Як відомо, Житомир звільняли двічі: у листопаді й грудні 1943 року. Радянські війська, які вибили німців, з Житомира в листопаді 1943 року зупинилися на кордонах Житомирської області чекаючи підкріплень. Саме відтоді бере початок легенда про залишену німцями на залізничному вокзалі Житомира цистерну спирту. Нібито наші солдати перепилися цього самого спирту й німецький контрудар застав їх п'яними, у результаті чого ворог знову захопив Житомир.
Заявляємо відразу: це всього лише легенда. Хоча насправді цистерна таки була. І червоноармійці, що ввійшли в місто, спочатку той спирт збиралися продегустувати. Дегустацією займалося всього три чоловіки. І коли їх взводний побачив підлеглих йому бійців п»янохитаючимися, він попросту віддав їх під трибунал, а цистерну відразу опечатали й загнали в деповський пакгауз, де й закрили, виставивши охорону. Так що спирт навряд чи став причиною вторинного заняття німцями Житомира. Справа тут в іншому. Радянські війська, що звільнили Житомир, вирвалися набагато далі, ніж передбачалося планом бойових дій і досить глибоко вклинилися в німецьку оборону. На цій ділянці фронту супротивник перевершувала наших у два рази як у живій силі, так й у техніці. І німці, бачачи, що росіяни, наступаючи, зробили тактичний промах, застосували свою улюблену тактику 1941-го року, розірвавши своїми танковими клинами практично неіснуючу оборону. Наші частини виявилися в "мішку". Основні сили Радянської армії були ще далеко й місто кинулися обороняти 15-16 літні хлопці. Але це не допомогло. Німці вдруге зайняли Житомир, звідки через місяць їх вибила 18-та армія. У тих боях по-справжньому відрізнився її політрук Леонід Ілліч Брежнєв. За звільнення Житомира майбутній генсек справедливо одержав зірку Героя Радянського Союзу.
З 1991 року й донині Житомир всі ніяк не вибереться з визначення "розвиваючийся". В 1993-му році в місті не працювало жодне (!) з його головних підприємств. Практично заморозилося житлове будівництво - за винятком хіба що житлового масиву по вулиці Малікова. Статистика була аж ніяк не підбадьорюючою: кожен четвертий дорослий житель міста заробляв на життя торгівлею на базарі. В 1996 році в місті повсюдно відключили гарячу воду. Здавалося, що Житомир повільно вмирає.
Невеликий підйом економіки міста почався наприкінці 1999 року й триває й донині - 2-3 відсотка в рік для міста, де відсутні сталеливарні або нафтопереробні заводи, досить непоганий показник.
21-ше листопада 2004-го року Житомир зустрів уже в ранзі "жовтогарячого революціонера". Перед кінотеатром "Жовтень" зібралося, за окремими оцінками, тисяч 50 городян - у підтримку Віктора Ющенка. Дотепер пригадується цей мітинг, що нагадував, скоріше, грандіозне шоу, ніж політичний захід. "Революційні маси", головним чином, студентство, поводилися зовсім не по революційному - без погромів й інших атрибутів революції, але з жартами й піснями. Місто заполонила жовтогаряча символіка, і все що відбувалося нагадувало скоріше карнавал, ніж зміну історичної формації.
Разюче, але саме в ці дні в Житомирі було зареєстровано набагато менше карних подій, ніж в "спокійний" час.
От таким він був, наш Житомир. І таким він є.
Генріх Гіммлер народився 7 жовтня 1900 року в Мюнхені в сім’ї вчителя. Був студентом факультету сільського господарства Технічного університету. В серпні 1925-го вступив у партію, очолювану Гітлером, і був призначений гауляйтером Баварії. 6 січня 1929 року став рейхсфюрером. Розробив містичний ритуал прийняття в СС, присвоєння звань, а також рекомендації арійцям одружуватися тільки із “зразковими жінками”. За наказом Гітлера Генріх Гіммлер створив перший концентраційний табір у Дахау. З квітня 1934 — він шеф пруського гестапо, а з червня 1936-го — верховний начальник усіх служб німецької поліції. З жовтня 1939-го — імперський комісар ПО Консолідації німецької нації. Займався германізацією східних земель. 23 серпня 1943 року, залишаючись рейхсфюрером СС, зайняв посаду імперського міністра внутрішніх справ. Після невдалого замаху на Гітлера у серпні 1944 призначений головнокомандувачем армії резерву та начальником озброєнь сухопутних військ. Коли в грудні 1944-го війна перейшла на територію Німеччини, очолив групу армій “Верхній Рейн”. У квітні 1945 року Гітлер виключив його з партії і позбавив усіх звань і посад за спробу здійснити державний переворот. 25 травня 1945 року після арешту британськими військовими Гіммлер наклав на себе руки, випивши отруту.
