Уперше селище згадується в письмових джерелах в 1802-му році - за назвою Межирічка. Тобто стародавністю, як може здатися на перший погляд, тут і не пахне. Однак зроблені в середині 80-х років минулого століття неподалік від селища археологічні розкопки допомогли виявити тут залишки доісторичного поселення приблизно бронзового століття. Правда, до утворення селища воно має лише територіальне відношення. Не збереглося в окрузі й залишків яких-небудь речовинних свідчень часів Київської Русі. Хоча в більш пізні часи, судячи з польських джерел, на березі ріки Уборті в XVI столітті стояла невелика фортеця, побудована для захисту від татарських набігів. Хоча навряд чи татари мали бажання забиратися в цей болотистий край, де й нормальних доріг не було.
Своїм промисловим підйомом Новоград-Волинський зобов'язаний... німцям. В 1916 році на околицях міста з'явилася залізниця Шепетівка-Коростень, побудована для військових потреб: по ній на фронт Першої світової перевозилися війська й бойова техніка. Через ріки Случ і Смолку були перекинуті металеві залізничні мости, що діють і донині. А в 1918 році у Зв’ягель, що уже тоді називався Новоградом-Волинським, увійшли німецькі війська. І перше, що вони зробили, це електрифікували місто, установивши на водяному млині двигун-турбіну. На будинках з'явилися номери й таблички з назвами вулиць. Дивно, але наші до такого простого заходу додуматися чомусь не могли. Забігаючи наперед, помітимо, що й гаряча вода в Новограді з'явилася завдяки німцям, тільки набагато пізніше - в 1941 році.
Окупанти, увійшовши в місто, зайняли радянські військові казарми, до яких підвели водопровід і пустили гарячу воду. Хто скаже, що це погано, тому що це зробили окупанти, той нехай і далі ходить брудним (до речі, до слова: на початку 30-х років у Ленінграді тамтешній радянський мер Сергій Миронович Кіров дав вказівку будувати для пролетаріату двоповерхові багатоквартирні будинки з окремими квартирами, у яких не передбачалася... ванна! Кіров мотивував таке планування тим, що ванні пролетарям не потрібні, митися, мовляв, це буржуазний забобон...).
Норинь - ріка, на берегах якої, власне, і стоїть Овруч. А цар Микола II перебував у місті 16 вересня 1911 року, куди він прибув на освячення заново відбудованого собору святого Василя. А незадовго до цього, в 1901 році, на руїнах храму, зруйнованого ще литовцями, почалися розкопки, керував якими відомий російський дослідник П. Покришкін (до речі, дід не менш знаменитого льотчика). Після розкопок було ухвалене рішення про реставрацію храму, що почалася в 1907 році. Тут з’являється теж досить цікавий історичний факт. Керував реставраційними роботами архітектор А. Щусев, у майбутньому - автор проекту мавзолею Леніна (!!!). Після того, як собор звели, для його внутрішнього й зовнішнього оформлення були запрошені найвідоміші художники свого часу: Ф. Волков, К. Петров-Водкін, Б. Максимов. А в 1986 році, під час проведення в храмі чергових реставраційних робіт, виявилися 14 ікон, які належали до Новгородської іконописної школи XV століття! Мало того: реставратори висунули припущення, що деякі фрагменти внутрішнього розпису храму, а то й цілі фрески, зважаючи на все, малював Микола Рерих. Саме XV століттям датована й легенда про явище в Овручі Богородиці. Навколо міста й донині можна знайти безліч каменів, у яких виразно видніються сліди босих людських ніг. Деякі місцеві жителі вірять, що їх залишила саме Богородиця.
Саме цікаве, що зв'язки Черняхова з "світовим масонством" не переривалися навіть в "темні" тридцяті роки минулого століття - якщо вірити кримінальним справам того часу, які "клепались" самі знаєте як.
В 1937 році НКВС "вирахувало" у Черняхові (це в селищі із трьома тисячами населення!) цілу "філію масонської ложі "Смарагдове братерство", що (цитуємо кримінальну справу) "ставив метою скинення Радянської влади шляхом впровадження своїх людей у радянський партійний і державний апарат. Арештовані жителі Черняхова Ровнейко, Алексіюк і Панченко зізналися, що регулярно читали антирадянську літературу масонської спрямованості й агітували місцеве населення скинути Радянську владу, яку хотіли замінити державним устроєм США...". Протоколи допитів черняхівских "масонів" написані рукою слідчого, а в графі, де повинна стояти підпис арештованого, що ознайомився з написаним, у всіх трьох протоколах коштує хрестик, що вказує на неграмотність допитуваних. Тому й дивно, як арештовані Ровнейко, Алексіюк і Панченко могли читати масонську літературу. Цілком можливо, це всього лише чергова "справа" НКВС, що виконувало план по "ворогах народу". Слідчий, мабуть,був інформований про те, що в XIX столітті в Черняхові існувала масонська ложа, і на цій основі вирішив сфабрикувати справу.
