Більша частина ходів будувалася в XVI столітті, хоча є ходи, створені в XII-XIII століттях. В них житомиряни ховалися від набігів кочівників. За легендою, саме в Житомирському підземеллі ченці київських Печерської Лаври в 1240 р. заховали частину своїх скарбів, рятуючись від монголо-татар.
Існував навіть, кажуть, підземний вхід, що з'єднує Київ та Житомир. Самі спелеологи, однак, у це не вірять. Хоча був випадок, коли, спустившись під землю на Богунії, хлопці вийшли на поверхню ... в Іванівці. Доходили навіть до Денишів, причому на поворотах і перехрестях ходів бачили чавунні покажчики з написами на латині. Ширина ходів така, що можуть вільно роз'їхатися два вози (!).
У Житомирі відомі три підземні церкви. Під будівлею колишньої в'язниці по вулиці Черняховського збереглася келія ізуїтського монастиря. Існувала десь підземна плантація з вирощування отруйного грибка, спорами які ого засипали гробниці польських магнатів. Шукачів скарбів, що порушили спокій покійних, чекала повільна смерть від отруєння.
Але й крім грибка шукачів пригод чекало чимало неприємностей: перевертається під ногами підлога, що приховує під собою ями з гострими кілками, розсуваються стіни, падаючий на голову гранітний потолок, лабіринти і т.д.
Спелеологи знаходили старовинну зброю, різні замки, ланцюги, знаряддя праці. Одного разу у районі площі Перемоги виявили стародавню бочку з вином, але от скарбів знайти не пощастило. Є, правда, якась загадкова конкуруюча група «викрадачів гробниць», що спеціалізується на скарбах і періодично загрожує нашим спелеології. Але хто вони і хто стоїть за їх спинами - невідомо ...
Величезний інтерес до загадкових підземних ходів породив чимало легенд про багатометрову їх протяжність. Так житомиряни, знаючи, що печерні ходи є в інших містах області, були глибоко переконані, що підземні галереї тягнуться на десятки кілометрів, і, ввійшовши до них у Житомирі, можна вийти в Дениших, Кодні, Бердичеві. Щодо останнього населеного пункту навіть існує легенда, що вершник з Бердичівської фортеці, що мчався до Житомирському замку по підземному ходу, добирався туди за півгодини, змінюючи під землею коней.
Це всього лише легенда. А ось і конкретні свідчення очевидців і навіть самих учасників тих подій. Як розповів Янушевіч Г.В., у 60-ті роки в районі кінотеатру «Україна» був невеликий провал. Коли його розширили, то виявили підземний хід. Тоді вчитель фізики 12-ї школи з групою хлопців і зайнявся «дослідженням» мережі підземних ходів міста. На деяких розвилках вони зустрічали чавунні таблички з подальшим зазначенням напрямку ходу. Були такі, які показували на Овруч, Кодню, Дениші. Для подолання останньої відстані знадобилося близько шести годин. Орієнтувалися під землею по компас, шум води. Але піднятися на поверхню так і не змогли. Вихід з кам'яної галереї загороджував завал, розібрати який так і не вдалося.
Ще розповідають про те, що в районі парку Гагаріна збереглися підземні стайні з стійлом і конов`язями; що є хід, який проходить під р. Тетерів в сторону Зарічан; що на Польському цвинтарі є ходи, що йдуть на Хмельницький, Овруч, Коростень, що...
Із цього приводу суперечки не вщухають і дотепер. Частина дослідників схильна вважати, що вбивство емісарів було чисто політичним, оскільки між мельниківцями й бандерівцями існувала відкрита ворожнеча, викликана споконвічним питанням: "Хто в Україні гетьман?". Більш радикальні бандерівці у відкриту звинувачували "поміркованих" мельниківців у відмові від збройної боротьби за українську незалежність. Друга версія: емісари піддалися звичайному вуличному пограбуванню озброєних бандитів і політикою тут і не пахне.
