Німці ввійшли в Романов, тобто в Дзержинськ, майже в середині липня 1941 року. Цікаво, що Житомир був на той час уже тиждень як захоплений гітлерівськими військами, а місцеві жителі так і не вірили, що почалася війна, вважали, що німців розбили й відкинули до кордону. Але це було не так. Незабаром гітлерівці ввійшли в селище й побудували тут майстерні з ремонту танків. Есесівці в селищі не стояли, хоча навколо вистачало радянських партизанів. В 1942-му році в майстернях було влаштовано три диверсії. Після третьої цехи довелося переобладнати практично з нуля, тому як у пожежі було знищено порядку півсотні танків.
Стояли в Дзержинську й німецькі ветеринарні частині. Це тільки в наших радянських фільмах німці суцільно й поруч наступали на танках, бронетранспортерах і мотоциклах. Насправді більша частина германського вермахту наступала на... підводах. І коней у німців було раз у сто більше, ніж танків. От за цими кіньми й стежили ветеринарні підрозділи.
Отож, командував цими ветеринарами, що зупинилися в Дзержинську, хтось Ганс Фогель, фельдфебель. А в начальника ремонтних майстерень був шофер на ім’я Пауль. От цей Пауль став приставати до місцевої дівчини, 15-літньої Тані. мабуть, дівчина дійсно була гарна й виглядала старше своїх років, тому що Пауль їй проходу не давав. Один раз ледве не зґвалтував. Ганс побачив цю справу, підкликав до себе дівчину й на ламаній російській мові запропонував їй надягти на шию й носити не знімаючи якийсь амулет у шкіряному мішечку - сказав, що цей амулет віднадить всіх мужиків, і приставати ніхто не буде.
Змилостивився німець, одним словом. Мабуть, свої діти в нього в Німеччині залишилися. Таня надягла подарунок Ганса, і точно: Пауль відстав, та й німці в її сторону навіть не дивилася. А незабаром Фогель загинув. Наші партизани біля лісу підстрелили. Однак амулет продовжував діяти. Саме через цей амулет Таня1945-м, коли прийшли наші, ледве на Колиму не загриміла: їй намагалися інкримінувати співробітництво з окупантами. Але обійшлося. Ця історія потрапила в кримінальну справу тих років, тому ми знаємо про неї сьогодні.
Саме так, оскільки вже 30 тисяч років тому на території міста жили люди! Стародавність не заважає Радомишлю функціонувати як населеному пункту й навіть розвиватися, оскільки "древній" зовсім не означає - "старий". Європейську ж популярність місто придбало, як це ні дивно, фірмовому пиву з однойменною назвою...
Перше письмове згадування про Олевське (Олегське) датовано 1488-м роком. Однієї із причин згадування стало... явище місцевому народу... Богородиці, що бачило відразу кілька сотень людей. От запис єзуїтського ченця Кшиштофа Лятовича, що він збирався відправляти у Ватикан (серпень 1490 року):
"Довго над селищем гриміла гроза. Після її в північній частині неба з'явилася заграва. Прибігли селяни з Олеговського й стали кричати, що бачили Діву Марію, що вийшла із хмар і йде до них по полю. Багато хто впав на коліна й стали молитися. Свята Діва, по їхніх розповідях, осінила їхнім Хрестом і пішла на небо. Я був у тім місці, на яке мені вказували селяни й побачив, що на каменях залишилися сліди босих людських ніг. Селяни розповіли, що саме по цих каменях ішла Свята Діва. І до цього ніяких слідів вони на каменях не бачили. Чудо Господнє, виявлене нам, може бути засвідчене як особливе Господнє заступництво над місцем, де Діва Марія виявила свій лик народу...".
Не будемо стверджувати, що все описане монахом-єзуїтом - правда, однак камені з слідами босих людських ніг дотепер знаходять в Олевському районі (у села Замисловичі, наприклад).
В 1708-му році в Житомир прибув шведський король Карл XII. Міста штурмом він брати не став, оскільки опору його армії завдяки завчасному листу гетьмана Мазепи ніхто не робив. Цей факт був зафіксований, між іншим, у самого Карамзіна, авторитета в історії незаперечного. По Карамзіну, ставка Карла стояла "на горі, де мала ріка впадає в більшу". Карамзін при цьому посилається на Ничипора Салія, одного з писарів Мазепи. Настільки невизначений опис місця дислокації Карла проте дозволяє догадатися, що мова йде про гору, на якій нині стоїть Монумент Слави. От такі історичні колізії. Судячи з усього, у Житомирі Карл пробув недовго й незабаром разом з військом направився на схід. Через кілька місяців після його відходу в Житомир увірвався кінний корпус під командуванням російського князя Репніна. Репнін ішов на з'єднання з військами Петра Першого й довідавшись, що місцеве населення не те щоб привітало Карла, але й не намагалося пручатися йому, наказав розстріляти городничого й міського писаря. Що й було зроблено. Після чого Репнін повів корпус слідами шведської армії, пізніше з'єднавшись із основними військами Петра Першого.
