Бердичів відчув війну вже 22 червня 1941 року, коли близько 9.00 на місто впали перші бомби. Можливо, це всього лише гарна легенда, а може, і чиста правда: під час першого бомбардування міста вісім(!) бомб упало біля центральної синагоги, але жодна не заподіяла їй ні найменшої шкоди - хіба тільки скло у вікнах виявилися вибитими.
Проте німці, що ввійшли в місто (трапилося це в середині липня 1941 року) синагогу не пощадили, попросту підірвавши її. Фашисти, зрозуміло, знали про те, що Бердичів - "єврейське" місто й тому масові розстріли євреїв тут очікувалися заздалегідь. Єврейське населення залишало місто, а хто не встиг піти, тих ховали по будинках місцеві жителі інших національностей. Не дивлячись на це, німці тільки в серпні-вересні 1943 року встигли розстріляти в Бердичеві близько 3 тисяч євреїв.
Хоча на тлі звірств фашистів у Бердичеві стосовно євреїв досить дивної виглядає історія, зафіксована в матеріалах Нюрнберзького процесу. У Бердичеві під час німецької окупації навпроти будинку, що зайняло для своїх потреб гестапо, стояв звичайний старий двоповерховий будинок. Начальником гестапо в Бердичеві в 1942-му році був штурмбанфюрер Герхард Кранц. Якось йому донесли, що російська родина в будинку навпроти ховає в підвалі свого будинку трьох єврейських дітей. Кранц через свою агентуру одержав підтвердження: так, це правда. І от якось раз він склав у мішок побільше продуктів - крупу, цукор, каву, шоколад, одягнув парадний есесівський мундир і відправився особисто в будинок через дорогу. Його мешканці були навіть не налякані цим несподіваним візитом - вони були просто приголомшені. Кранц простягнув їм мішок із продуктами, на що господарка поцікавилася: за що їм така честь? Штурмбанфюрер пояснив: мовляв, це для тих євреїв, яких ви в підвалі ховаєте.
Оскільки ця історія миготіла в матеріалах Нюрнберзького процесу, можливо, вона є вигадкою самого Кранца, що він склав, рятуючи себе від шибениці. Хоча хто знає...
До речі, звільнений Бердичів був майже одночасно з Житомиром - у грудні 1943 року. І звільняли його, на відміну від обласного центру, всього один раз.
В XI столітті Іскоростень потрапив під панування Великого князівства Литовського. Наприкінці століття литовський князь Ольгерд подарував місто й околишні землі одному зі своїх дружинників по імені Терех (якщо вірити польським джерелам, що Ольгерд захоплювався гомосексуалізмом, то такий дарунок не дивний). А в 1586 році польський магнат Прокопій Мержевицький, одружившись на спадкоємиці Тереха, став власником Іскоростеня й, судячи з усього, за пристойну винагороду домігся від польського короля для фортеці з декількома сотнями жителів, що захищає рубежі королівства від набігів татар, статусу міста. Мало того: 22 травня 1589 року король Сигізмунд III надав Іскоростеню Магдебурзьке право.
А в 1649 році місто захопило штурмом і зруйнував один з полководців Богдана Хмельницького - Гераська. Весь польський гарнізон, що засів у фортеці, був знищений. До Російської імперії Іскоростень був приєднаний в 1795-м році й став центральним населеним пунктом Іскоростенської волості Овруцького повіту Волинської губернії. Ще в 1888 році, за свідченням газети "Волинські єпархіальні звістки", Іскоростень являв собою "бідне, незначне містечко, населене євреями й селянами-хліборобами." І тільки в 1902-му році, після будівництва залізниці Київ-Ковель, населення міста стало стрімко збільшуватися й уже до кінця 1902 року в ньому жило більше трьох тисяч чоловік. Досить бурхливо стала розвиватися промисловість. До 1910 року в місті працювали меблева, шкіряна й механічна артілі-майстерні, а також порцеляновий завод.
У березні 1825 року в Черняхів почали з'їжджатися у великій кількості армійські офіцери, до яких приєднувалися якісь цивільні молоді люди. Цей факт пройшов повз шукачів таємної поліції, оскільки село перебувало в досить глухому місці, удалині від основних шляхів. Можна сказати, що влада "прошляпила" досить знаменну історичну подію, а саме: з'їзд "Суспільства об'єднаних слов'ян", що має саме пряме відношення до декабристського руху. Є версія, що саме в Черняхові побачила світ "Конституція", написана одним з декабристських вождів Павлом Пестелем, що тоді був командиром Чернігівського полку.
Цікаво, що в січні 1826 року в Черняхові під час обшуку в місцевого жителя Петра Тимофіїнка, вільного селянина, що був не писемним, але статку якого міг позаздрити будь-який поміщик ("куркуля", можна сказати), поліція знайшла книгу російською мовою, що називалася... "Конституція Американських Сполучених Штатів"! Поліції вдалося вирахувати, що саме в будинку Тимофіїнка рік назад і відбувався з'їзд "Братерства об'єднаних слов'ян". Мовляв, це вони залишили американську конституцію - так виправдувався селянин. Згодом селянина обвинуватили в причетності до... масонської ложі "Брати Хирама" (практично всіх декабристів згодом обвинуватили в масонстві) і запроторили на сибірську каторгу за "вільнодумство". У будинку Тимофіїнка, у підвалі, була виявлена кімната, стіни якої були розмальовані якимись незрозумілими символами, і поліція зробила висновок, що саме в ній і відбувалися зборів членів масонської ложі.
