Засекречену споруду перетворять у музей.
"Бункер Сталіна" в Житомирській області довгі роки залишався засекреченим об'єктом. Таємницю, яку зберігає автономне трирівневе підземне місто, вирішили відкрити тільки зараз - через 60 років після Перемоги та понад сімдесят років з моменту будівництва цієї унікальної фортифікаційної споруди, створеної за проектом доктора військових наук, генерал-лейтенанта інженерних військ Дмитра Карбишева. При наближенні до конвертацій на нижньому і середньому поверхах черговий персонал об'єкту "Скеля" тактовно попереджає: не варто туди ходити, бо навіть досвідчений дослідники цього інженерного дива поки що не розібралися, для чого насправді призначалися "таємні кімнати" ...
Так звана "лінія оборони товариша Сталіна" складалася з декількох укріпрайонов. Коростенський був найдовшим - 180 км. Для порівняння: Новоград-Волинський простягається на 140 км, Мозирський, на території нинішньої Гомельської області (Білорусь), - на 120 км. ... Підневільний люд, який за часів Ягоди-Єжова був звезений під Коростень НКВД, починав вибухові роботи зовсім не з нульового циклу. Печери в цих скелях існували здавна. Древляни ще в IX столітті знаходили в них надійний притулок. Ця деталь не пройшла повз увагу літописця Нестора.
Після поверхневого ознайомлення з підземним містом починаєш розуміти: війну могли в ньому перечекати не тільки Йосип Віссаріонович, а й весь вищий комсостав робітничо-селянської Червоної Армії! Довгі коридори, бокові кімнати (сьогодні їх лише на середньому рівні 28), видовбані в суцільній скелі, навіюють відчуття цілковитої безпеки. Міцність дверей така, що у разі прямого попадання снаряда, випущеного з гармати що стоїть неподалік , вони не пошкодяться. Внутрішня стіна грає роль амортизатора, тобто розрахована приймати на себе удар під будь-яким кутом. У всіх приміщеннях підземного міста - стабільні +16 градусів.
- Чув, ніби і вода у вас теж своя, - звертаюся до коменданта об'єкта "Скеля" Прапорщика Івана Поліняки.
- Ось, спробуйте самі, - миттєво пропонує Іван Васильович.
На смак вода - дійсно відмінна! Не дивно, що по закінченні зміни кожен з працюючих тут бере по кілька літрів додому. Колодязь, видовбаний 70 років тому, має в діаметрі 4 метра і 6 метрів глибини. Джерело б'є прямо з каменю, зайва волога ж витікає в річку Уж. Загальна довжина коридорів 2-го ярусу - 146 м, гіпотетична довжина верхнього - 200 м. Нижній ярус - на глибині 70 м, під товщею граніту і під дном річки.
І все ж під час війни унікальний бункер впав ... Оборона Коростеня тривала 55 днів. Коли місто вже була у руках ворога і загін, оборонявший підземний командний пункт Коростенського укріпрайону, повинен був, за всіма розрахунками, повністю припинити існування (тим більше, що німці запустили в підземелля велику порцію отруйна газу), - бійці під командуванням майора Білозьорова в повному складі вийшли з-під землі ... в 4 км від основного входу в підземелля, на протилежному березі Ужа! І прийняли свій останній бій ... Але перед цим в бункері щось трапилось. Ось як описували побачене у "Скелі" загарбники:
"У скелі вирубані два великі входи, замасковані майстерно мережею з зелені. У підземний коридор можна пройти через броньовані ворота. Довжина коридору приблизно 100 м, по боках розташовуються кімнати. Центральне опалення, електростанція, тепла проточна вода, електрична вентиляція, ватерклозети. А над вами в той же час убогі хатки з солом'яними дахами, а народ черпає воду з колодязів. Каналізації - ніякої, а вулички Коростеня - немощені, порослі бур'яном. Словом, контраст.
