В період IX-XVIII ст. Бердичівський землі пережили давньоруський та литовсько-польський періоди. Культура цих періодів, безперечно, успадкувала звичаї попередніх культур.
Територія була добре заселена, природні умови були сприятливими для розвитку господарства, величезні ліси давали матеріал для будівництва та паливо. Заводі Гнилоп’яті відрізнялись родючими землями, де також видобували залізну руду, граніт та глину. І саме тут проходив торговий шлях з Києва в західні землі.
Великий вплив на ці землі також здійснили кочові племена, значно пригальмувавши розвиток краю. Це змусило звести відомі спеціальні укріплення - вали та городища - лінія яких проходила від Дніпра вздовж Росі до верхів’я Південного Бугу. До їх складу входило також Райковецке городище, збудоване на місці старого слов'янського поселення. Після Батиєва нашестя деякий час землі були в союзі з болохівськими князями, але невдовзі перейшли під владу Золотої Орди.
Свавілля татар протривала фактично до 1362 року, коли в битві на річці Сині Води литовські князі отримали перемогу над татарським військом. Настав литовсько-польський період, що тривав до кінця XVIII ст. Територією півдня Житомирщини почав правити Володимир - син Великого князя Литовського Ольгерда. Почала відновлятися стабільність життя та приток людей, але під загрозою татарських набігів переселенці вимушені були зводити укріплені замки. Залишки зміцнювальних валів такого замку було знайдено під час розкопок на старому єврейському кладовищі (нині територія парку ім. Т. Г. Шевченка) археологом Т. Мовчановскім.
Тепер у Ольги вибору не було. Згідно звичаю, вона просто зобов'язана була помститися за смерть чоловіка. Помститися формальному "вбивці" - Малу древлянському. Незважаючи на те, що Мал діяв по закону - за рішенням древлянського віче.
Літопис говорить, що мстила Ольга жорстоко. Перше посольство вона посадила в похоронних човен і закопали живцем. Друге - спалила в лазні. Третє - перебила під час тризни по Ігорю...
Історики практично одностайно стверджують, що розповідь про Ольгіну помсту всього лише «поетичниа» вигадка!
Дуже близький до Коростеня Київ, щоб древляни не знали про смерть посольств. Занадто жорстким було протистояння, щоб древляни дозволили вбити п'ять тисяч своїх кращих людей. Занадто великими були їхні надії на відновлення колишньої величі свого князівства, щоб вони так спокійно поставилися до помсти, будь вона хоч тричі виправдана законами і традиціями того часу. Археологи не знайшли жодних речових підтверджень вбивства такої великої кількості людей. Дослідники древніх літописів і хронік, крім як у Нестора, не знайшли в інших джерелах ніяких згадок про настільки страшне діяння Ольги.
Так що ж відбулося насправді?
Ігоря потрібно було поховати. Війна ще не була оголошена, і Ольга запросила деревлян на поминальні торжества. Тризну справляли на честь бога воїнів Перуна. Це був кривавий бог, і нерідко йому приносили людські жертви. Археологам відомі поховання знатних слов'ян, яких супроводжували вбитих під час Тризни дружини (наложниці) і раби (молодша дружина). Можливо, цей звичай в "Повісті ..." перетворився на розповідь про чергову помсту Ольги. Але в даному випадку археологи знову не знайшли ознак масового убиття людей. Чи місцеві жителі, які з такою пристрастю згадують навіть незначні подробиці подій тисячолітньої давнини, забули місце поховання п'яти тисяч одноплемінників? Навряд чи. Про побиття людей, імовірно, для залякування, говорили тоді багато, але самого побиття НЕ БУЛО!
Історики схиляються до думки, що під час Тризни сталося щось зовсім інше: ЗМОВА! Договір між древлянамі-коростеньцямі і древлянами-киянами.
І немає сумніву в тому, що умови ДОГОВОРУ обговорювали Ольга з Малом не один на один, а в присутності світлих князів безлічі племен, старших і волхвів з обох сторін.
Тризну відгуляли пізньої осені, на межі зими. Ольга повернулася до Києва, стянула в кулак всі свої війська-дружини, взяла Святослава і вирушила до Коростеня.
