Неабияка цікавість до цих незвичних історичних пам'яток призвела до виникнення цілого ряду легенд про багатокілометрову довжину житомирських підземель. Так, знаючи, що подібні печери існують і в інших місцях області, житомиряни були глибоко переконані, що підземні галереї протянулися на десятки кілометрів, і потрапивши в них в Житомирі, можна опинитися в Денишах чи Кодні, Бердичеві чи Коростишеві. Розповідають, що вершник з бердичівської фортеці, поспішаючи до житомирського замку, міг потрапити у місто по підземному ходу за півгодини, міняючи під землею коней. Це лише легенди. А ось і свідчення очевидців, і навіть учасників тих подій. Зі слів очевидців в 60-ті роки в районі кінотеатру "Україна" було виявлено невеличкий провал. Коли його розширили—відкрився підземний хід. Після більш детального дослідження печери, були виявлені чавунні таблички з подальшою вказівкою напряму галерей. Були такі, що показували на Ліщин, Кодню, Денеші. Щоб покрити останню відстань, знадобилося біля п'яти годин. Та піднятися на поверхню не змогли. Вихід з підземелля перекривав завал, розібрати який так і не вдалось.
В середині 80-х років, як стверджує Вільянт О.Ю., група мешканців міста спустилась в підземний хід в районі Богунії. А через деякий час, подолавши на виході невеликий завал, дослідники опинилися на околиці одного з населених пунктів, розташованих поблизу Житомира.
Іще розповідають про те, що в районі парку ім. Гагаріна збереглися під землею стайні із стойлами та конов'язі; що є хід,який пролягає під р. Тетерів в бік с. Зарічани; що в роки війни був такий мешканець міста, який по підземній галереї доходив до Бердичева; що на Польскому кладовищі існують ходи, які ідуть на Київ, Коростень, Овруч; що...
Звісно, більшість свідчень - наслідок багатої уяви оповідача. Самому довелось бути свідком, коли у 1991 р. на виставці, що проводилась краєзнавчим музеєм, вперше за довгий час, були виставлені стенди з матеріалами досліджень підземних ходів міста і області, один з відвідувачів, - розглядаючи схеми галерей Бердичева та Кодні, зробив висновок про існування ходу між цими населеними пунктами.
Але в основі інших легенд лежать події, які дійсно мали місце в історії Житомира і області.
Які — відповідь чекає на дослідників.
О.В.Кравчук
Генріх Гіммлер народився 7 жовтня 1900 року в Мюнхені в сім’ї вчителя. Був студентом факультету сільського господарства Технічного університету. В серпні 1925-го вступив у партію, очолювану Гітлером, і був призначений гауляйтером Баварії. 6 січня 1929 року став рейхсфюрером. Розробив містичний ритуал прийняття в СС, присвоєння звань, а також рекомендації арійцям одружуватися тільки із “зразковими жінками”. За наказом Гітлера Генріх Гіммлер створив перший концентраційний табір у Дахау. З квітня 1934 — він шеф пруського гестапо, а з червня 1936-го — верховний начальник усіх служб німецької поліції. З жовтня 1939-го — імперський комісар ПО Консолідації німецької нації. Займався германізацією східних земель. 23 серпня 1943 року, залишаючись рейхсфюрером СС, зайняв посаду імперського міністра внутрішніх справ. Після невдалого замаху на Гітлера у серпні 1944 призначений головнокомандувачем армії резерву та начальником озброєнь сухопутних військ. Коли в грудні 1944-го війна перейшла на територію Німеччини, очолив групу армій “Верхній Рейн”. У квітні 1945 року Гітлер виключив його з партії і позбавив усіх звань і посад за спробу здійснити державний переворот. 25 травня 1945 року після арешту британськими військовими Гіммлер наклав на себе руки, випивши отруту.
Про те, що робив у Житомирі Генріх Гіммлер, громадськість дізналася з мемуарів начальника розвідки Вальтера Шелленберга. 1956 року в Лондоні вийшла його книга “Лабіринт”. Там він згадує про свої зустрічі з Гіммлером на Житомирщині в 1942-му, куди прилітав на нараду. Описує запаморочливі переїзди через поліські села, саму територію, де був гіммлерівський штаб з бункером. Усе відповідало останньому слову техніки — комунікації і короткохвильовий зв’язок із Берліном. Не забули й про спорт: на галявині влаштували тенісний корт, до того ж можна було проїхатись верхи на конях. Утім, не все складалося гладенько. За словами нашого гіда, в одному з українських архівів знайшли лист начальника охорони Адольфа Гітлера Робенхуберта, в якому він радить Ріббентропу і Ламерсу обмежити прогулянки на рисаках, бо неможливо гарантувати безпеку. За легковажність особистий пілот Гіммлера поплатився власним життям. Цей бравий баварський капітан, зовні схожий на свого патрона, проігнорувавши попередження, пішов у сусіднє село, де й наклав головою. Для з’ясування обставин його смерті з Києва приїхав генерал поліції Пауль Шейєр і наказав знищити поселення. Високому чинові судилося не тільки керувати в столиці України, а й завершити своє земне існування: 1946 року Шейєра заарештували у Франції і на прохання Радянського Союзу привезли до Києва, де за злочини засудили й публічно повісили.
