Рівно в 4.00 22 червня 1941 року ті житомиряни, які вже встигли прокинутися, почули дивний гул, що доносився звідкись із темних небес. Не було можливості виявити в темряві причину цього лиховісного звуку. І тільки під ранок стало відомо, що це армади німецьких бомбардувальників ішли бомбити Київ. Перша хвиля авіа удару Житомир не торкнула: німці скинули свій смертоносний вантаж на столицю України й, відбомбившись, пішли на свої аеродроми.
Поки на західних кордонах СРСР збентежені раптовим нападом гітлерівців радянські прикордонники героїчно намагалися стримати натиск фашистських військ, у Житомирі було 9 годин ранку й переважна більшість житомирян ще навіть не знало про те, що почалася найстрашніша у світовій історії війна. Саме на 9.00 22 червня було намічене відкриття першого в Житомирі універсаму "Люкс", що розташовувався на місці нинішнього дев'ятиповерхового гуртожитку автодорожнього коледжу. Людей на відкриття з'явилося кілька сотень. Секретар Житомирського міському ВКП(б) перерізував червону стрічечку й зацікавлені покупці валом потекли у середину універсаму. Через 15-20 хвилин над містом почувся наростаючий гул, десь завила сирена повітряної тривоги: це німецькі бомбардувальники почали бомбити місто. Люди, що перебували в універсамі, не придали цьому значення, оскільки війна тоді здавалася всім чимсь абстрактним і кожен житель Країни Рад свято вірив, що Червона Армія всіх сильніша... Однак перша ж бомба, що впала на Житомир, по лиховісній випадковості догодила саме в "Люкс", що в одна мить перетворився в купу руїн. Під обламками загинуло більше сотні людей. Так у Житомир прийшла Велика Вітчизняна війна.
На початку 60-х років у Житомирі проживало 127 тисяч чоловік. Але пройшло всього якихось п'ять-шість років, і населення нашого міста виросло майже у два рази. В 1967 році Житомир нараховував уже 250 тисяч жителів. Причиною тому стала звичайна індустріалізація. У нашому обласному центрі заробили такі підприємства, як льонокомбінат, "Електровимірювач", "Хімволокно"... Працювати сюди приїжджали люди із усього СРСР. Кожен приїхавши відразу отримував квартиру! Фантастика? Зовсім ні! В 1968 році на місці величезної косовиці виріс не менш грандіозний житловий масив, відомий зараз як Польова. 15 тисяч житомирських родин усього за якихось 5 років в'їхали в нові квартири.
На початку 70-х років стали рости такі масиви, як Крошня, Богунія, Бородія... Пік розвитку Житомира припав на середину й кінець 80-х років. В 1990 році в Житомирі народився його 300-тисячний житель. А от після цього почалося непомітне, але повільне вгасання обласного центра, викликане крахом колишньої системи. Сьогодні в нашому місті проживає 274 тисячі чоловік.
Гіммлер в Житомирі однозначно був, причому двічі, - розповідає керівник військово-патріотичного об'єднання "Пошук" Житомирського обласного союзу ветеранів афганської війни Павло Шмуневскій, один з провідних експертів по житомирським загадкам Великої Вітчизняної війни. - І об'єкт, який знаходиться в селищі Гуйва, - це дійсно польова ставка рейхсфюрера, споруджена для однієї мети - бути ближче до ставки Гітлера. Ставка Гіммлера на Гуйві мала назву "Хегевальд", як і однойменний план фашистів з очищення цієї території від місцевого населення. В документах поховань часів війни навіть згадується Хегевальдский цвинтар, де ховали вищих чинів СС. Ця інформація звучала на Нюрнберзькому процесі. Що стосується бункера, він був споруджений на місці казарм радянської військової частини. Гіммлер одразу вибрав саме це місце через зручне розташування.
