Природа українського Полісся, його ландшафти та клімат однотипні від Десни до Західного Бугу. Тут малородючі піскуваті грунти, відтак порівняно мало сіл, міст і доріг. Зате достатньо лісів, рік і боліт створили сприятливі умови для вирощування льону, а отже - і розвитку ткацтва, обробки деревини та заліза, витоплюваного з болотної руди, виробництва поташу та селітри для виготовлення пороху та скла. Саме на Чернігівському, Київському та Волинському Поліссі працювали в XVII-XIX ст. численні гути, що витворили стиль українського національного склоробства. У XVIIІ ст. на південній межі Полісся з'явилася низка фарфоро-фаянсових заводів - від Корця (1784), Баранівки (1797-1804), Городниці (1803) на Волині до Межигір'я під Києвом (1798) і Волокитна під Глуховом (1830). До розпису посуду на них нерідко залучали місцевих майстрів, і це вплинуло на розвиток "натуралістичного" струменю в орнаментиці народного мистецтва ХІХ?ХХ ст., передусім вишивання.
Унікальне родовище рожевого шиферного сланцю біля Овруча на Житомирщині давало матеріал для знаменитих різьблених плит у храмах стародавньої Русі та розмаїтих побутових дрібничок. У свіжовидобутому вигляді цей матеріал м'який і ріжеться ножем, але під дією часу, світла й повітря темніє, стає твердим і крихким. Обробляли поліщуки і бурштин, який знаходять на Київщині та Волині.
Типова поліська вишивка ілюструє архаїчний геометризований орнамент, їй властиве переважання червоного, багатство візерунків на рукавах, манжетах, подолі й мінімум - на пазусі жіночої сорочки, що прикривається керсеткою.
Фактурний візерунок, утворений білим лляним поробком на сірій конопляній основі, - головний засіб вираження в поліському чиноватому ткацтві. Професійні ремісники ткали багатобарвні скатерки й рушники найскладніших візерунків і всіляких переплетень із застосуванням 12-16 ремізок. Відомими центрами досі лишаються Кролевець Сумської області, Іванків і Обуховичі Київської, Бехи Житомирської. В 1950?80-х рр. у багатьох місцевостях Полісся спостерігалося навіть збільшення виготовлення візерункових тканих рушників, доріжок, скатертин, хусток. Від традиційних вони відрізнялися багатобарвністю, тональною "розтяжкою" кольору, застосуванням світлоносних матеріалів на зразок люрексу чи ялинкового "дощику" та збільшеними розмірами елементів орнаменту. Цей сплеск спонтанного відродження селянського ткацтва загальмувався на початку 1980-х років, після подорожчання ниток.
Гончарі виготовляли переважно неполив'яний "рожевий" і "димлений" посуд, графічно декорований лощенням. Специфічні для Полісся "божники" - полиці для ікон, прикрашені виїмчастим різьбленням, інкрустовані соломкою, а також однойменні рушники, вишиті з двох чи трьох боків, якими покривають ікони на покуті.
Поліське дерев'яне різьблення дрібніше в деталях, ніж лісостепове, у ньому більше гравірованих елементів. Ритм оголених брусів або колод - основний виражальний засіб поліського будівництва. Житло білять ззовні тільки на півдні Полісся, а на півночі - здебільшого навкруги вікон. Дуже розвинене на Поліссі плетіння побутових речей, меблів і різних знарядь із лози, рогозу, кореня й інших матеріалів, зокрема ликового взуття, коробів із соснової чи дубової дранки.
Спільні риси ландшафтної зони переважають над обласною та національною специфікою не тільки в народному мистецтві Волинського, Київського та Чернігівського Полісся, а й у прилеглих поліських районах Російської Федерації та Білорусі. Чимало спільного з поліським і в образотворчому фольклорі багатоетнічного регіону при середній течії Західного Буга, що з'єднує Полісся та Сокальщину, Холмщину, Берестейщину, Підлісся (Підлясся), утворюючи перехідну смугу між явищами, властивими полякам, білорусам, українцям.
