в руках варязького мага і воєводи Олега. Та ще й, схоже, в кінці свого життя став християнам співчувати! А це поступово відвертає від нього і язичницьку партію, яка на перших порах допомагала йому утвердитися.
До 945 року древляни вже 62 роки платили данину загубленому ними Києву. За цей час між древлянамі і киянами як мінімум двічі спалахували збройні конфлікти. Напруга зростала. Правом на збір данини з древлянських територій має не київський князь особисто, а рід Свенельдічів, які перебували у київських князів на службі.
Ймовірно, перший Свенельд прийшов у Київ як воєвода Олега. Він очолював дружину, коли "примучували" древлян в самий перший раз - в 883 році. Син його, теж Свенельд, був воєводою князя Ігоря. Він був одним із самих впливових вельмож Києва і мав власну сильну дружину. Ігор був змушений рахуватися з Свенельдом, який, по суті, був опорою й гарантом його влади.
Не всі в особистій, слов'янській дружині Ігоря були згодні з тим, що Свенельд одноособно має доходи з багатих древлянський територій. Древляни були незадоволені найбільше. Вони вимагали від Ігоря переглянути положення справ. А він не міг. Тому що тоді йому треба було вступити в конфлікт з Свенельдом. Це було небезпечно тим, що Ігор міг взагалі втратити Київ.
Своєму росту Ємільчино повинне завдячувати, як це не дивно, численним болотам, яких на території району вистачає з надлишком. У другій половині XIX століття в цих самих болотах стали добувати залізну руду, і з 1889 року в селищі запрацював найбільший у Волинській губернії чавуноливарний завод. З ємільчинського чавуну відливалися рейки для будівництва Транссибірської магістралі. На жаль, а може, і на щастя, на сьогоднішній день ні про який видобуток заліза в місцевих болотах, а тим більше ні про яке лиття чавуну в Ємільчино мова не йде. Припинення його виробництва сталося відразу після революції. Добувати болотну руду виявилося дорогим задоволенням.
Ця знаменна подія відбулася приблизно 8 тисяч років тому, коли льодовик не тільки покинув межі Житомирщини, але й забрався назад в Арктику. Почалася епоха неоліту.
Житомирщину почали покривати густі ліси - особливо в її північній частині, де після відходу льодовика залишилося безліч озер і боліт. І неолітичні племена, які в той час проживали на цій території, воліли селитися саме на берегах озер і рік. На жаль, великих поселень часів мезоліту на Житомирщині поки виявлено не було (що аж ніяк не означає, що їх не було зовсім), ми можемо лише припускати з великою часткою ймовірності, як жили й чим займалися люди в той час. Оскільки через потепління клімату люди перейшли на будівництво більш простого житла - типу куренів з гілок, обмазаних річковим мулом або глиною, зафіксувати місце неолітичного поселення можна лише в тому випадку, якщо вони хоч небагато були поглиблені в землю. Саме на неоліт припадає початок приручення людьми тих тварин, яких ми зараз називаємо домашніми. Існує думка, що першою свійською твариною був все-таки собака. Перші приручені собаки своїм зовнішнім виглядом нагадували нинішніх мастифів: гладкошерсті, з величезними складками шкіри й розмірами з теля. І навіть сьогодні ті, хто бажає завести в будинку собаку, у своєму бажанні керуються насамперед тими древніми інстинктами, коли собака був незамінним помічником на полюванні й від її сили й здоров'я багато в чому залежало життя цілого племені. Чи варто говорити, що чоловіки-мисливці цінували своїх собак часом куди більше, ніж навіть жінок.
Люди неолітичної епохи використовували при пересуванні по ріках й озерах човна. Після приручення свійських тварин швидкими темпами стало розвиватися скотарство, а в місцях, вільних від лісів - і землеробство. В VI тисячолітті до нашої ери на Житомирщині вже почали зароджуватися перші народності. На V тисячоліття до нашої ери припадає перше відоме в історії велике переселення народів.
Вадим Кіплінг
Останні чорні дні Коростень пережив після Чорнобильської аварії. Через кілька років на вулицях, у дворах визначили надзвичайно високий рівень радіації - 100 і навіть 200 кюрі на кв. км. Дивно, але зараз Коростень переживає певний ренесанс. Це єдине місто в Україні, де народжуваність перевищує смертність. Та й середня зарплата найвища в Житомирській області.