Фашисти облаштувалися ретельно. У ставці були обладнані душові кабіни, влаштовані радіостанції. Система входу в бункер мала спеціальну конфігурацію - систему поворотів. Щоб гасити вибухову хвилю. Комунікації в разі потрапляння важкої бомби були б пошкоджені, але самі люди залишилися б живі. Дані, які збиралися немалий час, дозволяють зробити висновок - об'єкт в селищі Гуйва не що інше, як бункер Гіммлера. До речі, є ще один цікавий факт. У Гіммлера тут був убитий особистий пілот, як дві краплі води схожий на самого рейхсфюрера.
Павел Шмуневскій на підтвердження своїх слів також розповів, що свого часу розмовляв з стареньким-німцем, якій служив в охороні "Хегевальда". І той підтвердив: так, це дійсно польова ставка Гіммлера. Радянських військовополонених, які брали участь у будівництві об'єкта, німці розстріляли.
У селищі Гуйва поки тиша. Але зловісне мовчання залізобетонних коробок незабаром повинно бути порушено щебетом і потріскуванням фотоспалахів іноземних гостей. Будемо сподіватися, що всі вони зроблять "правильні ідеологічні висновки".
Про цю Житомирська споруду часів Другої Світової дізналися завдяки Вальтеру Шелленбергу й нашому досліднікові Павлу Шмуневському.
Нещодавно випала нагода побувати в Житомирі. Не в музеї, а там, де у вересні-жовтні 1942-го володарював Генріх Гіммлер. Залишки його бункера та німецьких комунікацій показував мені і вченим з Берліна Павло Шмуневській - інженер-економіст, котрий двадцять років життя присвятив дослідженню історії боротьби з фашистами. Він, як ніхто інший, знає, що відбувалося в окупованих місті та його околицях шістдесят років тому.
Бетон і крупівська сталь витримали не одну атаку.
Нині не здогадаєшся, що поряд із старою трьохповерхівкою барачного типу, захованою в гущавині біля траси Житомир-Вінниця, причаїлася незвична залізобетонна споруда. Її одразу й не помітіш - оточена сараями та гаражами. Втім, аби побачити і сфотографувати дивину, їдуть сюди звідусіль туристи-ентузіасти. Це колишній осідок нацистського ідеолога Генріха Гіммлера, наземний бункер так званого легкого типу. Таких тут два. Ми роздивлялися той, що мав розміри вісім на вісім метрів. Навіть не презентабельний, він вражав своєю міццю. Стіни завтовшки від двох до трьох метрів зроблені, як зауважив Шмуневський, із цементу семисотої марки. Перекриття сягає чотирьох метрів. Прикривав його 50-сантиметровий шар гуми: щоб бомби відскакували. Згори ще прилаштовували маскувальну сітку й фальшивий дах. На фото, зробленому з повітря, комплекс виглядав як звичайна споруда. На тильній стіні сліди бронебійних гармат. Сталеві дверцята ніби подзьобані кулями. Та крупівська сталь витримала не одну атаку. До речі, і нашу мирну “атаку” споруда витримала. Потрапити всередину не вдалося. Винахідливі сучасники за чиїмось розпорядженням “прикрасили” вхід лакованими фільончастими дверима. Від дощів вони так набухли, що відчинити їх було несила.
— Що, не піддаються? — запитав мене такий собі місцевий дід Щукар, відрекомендувавшись Віктором Олександровичем.— А я там не одну зиму тримав діжечки з солоними огірками. Кажуть, музей тут робитимуть. Не знаю, як воно буде. Це ж звичайна камера два на два метри і ніша для кабеля зв’язку.
Подейкують, буцімто після війни під час земляних робіт тут не раз натрапляли на такі самі дроти, як ті, що вели до ставки Гітлера у Вінниці. А рештки фільтрувальних приладів, якими було оснащено три вентиляційні труби бункера, ще двадцять років тому знайшов Павло Павлович. Саме в 1981-му він уперше почув про перебування Гіммлера на Житомирщині. Тоді заведено було влаштовувати зустрічі письменників із робітничим класом. Отож з Києва на завод приїхав автор творів “Багряна вежа”, “Чорний морок”, “Біле сонце” Олекса Мусієнко.
