Поиск по этому блогу

Общее количество просмотров

Статистика сайта

Посетители по странам Посетители за последние 24 часа Flag Counter
четверг, 1 января 2009 г.

Житомир від Литви до Богдана Хмельницького

Ми зупинилися на тому, що Житомир як місто в широкому понятті цього слова відбувся в середині XV століття, тобто знайшов всі необхідні міські риси. Із цього періоду, можна сказати, і починається дійсна історія нашого обласного центру...

КРИМСЬКІ ТАТАРИ НА ЗАМКОВІЙ ГОРІ

З XV століття Житомир входить до складу спочатку Великого князівства Литовського, а потім - Польського королівства, або Речі Посполитої. Як свідчив польський купець і по сумісництву хроніст Михал Забарський, в 1495-му році Житомир представляв із себе великий населений пункт із числом жителів не менш 8 тисяч і територія його простиралася на нинішні Замкову й Охримову гори, Поділ аж до берега Кам”янки. Жителі селилися в районі нинішніх площ Перемоги й Соборної, а міський східний рубіж упирався приблизно в нинішню вулицю Московську - як писав Забарський, "від замка на схід без малого верста, а за нею - ліс, у якому повно розбійних людей". За описом купця, Житомир того часу мав усього одну міцність - замок на Замковій же горі, захищений дерев'яними стінами й валами. Посад, де в основному й селилися люди, чомусь навіть не був захищений тими ж валами, тільки в районі нинішньої Крошні й на Суриній горі стояли військові застави, призвані захищати місто від можливого нападу ворогів. Але й це не допомогло, коли в 1505-м році на місто налетіли кримські татари, спалили посад і порядку на півтисячі житомирян погнали із собою. Замок, за стінами якого вкрилася більша частина місцевих жителів, вони штурмувати не сталі, тому що попросту не вміли цього, і відійшли в степ. Військовий загін польських кіннот ледь не наздогнав татар у районі Бердичева, але кримчакам вдалося піти. Татари спалили й склад товарів самого Забарського на Подолі, а сам купець встиг укритися в замку, про що він згадує у своїх записках.
Це був не єдиний військовий візит кримчаків під стіни Житомира. В 1509-му році татарська орда з'явилася на південно-східній окраїні міста, приблизно в районі нинішньої вулиці Івана Кочерги. У ті часи там простиралося велике болото й кримчани, рухаючись уночі, попросту загрузнули в ньому. Це дало можливість підспівшому півторатисячному загону кіннот, що становила гарнізон оборони Житомира, наголову розгромити семитисячний загін татар, більшість із яких просто потонули в болоті. Через кілька років болото осушили й поставили на цьому місці заставу, що згодом стала Житомирською військовою комендатурою.
Забарський наводить цікаві факти з життя Житомира того часу. Наприклад, гарнізон Житомира, виявляється, не був регулярною армією, а представляв із себе свого роду загін міліції швидкого реагування, щось начебто сучасного "Беркута". Солдати гарнізону не тільки несли військову службу, але й стежили за порядком у самому місті, відловлювали злодіїв і грабіжників. Оплачувалася ця "послуга" з міської скарбниці. Згаданий підрозділ іноді називався загоном внутрішньої варти.
Виявляється, уже в ті часи в Житомирі був свій... будинок терпимості. Той же Забарський указує, що розміщався він на Подолі, майже в самого берега Кам”янки. По описах купця, "курви", тобто повії, жили в закладі не постійно, а тільки приходили сюди на "роботу". 18 "занепалих жінок" - стільки було "приписано" до будинку терпимості дівиць. Купець повідомляв, що одну дівицю навіть утопили в Кам’янці за те, що вона "нагородила" якогось італійського військового інженера "поганою хворобою". Забарський пояснював, що дівиці призначалися головним чином для "обслуговування" високих чинів, що приїжджали в місто. Місцевим жителям відвідувати цей заклад чомусь не дозволялось, хоча утримувався будинок терпимості за рахунок податків із самих же городян, тобто знову з міської скарбниці. При закладі була також і лазня. Одним словом, усе було обставлено досить культурно, за винятком хіба що весни 1505 року, коли в Житомирі трапилася повінь: води Тетерева й Кам’янки вийшли далеко з берегів і нещасний будинок терпимості на цілих три дні був занурений під воду майже до самого даху. І три дівиці нібито потонули під час цього стихійного лиха.

Маєток Терещенко в Турчиновці

Терещенки - заводчики, меценати і магнати - мали в Україні далеко не одне і навіть не два помістя. Турчинівка - одне з них. Воно належало дочці Федора Терещенка, Наталії. Отримавши його в посаг до весілля з Сергієм Уваровим, двадцятирічна дівчина стала власником не тільки цього палацу, а й навколишніх земель. Сергій Уваров, дарма що не був багатієм, став пізніше головою дворянства Бердичівського повіту. Тим самим Терещенки поріднилися з генералом Раєвським і Ломоносовим. Ось такі шлюби і зміцнювали сімейства в той час.

Зараз в будівлі колишньої садиби знаходиться... ПТУ.

