Точну дату народження Бердичева вказати дуже важко. Назва міста, швидше за все, відбулося від слова "бердиш" - зброї, що представляли собою сокиру на довгому ратищі і яка являлася саме польським винаходом. Хоча є й інша версія походження назви міста - від якогось слов'янського племені бердичів. Але це тільки легенда й нічого більше. Свій День міста бердичівляни відзначають на тиждень раніше, ніж житомиряни, тобто на початку вересня. А вперше Бердичів згадується в документальних джерелах у другій половині XV століття - як монастирська фортеця на березі ріки Гнилоп»ять. Фортеця ця збереглася дотепер, і про неї - окрема розмова. З 1569 року, після т.зв. Люблінської унії, коли об'єдналися Литовське князівство й Польське королівство, монастирську фортецю як військове спорудження використали поляки. Одночасно фортеця діяла як католицький монастир, у якому оселилися ченці ордена босих кармелітів. Цей період в історії Бердичева мало чим запам'ятався - хіба тільки тим, що католицькі ченці були дуже охочими до будівництва підземних галерей, які тяглися під Бердичевом на багато кілометрів у всіх напрямках. Не буде перебільшенням припущення, що загальна довжина цих галерей досягала декількох сотень кілометрів. Не виключено, що з Бердичева підземні ходи йшли до самого Житомира. І сьогодні ці загадкові пам'ятники тієї стародавньої архітектури збереглися в міській межі. Хоча досконально вивчити їх ніхто не брався - через аварійність. Про те, що під центром Бердичева цих самих підземних галерей залишилася безліч, говорить той факт, що в 1996 році серед ночі на одній із центральних вулиць міста зненацька провалився під землю стародавній житловий будинок. Загинули люди. Говорили, що фундамент будинку просто осів у підземні ходи.
Але ніякі підземелля, ніяка передова фортифікація не допомогла польському гарнізону монастирської фортеці, коли до міста підійшов з військом сам Богдан Хмельницький. За деяким даними, його армія нараховувала до 8 тисяч чоловік. Гарнізон же мав у наявності порядку 7 тисяч солдат. За поляками була перевага - товсті й неприступні кріпосні стіни. До того ж поляки мали перевагу в артилерії: 56 гармат проти всього 12-и козаків.
До речі, до цього Богдану вдалося практично без втрат заволодіти Житомиром. Тепер на черзі був куди більше неприступний Бердичів. Козаки вирішили застосувати ту ж хитрість, що й при штурмі Житомира, тобто послати в фортецю диверсантів. Розробив цю операцію керівник служби безпеки Богдана Хмельницького Лаврин Капуста. Серед козаків відшукали одного, котрий втратив вухо в давньому бої. Козаку роздряпали рану, зав'язали якимись ганчірками й переодягли в мундир польського мушкетера. У такому вигляді він з'явився під ворота фортеці. "Бідолаху" впустили в фортецю і вже незабаром він повідав воєводі "страшну" історію про своє перебування в полоні в козаків, про катування, які до нього застосовувалися й про те, як під покривом ночі йому вдалося втекти. На доказ "мушкетер" демонстрував своє відрубане вухо. Поляки йому повірили. А наступної ночі шпигун безперешкодно відчинив ворота фортеці й військо Хмельницького ввірвалося в фортецю і захопили її протягом декількох годин. Спорудження, треба сказати, козаки руйнувати не стали, і це робить їм честь.
Після Богдана й приєднання до Росії Лівобережної України Правобережжя ще довгий час залишалося під владою Польщі. Залишався під владою Польщі й Бердичів.
Назва селища відносять до імені київського князя Олега, того самого, якому пророчили смерть від укусу змії. Існує легенда, що городище на високому березі ріки Уборті було засновано саме князем Олегом і спочатку називалося Олегськ, або Олеговськ. Хоча в історичних документах селище згадується лише в 1488 році. Однак численні легенди, одна з яких наведена нами вище, датують заснування Олевська кінцем IX століття, тобто місто, виходить, доводиться ровесником Житомиру. Але легенди, самі розумієте, для історичних доказів - штука ненадійна. Тим більше, якщо легенди дуже сенсаційні як для нашого часу...
