"Інфанта" по-іспанськи означає "принцеса". В 1937-му році в Іспанії гриміла громадянська війна: тамтешній демократичний уряд, що підтримувався Радянським Союзом, воював з генералом Франко, якого, у свою чергу, підтримувала фашистська Німеччина. Можливо, саме тому радянська преса наполегливо називала Франко "фашистом", хоча насправді ідеологія іспанського генерала була далека від ультра-шовіністичних поглядів Гітлера й була скоріше помірно-націоналістичною. Історики зафіксували дивний факт: за увесь час правління "фашистського" генерала Франко (а це більше 30-и років) в Іспанії було розстріляно всього... 47 чоловік - головним чином, карних злочинців. Проте, наприкінці 30-х років Іспанія стала свого роду полігоном для випробування Радянським Союзом і Німеччиною нових видів своїх озброєнь. А страждали, як це завжди буває, мирні жителі.
Починаючи з 1937 року, Радянський Союз став приймати на своїй території іспанських дітей, чиї батьки загинули в результаті війни. Дітей у віці від восьми до 15-и років вивозили в СРСР і поселяли у звичайних радянських родинах. Майже всі ці родини офіційно всиновляли маленьких іспанців, даючи їм нові імена й свої прізвища. До речі, один із кращих хокеїстів всіх часів і народів Валерій Харламов був наполовину іспанцем: його мати в 12 років була евакуйована з Мадрида в Москву.
У тому ж 1937-му іспанські діти з'явилися й у Житомирі. Судячи з архівних даних, їх було всього 15 чоловік. Наймолодшому виповнилося 9 років, самому старшому - 13. Дітей розмістили в родинах житомирян - тих, хто побажав усиновити маленьких іспанців. Дітлахам змінили прізвища й імена й направили вчитися в житомирські школи. Серед цих п'ятнадцяти чоловік була 11-літня Марія-Лаура Палома, що доводилася двоюрідною племінницею... іспанській королеві! На жаль, ніде в архівах не залишилося хоча б непрямих вказівок на те, яке прізвище одержала дівчинка після свого вдочеріння житомирською родиною. Не виключено, що вона жива дотепер і проживає в нашому місті, і сьогодні б їй було 80 років. Цілком імовірно, що в Марії Паломи залишилися діти, внуки й навіть правнуки, які можуть і не підозрювати про те, що перебувають у спорідненні з іспанською королівською родиною!
А в серпні 1941 року, коли в Ємільчино ввійшли німці, якась частина місцевого населення взагалі не знала, що почалася війна: відчувалася відсутність радіоточок у далеких селах. Зареєстровано випадок, коли наприкінці серпня 1941 року в Ємільчино з'явився дідок на бричці, що не знайшов нічого кращого, як запитати в німецького патруля, де тут... осередок ВКП(б). Виявилося, у селі дідові доручили відвезти в Ємільчино партійні внески, не знаючи, що в селищі вже цілий місяць німці господарюють.
Вибили фашистів із селища на самому початку 1944-го року. Коли останній німець переступив кордони нинішнього Ємільчинського району, вся Житомирщина була звільнена від німців.
Полісся є найбільш архаїчним регіоном України, який і досі зберігає свій неповторний колорит. З-поміж інших регіонів України поліські строї вирізняються домінуванням двоколірної біло-червоної гами, відсутністю купованих тканин та тканим і вибійчаним декоративним оздобленням вбрання. Біло-червоне кольорове звучання у поліському костюмі підкреслює його архаїчність і символізує поєднання двох начал: духовного-божественного (білий) та плотсько-земного (червоного). Пограниччя цих стихій маркується поясом, як межею між буденним освоєним і піднесено незнаним. Пояс, зав'язаний на людині, був центром його вертикальної структури, місцем з'єднання сакрального верху та матеріально-тілесного низу.
