Знаменитий Овруч ще й тим, що в ньому наприкінці XVIII століття зупинялося з військом сам Олександр Васильович Суворов. Було це в ті часи, коли в Польщі спалахнуло повстання Тадеуша Костюшко й цариця Катерина II послала декількох своїх полководців, у тому числі й Суворова, на втихомирення "бунтівників". Війська перед заключним марш-кидком зробили зупинку саме в Овручі. З Овруча суворівські "чудо-богатирі" відправилися на захід, однак через тиждень повернулися назад, оскільки польські повстанці здалися російським військам Салтикова. Але проте перебування великого полководця на території нашої області, погодьтеся, річ, що заслуговує уваги.
З Іскоростеня в Коростень місто було перейменовано в листопаді 1917 року, коли в ньому встановилася радянська влада. Її оголосив 18 листопада на мітингу, що відбувся на Барачній площі, черговий по залізничній станції Л. Табукашвілі. Однак радянська влада протрималася в місті недовго - в 1918 році замість рад у Коростені з'явилися державні органи Української Народної Республіки. Саме в Коростені був затверджений закон про введення в УНР григоріанського календаря, що діє й донині, і був прийнятий герб УНР - тризубець. А в лютому 1918 року в місто ввійшли германські війська. Після цього місто кілька разів переходило з рук у руки. 18 лютого 1919 року в Коростень увійшла дивізія Червоної армії, а вже 15 березня його зайняли війська УНР. 7 квітня Коростень відбили Богунський і Таращанський полки дивізії Щорса, а 26 квітня 1920 року місто було захоплено польськими військами. 20 червня 1-ша Кінна армія вибила поляків, але в вересні вони повернулися знову. І тільки 12 жовтня після багатоденних боїв Червона армія вигнала поляків з міста на зовсім.
Саме під Коростенем відбулася остання битва громадянської війни. В 1921 році Коростень став головною метою воєнної операції Української повстанської армії під командуванням генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. У ніч на 7 листопада на окраїні Коростеня зав'язався чотиригодинний бій, у результаті якого нападаючі були відкинуті від міста.
В 1935-му році в Коростені почалося будівництво колосального спорудження - військового командного пункту, простіше говорячи - бункера. Керував будівництвом найвідоміший військовий інженер Дмитро Карбишев. У ті самі древлянські печери, у яких раніше ховалися від дружинників княгині Ольги древляни, були залиті тонни бетону, після чого печери стали нагадувати ціле підземне місто, заховане у товщі гори, зі своїми автономними комунікаціями й іншими системами життєзабезпечення. Є версія, що бункер споруджувався особисто для товариша Сталіна, однак доказів його перебування в Коростені немає. У всякому разі, спорудження вражає й сьогодні. По своїх габаритах коростенський бункер навряд чи поступається знаменитому гітлерівському "Вервольфу" , що в селі Михайлівка під Вінницею. Може бути, саме тому й виникла версія про його відношення до товариша Сталіна? Мало того: коростенський бункер є точної, хоча й зменшеної копії бункера Сталіна в Жигулях на Волзі. Так що все могло бути...
З перших днів Великої Вітчизняної місто щодня піддавалося бомбардуванням німецької авіації. Головним чином бомбили залізничний вузол, що при цьому не припиняв своєї роботи ні на хвилину. Після прориву німців частини 5-ої армії генарала Потапова відступили від міста, і 7 серпня в Коростень увійшли окупанти. Цікавий епізод: у вищезгаданому бункері засіли 18 радянських бійців, які замкнулися усередині й кілька днів успішно відбивали атаки німців. Останні зробили 27 спроб штурму бункера, однак жодна з них не вдалася. Наші успішно оборонялися й могли сидіти усередині цілий рік, благо припаси дозволяли, але німці пустили в бункер газ, і захисники успішно покинули спорудження через підземні ходи й зникли в околишніх лісах. Дивно, однак німці, дослідивши бункер, так і не пристосували його для своїх потреб - немов побоювалися чогось. Бункер пустував всю окупацію. Іноді в ньому ховалися партизани - і все.