Бомби чи гранати не загрожували цьому сховищу. Втім, ще до приходу в Коростень німецьких військ у сховищі сталася якесь неприємна пригода. З незрозумілих причин там сталася експлозія, що знищила обладнання кімнат та зірвала двері з завіс. На стінах - людська кров. Хто став тоді жертвою - невідомо "- писав у газеті" Українське слово "військовий кореспондент Герберт Берт Віртген.
- Цікаво, що ж все-таки сталося на командному пункті перед самою здачею Коростеня німцям?
- Можливо, об'єкт був підірваний ворожими диверсантамим, - трохи подумавши, відповідає підполковник Олег Бошаков, начальник міського управління МНС. - У німецької розвідки був докладний план розташування всіх внутрішніх приміщень. Аналогічні креслення нещодавно передали мені дослідники і з іншої держави - з пояснювальним текстом польською мовою. Кабінет Верховного головнокомандувача та прийомна виведені на цих схемах окремо ...
- Німці експлуатувати комплекс так і не зважилися. Чому?
- На це питання і зараз ніхто не знає точної відповіді, - говорить Бошаков. - Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер, який тут був і в 1941-му, і пізніше, наказав будувати собі підземну резиденцію аж за 90 км від "Скелі", в Новогуйвинську під Житомиром. А фюрер віддав перевагу ставки "Вервольф" в Стрижавці поблизу Вінниці.
Німці побоялися вселятися в бункер "особистого ворога фюрера". Тим не менш споруду не підірвали. Наші, ввійшовши в місто, теж не поспішали використовувати бункер за призначенням ...
Після війни підземелля стало таким собі навчальним полігоном для початківців діггерів. Але після декількох випадків безслідної пропажі дітей в його лабіринтах всі входи в "Скелю" довелося замуровати.
У 1968 році комусь прийшла ідея влаштувати в пустуючому "бункері Сталіна" ... комплекс з вирощування і зберігання картоплі. Мовляв, штучний мікроклімат підземелля дозволяє отримувати не один урожай на рік, а цілих два-три. Оскільки комплекс, як і раніше, значився за МО СРСР, спробували обійти військових "з тилу", звернувшись безпосередньо до голови уряду. Грізний окрик у вигляді урядової телеграми за підписом голови Ради міністрів Союзу Косигіна, надовго відбив охоту демілітаризувати "Скелю".
Через два роки після чорнобильського вибуху в Коростені влаштували навчання з цивільної оборони. А пару років тому виконком міської ради зумів нарешті домовитися з військовими, і ті передали засекречений підземний об'єкт на баланс міста. Тепер у ньому запасний пункт управління мерії. Мер Володимир Москаленко збирається зробити на його основі військово-історичний музейний комплекс.
"Бункер Сталіна" не менш цікавий і дослідникам теми розробки в довоєнному СРСР власної ядерного зброї. Інакше навіщо знадобилося Карбишеву будувати підземну фортецю, здатну і в XXI столітті витримати надпотужний термоядерний удар? Може виявитися, що гітлерівці "пооромились" освоювати підземне місто як раз через наявність в деяких таємних кімнатах чогось більш жахливого, ніж партизани...
Ченяхів - райцентр, що має статус селища міського типу. Відстань до Житомира - 25 кілометрів, тобто найближча до нашого обласного центра районна "столиця". Населення - близько 11 тисяч чоловік. Ріка, на якій стоїть Черняхів, називається Очеретянкою.
В дуже далекі часи про Черняхів ходили легенди дуже лиховісні...
Топонім "Баранівка", походить, зрозуміло, від слова "баран", і нічого поганого в цьому немає. В XVI столітті населений пункт уперше згадується в документах (1565-й рік) як село, що входило до складу Великого князівства Литовського. Виражаючись сучасною мовою, спеціалізацією села й околишніх земель було саме розведення овець. І розводили тут цих самих овець аж до початку XIX століття!