Архаїчність поліського строю простежується також у жіночих головних уборах "намітках", які становлять так званий платовий головний убір характерний для багатьох древніх народів. Це шматок полотна, обвитий по основі (кибалці, очіпку) навколо голови. Старші жінки зав'язували намітку так, щоб вона закривала низ підборіддя. Як правило кінці намітки орнаментувались червоними смужками, виконаними технікою перебірного ткацтва або вишивки.
Збереження архаїчних рис в одязі пояснюється факторами природно-географічними (ліс, болото) та соціально-економічними (відносна віддаленість населення від великих промислових та культурних центрів та основних торгівельних шляхів).
Для поліського одягу типовим був приталений силует плечового одягу (безрукавок-шнуровиць, керсеток, свиток) та розширена донизу лінія поясного одягу (літники, спідниці з фабричного полотна, "спідниці з нагрудником"). Для орнаменту вишивок і узорнотканих матеріалів домінуючими були геометричні мотиви, скомпоновані у горизонтальні смуги, та поєднання червоного й невеликої кількості чорного або синього кольорів (на сорочках, спідницях, запасках, хустках і свитах). Ткані узори виступали у вертикальних або горизонтальних смугах і в клітинку.
З загального масиву поліського вбрання вирізняємо такі регіональні його комплекси як: східно-поліський з чернігово-сіверським підваріантом, центрально-поліський з київсько-житомирським і західно-поліський з рівненсько-волинським.
Розвиваючись на території етнічного пограниччя культура поліського реґіону України зазнала відчутних впливів з боку сусідів - поляків, білорусів та росіян. Так, на західному Поліссі досить відчутними є польські впливи, а на східному - російські. Білоруські простежуються більшою чи меншою мірою на всій поліській території.
Одяг, як відомо, паспортизує не тільки етнічну або регіональну належність етносу, а й може свідчити про вік, соціальне положення людини. Найбільш багатим і аксесуарно різноманітним є так званий ритуальний одяг, який відбиває космогонічні уявлення кожного народу, його морально-ціннісні орієнтири. З-поміж усіх комплексів вбрання все найяскравіше, мистецько і художньо довершене, символічно-сакральне сконцентроване у весільному одязі.
О.Косміна,
кандидат історичних наук
Полісся - територія з автохтонним східнослов'янським населенням, у минулому мінімально охопленим міграціями. Сьогодні це один "з найбільш архаїчних в етнокультурному відношенні регіонів слов'янського світу, що зберігає мовні, обрядові, фольклорні релікти минулих віків". Високий ступінь збереженості музичного фольклору дозволив етномузикологам виявити на Поліссі "історично найбільш ранні й, очевидно, кореневі традиційні форми пісенного мистецтва східних слов'ян". У 30-х рр. тут працювали видатні українські та російські вчені К.Квітка, Є.Гіппіус, З.Евальд, Ф.Колесса, протягом останніх 20-ти років проводиться фронтальне обстеження поліської традиційної музики в ході експедицій Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського (Київ), Львівської державної музичної академії ім. М.Лисенка та Культурологічної Міністерства з питань надзвичайних ситуацій.
Зібрані матеріали дозволяють виокремити у пісенній культурі Полісся три функціонально-стилістичні групи:
а) ранньотрадиційні наспіви (переважно приурочені до певних ритуалів),
б) традиційна (старовинна) лірика (неприурочені або умовно приурочені пісні),
в) мелодії пізньої традиції (їх можна хронологічно окреслити межами ХІХ-ХХ ст.). Найпотужніший пласт складають ранньотрадиційні наспіви - він є базовим для музичної стилістики цього регіону, тому заслуговує особливої уваги.
Ранньотрадиційні наспіви
Мелодії ранньої традиції мають витоки у культурі поганської доби, більшість їх закріплена за певними датами й термінами календарного обрядового циклу (Різдво, Великий Піст, Трійця, Купало, жнива тощо), пов'язана з оказіональними (наприклад, "викликання дощу" чи "відвертання хмари") та родинними ритуалами (хрестини, весілля, похорон).