За час окупації в Коростені було розстріляно 16733 чоловік, 15 чоловік повішені, 1803 викрадені в Німеччину. Досить сказати, що за роки війни населення Коростеня зменшилося в 14 разів! Що стосується звільнення міста, то його спіткала доля Житомира: звільнявся Коростень також двічі. У перший раз - 17 листопада 1943 року. Однак незабаром німці в результаті контрудару вдруге заволоділи містом. І знову добру службу нашим військам прослужив той самий бункер. Гарнізон із двох десятків людей тиждень тримав усередині його оборону, і тримався там до 28 грудня, коли частини 13-ої армії генерал-лейтенанта Пухова звільнили Коростень тепер уже назовсім.
І до травня 1945 року знову був запущений у роботу Коростенський залізничний вузол. Почалося відновлення міста.
В 1945-му році був відновлений порцеляновий завод, а в 1947-му знову почав випускати продукцію завод "Октябрьская кузница". В 1949-му у місті був запущений новий завод "Торфмаш", що з 1961-го почав називатися "Хіммаш". В 1960-му заробив завод залізобетонних шпал, а в 1964-му - бавовнопрядильна фабрика. "Чорним часом" без перебільшення можна назвати квітень 1986 року, коли сталася аварія на ЧАЕС. Місто з населенням в 72 тисячі людей виявилося в зоні радіоактивного забруднення й перетворилося в місто добровільного гарантованого відселення. Варто помітити, що переважна більшість жителів і не думала залишати рідне місто, хоча з тих пір населення його зменшилося на п'ять тисяч чоловік.
"Жовтогаряча революція" виділила Коростень у своєрідний "синьо-білий острів" серед "жовтогарячих" просторів іншої Житомирщини: місто виявилося єдиним райцентром у нашій області, що на минулих президентських виборах у всіх трьох турах віддало голос за Віктора Януковича. Можливо, саме тому нове керівництво Житомирської області ополчилося проти мера Коростеня В. Москаленко. У відповідь міська влада в боргу не залишилася й подала проти Києва той самий нашумілий судовий позов про відшкодування Коростеню збитку за спалений ще в Х столітті київською княгинею Ольгою Іскоростень. А якщо влада Коростеня виграє цей позов? Тоді Житомир і Новоград-Волинський можуть сміло виставляти претензії Львову за те, що їхній князь Данило Галицький в XIII столітті спалив ущент ці міста. А Київ - направляти позов Монголії, за бешкетування Батия... Чому б і ні?
Бердичів відчув війну вже 22 червня 1941 року, коли близько 9.00 на місто впали перші бомби. Можливо, це всього лише гарна легенда, а може, і чиста правда: під час першого бомбардування міста вісім(!) бомб упало біля центральної синагоги, але жодна не заподіяла їй ні найменшої шкоди - хіба тільки скло у вікнах виявилися вибитими.
Проте німці, що ввійшли в місто (трапилося це в середині липня 1941 року) синагогу не пощадили, попросту підірвавши її. Фашисти, зрозуміло, знали про те, що Бердичів - "єврейське" місто й тому масові розстріли євреїв тут очікувалися заздалегідь. Єврейське населення залишало місто, а хто не встиг піти, тих ховали по будинках місцеві жителі інших національностей. Не дивлячись на це, німці тільки в серпні-вересні 1943 року встигли розстріляти в Бердичеві близько 3 тисяч євреїв.
Хоча на тлі звірств фашистів у Бердичеві стосовно євреїв досить дивної виглядає історія, зафіксована в матеріалах Нюрнберзького процесу. У Бердичеві під час німецької окупації навпроти будинку, що зайняло для своїх потреб гестапо, стояв звичайний старий двоповерховий будинок. Начальником гестапо в Бердичеві в 1942-му році був штурмбанфюрер Герхард Кранц. Якось йому донесли, що російська родина в будинку навпроти ховає в підвалі свого будинку трьох єврейських дітей. Кранц через свою агентуру одержав підтвердження: так, це правда. І от якось раз він склав у мішок побільше продуктів - крупу, цукор, каву, шоколад, одягнув парадний есесівський мундир і відправився особисто в будинок через дорогу. Його мешканці були навіть не налякані цим несподіваним візитом - вони були просто приголомшені. Кранц простягнув їм мішок із продуктами, на що господарка поцікавилася: за що їм така честь? Штурмбанфюрер пояснив: мовляв, це для тих євреїв, яких ви в підвалі ховаєте.