Однак задовго до перших документальних згадувань про Баранівку на цій території жили люди. Археологи виявили тут стоянку доісторичних людей епохи кам'яного віку. Правда, стоянка ця була скоріше кочівною, тимчасовою. В епоху ж Київської Русі Баранівка, швидше за все, не існувала взагалі: Ті ж археологи не знайшли навіть натяку на існування в той період на цій території хоча б маленького поселення в кілька будиночків. Зате пізніше, у тому ж XVI столітті, у літописах Баранівка згадується не тільки як грандіозне вівчарське господарство, але і як село, що стало об'єктом нападу кримських татар. В 1593-му році кримчаки повністю спалили село, а більшу частину його жителів спробували повести в полон. Однак кінний загін польсько-козацького війська відбив у татар полонених і змусив кримчаків відступити.
Вхід в підземну резиденцію охороняють, але потрапити туди можна.
Сімдесят років тому, в грудні 1935 року, в Коростені Житомирської області розпочали будівництво грандіозного військового споруди - підземного бункера, в якому спочатку планувалося розмістити командний пункт управління містом. І сьогодні над ним витає аура якоїсь нез'ясовної небезпеки, яка з»явилась тут, мабуть, ще на зорі століть, коли Коростень був столицею стародавнього слов'янського князівства.
Головна споруда генерала Карбишева
Увійшовші в 1941 році в місто німецькі окупанти чомусь обходили бункер десятою дорогою. І навіть сьогодні в його лабіринтах таємниче пропадають люди. Місцеві жителі розповідають страшний випадок, коли не так давно хлопець з дівчиною спустились у бункер, але назад так і не вийшли. Через кілька днів їх знайшли мертвими. На їх блідих обличчях застиг страх ... - Будівництво об'єкту було розпочато в 1935 році і закінчилося в 1937-му, - розповідає комендант захисного пункту управління Коростеня Олексій Іванович Кровяков. - Керував будівництвом знаменитий генерал Карбишев, у той час ще полковник. Древлянські печери розташовувалися в 17-метровій товщі граніту. В лабіринти був залити бетон, і товщина стін збільшилася ще на півтора метра. Про розміри об'єкта можна було судити з таких цифр: довжина внутрішніх коридорів від головного входу до запасного виходу - 106 метрів, кількість кімнат - 28. Пункт управління був повністю обладнаний автономними системами життєзабезпечення: опаленням, водопроводом з власним резервуаром, каналізацією, телеграфним зв'язком, радіоточками, продовольством ... Мало того, від бункера у всіх напрямках йшли підземні ходи в різні кінці міста і за його межі. Було підведено 50 пар телефонних апаратів, поставлено 20 телефонних розеток, зв'язок був тоді з усім Радянським Союзом. Якщо тут замкнути, можна було без проблем витримати багатомісячну облогу. Що й довели наші бійці на початку Великої Вітчизняної війни ...
Німці жити в ньому не стали
Олексій Іванович розповів дуже цікаву історію.
