Топонім "Баранівка", походить, зрозуміло, від слова "баран", і нічого поганого в цьому немає. В XVI столітті населений пункт уперше згадується в документах (1565-й рік) як село, що входило до складу Великого князівства Литовського. Виражаючись сучасною мовою, спеціалізацією села й околишніх земель було саме розведення овець. І розводили тут цих самих овець аж до початку XIX століття!
Однак задовго до перших документальних згадувань про Баранівку на цій території жили люди. Археологи виявили тут стоянку доісторичних людей епохи кам'яного віку. Правда, стоянка ця була скоріше кочівною, тимчасовою. В епоху ж Київської Русі Баранівка, швидше за все, не існувала взагалі: Ті ж археологи не знайшли навіть натяку на існування в той період на цій території хоча б маленького поселення в кілька будиночків. Зате пізніше, у тому ж XVI столітті, у літописах Баранівка згадується не тільки як грандіозне вівчарське господарство, але і як село, що стало об'єктом нападу кримських татар. В 1593-му році кримчаки повністю спалили село, а більшу частину його жителів спробували повести в полон. Однак кінний загін польсько-козацького війська відбив у татар полонених і змусив кримчаків відступити.
Вхід в підземну резиденцію охороняють, але потрапити туди можна.
Сімдесят років тому, в грудні 1935 року, в Коростені Житомирської області розпочали будівництво грандіозного військового споруди - підземного бункера, в якому спочатку планувалося розмістити командний пункт управління містом. І сьогодні над ним витає аура якоїсь нез'ясовної небезпеки, яка з»явилась тут, мабуть, ще на зорі століть, коли Коростень був столицею стародавнього слов'янського князівства.
Головна споруда генерала Карбишева
Увійшовші в 1941 році в місто німецькі окупанти чомусь обходили бункер десятою дорогою. І навіть сьогодні в його лабіринтах таємниче пропадають люди. Місцеві жителі розповідають страшний випадок, коли не так давно хлопець з дівчиною спустились у бункер, але назад так і не вийшли. Через кілька днів їх знайшли мертвими. На їх блідих обличчях застиг страх ... - Будівництво об'єкту було розпочато в 1935 році і закінчилося в 1937-му, - розповідає комендант захисного пункту управління Коростеня Олексій Іванович Кровяков. - Керував будівництвом знаменитий генерал Карбишев, у той час ще полковник. Древлянські печери розташовувалися в 17-метровій товщі граніту. В лабіринти був залити бетон, і товщина стін збільшилася ще на півтора метра. Про розміри об'єкта можна було судити з таких цифр: довжина внутрішніх коридорів від головного входу до запасного виходу - 106 метрів, кількість кімнат - 28. Пункт управління був повністю обладнаний автономними системами життєзабезпечення: опаленням, водопроводом з власним резервуаром, каналізацією, телеграфним зв'язком, радіоточками, продовольством ... Мало того, від бункера у всіх напрямках йшли підземні ходи в різні кінці міста і за його межі. Було підведено 50 пар телефонних апаратів, поставлено 20 телефонних розеток, зв'язок був тоді з усім Радянським Союзом. Якщо тут замкнути, можна було без проблем витримати багатомісячну облогу. Що й довели наші бійці на початку Великої Вітчизняної війни ...
Німці жити в ньому не стали
Олексій Іванович розповів дуже цікаву історію.