Наприклад, по легенді, пересказаній відомим українським істориком й археологом Знойко, після того, як київські волхви пророчили князеві Олегу смерть від власного коня, князь відправила вірну тварину на проживання саме в Олегськ. І потім з'явився туди особисто - подивитися, як поживає кінь. І нібито саме там його й вжалила нещаслива змія. Знойко виводить на підставі цієї легенди версію, що й могила князя Олега перебуває десь під городищем його імені.
А от - наступна легенда. Її вивчають не в нас, а в англійських школах, у тамтешньому шкільному курсі, тому як знаменитий полководець Чигізхана, Тохучар-нойон, що розбив росіян на ріці Калці в 1223 році, насправді ніякий не монгол, а англійський лицар сер Джон Локслі онук знаменитого лорда Робіна Локслі, відомого більше під ім'ям Робін Гуда. Зв'язок Англії із Чингізханом і пояснює поглиблене вивчання англійськими школярами цього періоду історії. Отож, вони вивчають легенду, відповідно до якої батьки Чингізхана були зовсім не монголи. Народився Чингізхан в... Києві, його батьком був хазарин Борчіджин, іудей по віросповіданню, а матір'ю - новгородська міщанка Олена. Та й зовнішністю Чингізхан (при народженні - Темучжин) зі своїми зеленими й зовсім не розкосими очами аж ніяк не походив на монгола. В 1184-му році київський князь Святополк Окаянний спровокував у Києві єврейський погром і Борчіджину з родиною довелося бігти з Києва. І куди, думаєте, вони втекли? В Олегськ! І жили тут майже цілий рік. Дав притулок їм у містечку місцевий воєвода, що перебував в опозиції до київського князя. Не знаємо, наскільки ця легенда відповідає дійсності, однак, погодитеся, інтерес вона викликає.
Особливе географічне розташування Полісся значною мірою зумовило й певні особливості у харчуванні населення цього етнографічного регіону України. Виробництво продуктів харчування, пов'язане з багатовіковою історією місцевого землеробства і тваринництва, а також характерного для цього регіону збиральництва і рибальства, диктувало й традиції в їжі поліщуків. Притаманна усім українцям перевага у споживанні продуктів рослинного походження, особливо зернових, тут виявляється ще виразніше.
Стабільно родючою, а тому традиційно популярною культурою на Поліссі було і досі залишається жито. На українських землях культивоване жито зафіксоване з VІ ст. до н.е. На Поліссі наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. воно займало 50-60% посівних площ. Сіяли тут також гречку й просо, ячмінь і овес. Пшениця була мало поширена через нестабільну родючість на піщаних чи багнистих ґрунтах. Таке співвідношення посівів зернових зберігається практично незмінним і донині.
Відповідно до цього поліщуки віддавали й віддають нині перевагу житньому хлібові. Ще й досі в домашніх умовах випікають "чорний" подовий дуже смачний хліб. Ставлення до нього, як і скрізь в Україні, шанобливе: він є не лише одним з найважливіших продуктів повсякденного харчування, але й символом добробуту, продовження роду, заможності про що свідчать численні народні прислів'я та приказки: "Є хліб та вода, то й нема голода", "Як хліб на стіл, то й стіл престіл, а хліба ні куска, і стіл доска", "Як іду в гостину, беру хліб в хустину". Так само найпочесніша роль належить хлібові в обрядодіях: хлібом зустрічають гостей, молодих на весіллі; з хлібом ідуть на весілля, на родини і хрестини; хлібом же проводжають людину в останню путь.
На Поліссі до поч. ХХ ст. зберігся рудимент давньоруського обряду укладання шлюбу. Молодих обводили навколо хлібної діжі, на вікові якої лежав на рушнику хліб, Це заміняло акт церковного вінчання.
З житніх ритуальних чи обрядових хлібів для Полісся найбільш характерні книші (5-7-пелюстковий хлібець з прошарком олії). Їх випікали на Проводи (Гробки, Радуницю), на Святий вечір і Голодну кутю, на поминальні дні й для панахиди.
Пшеничний хліб до сер. ХІХ ст. був атрибутом святкового столу. Пекли пшеничні паляниці, калачі, пироги з грибами, капустою, сиром, ягодами, горіхами (мазурки) та іншими начинками. На весілля пекли пшеничні короваї і верчі (тип калачів).