Первісна функція таких наспівів - магічна: вони мали впливати на сили природи з метою підпорядкувати їх потребам людської спільноти, також регулювати соціальні відносини (наприклад, знешкоджувати чаклунів тощо).
Обрядовими діями відзначалися певні стани в житті природи, від яких залежав успіх вирощування врожаю: дні зимового й літнього сонцестояння (святки й Купала), кінець зими - початок весни, перехід від весни до літа (троїцький період), пора визрівання й збору врожаю (жнива). Періоди між сезонами вважалися перехідними, кризовими - в цей час відкривався кордон між двома світами й на "цьому світі" з'являлися представники "того світу". Їх спочатку з пошаною зустрічали (обряд "зустріч весни"), годували (обряди колядування, "водіння Куста"), визначений час співіснували з ними, а по закінченні транзитного періоду випроводжали ("проводи Зими", "проводи Русалок"), знищували атрибути перебування "предків" (спалювання "відьми" на Купала, розривання вбрання Куста). Кордон між світами повинен був знову закритися, а потойбічні сили мали відійти до місця свого постійного перебування.
На Поліссі "культ предків" був дуже розвиненим. Ще й сьогодні поліщукам, народженим у 1910-20-х роках, відома магія ритуального спілкування з померлими. Поліські жінки, які за щоденними турботами роками не вибирались за межі свого села, загубленого серед соснових борів й нескінченних боліт, в скрутну хвилину зверталися за допомогою до всевладних "дідів". Ті, як дізнаємося з фольклорних текстів, мешкали за хмарами й опікувалися живими родичами, навідуючись до них у певні дні:
Попуд лісом темна хмара, йа в тий хмарі мий батенько,
Попид хмарою ходить, із хмарою говорить:
- Ой хмаронько, ой мамонько, обийди чисте поле,
Моє дитьо в чистом полю, на чужому загону...
(співається у жнива, записано у 1984 р. в с.Дубчиці Зарічненського району Рівненської обл.)
…Гості мої жаданиї - батько й мати з України [у розумінні поліщуків - з далеких країв]
Вчора пізно приєхали, сьодні рано од'єщають, [нічні гості - померлі батьки жниці]
Од'єщавши приказвають: - Горуй, дитьо, горуй, дитки свої мали годуй…
(співається у жнива, записано у 1986 р. в с.Прикладники Зарічненського району Рівненської обл.)
Вийди, дєдоньку, та й на юлоньку. Приспів: Щодрий вечор, добрий вечор!
Послухай Того, хто в хмарці гуде, пчілоньки веде…
(щедрівка, записано у 1989 р. в с.Хоцунь Любешівського району Волинської обл.)
Одним з найвпливовіших способів спілкування з представниками "того світу" став обрядовий спів - надзвичайно голосне (на межі крику) виконання магічних пісенних заклинань. Разом із ритуальними акціями, що підсилювали їх дію, специфічним місцем і часом застосування обрядовий спів мав величезну силу - життєтворчу і руйнівну, залежно від того, на що був спрямований. Він використовувався не у всіх обрядах, а головним чином у тих, які у землеробських суспільствах пов'язуються з отриманням врожаю. Тому взимку, коли земля спить, голосного співу майже не чути, натомість у весняно-літній час інтенсив-ність обрядового співу різко зростає.
У східнослов'янських традиціях магічні календарні пісні виконувалися майже виключно жінками: ранньою весною - незаміжніми дівчатами, пісні троїцько-купальського циклу співали переважно дівчата й молодиці, влітку, у час визрівання хлібів - заміжні жінки виконували жнивні пісні. Єдина пора, коли у відправі ритуалів брали участь діти й чоловіки - це зміна старого й нового року. Початок річного циклу, що тепер припадає на Святки, відзначений "парадом" всіх основних статево-вікових і соціальних груп традиційного суспільства: це знаходить вираження у багатократності повторення ритуального обходу дворів колядниками різного складу - дітьми, дівчатами, хлопцями, чоловіками, заміжніми жінками - кожних зі своїм репертуаром.