- Ні, бункер, якщо можна так висловитися, не брав участь в активній обороні міста, управління бойовими діями звідси не велося. Але його "бойові можливості" як не можна краще характеризує наступний епізод. Коли в Коростень увійшли німецькі війська, опору їм особливого ніхто не чинив. Крім хіба що шістнадцяти бійців, організували оборону в будівлі місцевої поліклініки. В кінці кінців німці піднатиснули, і наші бійці через підземний хід пішли в бункер, де й замкнулися. Як не штурмували німці твердиню, у них нічого не виходило, лише кілька сотень своїх солдатів під залізобетоном поклали. А наші з бункера пострілюють собі з одного-єдиного кулемета і, так би мовити, фігі німцям крутили так посміювалися. Німці побачили, що нічого у них не виходить, і пустили в бункер отруйний газ. Нашим бійцям довелося залишити твердиню і піти підземеллями з міста. Тільки тоді німці потрапили в бункер. Тільки ось що дивно: окупанти чомусь не використовували настільки значний шедевр військової інженерії для своїх потреб, як це сталося, наприклад, з радянським командним пунктом на "рубежі Сталіна" в селі Михайлівка під Вінницевший у Житомирі Гіммлер обрав місцем своєї дислокації селище Гуйва, де збудував власний бункер, а Коростенським, мабуть, не зацікавився. Чому? Багато цих "чому". Наприклад, Коростенський бункер за своїми розмірами та інженерними характеристиками перевершує той же "Вервольф", але німці ніяк не "вживали" об'єкт. - Бункер був розграбований, розбитий, - розповідає Олексій Кровяков. - Іноді сюди заходили партизани, хоча це було пов'язано з чималим ризиком: німці всередині не совались, наче чогось боялися, зате газ пускали, щоб ніхто в галереях не наважився ховатися. Після визволення Коростеня в бункері якийсь час жили люди, більше їм жити було ніде. Тоді все всередині було закопчено, розбите. Влади звернули на даний об'єкт увагу тільки в 1984 році. Вирішено було використовувати його за прямим призначенням і переобладнати під запасний захищений пункт управління. Була складена кошторис, виділено три мільйони радянських карбованців. І об'єкт до лютого 1986 року був відновлений. Стіни, правда, довелося фарбувати кілька разів через велику вологість. Але сьогодні він відреставрований відсотків на 90 і знаходиться під охороною.
Окупанти боялися гномів
- Ви, можна сказати, в силу своєї роботи живете в бункері. Чи відчували ви присутність тут чогось незвичайного? На вашу думку, чого чи кого могли боятися німці? - Особисто я не відчуваю тут нічого незвичайного. Привидів тут немає, в цьому я вас запевняю. Старожили Коростеня говорили, що німці боялися ... гномів: стверджували, що до древлян в цих місцях жив невідомий народ і саме він прорив ці печери. Нібито там, в підземеллях, стояло капище цього народу.
- Але люди-то пропадають ...
- Тому що суются в недосліджені місця. З самого бункера ведуть підземні ходи в ті частини підземель, які не використовувалися в якості складових частин об'єкта. Сьогодні, щоб уникнути подібних випадків ходи замуровані.
- Крім зникнення людей що-небудь незрозуміло можете пригадати?
- Ну хіба що, коли замуровивалі вхід, будівельники чули якісь дивні звуки з галереї - чи то стогін, чи то плач. Але це міг бути й звичайний протяг ...
ДО РЕЧІ
Чи була тут ставка генералісімуса?
На користь цієї версії говорять наступні факти. Перший: Коростенський об'єкт є майже точною, але у багато разів зменшеною копією "запасної столиці" Сталіна в Жигулях під Самарою. "Запасная столиця" розташовувалася на глибині 170 метрів у гранітній товщі і на відміну від Коростенського бункера була цілком рукотворною. Навіщо Сталіну потрібна була "запасная столиця", точно невідомо до цих пір. Якщо вірити деяким дослідникам, наприклад Віктору Суворову, об'єкт "Жигулі" був побудований як командний пункт Верховного Головнокомандувача на випадок початку вторгнення Червоної Армії в Європу. Останній факт нині не виглядає таким уже й фантастичним. Згадаємо такі знамениті шлягери воєнних років, як, наприклад, "Смуглянка". Текст цієї пісні, за деякими даними, був написаний ще до початку війни - в 1940 році. Це в якому такому "молдаванському партизанському загоні" йде мова, якщо війни ніякої і нема? Вона почалася тільки через рік ... Історія