А головне враження - приємние, живе самобутнє місто, в якому можна непогано провести час на вихідних. Благо від Києва рукою подати - 150 км, дві години на маршрутці. Та й інфрастуктура розвивається завидним темпами - з'явився навіть приватний тризірковий готель: прості номера за 60 гривень, апартаменти - за 800. До цього в місті були тільки відомчі готелі. Ну, ви знаєте, що таке відомчий готель в провінції...
Є кілька пристойних готелів, де приємно посидіти в кафе з видом на річку Уж - темна вода, як справжній уж, в'ється між валунами. Або спуститися до купальні княгині Ольги. А можна з задоволенням побродити по доглянутому парку і чистому місту. І поговорити з коростенцями на тему: 'А що було б, якщо князь Мал ...'. Тільки пам'ятайте, що столичні амбіції тут не забули і за 13 століть. Символічно, що саме тут, на станції Коростень, прямо в потязі 12 лютого 1918 року Мала Рада прийняла герб України - Тризуб. Адже випадковостей в історії не буває.
Добратися до Коростеня з Києва можна на автобусі, маршрутці або залізницею. Найпростіше і найшвидше доїхати на маршрутці - 2,5 години. Ходять вони від станції метро Святошин практично кожні півгодини . Можна заощадити і поїхати електричкою, але повбиваєте в дорозі три з половиною години.
Засекречену споруду перетворять у музей.
"Бункер Сталіна" в Житомирській області довгі роки залишався засекреченим об'єктом. Таємницю, яку зберігає автономне трирівневе підземне місто, вирішили відкрити тільки зараз - через 60 років після Перемоги та понад сімдесят років з моменту будівництва цієї унікальної фортифікаційної споруди, створеної за проектом доктора військових наук, генерал-лейтенанта інженерних військ Дмитра Карбишева. При наближенні до конвертацій на нижньому і середньому поверхах черговий персонал об'єкту "Скеля" тактовно попереджає: не варто туди ходити, бо навіть досвідчений дослідники цього інженерного дива поки що не розібралися, для чого насправді призначалися "таємні кімнати" ...
Так звана "лінія оборони товариша Сталіна" складалася з декількох укріпрайонов. Коростенський був найдовшим - 180 км. Для порівняння: Новоград-Волинський простягається на 140 км, Мозирський, на території нинішньої Гомельської області (Білорусь), - на 120 км. ... Підневільний люд, який за часів Ягоди-Єжова був звезений під Коростень НКВД, починав вибухові роботи зовсім не з нульового циклу. Печери в цих скелях існували здавна. Древляни ще в IX столітті знаходили в них надійний притулок. Ця деталь не пройшла повз увагу літописця Нестора.
Після поверхневого ознайомлення з підземним містом починаєш розуміти: війну могли в ньому перечекати не тільки Йосип Віссаріонович, а й весь вищий комсостав робітничо-селянської Червоної Армії! Довгі коридори, бокові кімнати (сьогодні їх лише на середньому рівні 28), видовбані в суцільній скелі, навіюють відчуття цілковитої безпеки. Міцність дверей така, що у разі прямого попадання снаряда, випущеного з гармати що стоїть неподалік , вони не пошкодяться. Внутрішня стіна грає роль амортизатора, тобто розрахована приймати на себе удар під будь-яким кутом. У всіх приміщеннях підземного міста - стабільні +16 градусів.
- Чув, ніби і вода у вас теж своя, - звертаюся до коменданта об'єкта "Скеля" Прапорщика Івана Поліняки.
- Ось, спробуйте самі, - миттєво пропонує Іван Васильович.
На смак вода - дійсно відмінна! Не дивно, що по закінченні зміни кожен з працюючих тут бере по кілька літрів додому. Колодязь, видовбаний 70 років тому, має в діаметрі 4 метра і 6 метрів глибини. Джерело б'є прямо з каменю, зайва волога ж витікає в річку Уж. Загальна довжина коридорів 2-го ярусу - 146 м, гіпотетична довжина верхнього - 200 м. Нижній ярус - на глибині 70 м, під товщею граніту і під дном річки.