У відомого письменника Бажова можна знайти безліч народних сказань, записаних їм на Уралі: про "Господарку мідної гори", наприклад, або "Великому Полозі". Є таке сказання й у Коростишеві. Причому з'явилося воно в 1941-му році, з початку німецької окупації. Німці, до речі, теж досить зацікавилися коростишівськими гранітами й почали вивозити їх у свою Німеччину в великих кількостях. Однак на початку 1942 року в кабінеті коменданта місцевого гарнізону пролунав телефонний дзвінок, і голос на чудовій німецькій мові, зовсім без акценту, пояснив здивованому офіцерові, що якщо німці не припинять красти камені, "Кам'яний господар" розсердиться і сховає весь граніт під воду. Комендант тільки посміявся, однак у березні 1942 року на одному з відкритих кар'єрів раптом з-під землі пішла вода й весь кар'єр був повністю затоплений - разом з технікою. Сьогодні на цьому місці перебуває мальовниче озеро, улюблене місце відпочинку коростишевців.
Німці, хоча й списали, що відбулося на підступи партизанів, видобуток граніту все-таки припинили, точніше, майже припинили. Не знаю, чи має відношення до партизанів "Господар каменю", однак легенда, погодитеся, цікава.
У березні 1923 року Коростеню був присвоєний статус селища міського типу, а з 1 січня 1926 року - і статус міста. У Коростені ударними темпами стала розвиватися промисловість. В 1927 році на базі колишніх майстерень Остермана почалося будівництво заводу "Октябрьская кузница", що завершилося в 1929 році. Роком раніше після капітальної реконструкції знову заробив порцеляновий завод.
В 1926 році в місті був побудований драматичний театр імені Івана Франка, а в 1930-му відкрилися два технікуми - медичний і радянського будівництва. У тому ж році заробили й два вечірніх факультети: Київського машинобудівного інституту й Харківського інституту інженерів залізничного транспорту.
Перші документальні згадування про Новоград-Волинський датовані 1256 роком: в "Галицько-Волинському літописі" згадується Возв"ягель - укріплене поселення над рікою Случ, що входило тоді до складу Галицько-Волинського князівства й підконтрольне князеві Данилу Галицькому. У тому ж 1256-му році під стінами містечка з'явилися полчища хана Батия. Міське "начальство" вийшло до них із хлібом-сіллю й монголи міста не торкнули. На початку 1257 року Данило Галицкий неподалік від Возв»ягеля розбив військо Батийового полководця Куремси, після чого вирішив покарати зв"ягельців за зрадництво й після декілька годинного штурму взяв фортецю приступом, поселення спалив, а жителів його дружинники здебільшого перебили.
Ще в XIX столітті поселення на березі Случі було описано відомим російським археологом й істориком В. Антоновичем. А недавні археологічні розкопки підтвердили факт спалення Зв"ягеля в XIII столітті й визначили розміри, особливості життєвого укладу й зразкове місце розташування селища.
Незабаром Возв"ягель (з XIV століття – Зв»ягель) підпадає під владу Великого князівства Литовського. В XVI столітті на місці дерев'яної міцності був споруджений потужний кам'яний замок для захисту околишніх поселень від набігів татар. Але й він не допоміг, коли в 1495-м році до міста підійшла татарська орда чисельністю приблизно 40 тисяч чоловік. Гарнізон Зв2ягеля нараховував усього 2 тисячі солдатів. Жителі прилеглих поселень встигли вкритися за стінами фортеці, орда ж не стала штурмувати замок й, піддавши пограбуванню залишене добро, пішла геть. Про яке-небудь збройне зіткнення з татарами мови не було: гарнізон знищили б у мить ока.
Новоград-Волинський більше інших населених пунктів Житомирщини "відрізнився" в антицерковній діяльності. На початку 30-х років минулого століття в рамках кампанії по боротьбі з релігійними культами всі храми Новограда-Волинського, включаючи синагогу, були закриті. А до середини 30-х років майже всіх їх було знесено.
23 червня 1935 року під дерев'яний собор і під костьол була закладена вибухівка. У Москві майже в цей же самий час підривали храм Христа Спасителя, керував ліквідацією якого сам Каганович. Він же й включив тоді детонатор зі словами: "Задеремо поділ матінці-Росії!". У Новограді "задирала поділ" місцева влада - представники райкому ВКП(б). Протягом декількох секунд дві християнські святині вибухами були перетворені в купу руїн. Запопадливі місцеві більшовики збиралися підірвати й синагогу, однак, порадившись із військовими, вирішили втриматися від радикальних дій, оскільки синагога була розташована поблизу житлових будинків і вибух міг зашкодити нерелігійним будовам. Синагога втратила своє релігійне значення й у ній була обладнана майстерня по вулканізації шин. На початку 1941 року майстерня закрилася й будинок спорожнів. Вікна й двері розтягли місцеві жителі.