в даному випадку виглядає досить "темною" наукою. У нашому бункері, крім його дивної схожості з "Жигулівським" об'єктом, є ще одна цікава деталь. Тут є приміщення, що складається з двох кімнат (всі інші - однокімнатні). Одна з них - приймальня, друга - робочий кабінет начальника, командира пункту управління. Начебто все так і має бути, але ... Ось цей самий робочий кабінет у свій час був облицьований спеціальної плиткою, підлога застелена паркетом, а меблі в кабінеті були шкуряні, як і в сталінській резиденції в Жигулях. Меблі винесли німці, а плитку зі стін і паркет з підлоги дощенту набагато пізніше місцеві жителі. І от питання: для кого призначався кабінет? Типові приміщення для військових генералів і навіть маршалів обладнували трохи іншими стандартами, зі зручностями, але без зайвої розкоші. Якщо вірити тому ж Суворову, то після вторгнення Червоної Армії на Захід ставка Верховного Головнокомандувача повинна була б переміститися ближче до наступаючих військ. Такі закони війни. І не виключено, що кімнати в Коростенському бункері готувалися саме для товариша Сталіна. Щоправда, з однією поправкою: "не виключено" не означає, що це було. - Ми переглянули багато документів з цього приводу, - розповідає Олексій Кровяков. - Але так і не змогли знайти інформацію, кому належав цей бункер. Те що сюди приїжджав Сталін - імовірність дуже маленька. Офіційних - документальних - підтверджень немає. За всіма даними, Сталін тут не з'являвся взагалі.
Еще древнегреческий историк Геродот в своих записях множество раз упоминал о некоем царстве амазонок, то есть женщин-воительниц, чье племя настолько могущественно, что покорило все окрестные племена, воинскую силу которых составляли именно мужчины. Геродот упоминал и о том, что амазонки, эти воинствующие ультрафеминистки древнего мира, выжигали себе правую грудь, чтобы им удобней было стрелять из лука. Геродот даже указывал местность, на которой проживали амазонки: на север от Понта Эвксинского, то есть Черного моря, по берегам Борисфена (Днепра) и впадающих в него рек и аж до дремучих лесов северной части нынешнего украинского Полесья. То есть, если верить ученому греку, получалось, что почти вся территория нынешней Житомирщины могла находиться под властью некоего племени воинственных женщин!
Другие историки древнего мира - Плиний Младший и Помпоний Мела - более точно осветили этот вопрос и идентифицировали амазонок как сарматов - воинственное кочевое племя, родственное скифам. С древнеперсидского слово "сарматы" переводится как "меченосцы". Оба древнеримских хрониста указывают на то, что у сарматов, в V-IV веках нашей эры наводивших ужас на всю Европу и практически покоривших половину континента, верховную власть в племени держали женщины. Плиний Младший называет общественный строй сарматов гинекократией, то есть аристократическим матриархатом. Чтобы понять, насколько могущественным было это странное племя, можно вернуться к Плинию Младшему, который засвидетельствовал, что сарматы делились на несколько племен, подчиненных одной царице: роксоланы, аланы, языги, аорсы... От сарматских завоеваний до сих пор остались географические названия на карте современного мира: Алания на Северном Кавказе и даже провинция Каталония в Испании. Последний топоним является перекрученным на испанский манер древним словосочетанием "Гото-Алания".
На территории нынешней Житомирщины, судя по всему, обитали сарматы-языги. Что характерно, в 1887 году на территории нынешнего Андрушевского района были произведены раскопки нескольких сарматских могильников (точнее, погребальных камер катакомбного вида) примерно IV века до нашей эры. И версия относительно того, что сарматы как раз и являлись теми самыми амазонками Геродота, подтвердилась полностью: практически половина обнаруженных археологами погребений приходится как раз на женщин-воительниц. Хоронили амазонок точно таким же образом, как и воинов-мужчин: с мечом на груди и луком у изголовья. Между прочим, жили на нашей территории сарматы довольно долго: аж до III века нашей эры! Даже главные сарматские божества были женщинами: это и Гекаэрга (лучница), и Опис (что означает - месть). Зато покровитель домашнего очага мужского пола - некто Утофарн.