Здавна на Поліссі споживають багато каш, найпопулярнішими з яких є гречана й пшоняна. Варять їх крутими до молока, шкварок, засмажок і рідкими - куліш, крупник. Саме на Поліссі часто готують каші-розмазні на сироватці чи маслянці (сколотині - сироватці, що залишається після виготовлення вершкового масла).
Із недроблених пшеничних круп варять обрядову різдвяну кутю, заправляючи її узваром із сушини, горіхами й родзинками (один з різновидів новорічних ритуальних каш, таких як давньогрецька панспермія та ін.). Досить своєрідною на Поліссі є й обов'язкова в українців ритуальна поминальна каша (аналог куті) - коливо. Її майже повсюдно заміняє печений білий хліб (калачі, бублики чи інше печиво), розкришений і политий медовою ситою. У деяких районах цю страву так і називають - "сита".
Майже цілковито у ХХ ст. вийшли з ужитку лемішка - каша з гречаного борошна, гречані галушки (галуни, гилуни, гулаки) і навіть гречані вареники і млинці. Натомість значно більше стали споживати страв із пшеничного борошна - млинців, оладок, вареників, галушок, локшини. Вареники з сиром на Масляну (тиждень перед Великим постом), як і всюди в Україні, готують донині. До них традиційно подають сметану, розтиранку чи колотуху (ряжанку). Протягом останніх десятиліть увійшли в моду на Поліссі локшина із картопляного крохмалю і бабки з неї ("макаран", "запєканка").
Здавна вирощуються бобові рослини - горох і боби. Згодом (у ХVІІ ст.) з'являється і швидко поширюється квасоля. З гороху (особливо на західному Поліссі) готували каші не лише у піст, але і як обов'язкову ритуальну поминальну страву. Бобовими начиняють пироги, скажімо, на Лівобережному Поліссі славляться пироги з підсолодженою квасолею й калиною.
Особливого поширення набуває на Поліссі картопля, котра після відкриття Америки поступово завойовувала Європу. ЇЇ починають впроваджувати в Україні у ХVІІІ ст. Так, ще у 60-х роках економічні часописи писали про Сумщину: "Есть в некоторых здешних местах земляные яблоки, только очень мало, да и рачения об этом не имеют, а ежели б было старание, то они, по случаю плодородной земли лучше, нежели в других местах, родиться могли". На цей час ще не усталилася навіть українська назва цього продукту, і для його означення використовували дослівний переклад із французької, а також називали картоплю на німецький чи англійський зразок "тартофлями" й "потетесами". Але вже у середині ХІХ ст. в Україні, і зокрема на Поліссі, починається справжній картопляний бум, і на рубежі ХІХ-ХХ століть картопля поступово витіснила ріпу і навіть зернові ("Як є бульба й капуста, то у хаті не пусто"; "Бульба - половина хліба"; "Бульба - другий хліб").
Найтиповішими для поліської кухні стравами є картопляники з вареної м'ятої картоплі (бульб'яники) і деруни з тертої сирої картоплі (драники, терчаники) з начинками й без них.
Городні культури на Поліссі широко представлені капустою, огірками, буряками, морквою, пастернаком, селерою, гарбузом, цибулею й часником. Багато споживали городніх та дикоростучих хрону і щавлю. Найпоширенішою стравою з овочів є, як і повсюдно в Україні, борщ у всіх його різновидах (червоний - з буряком і капустою, зелений-весняний - з щавлем і холодник - із квасу, кисляку чи масла, неварений). У контексті національної традиції харчування на Поліссі борщ стає символом української кухні, ознакою добробуту, ситості, достатку. Про нього поліщуки кажуть: "Борщ та каша - їжа наша"; "Борщ та каша - добра паша"; "З таким борщу не звариш"; "Як нема борщу, то й на весіллі не гощу". Слід відзначити, що на Поліссі борщі (як і капусняк, і юшки, і крупники) не засмачують такими гострими приправами, як у південніших районах України. Перцю теж споживають значно менше. З гострих приправ переважає часник.