Оскільки ця історія миготіла в матеріалах Нюрнберзького процесу, можливо, вона є вигадкою самого Кранца, що він склав, рятуючи себе від шибениці. Хоча хто знає...
До речі, звільнений Бердичів був майже одночасно з Житомиром - у грудні 1943 року. І звільняли його, на відміну від обласного центру, всього один раз.
В XI столітті Іскоростень потрапив під панування Великого князівства Литовського. Наприкінці століття литовський князь Ольгерд подарував місто й околишні землі одному зі своїх дружинників по імені Терех (якщо вірити польським джерелам, що Ольгерд захоплювався гомосексуалізмом, то такий дарунок не дивний). А в 1586 році польський магнат Прокопій Мержевицький, одружившись на спадкоємиці Тереха, став власником Іскоростеня й, судячи з усього, за пристойну винагороду домігся від польського короля для фортеці з декількома сотнями жителів, що захищає рубежі королівства від набігів татар, статусу міста. Мало того: 22 травня 1589 року король Сигізмунд III надав Іскоростеню Магдебурзьке право.
А в 1649 році місто захопило штурмом і зруйнував один з полководців Богдана Хмельницького - Гераська. Весь польський гарнізон, що засів у фортеці, був знищений. До Російської імперії Іскоростень був приєднаний в 1795-м році й став центральним населеним пунктом Іскоростенської волості Овруцького повіту Волинської губернії. Ще в 1888 році, за свідченням газети "Волинські єпархіальні звістки", Іскоростень являв собою "бідне, незначне містечко, населене євреями й селянами-хліборобами." І тільки в 1902-му році, після будівництва залізниці Київ-Ковель, населення міста стало стрімко збільшуватися й уже до кінця 1902 року в ньому жило більше трьох тисяч чоловік. Досить бурхливо стала розвиватися промисловість. До 1910 року в місті працювали меблева, шкіряна й механічна артілі-майстерні, а також порцеляновий завод.
У березні 1825 року в Черняхів почали з'їжджатися у великій кількості армійські офіцери, до яких приєднувалися якісь цивільні молоді люди. Цей факт пройшов повз шукачів таємної поліції, оскільки село перебувало в досить глухому місці, удалині від основних шляхів. Можна сказати, що влада "прошляпила" досить знаменну історичну подію, а саме: з'їзд "Суспільства об'єднаних слов'ян", що має саме пряме відношення до декабристського руху. Є версія, що саме в Черняхові побачила світ "Конституція", написана одним з декабристських вождів Павлом Пестелем, що тоді був командиром Чернігівського полку.
Цікаво, що в січні 1826 року в Черняхові під час обшуку в місцевого жителя Петра Тимофіїнка, вільного селянина, що був не писемним, але статку якого міг позаздрити будь-який поміщик ("куркуля", можна сказати), поліція знайшла книгу російською мовою, що називалася... "Конституція Американських Сполучених Штатів"! Поліції вдалося вирахувати, що саме в будинку Тимофіїнка рік назад і відбувався з'їзд "Братерства об'єднаних слов'ян". Мовляв, це вони залишили американську конституцію - так виправдувався селянин. Згодом селянина обвинуватили в причетності до... масонської ложі "Брати Хирама" (практично всіх декабристів згодом обвинуватили в масонстві) і запроторили на сибірську каторгу за "вільнодумство". У будинку Тимофіїнка, у підвалі, була виявлена кімната, стіни якої були розмальовані якимись незрозумілими символами, і поліція зробила висновок, що саме в ній і відбувалися зборів членів масонської ложі.