Диодор Сицилийский, например, сообщает, что сарматская царица Амага объявила себя дочерью богини войны и своим указом обязала мужчин выполнять всю домашнюю работу - от прядения и до приготовления еды. В военные походы ходили только женщины. Детям мужского пола калечили руки и ноги, чтобы они оставались небоеспособными. Римский историк Аммиан Марцеллин сообщает, что такое отношение к мужчинам произошло у сарматов из-за гибели большей части их мужчин в походах. Пришлось женщинам взять управление племенем в свои руки. Когда впоследствии мужская часть сарматов, главным образом возмужавших юношей, таки попыталась вернуть себе власть, женская половина разгромила это неудачное восстание на поле битвы. Оставшихся в живых юношей сарматская царица приказала искалечить, оставив за мужчинами лишь репродуктивные функции. По свидетельству Аммиана Марцеллина, даже на полевые работы сарматки выходили в полном боевом снаряжении, подвязанные мечом. Сарматки не употребляли хлеба, зато ели в большом количестве змей, черепах, ящериц и скорпионов. Несмотря на это, их соседи кельты (тоже проживавшие на территории нынешней Житомирщины), например, просто обожали сарматок как женщин и часто брали их в жены - правда, не из-за красоты или покладистого характера (вряд ли и то, и другое у амазонок присутствовало), а из-за желания иметь здоровое потомство. И эта орда женщин-воительниц долгое время держала в страхе почти всю Европу!
Существовал у сарматов и такой кровавый обычай, как принесение в жертву мужчин иного племени. В случае эпидемии или массового падежа скота амазонки выезжали из своих поселений, нападали на осевших в лесах кельтов, пленяли мужчин и... Вот что писал по этому поводу Плиний Младший: "Они приводили пленных галлов (общеримское название кельтов) в свои селения, где над каждым несчастным совершалась грубая оргия: все амазонки поселения совершали с каждым из них по очереди ритуальное совокупление, после чего у несчастных вырезалось сердце и бросалось в костер во славу какой-то их кровавой богини...". Российский исследователь Ю. Семенов в журнале "Этнографическое обозрение" (за 1996 год) упоминает весьма любопытный факт, относящийся уже к концу XIX века. По его данным, в Овручском уезде еще в 90-х годах позапрошлого столетия весьма распространенным был ритуал, называемый "опахиванием". Как только в селе случался угрожающий падеж скота, поздней ночью на окраину селения выходила процессия, состоящая из одних лишь женщин, причем либо совсем голых, либо в ночных сорочках. Двигаясь вокруг села, женщины пытались углядеть в темноте постороннего мужчину - как правило, пришлого, из другого населенного пункта. И как только жертва показывалась в пределах видимости, полудикая толпа с визгом набрасывалась на него и буквально разрывала на куски. Что интересно, участие в этом кровавом обряде имели право принимать только девушки - в физиологическом смысле этого слова, а также благочестивые вдовы и старенькие бабульки.
Это еще что! В 1937 году в женском исправительном лагере под селом Райки Бердичевского района был зафиксирован случай, когда толпа зэчек, совершив перед этим какой-то странный ритуал (в уголовном деле не описанный), во время прогулки во дворе колонии набросилась на заместителя начальника лагеря - мужского пола - и растерзала его буквально на глазах у опешивших конвойных. Охране лагеря ничего иного не оставалось, как покрошить взбесившихся зэчек из пулемета.
Были ли сарматы нашими далекими предками? Вряд ли их можно считать прямыми пращурами нынешних украинцев, однако какая-то капля сарматской крови в наших жилах присутствует. Иначе откуда бы у нас в последнее время взялось такое большое количество женщин, ударившихся в политику?