Традиція ритуального спілкування з духами природи через спів-крик сформувала ориґінальні співочі тембри. Завдяки магічній функції наспівів специфічна манера їх виконання збереглася й дотепер: поліські ранньотрадиційні мелодії співаються грудним, дещо "дикуватим" тембром з блискавичними переключеннями голосу в головний регістр. Вони насичені акцентованими ритмами, мелодичною орнаментикою, специфічними вигуками. Магія колективного ритуального співу - злиття в єдиному унісоні яскравих жіночих голосів - справляє містичне враження як на виконавців, так і на слухачів. Чарує розмаїття тембрів, свіжість музичних інтонацій, майже не знаних навіть у професійних музичній традиції. У пізніші часи така манера знайшла використання і в ліричних мелодіях.
Визначити хронологічні межі формування мелодій найстаршого історико-стилістичного пласту практично неможливо, тим більше що процес їх усного, а значить - варіантного, оновленого відтворення на Поліссі подекуди триває і нині. Можемо лише відрізняти ранньотрадиційні наспіви від пісень новіших стилів за їх особливими музичними морфологічними характеристиками.
Основними морфологічними характеристиками ранньотрадиційних наспівів є типова музично-ритмічна формула (характерний для певного жанру ритмічний малюнок), відповідна їй силабо-ритмічна форма вірша, специфічні лади (звуковий об'єм вузького звукового діапазону - не більше 5-6 звуків, найчастіше - 3-4-и-звукові звукоряди), унісонно-гетерофонічна фактура (усі співаки виконують принципово одноголосну мелодію, але час від часу хтось з них тимчасово "відхиляється" на інші звуки, утворюючи варіант мелодичної лінії). До кожного такого формульного наспіву, як правило, долучається значна кількість поетичних текстів відповідної тематики. Нерідко діапазон сюжетів буває дуже широким - більше 50-ти на одну мелодію.
Таким чином нині, на початку третього тисячоліття на Поліссі зберігаються старовинні форми музикування, що мають у своїй основі світоглядні уявлення язичницьких часів. Елементи архаїчного світосприйняття простежуються у потребі поліських жителів відтворювати давні ритуали, пов'язані із землеробським календарем, супроводжуючи найважливіші з цих ритуалів співом. Подамо короткий огляд основних обрядових подій, типових для Полісся, та пов'язаних з ними пісень.
І.Клименко,
кандидат мистецтвознавства
Посилаємося знову ж на Михала Забарського, оскільки відомості, викладені їм, досить цікаві. Так, він повідомляє, що в ріці Тетерів ще в 1502-му році водилися осетри. Купець зауважує, що ще в XIII столітті цих осетрів поставляли в Золоту Орду самому Батию. Тетеревскі осетри були досить великі й вважалися "стравами королів". Околишнім селянам під страхом батогів, а то й смерті заборонялося ловити осетрів, а якщо вдалося піймати, селяни повинні були здати їх у замок. Ловом осетрів займалися спеціальні рибалки що перебували на муніципальній (!) службі, оскільки улов шляхетної риби приносив істотний доход у міську скарбницю.
У ті часи в Тетереві водилися навіть... крокодили. Правда, це більше схоже на легенду, оскільки клімат Житомирщини не дозволяв цим рептиліям жити в Тетереві в зимовий період - вони б попросту передохли! І Забарський згадує про крокодилів, однак пояснює, що це була величезна зубаста єгипетська ящірка (мабуть, варан), що втік із клітки в ріку, коли на березі Тетерева перевернулася підвода бродячого цирку. А от леви на околицях Житомира водилися. Одного навіть забили алебардами солдати внутрішньої варти на північній окраїні міста, коли кошлатий хижак зайшов уночі на одну з вулиць посаду.