Відмінність між останніми часто визначалася не тільки етнічними, а й соціальними чинниками. Починаючи з XV-XVI ст. на Правобережжі з'явилися сотні польських колоній. Багато їх мешканців уважалися шляхтою, від навколишніх "хлопів" різнилися релігією, заняттями та побутом. На Поліссі "шляхетські" хати часто будували з гранчастих брусів, а не з круглих колод. В оздобленнях інтер'єру та одягу "шляхта" менше використовувала домоткані тканини, вишивки. Їй навіть не личило співати на весіллі, для цього годилося наймати співців.
Важлива роль у місцевому художньому промислі та промисловості (зокрема фарфоро-фаянсовій) належала також єврейським майстрам. У XVІІI-ХІХ ст. на Поліссі з'явилися німецькі і чеські колонії, зокрема поселення на Чернігівщині так званих "гутерівських братів", вихідців із Тиролю, Верхньої Австрії, Швейцарії та Південної Німеччини. З ними пов'язана поява білополив'яного так званого "пузирівського посуду", що є поліським варіантом відомої в середній Європі "габанської" кераміки (Васильєва, 1998). Складність етнокультурної ситуації східного Полісся посилювали багатовікове сусідство білоруських, українських і російських компактних поселень, наявність тут реліктів особливих етнічних груп "сердюків" і "горюнів", а також масиву старообрядницьких колоній.
Будівництво протягом 2-ї половини XVІI-XVІІI ст. на території Чернігівщини гетьманських і магнатських резиденцій, мережі великих монастирів, прокладення в ХІХ ст. шосейних і залізничних доріг на Петербург і Москву призвели до швидкого випередження економічного розвитку східного Полісся порівняно з західним. Якщо на півночі Волині та Київщини для виготовлення селянського вбрання до 1-ї третини ХХ ст. переважно використовували саморобні тканини, то святковий одяг Чернігівщини ХІХ ст. був виготовлений із фабричних, зокрема золототканих матеріалів. Розвинутими були всі галузі художнього промислу, аж до таких спеціалізованих як іконопис і гаптування, скляне та фарфорове виробництво. За кількістю кустарів і ремісників Чернігівська губернія посідала 1-ше місце серед українських губерній і 4-те місце в усій Російській імперії. Втім, територія тогочасної Чернігівщини включала на півночі суміжні землі сучасних Брянської (Росія) та Могилівської (Білорусь) областей.
Отже, як і в інших прикордонних регіонах, матеріальна культура поліщуків-українців нерідко творилася за участю також іншонаціональних ремісників, часто з імпортованих матеріалів. Аналогічна ситуація спостерігається в усіх етноконтактних зонах України - від Слобожанщини, через Донбас, Приазов'я, північне Причорномор'я до Бессарабії, Буковини, Закарпаття, Лемківщини, Перемишльщини. У традиційному мистецтві кожної з них територіальна спільність домінує над національною специфікою. Дослідження таких периферійних місцевостей показали, що їх особливістю (там, де населення не зазнавало примусових переміщень) є збереження архаїчних явищ культури, відкритість до запозичення нових форм, широка варіативність і висока продуктивність традиційної народної творчості до наших днів.
М.Селівачов,
доктор мистецтвознавства
Крім нападів татар і виникнень слідом за цим колосальних пожеж, що іноді знищували житомирський посад цілком і повністю, під стінами Житомирського замку з"являлися й свої, так сказати, доморослі палії. У грудні 1591 року загін українських реєстрових ( що перебувають на державній службі ) козаків під командуванням гетьмана Криштофа Косинського підняв повстання проти поляків і спалив Білу Церкву. З Житомира для розправи з козаками вийшов загін польської кавалерії, що був розбитий козаками під Києвом. Почалося чи не перше в історії України масове народне повстання. До війська Косинського приєдналися не тільки козаки, але й селяни. У січні 1592 року загони Косинського осадили Житомир, в укріпленні якого замкнувся польський гарнізон. Примітно, що посад козаки не торкнули, а от замок підпалили й знищили поляків, що засіли в ньому. Радянська історія називала це повстання "класовим", хоча насправді причиною повстання було те, що син київського воєводи й польського сенатора Конестантина Острозького Януш Острозький відбив у Косинського коханку й той дуже розсердився. 23 січня 1593 року в селі П’ятка (біля Чуднова Житомирської області) відбулася битва повстанців з польським військом. Вона тривала цілий тиждень й у результаті переможця не виявила. Обидві сторони підписали мир. Однак улітку того ж року Косинский був віроломно схоплений у Черкасах і живцем замурований у стіну одного з монастирів.