Про те, що робив у Житомирі Генріх Гіммлер, громадськість дізналася з мемуарів начальника розвідки Вальтера Шелленберга. 1956 року в Лондоні вийшла його книга “Лабіринт”. Там він згадує про свої зустрічі з Гіммлером на Житомирщині в 1942-му, куди прилітав на нараду. Описує запаморочливі переїзди через поліські села, саму територію, де був гіммлерівський штаб з бункером. Усе відповідало останньому слову техніки — комунікації і короткохвильовий зв’язок із Берліном. Не забули й про спорт: на галявині влаштували тенісний корт, до того ж можна було проїхатись верхи на конях. Утім, не все складалося гладенько. За словами нашого гіда, в одному з українських архівів знайшли лист начальника охорони Адольфа Гітлера Робенхуберта, в якому він радить Ріббентропу і Ламерсу обмежити прогулянки на рисаках, бо неможливо гарантувати безпеку. За легковажність особистий пілот Гіммлера поплатився власним життям. Цей бравий баварський капітан, зовні схожий на свого патрона, проігнорувавши попередження, пішов у сусіднє село, де й наклав головою. Для з’ясування обставин його смерті з Києва приїхав генерал поліції Пауль Шейєр і наказав знищити поселення. Високому чинові судилося не тільки керувати в столиці України, а й завершити своє земне існування: 1946 року Шейєра заарештували у Франції і на прохання Радянського Союзу привезли до Києва, де за злочини засудили й публічно повісили.
Щоб розкрити місця дислокації верхівки ІІІ рейху, на окуповану територію засилали наших розвідників. Восени 1942-го затримали чотирьох чоловіків із радіостанцією, котрі мали знищити гітлерівське керівництво. Про їхню долю лишилися перекази. Селянин, котрий пас корову, бачив, як у ліс заїхала вантажівка і з неї вивели чотирьох хлопців. Вони самі викопали яму. Потім підкотив легковик. Сидячи в машині, офіцери подали команду, і полонених розстріляли. За кілька днів знайти місце страти стало неможливим — усе ретельно замаскували.
Конспірація є конспірацією. З вересня — жовтня 1942-го, поки Гітлер перебував у Вінниці, Гіммлер щодня машиною їздив до нього із Житомира доповідати ситуацію. Про те, як його охороняли, узгоджували час і маршрут, обіцяв написати панові Шмуневському колишній солдат вермахту. Нещодавно він приїжджав подивитися на місце боїв. Доповнить картину й розповідь місцевого жителя, котрий під час війни працював водопровідником. Той випадково бачив потяг, яким у Житомир прибув Ріббентроп. Потяг складався із шести вагонів і стояв на колії. Вона збереглася і донині. Розташована за чотириста метрів від тодішнього німецького поселення. Вціліла й злітно-посадочна смуга аеродрому, збудованого ще в мирні часи нашими фахівцями. Добре замаскований серед дерев, він послужив і фашистам. Сюди не раз прилітали гітлерівські високопосадовці. А ось у двоповерховому будинку — резиденції Гіммлера — нині вчаться діти. Про минуле нагадує лише червоний металевий гідрант, що стирчить, мов примара, із землі. Виготовлений на берегах Рейну в 1938-му і встановлений тут у 1942-му, він і досі перебуває в робочому стані. Не користуються ним тільки тому, що система з’єднання шлангів не функціонує. Водогін же, прокладений у той час із Житомира через ліси й села, працює безвідмовно — за шістдесят років жодного прориву.
