Житомир

Адреса 13200, смт Чуднів, вул. 50-річчя Жовтня, 3
Телефон (04139) 2-17-97

14 листопада 1942 року есесівський патруль із семи чоловік з'явився в будинок до жителя села Бігунь Овруцького району Миколі Защуку: хтось доніс, що в нього в будинку перебуває партизанська явка. Защука заарештували й що з ним трапилося потім - напевно, зрозуміло. Але при обшуку в хаті в Защука німці знайшли невеликий гладко відшліфований камінь, на якому виразно проступали акуратно вирізані невідомим художником малюнки: на задньому плані - величезний ящір-динозавр із шипами по всій спині, а на передньому - люди, які явно полювали на динозавра, тобто кидали в нього списи й шпурляли камені. Начальник патруля виявився людиною грамотною і здогадався, що в часи звіроящурів ніяких людей не було й у спомині! На питання, що це за камінь, Защук відповів, що знайшов камінь тут неподалік, в урочищі. Невідомо, чи ходили потім німці в зазначене місце шукати подібні камені. Знахідку відправили в Берлін і що з нею трапилося потім, не знає ніхто. Цей факт документально зафіксований, а сам документ у вигляді рапорту начальника патруля СС, що підтверджує епізод, зберігається зараз у Ленінській бібліотеці в Москві.
Сьогодні наука довела, що динозаври вимерли на Землі 64 мільйона років тому, наприкінці крейдового періоду Мезозойської ери. Судячи зі знахідки в будинку Защука, виходить, що в цей період на Житомирщині вже жили люди? Хоча, можливо, не виключена й підробка. Але тоді скажіть, кому прийде в голову думка вирізати в камені настільки фантастичні на перший погляд речі, а потім розкидати їх де заманеться?
На користь того, що камінь, знайдений окупантами в Защука - не підробка, говорять наступні факти. У далекому Еквадорі, у тамтешнім місті Куєнка, перебуває знаменита в наукових колах колекція загадкових древніх речей, що протягом багатьох десятків років збирав місцевий священик Карло Креспі. Експонати колекції приносили йому місцеві індіанці. Серед інших загадкових експонатів - кам'яна плита із зображенням ящера, досить схожого по описі на динозавра, зображеного на камені Защука. Звідки, запитується, індіанці могли знати про динозаврів, якщо умудрялися висікати їхнє зображення в каменях? Навряд чи еквадорські аборигени могли зговоритися із Защуком на предмет спільного виробництва археологічних фальсифікацій... Дивно тільки, що майже ніхто в наукових колах сьогодні на ці дані не звертає уваги й не прагне їх вивчити більш досконально.

Вадим Кіплінг

"Спаливши" Коростень, Ольга пішла по деревській землі і "попалила" всі інші міста. Адже саме міста були оплотом військової сили древлян. Щоправда, одне місто вона залишила-таки неушкодженим: Овруч, який зробила новим стольним градом у Деревській землі.

Після наведення порядку в Деревах, повернулася вона до Києва, а потім вирушила через всю країну в інший важливий град, на батьківщину Ігоря, в Новгород, який теж норовив від Києва від’єднатися. В 947 році знову повернулася в Київ до сина. А далі в літописі - 7 "порожніх" років...

Древлянські перекази запевняють, що ці сім років жила Ольга разом зі Святославом не в Києві, а в КОРОСТЕНІ! Так, як ніби саме Коростень все ще був столицею! Наче Святослав не Киевський, а древлянський Великий князь! Ніби все ще в силі древлянське Велике князівство!

До сих пір коростеньці охоче показують приїжджим святі місця: Ольжину купальню (де вона, за переказами, милась, коли жила в місті) і Ольжине дзеркало - стрімкий, відполірований вітрами гранітний обрив на правому березі Вуха.
Що робила вона в спаленій нею ж древній столиці могутнього древлянський князівства?

"А гріхи замолювала!" - Кажуть до сих пір люди похилого віку, сердито піджимаючи при цьому губи.

В 955 році Ольга повертається до Києва, після чого древлянське князівство перестало існувати і остаточно перетворилося в данницю - дві частини урочної данини йшли все тому ж ненависному воєводі Свенельду, а одна - власне Ользі!

Чому ж зараз українськими істориками в кращому випадку замовчується, а в гіршому виставляється в чорному світлі історія древлянського князівства? Відповідь проста. Вся справа - в КИЄВІ! Адже визнати древлян, значить, визнати історичну першість Коростеня. Отже, до тезису "Мати міст руських" потрібно приєднати поняття "Батько міст слов'янських"! Треба відмовитися від гордої легенди про Київ і визнати, що він другорядний - після Коростеня! Потрібно переписати всі історичні дослідження, піддати сумніву дисертації і наукові ступені! Потрібно вгризться в гранітні гори Коростеня і знайти, нарешті, археологічні підтвердження літописних відомостей!

І хто ж, насправді , на такий подвиг здатен? Кияни? Та ніколи! Для них до сьогодні вигідний міф про "деревлянех, звериньським образом в лесех живяху!"