Черговими паліями Житомира виявилися повстанці Северина Наливайка. Житомир, як й у випадку із Криштофом Косинським, виявився свого роду опорним пунктом польських військ. У лютому 1595 року загін повсталих селян, що нараховував порядку півтори тисяч чоловік, осадив житомирський замок, у якому совалися всього 180 польських солдатів. Довго осаджувати замок повстанці не стали, а просто обклали хмизом і підпалили. Дерев'яні зміцнення згоріли геть, а польський гарнізон був вирізаний повністю. Від тих часів на схилах Замкової гори дотепер видні залишки кам'яної кладки, що являла колись фундамент замкових укріплень.
Втретє від "своїх" Житомиру дісталося в у червні 1631 року. Під містом з'явилися збройні козачі загони гетьмана запорізького війська Тараса Трясила. Трясило тоді воював проти поляків, очоливши одне із численних антикатолицьких (але аж ніяк не "класових") повстань. Козаки налетіли на Житомир, спалили костьол і спробували взяти штурмом замок, але були відкинуті від стін вогнем артилерії. Тоді козаки попросту спалили посад і пішли від Житомира.
А в 1637 році в Україні спалахнуло чергове козацьке повстання під керівництвом Павла Буту (Павлюка). Причиною його була чергова постанова польського сейму про зменшення кількості реєстрових козаків, які перебували на військовій службі й одержували плату з скарбниці. Не козаки, що потрапили до реєстру, обурилися й пішли війною на поляків. До них, як це водиться, приєдналися й багато селян. Улітку 1637 року загін повсталих проникнув у Житомирську міцність під видом... польських солдатів, що нібито прийшли на допомогу місцевому гарнізону. Майже все місцеве населення підтримало повсталих. Однак у вересні 1637 року військо польського магната Потоцького вибило повстанців з фортеці, а саме місто було спалено поляками - щоб помститися за підтримку козаків. Правда, місто дуже швидко відновилося й уже до початку повстання Богдана Хмельницького було досить значною одиницею на карті України середини XVII століття.
В період IX-XVIII ст. Бердичівський землі пережили давньоруський та литовсько-польський періоди. Культура цих періодів, безперечно, успадкувала звичаї попередніх культур.
Територія була добре заселена, природні умови були сприятливими для розвитку господарства, величезні ліси давали матеріал для будівництва та паливо. Заводі Гнилоп’яті відрізнялись родючими землями, де також видобували залізну руду, граніт та глину. І саме тут проходив торговий шлях з Києва в західні землі.
Великий вплив на ці землі також здійснили кочові племена, значно пригальмувавши розвиток краю. Це змусило звести відомі спеціальні укріплення - вали та городища - лінія яких проходила від Дніпра вздовж Росі до верхів’я Південного Бугу. До їх складу входило також Райковецке городище, збудоване на місці старого слов'янського поселення. Після Батиєва нашестя деякий час землі були в союзі з болохівськими князями, але невдовзі перейшли під владу Золотої Орди.
Свавілля татар протривала фактично до 1362 року, коли в битві на річці Сині Води литовські князі отримали перемогу над татарським військом. Настав литовсько-польський період, що тривав до кінця XVIII ст. Територією півдня Житомирщини почав правити Володимир - син Великого князя Литовського Ольгерда. Почала відновлятися стабільність життя та приток людей, але під загрозою татарських набігів переселенці вимушені були зводити укріплені замки. Залишки зміцнювальних валів такого замку було знайдено під час розкопок на старому єврейському кладовищі (нині територія парку ім. Т. Г. Шевченка) археологом Т. Мовчановскім.
Тепер у Ольги вибору не було. Згідно звичаю, вона просто зобов'язана була помститися за смерть чоловіка. Помститися формальному "вбивці" - Малу древлянському. Незважаючи на те, що Мал діяв по закону - за рішенням древлянського віче.
Літопис говорить, що мстила Ольга жорстоко. Перше посольство вона посадила в похоронних човен і закопали живцем. Друге - спалила в лазні. Третє - перебила під час тризни по Ігорю...