У передмісті мали започаткувати Остготську імперію
Тоді ж у “новатора” Гіммлера народився план створити зразкові поселення для арійців. Вони мали стати ембріоном майбутньої Остготської імперії, куди водили б аборигенів і показували, як треба жити. Для початку ідеолог дав навколишнім селам любі його серцю назви — Генріхфільдс, Нойєдунібург, Нойєхаймар... Сама ставка носила ім’я Хегевальд. Одне із поселень, на честь власної ферми під Дунебургом, він охрестив Нойєтрубернігом. Іронія долі в тому, що саме в цій місцевості після поразки Генріх Гіммлер прийняв отруту. Але то було потім. Поки що ж жителів з двадцятип’ятикілометрової зони заходилися переселяти на Донбас. Усі населені пункти, підпадали під дію плану. Обійстя, худоба діставалися в спадщину німцям, що мешкали на Волині. Нові господарі отримували по два-три будинки, кілька голів великої рогатої худоби, землю, колгоспне майно. Для дітей відкривали школи. Тільки звільнення Житомирщини від фашистських загарбників 8 листопада 1943 року поклало край демографічній сваволі.
Час примирив усіх. І тих 260 вояків, що покояться неподалік обласного центру на збірному німецькому цвинтарі, і тих, хто приїжджає сюди пом’янути своїх войовничих предків. Шість десятиліть лежали вони без хреста й імен, поки в 1995 році не навідалася на місце загибелі свого батька принцеса Маріта Вітгенштайн з чоловіком графом Гроте. Відтоді кладовищем опікується “Німецький союз з догляду за військовими похованнями”. Його касельський осідок зробив проект облаштування території. Замість старих сосен посадили липи, берези. На зеленому газоні розставили невисокі кам’яні хрести. У центрі — великий. Біля його підніжжя плита з написом: “Тут спочивають німецькі солдати. Пам’ятайте про них. Про жертви всіх воєн, їхні долі”. На гранітних стелах не знайдете імен тих, хто засуджений Нюрнберзьким трибуналом. Тут упокоїлися солдати, один генерал і одна медсестра...
"Історична наука стверджує, що відлік часу в історії міста варто починати не з того моменту, коли виникло перше поселення (для Житомира це IX століття), - писав в 1990-му році Олександр Тарабукін у своїй роботі з визначення точної дати заснування Житомира. - А тоді, коли воно виділяється із середовища сусідніх поселень і знаходить містоутворюючі риси. У цьому плані методологічною основою вирішення цього питання є відоме положення, що "різниця між містом і селом починається разом з переходом від варварства до цивілізації", а різниця ця може існувати в рамках приватної власності.
Для IX століття ми маємо одне мале поселення, і про місто не може бути й мови. І тільки в XI -XIII століттях ми маємо відповідну систему, яку можна назвати містом як господарським центром великої території. Саме в цей період ми маємо на Замковій горі укріплений замок ("град") із селищем - "посадом" - біля нього й щільно заселену околицю на Подільській й Охримовій горах. Виникло городище наприкінці XI століття, що підтверджується дослідженнями Мальованського могильника. І в цей час неподалік з'являються інші такі ж городища зі своїми посадами й околицями: у Зарічанах, на Соколовій горі й окремому городищі військового призначення біля села Станишівки. Виникнення їх в один час - явище не випадкове. Часи XI-XIII сторіч характеризуються процесом інтенсивного господарського освоєння цих земель феодальною державою. Освоєння київськими князями й боярами нових земель в умовах постійної військової погрози вимагало будівництва цілої мережі військових опорних пунктів і супроводжувалося колонізацією освоюваних земель, заснуванням поруч з укріпленнями відкритих сільських поселень.
Укріплення, побудоване на місці древнього поселення на Замковій горі, починаючи з XI століття, і визначило історію міста. Городище разом з його посадом, що оточував, поступово в процесі розвитку наприкінці XII століття знаходить міські форми життя. Саме від цього періоду й варто вести відлік віку Житомира."
ЖИТОМИРУ - НЕ 1124? НОВА ДАТА ЗАСНУВАННЯ ЖИТОМИРА
Ми торкнулися питання: хто насправді заснував Житомир і коли саме? Тому як офіційна дата його заснування - 884-й рік - дотепер є спірною, так само як й особистість засновника...
"КНЯЗЬ ЖИТОМИР" - МІФ?