- Ні, бункер, якщо можна так висловитися, не брав участь в активній обороні міста, управління бойовими діями звідси не велося. Але його "бойові можливості" як не можна краще характеризує наступний епізод. Коли в Коростень увійшли німецькі війська, опору їм особливого ніхто не чинив. Крім хіба що шістнадцяти бійців, організували оборону в будівлі місцевої поліклініки. В кінці кінців німці піднатиснули, і наші бійці через підземний хід пішли в бункер, де й замкнулися. Як не штурмували німці твердиню, у них нічого не виходило, лише кілька сотень своїх солдатів під залізобетоном поклали. А наші з бункера пострілюють собі з одного-єдиного кулемета і, так би мовити, фігі німцям крутили так посміювалися. Німці побачили, що нічого у них не виходить, і пустили в бункер отруйний газ. Нашим бійцям довелося залишити твердиню і піти підземеллями з міста. Тільки тоді німці потрапили в бункер. Тільки ось що дивно: окупанти чомусь не використовували настільки значний шедевр військової інженерії для своїх потреб, як це сталося, наприклад, з радянським командним пунктом на "рубежі Сталіна" в селі Михайлівка під Вінницевший у Житомирі Гіммлер обрав місцем своєї дислокації селище Гуйва, де збудував власний бункер, а Коростенським, мабуть, не зацікавився. Чому? Багато цих "чому". Наприклад, Коростенський бункер за своїми розмірами та інженерними характеристиками перевершує той же "Вервольф", але німці ніяк не "вживали" об'єкт. - Бункер був розграбований, розбитий, - розповідає Олексій Кровяков. - Іноді сюди заходили партизани, хоча це було пов'язано з чималим ризиком: німці всередині не совались, наче чогось боялися, зате газ пускали, щоб ніхто в галереях не наважився ховатися. Після визволення Коростеня в бункері якийсь час жили люди, більше їм жити було ніде. Тоді все всередині було закопчено, розбите. Влади звернули на даний об'єкт увагу тільки в 1984 році. Вирішено було використовувати його за прямим призначенням і переобладнати під запасний захищений пункт управління. Була складена кошторис, виділено три мільйони радянських карбованців. І об'єкт до лютого 1986 року був відновлений. Стіни, правда, довелося фарбувати кілька разів через велику вологість. Але сьогодні він відреставрований відсотків на 90 і знаходиться під охороною.
Окупанти боялися гномів
- Ви, можна сказати, в силу своєї роботи живете в бункері. Чи відчували ви присутність тут чогось незвичайного? На вашу думку, чого чи кого могли боятися німці? - Особисто я не відчуваю тут нічого незвичайного. Привидів тут немає, в цьому я вас запевняю. Старожили Коростеня говорили, що німці боялися ... гномів: стверджували, що до древлян в цих місцях жив невідомий народ і саме він прорив ці печери. Нібито там, в підземеллях, стояло капище цього народу.
- Але люди-то пропадають ...
- Тому що суются в недосліджені місця. З самого бункера ведуть підземні ходи в ті частини підземель, які не використовувалися в якості складових частин об'єкта. Сьогодні, щоб уникнути подібних випадків ходи замуровані.
- Крім зникнення людей що-небудь незрозуміло можете пригадати?
- Ну хіба що, коли замуровивалі вхід, будівельники чули якісь дивні звуки з галереї - чи то стогін, чи то плач. Але це міг бути й звичайний протяг ...
ДО РЕЧІ
Чи була тут ставка генералісімуса?
На користь цієї версії говорять наступні факти. Перший: Коростенський об'єкт є майже точною, але у багато разів зменшеною копією "запасної столиці" Сталіна в Жигулях під Самарою. "Запасная столиця" розташовувалася на глибині 170 метрів у гранітній товщі і на відміну від Коростенського бункера була цілком рукотворною. Навіщо Сталіну потрібна була "запасная столиця", точно невідомо до цих пір. Якщо вірити деяким дослідникам, наприклад Віктору Суворову, об'єкт "Жигулі" був побудований як командний пункт Верховного Головнокомандувача на випадок початку вторгнення Червоної Армії в Європу. Останній факт нині не виглядає таким уже й фантастичним. Згадаємо такі знамениті шлягери воєнних років, як, наприклад, "Смуглянка". Текст цієї пісні, за деякими даними, був написаний ще до початку війни - в 1940 році. Це в якому такому "молдаванському партизанському загоні" йде мова, якщо війни ніякої і нема? Вона почалася тільки через рік ... Історія в даному випадку виглядає досить "темною" наукою. У нашому бункері, крім його дивної схожості з "Жигулівським" об'єктом, є ще одна цікава деталь. Тут є приміщення, що складається з двох кімнат (всі інші - однокімнатні). Одна з них - приймальня, друга - робочий кабінет начальника, командира пункту управління. Начебто все так і має бути, але ... Ось цей самий робочий кабінет у свій час був облицьований спеціальної плиткою, підлога застелена паркетом, а меблі в кабінеті були шкуряні, як і в сталінській резиденції в Жигулях. Меблі винесли німці, а плитку зі стін і паркет з підлоги дощенту набагато пізніше місцеві жителі. І от питання: для кого призначався кабінет? Типові приміщення для військових генералів і навіть маршалів обладнували трохи іншими стандартами, зі зручностями, але без зайвої розкоші. Якщо вірити тому ж Суворову, то після вторгнення Червоної Армії на Захід ставка Верховного Головнокомандувача повинна була б переміститися ближче до наступаючих військ. Такі закони війни. І не виключено, що кімнати в Коростенському бункері готувалися саме для товариша Сталіна. Щоправда, з однією поправкою: "не виключено" не означає, що це було. - Ми переглянули багато документів з цього приводу, - розповідає Олексій Кровяков. - Але так і не змогли знайти інформацію, кому належав цей бункер. Те що сюди приїжджав Сталін - імовірність дуже маленька. Офіційних - документальних - підтверджень немає. За всіма даними, Сталін тут не з'являвся взагалі.