З приводу перших згадок про Бердичеві немає однозначної думки, у книзі "Бердичів і Бердичівський повіт" (у 1901 р.) А. Косіча і в "Енциклопедії українознавства" (під ред. В. Кубійовіча) називається в 1320 р. Але в письмових джерелах першої половини XIV ст. немає жодної згадки про Бердичів.
В "Історії міст і сіл України" згадується дата в 1430 р. "Великий князь Литовський Вітовт віддав цю місцевість Путивльському і Звенигородському наміснику Каленику". Але в історичній науці відома лише дарувальна грамота Каленику, князя Свидригайла в 1437 р., де про Бердичів згадки немає. У праці "кляштор босих кармелітів в Бердичеві" (у 1912 р.) Бердич був слугою Тишкевича і жив в ХVІ ст., А тому, звичайно, не міг бути підданим Каленика. Перша задокументована згадка про Бердичеві зустрічається у переписі населених пунктів (люстрації) у 1545 році, де місто значиться як власність Василя Тишкевича.
Походження назви міста також має декілька версій. Краєзнавець Г. Богун вважає, що Бердичевом міг називатися чоловік, який жив поблизу обриву на горі, так як в перекладі зі старослов'янської мови "бердо" значить - обрив. Існує також припущення, що назва міста походить від власного імені Бердичів. Тоді також виникає питання, звідки походить саме ім'я "Бердичів". Ймовірно, його походження визначено поширеною у ті часи зброєю - бойовою сокирою (бердішем), або походить від перекликання караульних, які один одному кричали слово "бєрдо", тобто "слухай".
Іншу думку висунув дослідник С. Наумчук, який вважав, що назва міста походить від бердників, - майстрів, які виробляли бєрдо, - різновид ткацького гребеня.
Також є точка зору, про походження назви міста - від кочевого племені берендеїв або берендічей, племені з тюркської групи. Ці племена київські князі розселили по річці Рось, а західний край розселення проходив землями Бердичівщини. Тому академік Б. Греков і пов'язує походження назви Бердичева з назвою цих племен. У той період берендичі вели напівкочовий спосіб життя, служили київським князям, захищаючи південні кордони Київської Русі та почали засновувати свої міста.
Таким чином, питання щодо часу заснування Бердичева та походження його назви залишається й досі відкритим.
Сьогодні в Радомишлі працюють такі підприємства, як машинобудівні, консервний заводи, маслозавод, фабрика капронових виробів, швейна фабрика, льонозавод. Окремо хочеться згадати місцевий пивзавод. Його продукція, як уже говорилося вище, не тільки відома всій Європі, але й гідно конкурує з найвідомішими світовими марками пива. Не даремно адже іноземні інвестори вклали в підприємство безліч грошей!
Що стосується географічного положення сьогоднішнього Радомишля, то до найближчої залізничної станції Ірша від нього - 30 кілометрів. Відстань же від Житомира до Радомишля - 70 кілометрів. Населення міста становить майже 17 тисяч чоловік. Ріка, що протікає через місто, зрозуміло, Тетерів. Такий собі тихий мальовничий куточок з великими можливостями. Не дивно, що ще років 80 назад це місто було "шпигунською столицею" УРСР.
У середині 70-х років минулого століття двоє місцевих дітлахів, гуляючи на окраїні Радомишля, наткнулися на кілька дивних предметів, що нагадують своїм зовнішнім виглядом кам'яні сокири. Незабаром про знахідку довідалася половина селища. Археологи, що приїхали з Житомира, були здивовані, оскільки кам'яні знаряддя відносилися до епохи пізнього палеоліту. Після того, як на місці знахідки були зроблені археологічні розкопки, виявилася ціла стоянка пізньопалеолітичних людей. Розкопки тривали, і виявилося, що древній Радомишль однією лише первісною стоянкою не обмежувався: з тих пір люди жили в цій місцевості завжди. Археологи виявили тут кілька могильників "мідного віку" (IV тисячоріччя до нашої ери). На території міста було розкопано трохи ранньослов’янських поселень, датованих IV-VII століттями вже нашої ери, а ще - залишки легендарного міста Микгорода, що, хоча й згадувався в літописах від 1150-го року, однак вважався міфічним. Так що визначити точну дату заснування Радомишля практично неможливо. Але якщо раптом кому-небудь прийде в голову ідея відзначати його 30-тисячоріччя, здається, він буде повністю правий - з історичної точки зору.