Щоб розкрити місця дислокації верхівки ІІІ рейху, на окуповану територію засилали наших розвідників. Восени 1942-го затримали чотирьох чоловіків із радіостанцією, котрі мали знищити гітлерівське керівництво. Про їхню долю лишилися перекази. Селянин, котрий пас корову, бачив, як у ліс заїхала вантажівка і з неї вивели чотирьох хлопців. Вони самі викопали яму. Потім підкотив легковик. Сидячи в машині, офіцери подали команду, і полонених розстріляли. За кілька днів знайти місце страти стало неможливим — усе ретельно замаскували.
Конспірація є конспірацією. З вересня — жовтня 1942-го, поки Гітлер перебував у Вінниці, Гіммлер щодня машиною їздив до нього із Житомира доповідати ситуацію. Про те, як його охороняли, узгоджували час і маршрут, обіцяв написати панові Шмуневському колишній солдат вермахту. Нещодавно він приїжджав подивитися на місце боїв. Доповнить картину й розповідь місцевого жителя, котрий під час війни працював водопровідником. Той випадково бачив потяг, яким у Житомир прибув Ріббентроп. Потяг складався із шести вагонів і стояв на колії. Вона збереглася і донині. Розташована за чотириста метрів від тодішнього німецького поселення. Вціліла й злітно-посадочна смуга аеродрому, збудованого ще в мирні часи нашими фахівцями. Добре замаскований серед дерев, він послужив і фашистам. Сюди не раз прилітали гітлерівські високопосадовці. А ось у двоповерховому будинку — резиденції Гіммлера — нині вчаться діти. Про минуле нагадує лише червоний металевий гідрант, що стирчить, мов примара, із землі. Виготовлений на берегах Рейну в 1938-му і встановлений тут у 1942-му, він і досі перебуває в робочому стані. Не користуються ним тільки тому, що система з’єднання шлангів не функціонує. Водогін же, прокладений у той час із Житомира через ліси й села, працює безвідмовно — за шістдесят років жодного прориву.
У передмісті мали започаткувати Остготську імперію
Тоді ж у “новатора” Гіммлера народився план створити зразкові поселення для арійців. Вони мали стати ембріоном майбутньої Остготської імперії, куди водили б аборигенів і показували, як треба жити. Для початку ідеолог дав навколишнім селам любі його серцю назви — Генріхфільдс, Нойєдунібург, Нойєхаймар... Сама ставка носила ім’я Хегевальд. Одне із поселень, на честь власної ферми під Дунебургом, він охрестив Нойєтрубернігом. Іронія долі в тому, що саме в цій місцевості після поразки Генріх Гіммлер прийняв отруту. Але то було потім. Поки що ж жителів з двадцятип’ятикілометрової зони заходилися переселяти на Донбас. Усі населені пункти, підпадали під дію плану. Обійстя, худоба діставалися в спадщину німцям, що мешкали на Волині. Нові господарі отримували по два-три будинки, кілька голів великої рогатої худоби, землю, колгоспне майно. Для дітей відкривали школи. Тільки звільнення Житомирщини від фашистських загарбників 8 листопада 1943 року поклало край демографічній сваволі.
Час примирив усіх. І тих 260 вояків, що покояться неподалік обласного центру на збірному німецькому цвинтарі, і тих, хто приїжджає сюди пом’янути своїх войовничих предків. Шість десятиліть лежали вони без хреста й імен, поки в 1995 році не навідалася на місце загибелі свого батька принцеса Маріта Вітгенштайн з чоловіком графом Гроте. Відтоді кладовищем опікується “Німецький союз з догляду за військовими похованнями”. Його касельський осідок зробив проект облаштування території. Замість старих сосен посадили липи, берези. На зеленому газоні розставили невисокі кам’яні хрести. У центрі — великий. Біля його підніжжя плита з написом: “Тут спочивають німецькі солдати. Пам’ятайте про них. Про жертви всіх воєн, їхні долі”. На гранітних стелах не знайдете імен тих, хто засуджений Нюрнберзьким трибуналом. Тут упокоїлися солдати, один генерал і одна медсестра...