— Після його виступу,— пригадує Шмуневський,— до мене підійшов один робітник і розповів, що у нас були ще й штаб-квартири міністра іноземних справ тодішньої Німеччини Ріббентропа, статс-секретаря Гітлера доктора Ламерса. Відтоді бажання докопатися до секретів часів окупації перетворилося на нав’язливу ідею.
Штаб-квартири нацистської верхівки влаштовували окремо від ставки Гітлера
Німецьке керівництво ще в 1940-му заходилося облаштовувати польові командні пункти. Перші “криївки” з’явилися на території Польщі. Одну з них, призначену для фюрера, назвали Вольфшансе. Поряд звели величезне помешкання для командування сухопутними військами — Майєрвальд. З міркувань безпеки штаб-квартири високих нацистських чинів споруджували окремо від ставки Гітлера. Наприклад, “квартира” Ріббентропа була в місті Штінорк, а Гіммлера — в Пожежі.
Після вторгнення фашистів в Україну за регулярними військами висаджували інженерні частини. Їх офіцери одразу починали вивчати місцевість, придатну для розташування секретних осідків. Мета — наблизити пункти керування до лінії фронту. Фюреру спочатку підібрали місце поблизу Лубен і вже взялися мурувати бункер, та партизани своїми набігами перекреслили плани. Тому ставку перенесли у Вінницю.
На відміну від ставки Гітлера у Вінницькій області в Україні про резиденції Генріха Гіммлера на Житомирщині військові історики згадують рідко.
Але саме тут рейхсфюрера намагався здійснити свою мрію про заселення «справжніми німцями» східних окупованих територій.
«Десять років тому ніхто і мріяти не міг про те, щоб вищі чини зустрілися в такому місці - неподалік від російського міста Житомира», - заявив Гіммлер на нараді командування СС і поліції, який відбувся в кінці літа 1942 року в його українській ставці Хегевальд.
Далі Гіммлер зачитав сумно відомий план «Ост» по колонізації окупованих східних земель. У Житомирській області він почав приводити цей план в дію, створюючи «маленьку Німеччину» на українській землі.
У роки Другої світової війни лідери воюючих країн будували добре захищені секретні командні пункти для забезпечення власної безпеки. Особливо великих успіхів у подібному будівництві досягла Німеччина. Щоб захистити вищих чинів вермахту від можливих замахів, було побудовано шістнадцять підземних ставок. Три з них були розташовані на території України. Дві - Вервольф ( «Волкоборотень») і Штрайнбрук ( «каменоломня»), призначені відповідно для Адольфа Гітлера і рейхсмаршала Германа Герінга, - у Вінницькій області. Третя - Хегевальд ( «Заповідний ліс») - розташовувалася на місці сучасного селища Гуйва, недалеко від траси Житомир - Вінниця. Господарями Хегевальда повинні були стати рейхсфюрера СС Генріх Гіммлер, рейхсміністр доктор Ганс Ламмерс і міністр закордонних справ Йоахім Ріббентроп.
«Заповідний ліс» для Гіммлера будували з 10 жовтня 1941го по 1 липня 1942 року радянські військовополонені під наглядом есесовців. З огляду на особливу секретність об'єкта, можна припустити, що по закінченні робіт всіх будівельників розстріляли. Документів, які могли б свідчити про їх долю, до сих пір не виявлено. «Залізний Генріх», мабуть, не вірив в дружелюбність місцевого населення, тому всіх жителів сіл, розташованих поблизу будівництва, виселили, а резиденцію відгородили від зовнішнього світу трьома тисячами метрів колючого дроту. Загальну територію ставки - 1,2 тис. квадратних метрів - ретельно замаскували зверху насадженнями з дерев, горіхових кущів та дерну.