Авторові цих рядків у свій час довелось побувати у відомому на увесь світ своїми історичними пам'ятками Британському королівському музеї. Серед багатьох експонатів там перебуває "мідний меч кельтської культури з кургану Солодовники, Житомир, Україна".
Після прибуття в Україну автор прийнявся розпитувати фахівців, де саме в Житомирі перебуває згаданий курган, однак відповіді не одержав. Так яке ж відношення мають кельтські племена - предки сучасних ірландців, шотландців і валлійців до нашого краю? У свій час, вивчаючи історію Британії, мені довелось прочитати, що в III тисячолітті до нашої ери кельти з'явилися на Британських островах з території сучасної України й витиснули з островів племена пиктів - останні, напевно, належали до нащадків неандертальців, якщо судити по опису їхнього зовнішнього вигляду, і нас мало цікавлять. Історики знають українських кельтів під ім'ям кимврів або киммерійців. Підтвердженням того, що кельти таки проживали на території Житомирщини, є той факт, що в січні 1942 року при підготовці плану "Ост" про колонізацію частини території нашої області німецьким населенням з переселенням або знищенням населення слов'янського, глава СС Генріх Гіммлер особливу увагу приділив тому, що, за його словами, на території Вінницької, Житомирської й Київської областей жили "предки нинішньої великої германської раси, що називали себе киммерами. Звідси вони пішли на північ і дали початок нинішній нордическій расі." (Цитується по книзі Рудольфа Гесса "Велика східна помилка", виданій в Нью-Йорку в 1963-му році). Прибувши в 1942-му році в Житомир, Гіммлер дав вказівку шукати будь-які пам'ятки або просто предмети, що мають відношення до кельтських язичеських святилищ і кельтських жерців-друїдів. Німці виявили в селі Троянів Житомирського району давньослов'янське язичеське капище, що вони помилково вважали кельтським. Гіммлер звернув увагу й на топоніміку: так, назва селища Малин нашої області він зв'язав з мисом Малин-Хед в Ірландії. Цікаво, що на гельській мові (друга державна мова Ірландії) слово "Малин" означає "скеля" (Більш докладно про це ми розповімо, коли впритул перейдемо до історії самого Малина). Хоча сьогодні нам це здається смішним і притягнутим за вуха, а комусь навіть блюзнірським, але Гіммлер побачив на території нашої області ні багато ні мало, а "колиску арійської раси".
Нехай міркування Гіммлера залишаться на його совісті. Ми ж звернемося до офіційної науки. А вона стверджує, що вже в другій чверті IV тисячоліття до нашої ери на території Житомирщини й прилягаючих до неї областей проживало кілька племінних об'єднань, що представляють, напевно, один народ. Офіційна наука, до речі, не спростовує той факт, що цей народ належав саме до киммерійців. Але й не має прямих доказів цього. Багато істориків прямо пов'язують племена відомої на увесь світ Трипільської культури (назва пішла від села Трипілля Київської області) з кимврами. На Житомирщині археологи виявили залишки декількох поселень Трипільської культури: біля села Міське Коростишівського району й біля все того ж Троянова. Цікаво, що технологія побудови жител у трипільців збереглася в Україні й донині: наші далекі предки більше 3000 років тому при побудові дому споруджували спочатку дерев'яний каркас, після чого обмазували його глиною. Селище складалося, як правило, з 7-8 таких будинків, проживало в ньому до півсотні людей. По периметру селище було обнесено щільним високим частоколом із цільних деревних стовбурів. Цікаво, що подібні конструкції, датовані приблизно 2000 роком до нашої ери, археологи знаходять на території Франції й тієї ж Ірландії, що цілком збігається за часом з переселенням кимврів на Захід. Напевно, витиснули їх з території Житомирщини й України кочові племена, які взагалі насувались зі Сходу і пізніше стали відомими в історії під загальною назвою - "скіфи", що по-грецьки означає всього лише "вершники". А із Заходу кимврів тіснили племена праслов'янської культури. І відбулося це в середині III тисячоріччя до нашої ери. Хоча це зовсім не означає, що кимври пішли всі до єдиного. Частина їх асимілювалася із прибульцями.

Вадим Кіплінг

В 1936 році населення Житомира нараховувало 143 тисячі чоловік. Напередодні Великої Вітчизняної війни, тобто в січні 1941 року - уже 154 тисячі. Тобто за 4 роки приріст населення в обласному центрі склав 11 тисяч чоловік. Якби масові розстріли кінця 30-х були настільки масовими, невже населення Житомира збільшилося б до такої кількості?
Хоча розстріли були. За архівним даними КДБ, розсекреченим на початку 90-х років минулого століття, з 1936 по 1941-й роки в Житомирі було розстріляно близько тисячі місцевих жителів (точна цифра не встановлена дотепер). Місце розташування однієї з таких братських могил стало відомо зовсім недавно, на початку все тих же 90-х. Перебуває вона в районі Смолянки, відразу за Єврейським цвинтарем. Місце це відомо як Путятинка. Причому про цю братську могилу житомиряни довідалися аж ніяк не з архівів КДБ, а від старожилів Житомира, які ще пам'ятали, як у лиховісні 30-і по нічному місту кружляли вантажівки-фургони з написом "Хліб", зупинялися біля обраних чекістами будинків, після чого у фургон кидали чергову жертву репресій. Так само вночі на Путятинку їхали вантажівки, криті брезентом, у яких у братську могилу звозили трупи розстріляних. Вакханалія розстрілів закінчилася приблизно провесною 1941-го, коли в повітрі відчутно запахло війною.