І все ж під час війни унікальний бункер впав ... Оборона Коростеня тривала 55 днів. Коли місто вже була у руках ворога і загін, оборонявший підземний командний пункт Коростенського укріпрайону, повинен був, за всіма розрахунками, повністю припинити існування (тим більше, що німці запустили в підземелля велику порцію отруйна газу), - бійці під командуванням майора Білозьорова в повному складі вийшли з-під землі ... в 4 км від основного входу в підземелля, на протилежному березі Ужа! І прийняли свій останній бій ... Але перед цим в бункері щось трапилось. Ось як описували побачене у "Скелі" загарбники:
"У скелі вирубані два великі входи, замасковані майстерно мережею з зелені. У підземний коридор можна пройти через броньовані ворота. Довжина коридору приблизно 100 м, по боках розташовуються кімнати. Центральне опалення, електростанція, тепла проточна вода, електрична вентиляція, ватерклозети. А над вами в той же час убогі хатки з солом'яними дахами, а народ черпає воду з колодязів. Каналізації - ніякої, а вулички Коростеня - немощені, порослі бур'яном. Словом, контраст.
Бомби чи гранати не загрожували цьому сховищу. Втім, ще до приходу в Коростень німецьких військ у сховищі сталася якесь неприємна пригода. З незрозумілих причин там сталася експлозія, що знищила обладнання кімнат та зірвала двері з завіс. На стінах - людська кров. Хто став тоді жертвою - невідомо "- писав у газеті" Українське слово "військовий кореспондент Герберт Берт Віртген.
- Цікаво, що ж все-таки сталося на командному пункті перед самою здачею Коростеня німцям?
- Можливо, об'єкт був підірваний ворожими диверсантамим, - трохи подумавши, відповідає підполковник Олег Бошаков, начальник міського управління МНС. - У німецької розвідки був докладний план розташування всіх внутрішніх приміщень. Аналогічні креслення нещодавно передали мені дослідники і з іншої держави - з пояснювальним текстом польською мовою. Кабінет Верховного головнокомандувача та прийомна виведені на цих схемах окремо ...
- Німці експлуатувати комплекс так і не зважилися. Чому?
- На це питання і зараз ніхто не знає точної відповіді, - говорить Бошаков. - Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер, який тут був і в 1941-му, і пізніше, наказав будувати собі підземну резиденцію аж за 90 км від "Скелі", в Новогуйвинську під Житомиром. А фюрер віддав перевагу ставки "Вервольф" в Стрижавці поблизу Вінниці.
Німці побоялися вселятися в бункер "особистого ворога фюрера". Тим не менш споруду не підірвали. Наші, ввійшовши в місто, теж не поспішали використовувати бункер за призначенням ...
Після війни підземелля стало таким собі навчальним полігоном для початківців діггерів. Але після декількох випадків безслідної пропажі дітей в його лабіринтах всі входи в "Скелю" довелося замуровати.
У 1968 році комусь прийшла ідея влаштувати в пустуючому "бункері Сталіна" ... комплекс з вирощування і зберігання картоплі. Мовляв, штучний мікроклімат підземелля дозволяє отримувати не один урожай на рік, а цілих два-три. Оскільки комплекс, як і раніше, значився за МО СРСР, спробували обійти військових "з тилу", звернувшись безпосередньо до голови уряду. Грізний окрик у вигляді урядової телеграми за підписом голови Ради міністрів Союзу Косигіна, надовго відбив охоту демілітаризувати "Скелю".
Через два роки після чорнобильського вибуху в Коростені влаштували навчання з цивільної оборони. А пару років тому виконком міської ради зумів нарешті домовитися з військовими, і ті передали засекречений підземний об'єкт на баланс міста. Тепер у ньому запасний пункт управління мерії. Мер Володимир Москаленко збирається зробити на його основі військово-історичний музейний комплекс.
"Бункер Сталіна" не менш цікавий і дослідникам теми розробки в довоєнному СРСР власної ядерного зброї. Інакше навіщо знадобилося Карбишеву будувати підземну фортецю, здатну і в XXI столітті витримати надпотужний термоядерний удар? Може виявитися, що гітлерівці "пооромились" освоювати підземне місто як раз через наявність в деяких таємних кімнатах чогось більш жахливого, ніж партизани...
Ченяхів - райцентр, що має статус селища міського типу. Відстань до Житомира - 25 кілометрів, тобто найближча до нашого обласного центра районна "столиця". Населення - близько 11 тисяч чоловік. Ріка, на якій стоїть Черняхів, називається Очеретянкою.
В дуже далекі часи про Черняхів ходили легенди дуже лиховісні...