У двоповерховій будові, яка до війни була Будинком культури, за наказом Гіммлера розташувався штаб військового керівництва. На випадок бомбардувань в ставці облаштували два наземних бункера легкого типу. Товщина стін в кімнатах сягала 3 метрів, перекриття - 4 метрів. Над об'єктом була розтягнути маскувальна сітка, і споруджено фальшивий дах. На фотографії з повітря все це виглядало як звичайний будинок. Таким способом німці хотіли убезпечити ставку від можливого знищення радянською авіацією або артилерією. Арматура і труби водопостачання в бункері були з антикорозійним покриттям зі сплаву, склад якого фахівці не можуть розгадати до сьогодні. Словом, усе було влаштовано за останнім словом техніки, у тому числі прямий зв'язок з Берліном.
Будівельники не забули і про здоровий спосіб життя - на галявині біля бункера облаштували корт для тенісу, до послуг гостей були і прогулянки на конях. Щоправда, таке задоволення несло загрозу бути вбитим партизанами або місцевими селянами, про що Гіммлер неодноразово попереджав своїх відвідувачів. Тим не менше все ж таки знаходилися бажаючі підвищити рівень адреналіну в крові, роз'їжджаючи на очах у місцевих партизан.
Приміром, одного разу, не послухались попереджень свого шефа, поплатився життям особистий пілот Гіммлера. Виявив бажання покататися верхи на коні по околиці ставки, він не повернувся назад в призначений час. Незабаром його знайшли мертвим біля одного з місцевих сіл. В отместкуомсту за вбитого льотчика всіх селян цього села рейхсфюрер наказав спалити живцем.
Гіммлер бував у Хегевальді тільки тоді, коли в свою українську ставку Вервольф приїжджав Гітлер. Це не завадило «Желізному Генріху» провести в своєму «заповідному лісі» кілька історично важливих зустрічей.
Так, у серпні 1942 року в ставку до Гіммлера таємно приїжджав шеф політичної розвідки Німеччини Вальтер Шелленберг. У ході зустрічі вони обговорили план усунення Гітлера від влади, згідно з яким Німеччина припиняла війну і укладала сепаратний світ з країнами Заходу. Шелленберг вважав, що саме Гіммлер повинен замінити фюрера, і чим швидше це відбудеться - тим краще для німецького народу. Однак втілити цей план у життя змовникам не вдалося. Крім Шелленберга в Хегевальді побували Ламмерс, Ріббентроп і рейхскоміссар України Ерік Кох.
В кінці літа 1942 року в «заповідному лісі» відбулася нарада вищих чинів поліції і командирів частин СС, на якій були присутні 100120 чоловік. Тоді Гіммлер зачитав відомий план «Ост», який передбачав колонізації окупованих східних територій.
«У наступному році, - запевняв Гіммлер присутніх, - ми остаточно охопимо і ті території європейської Росії, які ще нами не завоювані. У найближчі двадцять років ми повинні заселити німцями Білорусь, Литву, Естонію, Латвію та Крим.
В інших областях ми організуємо вздовж доріг невеликі міста з населенням у 1020 тис. жителів під охороною наших гарнізонів. Поблизу цих міст будуть наші автостради, а в радіусі 10 кілометрів - німецькі села, - щоб наші люди жили в німецькому оточенні. Ці поселення перлини спочатку поширяться до Дону і Волги, а потім, я сподіваюся, і до Уралу і будуть завжди поставляти нам здорових спадкоємців німецької крові ».
Дотримуючись вищевикладеного плану, вже в серпні 1942го Гіммлер віддав наказ організувати навколо своєї резиденції перші поселення «справжніх німецьких селян», з якими йому було б жити веселіше і безпечніше, ніж з українськими. Передбачалося організувати три таких поселення: келенфельд - на місці села Калинівка біля Вінниці, Форстештадт - на північ від Житомира, між Черняховом і Коростенем, а також Хегевальд (на честь ставки Гіммлера) - між Житомиром та Бердичевом. Саме ці місця, на переконання рейхсфюрера, повинні були стати зародком майбутньої Остготської імперії.