Літописець розповідає так. Древляни вийшли назустріч. Маленький Святослав " суну копием", яке слизнуло між вух коня і тут же впав на землю. Воєвода Свенельд і вихователь Святослава Асмуд сказали: " Князь уже почал, потягнем, дружино, по князи..." Древляне відступили за стіни Коростеня, але здаватися відмовилися. Ольга стояла під стінами рік, а потім у літописі - казки про горобців, які Коростень спалили ...
На ділі древляни здалися відповідно до договору. Стольний град Коростень, звичайно, спалили, а фортецю зрівняли із землею, та так, що й сучасні археологи мало що знаходять від тих часів. Знать- бояри, і старші, купці - без особливих втрат пішли у свої сільські володіння. Частина народу як військової здобичі Ольга віддала в рабство мужам своїм, а решту залишила, щоб данину платили.
Громадянська війна власне для Житомира почалася вже в грудні 1917 року, коли націоналістично налаштовані праві есери заарештували весь місцевий осередок партії більшовиків. Правда, якимсь чином всім девятьом більшовикам вдалося здійснити втечу з житомирської в'язниці. Пізніше місто кілька разів переходило з рук у руки: від Центральної ради - до червоних, потім - до гетьманців Скоропадського, потім - до петлюрівців... В 1919 році в боях за Житомир загинув командир Таращанського полку Василь Боженко, якого поховали на Старому бульварі в труні... барона Шодуара. Через кілька днів у місто ввійшли петлюрівці, викопали Боженко й кудись відвезли тіло. Але й петлюрівці в Житомирі надовго не затрималися. У тому ж 1919-му році їх вибили з міста червоні під командуванням легендарного Миколи Щорса.
Про те, як комдив Щорс в'їжджав у Житомир, пізніше згадував на сторінках російської емігрантської газети "Воля", що виходила в Парижі, один з очевидців тих подій, хтось Василь Сірих. Він розповідав, що в перший же день присутності в місті червоних були розстріляні 36 чоловік, що представляли дворянство. Червоні кіннотники кинулися грабувати крамниці купців, громити особняки, ті, що побільше. Чоловік п’ятдесят із числа все тих же дворян спробували вкритися в Преображенському соборі, сподіваючись, мабуть, що безбожники не настільки безбожні, щоб опоганювати кров'ю храм. Яке ж було їхнє здивування, коли раптом важкі храмові двері відчинилися, як від удару, і в собор на величезному сірому коні в'їхав сам Щорс! Мовчки направивши коня до вівтаря, він раптом вихопив шашку й розсік стародавнє Євангеліє, що лежало на вівтарі, а потім повернувся до стоявших у соборі й вимовив: "Все, Бога більше немає!". І звернувся до людей, що супроводжували його: "Всіх присутніх заарештувати! Попа - теж!".
Богохульство Щорса вилізло йому боком: через кілька місяців він був убитий під Коростенем. Є версія, що вбито своїми ж, підло, у спину.
Що цікаво: після громадянської війни в Житомирі не залишилося жодного (!) дерев'яного забору: населення розібрало їх на дрова. Навіть будинок барона Шодуара в нинішньому парку Гагаріна, залишений його мешканцями (барон Шодуар вмер в 1919 році, його родичі емігрували у Францію), був розтягнений буквально по цеглинці місцевими жителями. Від палацового комплексу родини Шодуарів залишилися всього два так званих гостьових будиночки (на Старому бульварі й у самому парку, біля літака) і підсобні приміщення, у яких сьогодні розташовується дитячий садок.
Статус міста Баранівка отримала зовсім недавно - в 2001-му році. Розташована вона в 101-му кілометрі від Житомира, на берегах ріки Случ. До речі, цікавий факт. Яка сама довга ріка Житомирщини? Думаєте, Тетерів? Ні, саме Случ. Її довжина становить 451 кілометр, у той час як Тетерева - усього 365. Але мова не про це. розмова, як ви зрозуміли, у нас піде саме про Баранівку, населення якої становить сьогодні біля 13-и тисяч чоловік.
У той час в Бердичеві жив та працював "дідусь єврейської літератури" Мендель Мойхер-Сфорім (Ш. Абрамович). Він відзначився своїми скандальними творами, але справжній скандал викликала повість "Такса, або банда міських благодійників", коли в героях багатії впізнали себе. У зв'язку з цим письменник вимушений був переїхати до Житомира.