Менш популярним, але все-таки дуже важливим серед рідких страв, є капусняк (капуста) із пшоном, яку, як і борщ, готують не лише в будень, але й на урочисті трапези. У святковому меню є обов'язковими також тушкована капуста зі смаженою домашньою ковбасою і голубці в капустяному листі.
З олійних рослин тут традиційно переважав льон, тоді як на решті території сіяли більше коноплі. Вирощували ще рижій, ріпак, гірчицю. Наприкінці ХІХ ст. набуває популярності соняшник.
Садівництво на Поліссі було менш розвинене, ніж, скажімо, на Полтавщині чи на Півдні України. Проте при садибах у досить значній кількості росли яблуні, груші, сливи, вишні, а також ягідні кущі: смородина, малина, калина. Садили й дикоростучі кущі калини, ожини, бузини. Зараз сади на Поліссі не рідкість. Ягоди й фрукти споживають свіжими й сушеними, роблять з них узвар і кисіль, варять вареники й печуть пироги.
М'ясні страви (печеня, січеники, ковбаси, та ін.) ще до першої половини ХХ ст. були атрибутом переважно святкової кухні поліщуків. Сьогодні м'ясних страв і страв з додаванням м'яса споживають значно більше. Найбільше м'яса традиційно їдять під час зимових м'ясниць (від Різдва до Масляної) і на Великдень. До цих свят колють кабанів і готують кров'янку, ковбаси, сальтисон (ковбик), печене в тісті стегно, драглі (холодець, студенець). Дітям пояснюють, що протягом посту ковбаси "живуть" на вербі, а на свято вранці вони через комин залітають у хату, відразу на сковороду. Особливістю поліської кухні є те, що до м'ясних підлив і соусів до м'яса часто додають гриби, журавлину, кмин.
Промислове збиральництво було характерним для населення Полісся значно більше, ніж для населення інших регіонів України, навіть Карпат. Тут збирали й квасили, мочили, сушили ягоди: чорниці, малину, ожину, калину, брусницю, ведмежі вушка, а також грушки-гнилички і яблука-кислички. Більше, як у інших регіонах, збирали грибів. Їх велика кількість і відмінна якість призвели до того, що поліщуки до останніх років не визнавали інших грибів, крім білих (котрі й називають тут "гриби"), опеньків, маслюків, польських і рижиків чи зеленок. Збирали ще й лугові печериці. Після аварії на Чорнобильській АЕС збиральництво на Поліссі суттєво занепало. Для харчування поліщуків залишилося незмінним тільки прихильність до грибних страв і страв із чорницями (з останніми варили й варять узвари й киселі, зокрема для породіль на родини й хрестини, вони ж є незмінними начинками для вареників і налисників).
Рибальство традиційно було допоміжним промислом. Ловили сомів, угрів, язів, лящів, білизну, линів та іншу цінну рибу. Лин цінувався особливо: "Нема м'яса над свинину, нема риби над линину". Для домашнього споживання дорослі й діти ловили судаків, окунів, щук, в'юнів тощо. У час посту з його жорстким регламентуванням споживання скоромної (насамперед м"ясної і молочної) їжі риба ставала суттєвою білковою підтримкою. Нині продовжується промисловий лов угря (на о.Світязь) та обмежений (у річках басейну Дніпра) - лящів, судаків, язів, білизни, коропів. Любительське рибальство служить "для домашнього ужитку". Окрім названих видів риби, ловлять карасів, коропів, в'юнів, красноперок, окунів, щук та іншу менш цінну рибу. Її сушать у печі, в'ялять, смажать, варять. Готують і рибні холодці з грибами (переважно з линів чи язів). Рибна страва обов'язкова на поминальних застіллях (Проводи, Діди, обід, дев'ятини, сороковини, роковини).
Ще у ХІХ - першій половині ХХ століть був поширений раковий промисел. Раків навіть експортували. А в домашній селянській кухні готували ракові юшки, чищеними вареними раками заправляли пісні каші й галушки.
Для Полісся більше, ніж для інших регіонів України, характерні кваси, особливо із соків дерев і фруктово-ягідні. Кленовий сік сьогодні не збирають, а березовий не втратив давньої популярності. Його заквашують житнім хлібом чи солодом, медовими стільниками, журавлиною, брусницями.