Саме цікаве, що Коростишів так і залишався маленьким селищем навіть після жовтневої революції, виконуючи роль поштової станції на Київському тракті, фрагменти якої збереглися в місті й донині: місцевий автовокзал, наприклад. Хоча вже на початку ХХ століття не тільки в Росії, але й у всій Європі, зажили слави коростишівські граніти. Майже всі надгробні пам'ятники, які встановлювали заможні люди своїм покійним родичам у Житомирі (на Російському, на католицькому цвинтарях), та й у Києві, виготовлялися саме з коростишівського граніту. Однак цей факт на потужний промисловий розвиток населеного пункту аж ніяк не впливав. Заговорили про Коростишів в повний голос тільки після смерті Леніна, в 1924 році, оскільки ленінський Мавзолей був споруджений знов-таки з коростишівського граніту й цей факт послужив селищу чудовою рекламою. Тоді радянський уряд догадався почати вивчати питання використання коростишівського "кам'яного золота" не тільки у вітчизняній промисловості, але й для продажу на Захід - за валюту, зрозуміло. У містечку з'явилися майстерні по обробці каменю, навколо Коростишева стали в безлічі виникати артілі по видобутку граніту. Однак дійсний ріст Коростишева як міської одиниці - із приростом населення й збільшенням території - почався в середині 30-х років минулого століття. І відбувалося це далеко не найкращим способом...
Коростень - третє по кількості жителів (67 тисяч) місто нашої області й майже настільки ж древнє, як і Житомир. Знаменитий тим, що в часи Київської Русі був офіційною столицею племені древлян. Відгомони тих далеких подій ми чуємо до цих пір: ще торік керівництво Коростеня подало позовну заяву проти... Києва, мовляв, нехай столиця відшкодовує збиток, що нанесла Коростеню київська княгиня Ольга, що спалили древлянський стольний град ущент ще в Х столітті. Цей курйозний судовий позов триває дотепер.
Географічне положення Коростеня досить зручне, саме тому тут розташований найбільший в області залізничний вузол. Розташований він на ріці Уж, в 87 кілометрах від Житомира й в 60 кілометрах від кордону з Білорусією. До Києва від Коростеня - 150 кілометрів.
У часи палеоліту в Коростені було досить велике - чи не найбільше в Європі - родовище кременя. Саме тому тут селилися люди. Найдавніші кам'яні знаряддя, знайдені на території міста, вчені датують 10 тисячами років. В 1887 році група археологів на чолі з В. Антоновичем виявила тут залишки неолітичних поселень, сліди майстерень, у яких вироблялися знаряддя праці епохи бронзи.
Що стосується появи на Коростенщині слов'ян, то вона відноситься до V-VII століть нашої ери. І тоді в долині Ужа стали з'являтися невеликі поселення. Одне з них, вибудуване на гранітній горі над рікою, згодом виросло в столицю слов'янського племені древлян - місто Іскоростень. Вже на початку Х століття Іскоростень був потужною фортецею, обнесеною високим частоколом з необтесаних багатовікових дубових стовбурів, постійною резиденцією древлянських князів (До речі, назва Іскоростень походить від словосполучення: "З кори стіни"). Ще в 883 році князь Олег обклав древлян даниною, а вже в 907 році древляни брали участь разом з ним у поході на Царьград. Однак в 913 році, коли Олег помер, плем'я відмовилося платити данину київському князеві Ігореві. Останньому довелося силою скоряти древлян. Але в 945 році, коли князь вирішив взяти із древлян данину в подвійному розмірі, почалося повстання, древляни розбили князівську дружину, а самого Ігоря вбили . Розібратися з непокірливим плем»ям з'явилася дружина Ігоря, Ольга, що протягом трьох місяців простояла з військом під Іскоростенем, однак силою здолати місто не змогла й зважилася на знамениту хитрість із голубами. Птахи, віддані княгині як данина, повернулися в місто, кожний із тліючим вугіллячком на хвості. У результаті Іскоростень згорів дотла, а древлянський князь Малий був жорстоко страчений. Частина населення була перебита, інша ж частина пішла в печери під містом, куди князівські дружинники чомусь побоялися сунутися.
До речі, повстання древлян 945 року відбито в російському билинному епосі й в Іпатіївському літописі. Саме з останнього джерела ми знаємо сьогодні про хитрість і військову кмітливість княгині Ольги.