Історики практично одностайно стверджують, що розповідь про Ольгіну помсту всього лише «поетичниа» вигадка!
Дуже близький до Коростеня Київ, щоб древляни не знали про смерть посольств. Занадто жорстким було протистояння, щоб древляни дозволили вбити п'ять тисяч своїх кращих людей. Занадто великими були їхні надії на відновлення колишньої величі свого князівства, щоб вони так спокійно поставилися до помсти, будь вона хоч тричі виправдана законами і традиціями того часу. Археологи не знайшли жодних речових підтверджень вбивства такої великої кількості людей. Дослідники древніх літописів і хронік, крім як у Нестора, не знайшли в інших джерелах ніяких згадок про настільки страшне діяння Ольги.
Так що ж відбулося насправді?
Ігоря потрібно було поховати. Війна ще не була оголошена, і Ольга запросила деревлян на поминальні торжества. Тризну справляли на честь бога воїнів Перуна. Це був кривавий бог, і нерідко йому приносили людські жертви. Археологам відомі поховання знатних слов'ян, яких супроводжували вбитих під час Тризни дружини (наложниці) і раби (молодша дружина). Можливо, цей звичай в "Повісті ..." перетворився на розповідь про чергову помсту Ольги. Але в даному випадку археологи знову не знайшли ознак масового убиття людей. Чи місцеві жителі, які з такою пристрастю згадують навіть незначні подробиці подій тисячолітньої давнини, забули місце поховання п'яти тисяч одноплемінників? Навряд чи. Про побиття людей, імовірно, для залякування, говорили тоді багато, але самого побиття НЕ БУЛО!
Історики схиляються до думки, що під час Тризни сталося щось зовсім інше: ЗМОВА! Договір між древлянамі-коростеньцямі і древлянами-киянами.
І немає сумніву в тому, що умови ДОГОВОРУ обговорювали Ольга з Малом не один на один, а в присутності світлих князів безлічі племен, старших і волхвів з обох сторін.
Тризну відгуляли пізньої осені, на межі зими. Ольга повернулася до Києва, стянула в кулак всі свої війська-дружини, взяла Святослава і вирушила до Коростеня.
Літописець розповідає так. Древляни вийшли назустріч. Маленький Святослав " суну копием", яке слизнуло між вух коня і тут же впав на землю. Воєвода Свенельд і вихователь Святослава Асмуд сказали: " Князь уже почал, потягнем, дружино, по князи..." Древляне відступили за стіни Коростеня, але здаватися відмовилися. Ольга стояла під стінами рік, а потім у літописі - казки про горобців, які Коростень спалили ...
На ділі древляни здалися відповідно до договору. Стольний град Коростень, звичайно, спалили, а фортецю зрівняли із землею, та так, що й сучасні археологи мало що знаходять від тих часів. Знать- бояри, і старші, купці - без особливих втрат пішли у свої сільські володіння. Частина народу як військової здобичі Ольга віддала в рабство мужам своїм, а решту залишила, щоб данину платили.
Громадянська війна власне для Житомира почалася вже в грудні 1917 року, коли націоналістично налаштовані праві есери заарештували весь місцевий осередок партії більшовиків. Правда, якимсь чином всім девятьом більшовикам вдалося здійснити втечу з житомирської в'язниці. Пізніше місто кілька разів переходило з рук у руки: від Центральної ради - до червоних, потім - до гетьманців Скоропадського, потім - до петлюрівців... В 1919 році в боях за Житомир загинув командир Таращанського полку Василь Боженко, якого поховали на Старому бульварі в труні... барона Шодуара. Через кілька днів у місто ввійшли петлюрівці, викопали Боженко й кудись відвезли тіло. Але й петлюрівці в Житомирі надовго не затрималися. У тому ж 1919-му році їх вибили з міста червоні під командуванням легендарного Миколи Щорса.