Еще древнегреческий историк Геродот в своих записях множество раз упоминал о некоем царстве амазонок, то есть женщин-воительниц, чье племя настолько могущественно, что покорило все окрестные племена, воинскую силу которых составляли именно мужчины. Геродот упоминал и о том, что амазонки, эти воинствующие ультрафеминистки древнего мира, выжигали себе правую грудь, чтобы им удобней было стрелять из лука. Геродот даже указывал местность, на которой проживали амазонки: на север от Понта Эвксинского, то есть Черного моря, по берегам Борисфена (Днепра) и впадающих в него рек и аж до дремучих лесов северной части нынешнего украинского Полесья. То есть, если верить ученому греку, получалось, что почти вся территория нынешней Житомирщины могла находиться под властью некоего племени воинственных женщин!
Другие историки древнего мира - Плиний Младший и Помпоний Мела - более точно осветили этот вопрос и идентифицировали амазонок как сарматов - воинственное кочевое племя, родственное скифам. С древнеперсидского слово "сарматы" переводится как "меченосцы". Оба древнеримских хрониста указывают на то, что у сарматов, в V-IV веках нашей эры наводивших ужас на всю Европу и практически покоривших половину континента, верховную власть в племени держали женщины. Плиний Младший называет общественный строй сарматов гинекократией, то есть аристократическим матриархатом. Чтобы понять, насколько могущественным было это странное племя, можно вернуться к Плинию Младшему, который засвидетельствовал, что сарматы делились на несколько племен, подчиненных одной царице: роксоланы, аланы, языги, аорсы... От сарматских завоеваний до сих пор остались географические названия на карте современного мира: Алания на Северном Кавказе и даже провинция Каталония в Испании. Последний топоним является перекрученным на испанский манер древним словосочетанием "Гото-Алания".
На территории нынешней Житомирщины, судя по всему, обитали сарматы-языги. Что характерно, в 1887 году на территории нынешнего Андрушевского района были произведены раскопки нескольких сарматских могильников (точнее, погребальных камер катакомбного вида) примерно IV века до нашей эры. И версия относительно того, что сарматы как раз и являлись теми самыми амазонками Геродота, подтвердилась полностью: практически половина обнаруженных археологами погребений приходится как раз на женщин-воительниц. Хоронили амазонок точно таким же образом, как и воинов-мужчин: с мечом на груди и луком у изголовья. Между прочим, жили на нашей территории сарматы довольно долго: аж до III века нашей эры! Даже главные сарматские божества были женщинами: это и Гекаэрга (лучница), и Опис (что означает - месть). Зато покровитель домашнего очага мужского пола - некто Утофарн.
Диодор Сицилийский, например, сообщает, что сарматская царица Амага объявила себя дочерью богини войны и своим указом обязала мужчин выполнять всю домашнюю работу - от прядения и до приготовления еды. В военные походы ходили только женщины. Детям мужского пола калечили руки и ноги, чтобы они оставались небоеспособными. Римский историк Аммиан Марцеллин сообщает, что такое отношение к мужчинам произошло у сарматов из-за гибели большей части их мужчин в походах. Пришлось женщинам взять управление племенем в свои руки. Когда впоследствии мужская часть сарматов, главным образом возмужавших юношей, таки попыталась вернуть себе власть, женская половина разгромила это неудачное восстание на поле битвы. Оставшихся в живых юношей сарматская царица приказала искалечить, оставив за мужчинами лишь репродуктивные функции. По свидетельству Аммиана Марцеллина, даже на полевые работы сарматки выходили в полном боевом снаряжении, подвязанные мечом. Сарматки не употребляли хлеба, зато ели в большом количестве змей, черепах, ящериц и скорпионов. Несмотря на это, их соседи кельты (тоже проживавшие на территории нынешней Житомирщины), например, просто обожали сарматок как женщин и часто брали их в жены - правда, не из-за красоты или покладистого характера (вряд ли и то, и другое у амазонок присутствовало), а из-за желания иметь здоровое потомство. И эта орда женщин-воительниц долгое время держала в страхе почти всю Европу!