Знаний кожному мешканцеві Полісся узвар із садових і лісових ягід і фруктів, варять і на щодень, і на свята: до куті на Різдво, на весілля, хрестини чи поминки як останню страву в урочистій трапезі. Узвар і кисіль як остання страва в застіллі є певним етикетним феноменом, своєрідним тактовним натяком гостям про кінець трапези. Після узвару чи киселю гостям залишатися за столом непристойно.
Слабоалкогольні напої представлені значним асортиментом найрізноманітніших наливок: вишнівка, слив'янка, смородинівка, тернівка, чорнична, малинова, ожинова, калинова, бузинова та ін. Досить популярні на Поліссі й настоянки - горілки на травах і коріннях лікарських і ароматичних трав (зубрівці, звіробої, калгані, чебрецю, м'яті та ін.).
Л.Артюх,
кандидат історичних наук
Крім пожежі в маєтку Іл’їнських, в історії Романова є ще більш чорні сторінки. В 1933-му році селище стало свого роду величезним складом й одночасно перевалочною базою, куди звозилось зерно, конфісковане в селян навколишніх сіл. Навколо зі страшною силою голод косив людей, а в Романові нашвидку збиті комори ломилися від зерна, що прямо отут пакувалося в мішки й вивозилося в невідомому напрямку. Тоді селище піддалося справжній навалі птахів - особливо горобців, які учиняли полювання за зерном. Птаха жиріли, а люди вмирали. І в тому ж 1933-му році селище, немов на сміх над померлими від голоду людям, було перейменоване у Дзержинськ. Над містечком на довгі десятиліття зависла примара батька-засновника ЧК.
Безліч архівних даних свідчать про те, що під час голоду 1932-33 років процвітав канібалізм. Відомий Віктор Суворов в одній зі своїх книг наводить приклад, коли селянська родина зварила в грубці й з'їла власну 19-літню дочку. Коли селищні активісти наскочили в цей будинок, вони побачили, що всі члени родини - чотири чоловіки - поводяться якось дивно. При обшуку в хаті виявився чавунний горщик з холодцем із чоловічини. Родина зізналася, що це все, що залишилося від їхньої Марійки...
А в 1937-му році в Дзержинську міліція затримала самого справжнього маніяка, місцевого жителя, що ґвалтував жінок, а потім їх... з'їдав. На рахунку нелюда виявилося 12 жертв. Маніяк, 47-літній житель Дзержинська, на допиті зізнався чекістам, що пристрастився до чоловічини в часи голоду 1933-го року.
Цей районний центр до сьогодні пам'ятає часи Київської Русі й зализує рани історії.
Коростень, як поважаюче себе провінційне місто, тримається на трьох китах: фарфоровий завод, залізна дорога, і, не в образу сказано, містечковий патріотизм. Перше, що впало в очі: тут вирують нежартівливі, хоч і локальні, передвиборчі пристрасті. Дерева на трьох центральних вулицях обвішані різнокольоровими стрічками так щільно, що, здається, гілки ось-ось не витримають тяжкості передвиборчого агітматеріалу. Дійсно, у нас не вибори, а махрове язичництво. Стіни будинків, автобуси і маршрутки заклеєні обличчями ідолів (кандидатів у мери) - всі на одне лице, з обов'язковими сумовито обвісшими вусами. Але, придивившись уважніше, розумієш: це все антураж. До речі, Коростень - колиска радянської номенклатури, яка осідала в Житомирі та правила областю. А ще місцева гордість - гранітні поклади. Поколінням дітей з дитинства розповідали, що ці поклади дали матеріал для самого мавзолею Леніна.
'Захалявник' і сім рожевих слоників
Я завжди з деяким упередженням ставився до краєзнавчим музеїв, але в Коростені мій скептицизм трохи захитався. Звичайно, не обійшлося без облізлого опудала бобра і крота часів Очакова та скорення Криму. Але колекція середньовічної зброї справила непогане враження. Цікаво адже побачити бойовий ніж, який носився за чоботом - 'захалявник'. А радянські плакати? Чи не правда, диво, як у декількох рядках можна вмістити дух епохи: 'Село! Здай зброю Червоній Армії! Тільки вона звільнить залізні дороги від бандитів, затримують підвезення в село мануфактури, мила, солі, сірників і заліза! ' Загалом, на це музейна потрібно витратити годинку-другу - не пошкодуєте.