Мешканців сіл, що знаходилися на території майбутньої колонії Хегевальд, планували переселити в інші області України - Київську, Дніпропетровську, Херсонську, Сталінську (Донецьку). На їх місце повинні були заселитися так звані «фольксдойче» (німецьке населення, що проживає на території СРСР).
Виселення українських селян німці проводили без попередження. Як правило, на світанку село оточував німецький поліцейський загін, іноді у супроводі бронетранспортерів і танків. Німецький комендант і його охоронці заходили у будинки і наказували мешканцям негайно виселитись. Вигнанцям дозволялося на три будинки мати однин віз, запряжений у більшості випадків коровою - коней брати з собою не дозволяли. На цей візок не завжди вміщаєтьлися навіть малі діти і люди похилого віку. Забирати з собою своє господарство - худобу, птицю, а також запаси їжі - заборонялося.
До 12 години дня, коли село вже було очищене від українського населення, приїжджали машини з німецькими колоністами. За наказом коменданта вони роз'їжджалися по селі займати «свої» будинки, на воротах яких були завчасно позначені крейдою прізвища нових мешканців. Кожний німецький осілий ставав повноправним господарем всього майна, залишеного українцями. У його володіння надходили будинок з прибудовами, город, сад, худоба, продукти харчування і т. д. Свідки розповідають, що «фольксдойче» іноді в'їжджають в будинки, в яких на плиті стояв ще гарячий обід.
У новостворену колонію Хегевальд ввійшло 29 сіл, українські назви яких гітлерівці замінили німецькими. Так, село Кодня перейменували на Нойпосен, Розкопана Могила - в Лохстінгер, Закусилівка - в Альтпостен, Млинище - в Модельштадт, і т. д. Кожен «фольксдойче», що мешкає в «заповідному лісі» Гіммлера, отримував 20 гектарів орної землі. Офіційною датою відкриття колонії стало 1 жовтня 1942 року. Керував нею гаупткомісар. Всі укази, видаються окупаційним владою для українського населення, мешканців колонії не стосувалися - тут діяли тільки німецькі закони і порядки.
Таким чином, Генріх Гіммлер, перебуваючи далеко від Німеччини, з розмахом створював собі домашню атмосферу на українських землях.
До сих пір не відомо, чому місцеві партизани не зробили жодної спроби знищити гіммлеровскій куточок Німеччини на Житомирщині. Адже рейхсфюрера роз'їжджав околицями один, без будь-якої охорони, правда, в броньованому «мерседесі». Мало того, місцеві керівники партизанського руху Сергій Маліков та Григорій Шелушков у своїх звітах жодного разу навіть не згадали про ставку. Існує лише одна місцева легенда, згідно з якою навесні 1942 року гітлерівці нібито затримали і розстріляли чотирьох людей з радіостанцією, які, імовірно, збиралися знищити Хегевальд. Тим не менш ніяких документів, що свідчать про спробу нападу місцевих партизан на ставку, досі не виявлено.
Після закінчення війни про існування Хегевальда світ довідався завдяки мемуарами Шелленберга. У 1956му в Лондоні вийшла його книга «Лабіринт», в якій він згадує про свою зустріч з Гіммлером в його ставці під Житомиром. Але радянське керівництво про місце знаходження української резиденції Гіммлера знало ще в роки війни. У грудні 1942го розвідники із загону Дмитра Медведєва взяли в полон імперського радника зв'язку підполковника фон Райста. Серед цінних секретних паперів, захоплених у нацистів, була топографічна карта зв'язку. Саме в цьому документі червоною лінією позначалися підземні комунікаційні кабелі не тільки резиденцій Гітлера і Герінга, але й Хегевальда. Безцінні дані про місця перебування головних осіб Третього рейху розвідники негайно відправляли до Москви. Однак під час війни Кремль цією інформацією чомусь не скористався. Та й після війни радянська влада так і не оприлюднила правду про Хегевальд.
Бункер Гіммлера віддали туристам.