Про те, як комдив Щорс в'їжджав у Житомир, пізніше згадував на сторінках російської емігрантської газети "Воля", що виходила в Парижі, один з очевидців тих подій, хтось Василь Сірих. Він розповідав, що в перший же день присутності в місті червоних були розстріляні 36 чоловік, що представляли дворянство. Червоні кіннотники кинулися грабувати крамниці купців, громити особняки, ті, що побільше. Чоловік п’ятдесят із числа все тих же дворян спробували вкритися в Преображенському соборі, сподіваючись, мабуть, що безбожники не настільки безбожні, щоб опоганювати кров'ю храм. Яке ж було їхнє здивування, коли раптом важкі храмові двері відчинилися, як від удару, і в собор на величезному сірому коні в'їхав сам Щорс! Мовчки направивши коня до вівтаря, він раптом вихопив шашку й розсік стародавнє Євангеліє, що лежало на вівтарі, а потім повернувся до стоявших у соборі й вимовив: "Все, Бога більше немає!". І звернувся до людей, що супроводжували його: "Всіх присутніх заарештувати! Попа - теж!".
Богохульство Щорса вилізло йому боком: через кілька місяців він був убитий під Коростенем. Є версія, що вбито своїми ж, підло, у спину.
Що цікаво: після громадянської війни в Житомирі не залишилося жодного (!) дерев'яного забору: населення розібрало їх на дрова. Навіть будинок барона Шодуара в нинішньому парку Гагаріна, залишений його мешканцями (барон Шодуар вмер в 1919 році, його родичі емігрували у Францію), був розтягнений буквально по цеглинці місцевими жителями. Від палацового комплексу родини Шодуарів залишилися всього два так званих гостьових будиночки (на Старому бульварі й у самому парку, біля літака) і підсобні приміщення, у яких сьогодні розташовується дитячий садок.
Статус міста Баранівка отримала зовсім недавно - в 2001-му році. Розташована вона в 101-му кілометрі від Житомира, на берегах ріки Случ. До речі, цікавий факт. Яка сама довга ріка Житомирщини? Думаєте, Тетерів? Ні, саме Случ. Її довжина становить 451 кілометр, у той час як Тетерева - усього 365. Але мова не про це. розмова, як ви зрозуміли, у нас піде саме про Баранівку, населення якої становить сьогодні біля 13-и тисяч чоловік.
У той час в Бердичеві жив та працював "дідусь єврейської літератури" Мендель Мойхер-Сфорім (Ш. Абрамович). Він відзначився своїми скандальними творами, але справжній скандал викликала повість "Такса, або банда міських благодійників", коли в героях багатії впізнали себе. У зв'язку з цим письменник вимушений був переїхати до Житомира.
В Бердичеві часто бував класик єврейської літератури Шолом Алейхем (С. Рабінович), твори якого відображали життя міста та його мешканців. Тільки на вулицях Бердичева він відчував та повністю занурювався в народний побут.
Існує припущення, що в складі Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів у пошуках старожитностей і народних переказів, восени 1846 р. через Бердічевщину проїздив Т. Шевченко, хоча історичних документів щодо цього немає.
2 березня в 1850 р. в Бердичівському костьолі Святої Варвари абат В. Ожаровскій обвінчав Оноре де Бальзака з поміщицею Евеліною Ганською. У дорожніх нотатках він писав про місто: "Тут з подивом побачив я будиночки, що танцювали польку, тобто сильно схилені, один праворуч, другий ліворуч, третій вперед, деякі понівечені, багато їх було меншого розміру, ніж наші ярмаркові балагани, ... я побачив справжній степ, бо Україна починається у Бердичеві. Все, що я бачив до цього, нічого не варто. Тут починається український чорнозем. ".
3 грудня в 1857 р. в селі Терехові (існує припущення, що в Бердичеві), народився Теодор Юзеф Конрад Коженевський, майбутній англійський письменник Джозеф Конрад.
Славився по всій Україні Бердичівський книжковий магазин Глюксберга, який постійно отримував нові видання з Варшави, Києва, Петербурга, Одеси і Москви.
Відомі музиканти Антон і Микола Рубінштейни також походили з Бердичева. Їх дід, Роман Рубінштейн, був одним з найбагатших купців міста і заснував поселення євреїв-хліборобів (сучасна Романівка). Відповідно до запису в метричній книзі Бердичівської Свято-Миколаївської церкви від 25 липня 1831 р., родина Рубінштейна з 35 чоловік перейшла в православну віру.