Дослідник дореволюційної пори - Т. Вержбицький (1889-й рік), виводячи дату заснування Житомира, посилається на легенду, по якій Житомир побудував ратник князів Аскольда й Діра Житомир в 884-му році. Опираючись на праці польського дослідника Н. Прусіновского, він аргументував свої доводи тим, що ім'я князя Житомира зустрічається в слов'янських.. святках. Але крім святок, більш ніде. Так офіційним роком заснування Житомира й став 884-й рік.
Наприкінці XIX століття на території Мальованки дослідники В. Антонович і С. Гамченко досліджували давньоруський курганний могильник. Аналіз знайдених речей, характер поховання дозволили дослідникам прийти до думки, що могильник був насипаний місцевими слов'янськими племенами в VIII-XI століттях. С. Гамченко тоді висунув гіпотезу: якщо могильник відносився до поселення на Замковій горі, то воно теж повинне датуватися тим же часом. А виходить, не суперечить даним легенди про заснування Житомира.
Цей аргумент був використаний у радянський час для визначення дати заснування міста. Однак, всупереч офіційній думці, у нашому обласному центрі проводилися й інші дослідження, які хоч і не прямо, але спростовують той факт, що роком заснування нашого обласного центра є саме 884-й рік.
Один з таких дослідників - Олександр Тарабукін, що входить у число провідних житомирських археологів. Ще в 1990-м році він висунув свою версію виникнення Житомира, по якій виходило, що місту нашому - не 1100 років, а років на 200 менше.
Доводи, які приводив Олександр Олександрович у місцевій періодичній пресі, прості й дохідливі. У радянський час вивченням цієї проблеми практично ніхто не займався. Місцеві краєзнавці у своїх матеріалах щодо святкування 1100-річчя Житомира зверталися до дореволюційних матеріалів без належного критичного аналізу, тому й версія про заснування міста ратником Житомиром в 884-му році стала істиною в останній інстанції. Однак сьогодні залучення великої кількості археологічних й історичних джерел приводить до висновку, що вищезгадані легенди, м'яко говорячи, не відповідають дійсності. У нас немає ні єдиного по-справжньому серйозного доказу існування ратника Житомира, і вже один цей факт ставить легенду під сумнів. Взагалі ж легенда як така жодним чином не може бути надійним джерелом у питаннях визначення походження назви й дати виникнення населеного пункту - це лише гіпотеза. І сучасний аналіз матеріалів дореволюційних розкопок Мальованського могильника дозволив по-іншому подивитися на дату виникнення Житомира.
Ще до Олександра Тарабукіна поставив під сумнів офіційну дату виникнення нашого міста інший видатний житомирський археолог - І. Ярмошик, до того ж в 1983-му році. Опираючись на характер керамічних знахідок у Мальованському могильнику, він робить висновок, що вони зроблені в X-XI століттях, тобто на 100-200 років пізніше, ніж вказував у своїх дослідженнях С. Гамченко. Порівняльний аналіз речових знахідок Мальованського могильника з такими ж знахідками могильників на інших територіях дозволив визначити деяку хронологію. Так, археологічний матеріал Мальованського могильника відноситься до другої половини XI - початку XIII століття. Першу дату визначають знайдені в могильнику срібні лопатеві намиста, другу - залізні шпори з мідними зірочками на кінцях. Ні та, ні інша річ не могли потрапити в курган в VI-IX століттях, як це затверджували З Гамченко й В. Антонович. Тоді на Житомирщині існували дві генетично подібні археологічні культури: Корчак і Лука-Райковецка. І характерною рисою того часу було спалювання трупів, а похоронний ритуал Мальованського могильника – розміщення трупів, чого в VI-IX століттях не спостерігалося взагалі. Вивчаючи перехід від одного похоронного обряду до іншого, учені прийшли до висновку, що цей процес у землях древлян проходив і закінчився в другій половині X століття. Тобто раніше цієї дати Мальованский могильник існувати просто не міг!