Звичайно, будівля треба реставрувати, і чим швидше, тим краще. Зараз його дико спотворюють сині рами. Зрозуміло, що яка фарба була, такою і пофарбували, але виглядає таке рішення неабияк страшно. Будівництво будівлі почалося в 1899 році, ще Федором Терещенко, а продовжувала будівництво його дочка Наталія.

Рішення будувати палац з цегли виглядало в той час дивним, але зараз можна визнати, що вдалося вдало реалізувати задум архітектора саме в цеглі. Бачимо, що тоді будувати вміли. Переживши дві світові війни, будівлю до цих пір стоїть. Не те що сучасні панельні потвори. Та й виконроби цемент явно красти не наважувалися.

Розповідають, що в 17-му році, коли червоні прийшли арештовувати «буржуінку», Наталя втекла через один з бічних входів в палац, прикинувшись простою покоївкою, благо, одягнена вона була непомітно. Зробила вигляд, що йде за господаркою, вона вибігла, осідлала коня, і верхи зникла з маєтку. Возз'єдналася з родиною вона вже в Лондоні, а померла в 97 років в Парижі.

Господарська будівля за палацом абсолютно не поступається самого палацу в архітектурі. Башточка виглядає просто приголомшливо, та й сам флігель вражає. Але він ще більш запущено. Боюся, років п'ять ще є, а потім реставрувати буде толком нічого.

Тут же парк, невеликий стадіон для учнів ПТУ, вірніше, навіть просто майданчик з кількома простими спорудами для занять спортом.

Романів. Культурна столиця краю

Наприкінці XVIII-початку XIX століття Романів стає свого роду культурною столицею краю. Справа в тому, що після того, як ці землі ввійшли до складу Російської імперії, Романовим стали володіти графи Іл’їнські, люди не тільки багаті, але й освічені.
У маєтку Іл’їнських стояв розкішний триповерховий палац, який своїми розмірами й величчю не поступався будинку головного корпуса Київського державного університету імені Шевченко. Навколо маєтку був розбитий величезний парк, перед будинком був великий ставок (судноплавний, між іншим - у ньому спокійно могли плавати кілька великих вітрильних човнів) з лебедями.
Величина особняка використовувалася їхніми господарями не тільки як житлова площа. У ньому діяли картинна галерея й бібліотека - на той час найбільші на всій території Житомирщини. При особняку постійно проживала балетна трупа, кілька театральних артистів й оперних співаків (серед них - два італійських тенори, прізвищ яких ми, на жаль, не довідалися). зрозуміло, у будинку був обладнаний і постійно функціонував театральний зал на кілька сотень місць. А в картинній галереї особняка, говорять, були навіть роботи Рафаеля й Мікеланджело. Крім того, бібліотека Іл’їнських нараховувала близько декількох тисяч книжкових томів.
Можливо, ми б могли знати про культурне багатство графів Іл’їнських набагато більше, збережися палац до сьогоднішнього дня. Однак в 1878 році трапилася жахливе: зайнялася страшна пожежа яка знищила графський маєток ущент. Згоріли й бібліотека, і картинна галерея...

Радомишль. Звідси Ольга пішла на древлян

Радомишлем місто стало називатися з 1946 року. А до цього він називався Радомислем. Досить загадковим виглядає герб міста: на щиті під двоглавим орлом зображена трійка голубів, що летять, які несуть у дзьобах палаючу солому. Тобто в наявності епізод з життя древнього Коростеня, що спалила у свій час київська княгиня Ольга за допомогою цих самих голубів. Питання виникає саме собою: а яке відношення історія Коростеня має до Радомишля? Важко сказати. Хоча по одній з версій, Радомишльське городище використовувалося як основний військовий табір київської дружини, звідки й почався головний похід княгині Ольги на Іскоростень.
Взагалі ж Радомисль мав до Києва саме пряме відношення. В XVI столітті місто, що тоді було маленьким містечком, входило у володіння Києво-Печерської лаври. І перше промислове підприємство заснували тут саме ченці: в XVII столітті архімандрит Плетенецький побудував тут цех по виробництву паперу. А з 1795 року Радомисль став повітовим містом Волинської губернії (яка тоді називалася Волинським намісництвом).