Существовал у сарматов и такой кровавый обычай, как принесение в жертву мужчин иного племени. В случае эпидемии или массового падежа скота амазонки выезжали из своих поселений, нападали на осевших в лесах кельтов, пленяли мужчин и... Вот что писал по этому поводу Плиний Младший: "Они приводили пленных галлов (общеримское название кельтов) в свои селения, где над каждым несчастным совершалась грубая оргия: все амазонки поселения совершали с каждым из них по очереди ритуальное совокупление, после чего у несчастных вырезалось сердце и бросалось в костер во славу какой-то их кровавой богини...". Российский исследователь Ю. Семенов в журнале "Этнографическое обозрение" (за 1996 год) упоминает весьма любопытный факт, относящийся уже к концу XIX века. По его данным, в Овручском уезде еще в 90-х годах позапрошлого столетия весьма распространенным был ритуал, называемый "опахиванием". Как только в селе случался угрожающий падеж скота, поздней ночью на окраину селения выходила процессия, состоящая из одних лишь женщин, причем либо совсем голых, либо в ночных сорочках. Двигаясь вокруг села, женщины пытались углядеть в темноте постороннего мужчину - как правило, пришлого, из другого населенного пункта. И как только жертва показывалась в пределах видимости, полудикая толпа с визгом набрасывалась на него и буквально разрывала на куски. Что интересно, участие в этом кровавом обряде имели право принимать только девушки - в физиологическом смысле этого слова, а также благочестивые вдовы и старенькие бабульки.
Это еще что! В 1937 году в женском исправительном лагере под селом Райки Бердичевского района был зафиксирован случай, когда толпа зэчек, совершив перед этим какой-то странный ритуал (в уголовном деле не описанный), во время прогулки во дворе колонии набросилась на заместителя начальника лагеря - мужского пола - и растерзала его буквально на глазах у опешивших конвойных. Охране лагеря ничего иного не оставалось, как покрошить взбесившихся зэчек из пулемета.
Были ли сарматы нашими далекими предками? Вряд ли их можно считать прямыми пращурами нынешних украинцев, однако какая-то капля сарматской крови в наших жилах присутствует. Иначе откуда бы у нас в последнее время взялось такое большое количество женщин, ударившихся в политику?
Вадим Киплинг
Чи жили 100 мільйонів років тому на території Житомирщини люди? Ще років 15-20 назад подібне питання здавалося б нам попросту недоречним: по теорії Дарвіна, популярної в ті роки, людина пішла не від тиранозавра, а від мавпи й від народження їй якнайбільше мільйон років. Як відомо, у Мезозойську еру мавпи самі ще ні від кого не пішли, а тому й людини не було на Землі ну ніяк! Однак новітні дані говорять про зворотнє: з великою часткою ймовірності, 300 милолионов років тому на території Житомирщини вже жили люди!
Так, у села Замисловичі Олевського району розташована дивна ландшафтна диковинка, яку місцеві жителі охрестили "кам'яним селом". Здалеку справді створюється враження, що перед нами розкинулося справжнє село: з хатами, дворами й вулицями. І лише підійшовши впритул, виявляється, що "хати" й "вулиці" насправді виявляються вигадливо розкиданими брилами граніту й скам'янілого до гранітної твердості піщанику - залишками древнього океанського узбережжя. На одній із брил стародавнього піщанику чітко видно слід буквально втисненої в камінь босої людської ноги. У місцевих жителів існує легенда, що слід залишив сам Ісус Христос, що давним-давно з'явився в образі мандрівника жителям села. Нібито селяни відмовили Христу в якомусь проханні й він, розгнівавшись, перетворив селище в камінь. Це лише легенда, однак якщо міркувати з наукового погляду, то незвичайний слід, так само як та інші подібні речі-загадки, яких безліч на півночі нашої області, дотепер так ніхто досконально й не вивчав! Дотепер у сіл Левковичі або Норинськ Овруцького району знаходять безліч древніх каменів-піщаників з аналогічними людськими слідами. Загальна чисельність таких знахідок давно перевалила за сотню. А в селі Велика Фосня Овруцького району на місці знахідки декількох таких каменів зі слідами босих людських ніг навіть поставили каплицю - відповідно до легенди, сліди нібито залишила в XV столітті Богородиця, що зненацька з'явилася жителям села. Правда, каплицю як православно - християнський символ віри поки не прийняла жодна із православних конфесій.