В Бердичеві часто бував класик єврейської літератури Шолом Алейхем (С. Рабінович), твори якого відображали життя міста та його мешканців. Тільки на вулицях Бердичева він відчував та повністю занурювався в народний побут.
Існує припущення, що в складі Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів у пошуках старожитностей і народних переказів, восени 1846 р. через Бердічевщину проїздив Т. Шевченко, хоча історичних документів щодо цього немає.
2 березня в 1850 р. в Бердичівському костьолі Святої Варвари абат В. Ожаровскій обвінчав Оноре де Бальзака з поміщицею Евеліною Ганською. У дорожніх нотатках він писав про місто: "Тут з подивом побачив я будиночки, що танцювали польку, тобто сильно схилені, один праворуч, другий ліворуч, третій вперед, деякі понівечені, багато їх було меншого розміру, ніж наші ярмаркові балагани, ... я побачив справжній степ, бо Україна починається у Бердичеві. Все, що я бачив до цього, нічого не варто. Тут починається український чорнозем. ".
3 грудня в 1857 р. в селі Терехові (існує припущення, що в Бердичеві), народився Теодор Юзеф Конрад Коженевський, майбутній англійський письменник Джозеф Конрад.
Славився по всій Україні Бердичівський книжковий магазин Глюксберга, який постійно отримував нові видання з Варшави, Києва, Петербурга, Одеси і Москви.
Відомі музиканти Антон і Микола Рубінштейни також походили з Бердичева. Їх дід, Роман Рубінштейн, був одним з найбагатших купців міста і заснував поселення євреїв-хліборобів (сучасна Романівка). Відповідно до запису в метричній книзі Бердичівської Свято-Миколаївської церкви від 25 липня 1831 р., родина Рубінштейна з 35 чоловік перейшла в православну віру.
Адреса 13200, смт Чуднів, вул. 50-річчя Жовтня, 3
Телефон (04139) 2-17-97
14 листопада 1942 року есесівський патруль із семи чоловік з'явився в будинок до жителя села Бігунь Овруцького району Миколі Защуку: хтось доніс, що в нього в будинку перебуває партизанська явка. Защука заарештували й що з ним трапилося потім - напевно, зрозуміло. Але при обшуку в хаті в Защука німці знайшли невеликий гладко відшліфований камінь, на якому виразно проступали акуратно вирізані невідомим художником малюнки: на задньому плані - величезний ящір-динозавр із шипами по всій спині, а на передньому - люди, які явно полювали на динозавра, тобто кидали в нього списи й шпурляли камені. Начальник патруля виявився людиною грамотною і здогадався, що в часи звіроящурів ніяких людей не було й у спомині! На питання, що це за камінь, Защук відповів, що знайшов камінь тут неподалік, в урочищі. Невідомо, чи ходили потім німці в зазначене місце шукати подібні камені. Знахідку відправили в Берлін і що з нею трапилося потім, не знає ніхто. Цей факт документально зафіксований, а сам документ у вигляді рапорту начальника патруля СС, що підтверджує епізод, зберігається зараз у Ленінській бібліотеці в Москві.
Сьогодні наука довела, що динозаври вимерли на Землі 64 мільйона років тому, наприкінці крейдового періоду Мезозойської ери. Судячи зі знахідки в будинку Защука, виходить, що в цей період на Житомирщині вже жили люди? Хоча, можливо, не виключена й підробка. Але тоді скажіть, кому прийде в голову думка вирізати в камені настільки фантастичні на перший погляд речі, а потім розкидати їх де заманеться?
На користь того, що камінь, знайдений окупантами в Защука - не підробка, говорять наступні факти. У далекому Еквадорі, у тамтешнім місті Куєнка, перебуває знаменита в наукових колах колекція загадкових древніх речей, що протягом багатьох десятків років збирав місцевий священик Карло Креспі. Експонати колекції приносили йому місцеві індіанці. Серед інших загадкових експонатів - кам'яна плита із зображенням ящера, досить схожого по описі на динозавра, зображеного на камені Защука. Звідки, запитується, індіанці могли знати про динозаврів, якщо умудрялися висікати їхнє зображення в каменях? Навряд чи еквадорські аборигени могли зговоритися із Защуком на предмет спільного виробництва археологічних фальсифікацій... Дивно тільки, що майже ніхто в наукових колах сьогодні на ці дані не звертає уваги й не прагне їх вивчити більш досконально.
Вадим Кіплінг