Солдати Наполеона на березі Тетерева

Офіцер французької армії Наполеона Патрік Сомейль, що пізніше став скромним письменником, автором декількох авантюрних романів, в 1815 році написав досить забавну книжку: "Дерев'яна картеч", строго автобіографічну, що розповідає про його власну участь у війні Наполеона проти Росії. Деякі місця із цієї "автобіографії" викликають питання, оскільки війська Наполеона, як відомо з історії, до Києва не добиралися, рухаючись по території, що перебувала значно північніше. Але докладний опис Сомейлем місць, де він побував, дає підстави стверджувати, що французькі загони доходили навіть до Житомира. От що писав француз:
"Росія в цих місцях здавалася суцільним бездоріжжям. Шукати тут фураж було просто безглуздо. Вісім днів ми рухалися на південь, перетнули з десяток боліт і перебороли незліченну безліч рік і річечок. А лісу на річці, що тутешні люди кличуть Прип'яттю, по повноводдю перевершує Сєну разів у десять. Ескадрон Раваньяка втратив одного драгуна, що потонув на переправі. Ксавьє нервував, квапив. Перед початком експедиції імператор говорив з ним і дав завдання, у суть якого ніхто з нас не був присвячений. Тутешні селяни були досить грубі і їхній говір був малозрозумілим навіть для Павлова, який хоч і народився у Франції, але російську мову не забув... Три дні ми рухалися крізь величезний ліс, що, здавалося, ніколи не скінчиться. "Ще доба, - говорив Раваньяк, - і коні почнуть падати, оскільки голодні." На щастя, наприкінці третього дня ми вийшли на відкрите місце, внизу протікала ріка. На широкому полі кілька селян тягали вже підмокле старе сіно. Ми оточили селян і Павлов запитав у них, що це за місцевість. "Житомирські ми, - була відповідь. - А поле - графа Чарторийського. Наймитуємо на нього." За словами селян, звідси на південному заході всього в п'яти «льє» стоїть велике місто, які вони називають Житомиром. Селяни, мовляв, живуть у місті, на окраїні, і не є кріпаками, а тільки найманими на польові роботи. Ксавьє наказав нагодувати коней і запитав, де взяти вівса. Селяни дуже здивувалися, довідавшись від Павлова, що ми - французи. Один з них сказав, що вівса можна купити в Житомирі, у купця Метлицького. Інший селянин,на ім'я Євлампій, викликався провести нас у місто й Ксавьє подарував йому золотий луїдор... Місто ми побачили тільки надвечір. З гори простирався вид на безліч критих соломою маленьких будиночків, розкиданих у підніжжя декількох пагорбів. А над всім цим піднімався важкий на вид замок, кам'яний, схожий на лицарський. Подібних у нас у Франції майже що й не залишилося. Ксавьє сказав мені й Раваньяку, що тут наші шляхи розходяться. Нам він сказав, що нам варто рухатися на схід, убік Києва й запам'ятовувати всі великі дороги. Вранці, запасшись провіантом, ми відправилися на схід...".
Місія французького ескадрону, про яку згадує Сомейль, судячи з вищесказаного, носила суто розвідувальний характер, але більше у своїй книзі автор ні слова про Житомир не згадує.

Історія міста Бердичів. Доісторичні часи

Давайте подумки перенесемось в самі давні часи, коли тільки починалося заселення.
Бердичівських земель. Тоді побачимо ще кам'яний вік - палеоліт, часи, віддалені від нас на 1 млн. - 150 тис. років. Знахідки даного періоду поширені в деяких районах Житомирщини, але в Бердичівському районі не знайдені. Вважається, що це пов'язано, у першу чергу, з недостатньою вивченість району. Неосяжні ліси, більша розгалуженість мережі притоків Гнилоп’яті, родючі грунти та великі пасовища створювали придатні умови для заселення цих земель. Найбільш давні і самі численні знахідки давніх часів було виявлено в околицях села Слободище, більш близькі до нашого часу археологи знаходили в ряді сіл району і в самому місті. З кінця ІV тис. до н.е. Східну Волинь почали заселяти племена трипільської культури. Пам'ятники цієї культури були знайдені в багатьох селах району (Слободище, Семенівка, Мирославка, Райко, Бистрик, Велика П’ятигірка тощо), а також в самому місті - вздовж берегів Гнилопяті, в районі "Піски" та в урочищі "Жмури" (напроти міського пляжу).
Потім Бердичівські землі пережили епохи бронзи та залізного віку; трипільська культура змінилася культурами кулястих амфор, білогрудівської, чорнолісської, ранньоскіфської, зарубінецької, черняхівської, корчацької і Лука-Райковецької. Досі археологи знаходять на цій території пам'ятки різних епох, часто в одних і тих самих місцях. Це вказує на безперервне заселення цих земель на протязі тисячоліть, на наслідування особливостей одних культур іншими, на дуже раннє заселення територій міста і району.

Бердичів під Росією

В 1709 році до Бердичева підійшли війська гетьмана Правобережної України Семена Палія. Гетьман очолював групу старшини, які хотіли відійти від Польщі й приєднати Правобережжя до Росії. За свої "проросійські" погляди Палієві в 1704 році довелося навіть провести якийсь час в ув'язненні в бердичівській монастирській в'язниці, куди його посадили ті ж поляки. Крім того, Палій виступив з відкритою опозицією до дій лівобережного гетьмана Мазепи, призиваючи все українське козацтво прийняти сторону царя Петра Першого.
Біля Бердичева відбулася битва Палія з поляками, у якій останні зазнали поразки. Гетьман громити місто не став, хоча й пам'ятав прекрасно місцеву в'язницю.
А в 1793-му році російські війська генерала Салтикова придушили польське повстання Тадеуша Костюшко й більша частина Польщі стала територією Російської імперії, у тому числі й Правобережній Україні. Ця доля спіткала й Бердичів.
Восени 1946 року в Бердичеві побував Тарас Шевченко. А в костьолі монастиря босих кармелітів вінчалися Оноре де Бальзак й Евеліна Ганська.

Архив блога