Якщо відкинути міфологію й повернутися до спроби наукового пояснення вищезгадуваних феноменів, то на користь гіпотези, що сліди в каменях були залишені людьми Мезозойської ери 100-150 мільйонів років тому, говорять дуже багато доводів. Наприклад, такий: для того, щоб скам'яніти до нинішнього стану й майже не поступатися у твердості граніту, річковому мулу необхідно не менш 200 мільйонів років - трохи менше, ніж потрібно дереву щоб перетворитися в кам'яне вугілля. При всьому бажанні людина не в змозі залишити відбиток ноги у твердому камені - тільки в м'якому піску. Імовірно, люди епохи динозаврів, гуляючи по березі океану, залишали свої сліди в прибережному піску або шарі прибережного мулу. Згодом ці сліди були затоплені водою й благополучно дожили вже в камені аж до наших днів. Підробка? Можлива й вона. Але скажіть, кому в здоровому розумі прийде в голову вирубувати і вишліфовувати в каменях людські сліди тільки для того, щоб потім кинути їх десь у дороги? Так що гіпотеза про людей Мезозойської ери досить реальна, однак вимагає більше ретельних досліджень і більш вагомих доказів.
Вадим Кіплінг
У той час, як такі міста, як Житомир або Бердичів, бурхливо розвивалися, Олевськ як і раніше являв із себе селище в кілька сотень жителів і що-небудь цікаве в його історії відшукати за новітній період просто неможливо. Зате в роки Великої Вітчизняної війни Олевськ чи не став партизанською столицею українського Полісся. Із приходом гітлерівців у районі Олевська став діяти партизанський загін під командуванням К. Ареф'єва, ядром якого стала диверсійна група, спеціально закинута з Москви. Трохи пізніше, в 1942-1943 роках, у районі Олевська з'явилися з'єднання Федорова, Ковпака й Сабурова. До початку 1943 року партизани повністю контролювали майже третину території району. Однак паралельно з радянськими партизанами територію Олевщини облюбували й загони УПА "Поліська Січ", якими керував Тарас Бульба-Боровець. Радянським партизанам доводилося в такий спосіб воювати як проти німців, так і проти УПА. До речі, останній збройний загін "Поліської Січі" був ліквідований на Олевщині тільки в 1952-му році.
У січні 1943 року німці розстріляли в Олевську декількох своїх офіцерів і декількох вояків УПА за те, що останні навчили перших... варити самогон. Німецькі офіцери, почавши у пиячити, заражали алкоголізмом своїх колег, і місцеве гестапо вирішило рішення алкоголіків у власних рядах, щоб розкладницькі пари алкоголю не перекинулися на цілий гарнізон.
Ми зупинилися на тому, що Житомир як місто в широкому понятті цього слова відбувся в середині XV століття, тобто знайшов всі необхідні міські риси. Із цього періоду, можна сказати, і починається дійсна історія нашого обласного центру...
КРИМСЬКІ ТАТАРИ НА ЗАМКОВІЙ ГОРІ
З XV століття Житомир входить до складу спочатку Великого князівства Литовського, а потім - Польського королівства, або Речі Посполитої. Як свідчив польський купець і по сумісництву хроніст Михал Забарський, в 1495-му році Житомир представляв із себе великий населений пункт із числом жителів не менш 8 тисяч і територія його простиралася на нинішні Замкову й Охримову гори, Поділ аж до берега Кам”янки. Жителі селилися в районі нинішніх площ Перемоги й Соборної, а міський східний рубіж упирався приблизно в нинішню вулицю Московську - як писав Забарський, "від замка на схід без малого верста, а за нею - ліс, у якому повно розбійних людей". За описом купця, Житомир того часу мав усього одну міцність - замок на Замковій же горі, захищений дерев'яними стінами й валами. Посад, де в основному й селилися люди, чомусь навіть не був захищений тими ж валами, тільки в районі нинішньої Крошні й на Суриній горі стояли військові застави, призвані захищати місто від можливого нападу ворогів. Але й це не допомогло, коли в 1505-м році на місто налетіли кримські татари, спалили посад і порядку на півтисячі житомирян погнали із собою. Замок, за стінами якого вкрилася більша частина місцевих жителів, вони штурмувати не сталі, тому що попросту не вміли цього, і відійшли в степ. Військовий загін польських кіннот ледь не наздогнав татар у районі Бердичева, але кримчакам вдалося піти. Татари спалили й склад товарів самого Забарського на Подолі, а сам купець встиг укритися в замку, про що він згадує у своїх записках.