За першою версією було так. Сенік і Сциборський у пішому порядку йшли в комендатуру на Велику Бердичівську з боку нинішньої вулиці 1 Травня. Невідомо, що змусило емісарів пройтися пішки - напевно, теплий вересневий вечір. Сенік ніс у руці великий портфель, у якому перебували документи й не більше. На тім місці, де зараз знаходиться "Дитячий світ", розташовувалося кілька маленьких будиночків приватного сектора, відділених від вулиці більшим парканом. Коли емісари перейшли вулицю, через паркан з'явилася якась людина. Наблизившись, він вихопив пістолет і розстріляв оунівцев майже в упор, після чого зник за тими ж парканами. Ніби то відомо навіть прізвище й політична належність стрілявшого: член ОУН-Б на прізвище Кузік. Друга версія: грабіжник був звичайним бандитом з угруповання місцевого злодія в законі на прізвисько Зуб. Побачивши двох людей з портфелем і без охорони на безлюдній вулиці, бандит вирішив, що тут можна поживиться й втілив своє рішення в життя. Німці, що приїхали на місце події, констатували, що в оуновців були випотрошені весь кишені, а портфель виявився порожнім: грабіжник попросту потяг із собою всі документи, що перебували всередині.
Подальші події нагадували чистої води політику. Свідчить очевидиця З. С. Зінов'єва (в 1941-му році їй було 10 років):
"Про це вбивство тоді говорило все місто. Ми ходили в лікарню дивитися, як їх відспівують. Це було біля моргу на території нинішньої 1-й міськлікарні. Як зараз пам'ятаю: Сенік і Сциборський лежали в трунах, а навколо стояли в почесній варті есесівці в чорних мундирах. Один з них підняв руку в нацистському вітанні й сказав щось начебто: "Ми за вас помстимося!". Я навіть бачила, як з носа одного з лежавших у труні виліз величезний хробак. Це мені й запам'яталося найбільше."
Сеніка й Сциборского поховали на території Преображенського собору. Їхня могила існує дотепер. На початку 90-х років на неї впало величезне дерево, що росло поруч. Але вага в кілька тонн не заподіла дубовому хресту на могилі ніякої шкоди, хоча й впала прямо на нього.
Після цього випадку репресії проти мирного населення в Житомирі підсилилися й окупанти вже не ліберальничали, як це було спочатку. Після вбивства Сеніка й Сциборського на Богунії було розстріляно 80 чоловік, взятих німцями в заручники з числа простих городян - як би, щоб відомстити.
Рівно в 4.00 22 червня 1941 року ті житомиряни, які вже встигли прокинутися, почули дивний гул, що доносився звідкись із темних небес. Не було можливості виявити в темряві причину цього лиховісного звуку. І тільки під ранок стало відомо, що це армади німецьких бомбардувальників ішли бомбити Київ. Перша хвиля авіа удару Житомир не торкнула: німці скинули свій смертоносний вантаж на столицю України й, відбомбившись, пішли на свої аеродроми.
Поки на західних кордонах СРСР збентежені раптовим нападом гітлерівців радянські прикордонники героїчно намагалися стримати натиск фашистських військ, у Житомирі було 9 годин ранку й переважна більшість житомирян ще навіть не знало про те, що почалася найстрашніша у світовій історії війна. Саме на 9.00 22 червня було намічене відкриття першого в Житомирі універсаму "Люкс", що розташовувався на місці нинішнього дев'ятиповерхового гуртожитку автодорожнього коледжу. Людей на відкриття з'явилося кілька сотень. Секретар Житомирського міському ВКП(б) перерізував червону стрічечку й зацікавлені покупці валом потекли у середину універсаму. Через 15-20 хвилин над містом почувся наростаючий гул, десь завила сирена повітряної тривоги: це німецькі бомбардувальники почали бомбити місто. Люди, що перебували в універсамі, не придали цьому значення, оскільки війна тоді здавалася всім чимсь абстрактним і кожен житель Країни Рад свято вірив, що Червона Армія всіх сильніша... Однак перша ж бомба, що впала на Житомир, по лиховісній випадковості догодила саме в "Люкс", що в одна мить перетворився в купу руїн. Під обламками загинуло більше сотні людей. Так у Житомир прийшла Велика Вітчизняна війна.