У той час католицька церква мала в місті відомий кляштор (монастир) ордену Босих Кармелітів і побудований в першій половині ХІХ ст. парафіяльний костьол (фару) Святої Варвари, а також ряд каплиць. Кляштор відігравав значну роль у культурному житті, славивлася високим рівнем освіти та якістю знань кармелітска школа, яка існувала з 1794 до 1832 р. З її стін вийшли багато відомих людей, такі як Бенедикт Раковецькій, Генріх Ржевуський, Францішек Духінський та інші. Викладали в школі також відомі люди тієї епохи - астроном Кісловській, літератор П.Гулак-Артемовський (проживав у Бердичеві з 1814 по 1817 р.), поет Т. Падура, танцюрист з балету короля Станіслава Курц. Завдяки значним успіхам учнів школа навіть отримала статус губернської гімназії. У кляшторі була велика бібліотека.
Православні храми в першу чергу були представлені Михайлівською церквою, яка була побудована ще в XVI ст. Василем Тишкевичем. Під час Барської конфедерації цей храм був спалений.
На території сучасної Соборної площі на місці старої дерев'яної церкви (побудованої в 1611 р.) протягом 1815-1837 рр.. був побудований кам'яний Успенський собор (в 1934 р. зруйнований більшовиками).
У 1748 р. звели дерев'яну Свято-Миколаївську церкву (зусиллями Варвари Завіш, власниці Бердичева). У церкві зберігалася стародавня ікона Миколи Чудотворця, яка вважалася чудотворною. Цій церкві Варвара подарувала також Ікону Матері Божої. У 1910 р. на місці Свято-Миколаївської церкви побудовано новий кам'яний храм.
У 1836 р. в районі Загребелля, на місці старої дерев'яної церкви (ХVIII ст.), була побудована кам'яна церква з духовним училищем. До цієї церкви було приписано с. Радзивілівка (сучасне с.Підгороднє). А недалеко від білопольскої застави, за містом, на загальному кладовищі, в 1851 р. побудували невелику цвинтарну церкву Всіх Святих, біля якої, як писав Л. Похілевіч, були поховані князь Дмитро Ціціані, генерал Зиман, граф Подгречіані і знамениті анатолійські греки. На жаль, ця церква до наших днів не збереглася.

Баранівка на початку XIX століття перетворилася в єдине місце в Російській імперії, де робили справжній китайський фарфор (у розумінні - по справжній китайській технології). Історія цієї знаменної події коротенько така. В 1802-му році на березі Случі місцеві селяни випадково виявили креолін - спеціальний сорт глини, з якого, власне, у Китаєві й роблять той самий найтонший суперфарфор. І отут почалося! На місці знахідки був заснований найстарший в Україні фарфоровий завод, що працює й дотепер. На початку 90-х, тобто на зорі української незалежності, робітникам заводу виплачували зарплату готовою продукцією. І не дивно, що проблем з її збутом у робітників майже не було. Сьогодні Барановський фарфор є одним з найвідоміших у світі брендів у своїй сфері.
Історичний факт. Продукція Баранівського фарфорового заводу поставлялася в Москву, у ЦК ВКП(Б). У страшному 1937-му році завод виконував спецзамовлення, виготовляючи сервіз для самого товариша Сталіна. Нікого з майстрів, що виготовляли сервіз, тоді не розстріляли, значить, їхня робота Сталіну сподобалася. Вісім чашок з найтоншого фарфору з ликом "вождя народів" на кожній чашці, дотепер зберігаються в Кремлі.
І ще один цікавий факт. Кілька тарілок із супового сервізу знов-таки Баранівського виробництва в 1942-му році потрапили на стіл до прибулого в Житомир Генріха Гіммлера. Гіммлер із задоволенням посмакував суп із прекрасної супової тарілки, а після запитав у своїх офіцерів: що за малюнок, так схожий на танк, нанесений на денце тарілки й що означає цей напис по-російському? Офіцери знайшли перекладача, і той до чималого свого жаху перевів: "Великий Сталін нас веде до перемоги комунізму!". Гіммлер зопалу хотів розбити тарілку, однак передумав, і вимовив: "Досконалість не винна в тому, що люди так прикро помиляються!". Під "досконалістю" Гіммлер, мабуть, мав на увазі тарілку Баранівського виробництва. Що ж, сумнівний, але все-таки комплімент.