Між іншим, місцевість, де водилися леви й де нині розташована Крошня, і далі на північ - майже до самого Черняхова, називалася Чортовий ліс. В XV столітті в Житомирі була відома легенда, що переказав Забарський. Так, у районі Крошні в часи прийняття Київською Руссю християнства жив якийсь чаклун, з язичеськими жерцями-волхвами не мав нічого спільного, який зібрав навколо себе язичників, що не бажали приймати Христа, і став робити християнам усілякі капості, аж до вбивств. Апогеєм діяльності чаклуна з'явилося спалення церкви в районі, видимо, нинішнього Соколовського дачного масиву, і вбивство там же місцевого священика. Чаклуна потім піймали дружинники київського князя й віддали, зрозуміло, по справах його: спалили живцем. Однак після цього місцевість, де промишляв чаклун, що розбійничав, з "братвою", і нарекли Чортовим лісом. От у це-те лісу й водилися леви, на яких у часи Михала Забарського влаштовували "облавні полювання" силами житомирського гарнізону або якого-небудь пихатого шляхтича зі своїми гайдуками. Полювання на лева для шляхти або місцевої старшини були чимсь начебто такого собі сафарі. Останнього лева під Житомиром знищили, судячи з усього, десь в 1530 році.
Олевськ - чи не найбільше селище міського типу в Житомирській області. Його населення становить близько 11 тисяч чоловік. Відстань до Житомира - близько 170 кілометрів. В 2002-му році райцентр став обласним переможцем у номінації "Кращий райцентр", оскільки не дивлячись на віддалене місце розташування, Олевск - містечко доглянуте, з досить розвиненою інфраструктурою комунального господарства. І досить древній...
Геологія сьогодні встановила, що приблизно 300 мільйонів років тому територія нинішньої Житомирщини розташовувалася в центральній частині величезного материка, що охоплював нинішні Євразію й Північну Америку й умовно іменованого Пасифідой. Той період іменувався Палеозойською ерою. Тоді на Землі було два материки - другий розташовувався уздовж по екваторі й зараз умовно називається Гондваной. Саме в Кайнозойську еру почалися відкладення вугілля в земній корі. Процес його утворення, здається, відомий: древні дерева, гинучи, із плином часів перетворювалися в камінь. Відсутність на Житомирщині покладів вугілля говорить про те, що рослинністю її територія в ті прадавні часи не особливо славилась. Як невідомі нам і представники тваринного миру, що населяли тоді цю територію, оскільки яких-небудь останків звірів Палеозою - диноцефалів або стегоцефалів - на Житомирщині виявлено не було. Або поки не виявлено.
Було це приблизно 100 мільйонів років тому. Сучасні геологічні карти показують, що Житомирська область, точніше, її північна границя, була материковим узбережжям. Границя цього узбережжя проходила по лінії нинішнього Олевского району (від села Замисловичі), сіл Бігунь, Левковичі, Норинськ Овруцького району й до самих Народичів. Океанські хвилі билися в скелі, на яких зараз стоїть селище Першотравневе Овруцького району. На геологічних картах видно, що територія нинішньої Житомирщини розташовувалася на узбережжі великої затоки в південно-західній частині невеликого материка, що займав площу майже всієї нинішньої Східної Європи й Скандинавії. Яких-небудь грандіозних джунглів, якими 100 мільйонів років тому була покрита майже вся наша планета, на Житомирщині, скоріш за все, було небагато, або ж вони були не настільки густими: імовірно, у ті часи Житомирщина являла собою велике гірське плато, залишки якого ми сьогодні знаходимо у вигляді покладів граніту, а в Овруцьком районі - ще й червоного граніту - кварциту.
Тваринний світ Житомирщини на зорі часів нам невідомий. Хоча можна припустити з великою часткою ймовірності, що на території нинішнього Житомира розгулювали динозаври - царі Мезозойської ери. Правда, великих представників древніх рептилій накшталт 40-метрових 100-тонних диплодоків і бронтозаврів або найбільших сухопутних хижаків всіх часів - тиранозаврів, у нас, скоріше за все, не було. Ці тварини воліли жити в низинах, де простиралися густі джунглі, і в гори заглядали рідко.
Вадим Кіплінг