Головна ознака того, що до міста прийшли інвестиції, - розбірки між акціонерами. За відомий не тільки в колишньому Радянському Союзі, але й у Європі Коростенський фарфор борються дві київські фірми. Місцеві жителі говорять, що без традиційних штурмів заводу не обійшлося. Крім того, працівникам місяцями не давали зарплату. А тут ще й німецькі підприємці поклали око на деревообробну промисловість.
Але повернемося до фарфору. Єдиний збережений дореволюційний представник Коростенського фарфору - тарілка з зворушливою написом: 'Боже, дай щастя'. Представники епохи індустріалізації СРСР, яких навіть в заводському музеї цілих дві штуки (від інших експонатів залишилися тільки черепки), говорили про інше і з орфографічними помилками. Наприклад, експонат з клеймом 'ВСЕКООПІТ' з зображенням трактора: 'Помогді поліпшення якості продукції' і'5 летку в 4 роки '.
Сучасні дизайнери фабрики не дрімають. Порадував сувенірний набір 'Сімейне благополуччя' - сім рожевих слоників з позолоченими бивнями. Ось таке скромное обаяння міщанського способу життя. Сюди, до речі, приїжджають з Києва замовити місцевим художникам ексклюзивні подарунки - розписані вручну на замовлення тарілки. Наприклад, настільна ваза з портретом чоловіка або дружини обійдеться всього в 250 грн, а панно - не дорожче 1000 грн.
Чому до 1917 року Бердичів вважався ні багато ні мало - столицею всіх євреїв? І що це за дивна "риса осілості", від якої віяло відвертою дискримінацією?
До 1793 року на території Польщі проживало приблизно 60% всіх євреїв Європи. Жили вони замкнутими громадами, зі своєю релігією й традиціями, займаючись в основному торгівлею. Після анексії Росією Польщі тамтешні євреї, ставши підданими російській цариці, прийнялися енергійно освоювати нові території. А вміння євреїв вести "бізнес" перелякало російських купців. Побоюючись конкуренції, останні звернулися з листом до імператора Павла I, мовляв, обмеж ти, государ, цих іудеїв, обклади торговельними митами!
До честі Павла, він ніяк не відреагував на лист. Не займав євреїв й Олександр Перший, а от його спадкоємець Микола Перший прислухався до голосу російських купців і податки єврейським "бізнесменам" збільшив. Далі Олександр Другий обмежив місця дії "осіб іудейської віри", забороняючи їм вести комерційні справи в столицях - Москві, Петербурзі й Києві, а імператор Олександр Третій саме й визначив ту саму сумно знамениту "межу осілості" для "підданих іудейської віри", мотивуючи це тим, що "іудейські купці ведуть нечесно торговельні справи, на що народ православний образу має". Хоча, швидше за все, головною причиною визначення "риси осілості" стали саме релігійні, а аж ніяк не комерційні мотиви.
"Риса осілості" проходила по лінії Житомир-Бердичів-Одеса. Саме в цих містах до 1917 року з'явилися найбільші в Російській імперії єврейські громади. Що стосується Бердичева, то в 1913 році з 43 тисяч жителів міста до підданих іудейської віри зараховувала себе майже половина його мешканців - 19 тисяч чоловік, а по кількості синагог - 11 - він перевершив навіть Одесу. Кожен третій магазин, кожна третя торговельна крамниця в місті належали представникам місцевої іудейської громади. Цікаво, що в 1898 році саме члени іудейської громади фінансували міські масові святкування з нагоди вступу на престол царя Миколи Другого. І на відміну від тієї ж Одеси або Житомира, у Бердичеві, не дивлячись на його "статус" "єврейської столиці", не було зафіксовано жодного єврейського погрому! У місті мирно уживались представники всіх національностей і віросповідань - напевно, тому, що люди не шукали ворогів серед тих, хто молиться по-іншому або веде комерційні справи набагато вдаліше.