В 1241-му році повз Житомир пройшло монголо-татарське військо. По одній з версій, городище на Замковій горі монголи не торкнули, за іншою версією - зруйнували. У ті часи Житомир, видимо, ще не називався Житомиром, оскільки перші офіційні, а не легендарні письмові згадування назви нашого міста відносяться до XIV століття. Більше ймовірною виглядає перша версія. Місцеві жителі начебто б скорилися монголам без бою, сплатили контрибуцію й пообіцяли платити данину. Війська Батия рушили на Захід. У цей час у Прикарпаття князь Данило Галицький розбив військо одного з полководців Батия - Куремси. Зібравши значну військову силу, Данило потім рушив з боями в наші місця й щоб помститися за допомогу монголам спалив ущент Житомир і його околиці. По легенді, облогою Житомира тоді командував хтось Роберт Локслі - англієць, правнук знаменитого Робін Гуда, що служив Данилу Галицькому. За другою версією, поселення на Замковій горі вирішило не здаватися монголам і зробило загарбникам досить солідний опір. Нібито штурмом городища командував сам Батий. Облога тривала три дні, після чого місто було взято приступом, а його жителі перебиті. Останніх, швидше за все, у той час проживало як у городищі, так й у посаді, приблизно не більше трьох тисяч чоловік. Як би там не було, а поселення на Замковій горі, а також на Соколовій горі й у Зарічанах, перестають існувати. Місто занепадає й не функціонує майже півтора сторіччя. І тільки в XIV столітті знов-таки на Замковій горі, на залишках спаленого старого городища, починається будівництво нового дерев'яного замка. Житомир входить до складу вже не Київської Русі, а Великого Князівства Литовського й не платить данина Золотій Орді. З XV Століття Житомир - середнє по величині місто , що входить до складу Київського воєводства з великокнязівським правовим статусом.
Саме в 80-х роках минулого сторіччя перед дослідниками постало питання: з якого часу починати відлік історії Житомира - з IX століття, або з більш пізнього часу? В 1982-1983-му роках експедиція Житомирського обласного краєзнавчого музею під керівництвом І. Ярмошика провела розкопки в історичній частині Житомира - на Замковій горі.
Дослідження носили характер розвідки. У різних частинах Замкової гори були закладені шість шурфів. Пошуки виявили значну кількість матеріалу різного часу, в основному - залишки глиняного посуду. Картографія місць знахідок древлянського періоду визначила, що поселення саме по собі було невеликим: укріплена його частина, тобто городище, перебувала на місці нинішнього будинку партійного архіву й не виходило за межі нинішніх вулиць Замкової й Рильського. Але ніяких залишків житло-господарських комплексів виявлено не було - можливо, через більш пізню господарську діяльність людей, що зруйнувала попередній археологічний шар, а може бути, городище на Замковій горі просто представляло із себе обнесений частоколом хутір з декількох хаток. Подібна розвідка в інших частинах міста не дала результатів взагалі. І інших пам'яток древлянської епохи, крім поселення на Замковій горі (IX століття), на території міста виявлено не було.
Зате виявилися археологічні знахідки вже часів Київської Русі (XI-XIII століття), головним чином - кераміка. Виявлено вони були при розкопках на схилах Замкової гори. Але матеріалу для впевнених висновків не вистачало, і розкопки продовжилися в 1984-1985-му роках експедицією Житомирського археологічного суспільства й в 1988-1989-м роках - розвідувальним археолого-спелеологічним загоном під керівництвом Олександра Тарабукіна. Роботи не пройшли дарма: були зібрані дані про знахідки часів Київської Русі, на які натикалися не тільки самі археологи, але й робітники під час проведення грабарств у центральній частині міста. Були виявлені місця з добре збереженими культурними нашаруваннями XI-XIII століть: у районі на схід від краєзнавчого музею, у районі й околицях «Крестовоздвиженской «церкви, а також на Подільській й Охримовій горах. Здебільшого - це осколки кераміки, глиняних горщиків і кришок від них, а ще - глиняні прясла й точильні бруски. Вистачало й залізних виробів: уламки ножів, цвяхи, наконечники стріл. А ще в 1958-му році на Замковій горі був знайдений наконечник сулиці (зброя типу важкого списа). Але сама цікава знахідка на Замковій горі виявилася в 1971-м році, коли при ритті траншеї разом із залізними цвяхами незвичайної форми був знайдений перстень-печатка зі свинцю, що належав дружинникові київського князя Костянтина Всеволодовича. Датовано він приблизно 1205-1208-м роками.