Можливо, залишилися ще в Житомирі старожили, які пам'ятають, відбувалося вторгнення німецьких військ у наше місто. Автор цих рядків раніше не раз чув розповіді на цю тему. Розповідалися вони очевидцями по-різному, однак загальним було одне.
Тактика німецьких військ, що наступали, була не особливо вигадливою й будувалася за рахунок переваги у бойовій техніці - у танках, авіації й артилерії. Особливо в танках. Легкі радянські "бетешки" нічого не могли зробити в танкових боях проти німецьких армад і знищувалися сотнями. Німці попросту ламали своїми танковими клинами нашу оборону, оточували й після «утюжили»-зачищали тих, хто потрапив в оточення. Так трапилося й під Житомиром. Два десятки німецьких танків легко прорвали нашу оборону в районі Станишівки й пішли в східному напрямку. У пролом, що утворився, потікла німецька піхота. 16 липня 1941 року міст, що з'єднує Станишівку з Смолянкою, перетнули перші німецькі мотоциклісти. Подивитися на них висипало на чи вулиці не все міське населення. Колона німецької піхоти проїхала до центра міста. Тут, у районі нинішнього Старого бульвару, їх уже зустрічали хлібом-сіллю. Хто був ініціатором цієї зустрічі й хто персонально зустрічав настільки урочисто окупантів у Житомирі, ми не знаємо. Але такий факт мав місце. Можливо, саме тому в перші дні окупації німці не дуже звірствували, якщо не вважати численні й найчастіше невдалі спроби відшукати й розстріляти кого-небудь із місцевих комуністів або комсомольців. На Богунії окупантами був обладнаний концтабір для радянських військовополонених. Цікавий факт: після того, як Сталін відкрито відмовився годувати своїх полонених, мовляв, таких у нас нема, німці дозволили місцевим жителям носити ув'язненим у концтаборі їжу. Але це тривало недовго: до вересня, коли в районі нинішнього "Дитячого світу" були вбиті декількома пострілами в упор емісари Організації українських націоналістів фракції Андрія Мірошника (т.зв. ОУН-М, оскільки була ще фракція ОУН-Б, керована Степаном Бандерою) Омелян Сенік і Микола Сциборський.
Разом з такими відомими бійцями житомирського підпілля, як, наприклад, Шелушков, у місті з'явилися "фальшиві" підпільники, що не мали відносини ні до справжніх, ні до "підпілля", інспірировані гестапо. Справа в тому, що радянське підпілля одержувало в тому числі й гроші на боротьбу з окупантами прямо з Центру, тобто з Москви. І от у березні 1942 року в Житомирі з'явилася група якогось Василя Мирного, котра незрозуміло яким чином змогла налагодити зв'язок з Москвою й майже півроку посилала в Москву повідомлення про проведені нею диверсії проти окупантів, деякі развіддані й т.п. У Житомир прибула з "інспекцією" людина із НКВС, що, повернувшись у Москву, підтвердила: так, дійсно, підпільники працюють досить активно. Групі Мирного стали пересилати більші суми грошей - у рейхсмарках, зрозуміло, і нові завдання: підірвати водокачку, наприклад, або там склад з боєприпасами. "Підпільники" рапортували в радіоефірі: водокачка й склад висаджені, а ще зіпсовано кілька тисяч літрів пального для танків...
Однак неправда незабаром розкрилася - після повідомлення в Москву справжніх підпільників із групи Шелушкова. Вони повідомляли, що ні про який вибух водокачки або складу з боєприпасами й не чули: як стояла водокачка, так і стоїть, як склад боєприпасів працював, так і працює... І про групу Мирного вони чують уперше.
З'ясувалося, що "підпільники" із групи Мирного - звичайні шахраї, які встигли одержати із Центра близько чверті мільйона рейхсмарок нібито на боротьбу з ворогом, але нічого не робили, просто обманюючи Москву. Справжні підпільники показово покарали шахраїв, підставивши їх гестапо. Що трапилося із групою Мирного потім - невідомо.