Це був не єдиний військовий візит кримчаків під стіни Житомира. В 1509-му році татарська орда з'явилася на південно-східній окраїні міста, приблизно в районі нинішньої вулиці Івана Кочерги. У ті часи там простиралося велике болото й кримчани, рухаючись уночі, попросту загрузнули в ньому. Це дало можливість підспівшому півторатисячному загону кіннот, що становила гарнізон оборони Житомира, наголову розгромити семитисячний загін татар, більшість із яких просто потонули в болоті. Через кілька років болото осушили й поставили на цьому місці заставу, що згодом стала Житомирською військовою комендатурою.
Забарський наводить цікаві факти з життя Житомира того часу. Наприклад, гарнізон Житомира, виявляється, не був регулярною армією, а представляв із себе свого роду загін міліції швидкого реагування, щось начебто сучасного "Беркута". Солдати гарнізону не тільки несли військову службу, але й стежили за порядком у самому місті, відловлювали злодіїв і грабіжників. Оплачувалася ця "послуга" з міської скарбниці. Згаданий підрозділ іноді називався загоном внутрішньої варти.
Виявляється, уже в ті часи в Житомирі був свій... будинок терпимості. Той же Забарський указує, що розміщався він на Подолі, майже в самого берега Кам”янки. По описах купця, "курви", тобто повії, жили в закладі не постійно, а тільки приходили сюди на "роботу". 18 "занепалих жінок" - стільки було "приписано" до будинку терпимості дівиць. Купець повідомляв, що одну дівицю навіть утопили в Кам’янці за те, що вона "нагородила" якогось італійського військового інженера "поганою хворобою". Забарський пояснював, що дівиці призначалися головним чином для "обслуговування" високих чинів, що приїжджали в місто. Місцевим жителям відвідувати цей заклад чомусь не дозволялось, хоча утримувався будинок терпимості за рахунок податків із самих же городян, тобто знову з міської скарбниці. При закладі була також і лазня. Одним словом, усе було обставлено досить культурно, за винятком хіба що весни 1505 року, коли в Житомирі трапилася повінь: води Тетерева й Кам’янки вийшли далеко з берегів і нещасний будинок терпимості на цілих три дні був занурений під воду майже до самого даху. І три дівиці нібито потонули під час цього стихійного лиха.
Терещенки - заводчики, меценати і магнати - мали в Україні далеко не одне і навіть не два помістя. Турчинівка - одне з них. Воно належало дочці Федора Терещенка, Наталії. Отримавши його в посаг до весілля з Сергієм Уваровим, двадцятирічна дівчина стала власником не тільки цього палацу, а й навколишніх земель. Сергій Уваров, дарма що не був багатієм, став пізніше головою дворянства Бердичівського повіту. Тим самим Терещенки поріднилися з генералом Раєвським і Ломоносовим. Ось такі шлюби і зміцнювали сімейства в той час.
Зараз в будівлі колишньої садиби знаходиться... ПТУ.
Звичайно, будівля треба реставрувати, і чим швидше, тим краще. Зараз його дико спотворюють сині рами. Зрозуміло, що яка фарба була, такою і пофарбували, але виглядає таке рішення неабияк страшно. Будівництво будівлі почалося в 1899 році, ще Федором Терещенко, а продовжувала будівництво його дочка Наталія.
Рішення будувати палац з цегли виглядало в той час дивним, але зараз можна визнати, що вдалося вдало реалізувати задум архітектора саме в цеглі. Бачимо, що тоді будувати вміли. Переживши дві світові війни, будівлю до цих пір стоїть. Не те що сучасні панельні потвори. Та й виконроби цемент явно красти не наважувалися.
Розповідають, що в 17-му році, коли червоні прийшли арештовувати «буржуінку», Наталя втекла через один з бічних входів в палац, прикинувшись простою покоївкою, благо, одягнена вона була непомітно. Зробила вигляд, що йде за господаркою, вона вибігла, осідлала коня, і верхи зникла з маєтку. Возз'єдналася з родиною вона вже в Лондоні, а померла в 97 років в Парижі.
Господарська будівля за палацом абсолютно не поступається самого палацу в архітектурі. Башточка виглядає просто приголомшливо, та й сам флігель вражає. Але він ще більш запущено. Боюся, років п'ять ще є, а потім реставрувати буде толком нічого.
Тут же парк, невеликий стадіон для учнів ПТУ, вірніше, навіть просто майданчик з кількома простими спорудами для занять спортом.