Вадим Киплинг
Чи жили 100 мільйонів років тому на території Житомирщини люди? Ще років 15-20 назад подібне питання здавалося б нам попросту недоречним: по теорії Дарвіна, популярної в ті роки, людина пішла не від тиранозавра, а від мавпи й від народження їй якнайбільше мільйон років. Як відомо, у Мезозойську еру мавпи самі ще ні від кого не пішли, а тому й людини не було на Землі ну ніяк! Однак новітні дані говорять про зворотнє: з великою часткою ймовірності, 300 милолионов років тому на території Житомирщини вже жили люди!
Так, у села Замисловичі Олевського району розташована дивна ландшафтна диковинка, яку місцеві жителі охрестили "кам'яним селом". Здалеку справді створюється враження, що перед нами розкинулося справжнє село: з хатами, дворами й вулицями. І лише підійшовши впритул, виявляється, що "хати" й "вулиці" насправді виявляються вигадливо розкиданими брилами граніту й скам'янілого до гранітної твердості піщанику - залишками древнього океанського узбережжя. На одній із брил стародавнього піщанику чітко видно слід буквально втисненої в камінь босої людської ноги. У місцевих жителів існує легенда, що слід залишив сам Ісус Христос, що давним-давно з'явився в образі мандрівника жителям села. Нібито селяни відмовили Христу в якомусь проханні й він, розгнівавшись, перетворив селище в камінь. Це лише легенда, однак якщо міркувати з наукового погляду, то незвичайний слід, так само як та інші подібні речі-загадки, яких безліч на півночі нашої області, дотепер так ніхто досконально й не вивчав! Дотепер у сіл Левковичі або Норинськ Овруцького району знаходять безліч древніх каменів-піщаників з аналогічними людськими слідами. Загальна чисельність таких знахідок давно перевалила за сотню. А в селі Велика Фосня Овруцького району на місці знахідки декількох таких каменів зі слідами босих людських ніг навіть поставили каплицю - відповідно до легенди, сліди нібито залишила в XV столітті Богородиця, що зненацька з'явилася жителям села. Правда, каплицю як православно - християнський символ віри поки не прийняла жодна із православних конфесій.
Якщо відкинути міфологію й повернутися до спроби наукового пояснення вищезгадуваних феноменів, то на користь гіпотези, що сліди в каменях були залишені людьми Мезозойської ери 100-150 мільйонів років тому, говорять дуже багато доводів. Наприклад, такий: для того, щоб скам'яніти до нинішнього стану й майже не поступатися у твердості граніту, річковому мулу необхідно не менш 200 мільйонів років - трохи менше, ніж потрібно дереву щоб перетворитися в кам'яне вугілля. При всьому бажанні людина не в змозі залишити відбиток ноги у твердому камені - тільки в м'якому піску. Імовірно, люди епохи динозаврів, гуляючи по березі океану, залишали свої сліди в прибережному піску або шарі прибережного мулу. Згодом ці сліди були затоплені водою й благополучно дожили вже в камені аж до наших днів. Підробка? Можлива й вона. Але скажіть, кому в здоровому розумі прийде в голову вирубувати і вишліфовувати в каменях людські сліди тільки для того, щоб потім кинути їх десь у дороги? Так що гіпотеза про людей Мезозойської ери досить реальна, однак вимагає більше ретельних досліджень і більш вагомих доказів.
Вадим Кіплінг
У той час, як такі міста, як Житомир або Бердичів, бурхливо розвивалися, Олевськ як і раніше являв із себе селище в кілька сотень жителів і що-небудь цікаве в його історії відшукати за новітній період просто неможливо. Зате в роки Великої Вітчизняної війни Олевськ чи не став партизанською столицею українського Полісся. Із приходом гітлерівців у районі Олевська став діяти партизанський загін під командуванням К. Ареф'єва, ядром якого стала диверсійна група, спеціально закинута з Москви. Трохи пізніше, в 1942-1943 роках, у районі Олевська з'явилися з'єднання Федорова, Ковпака й Сабурова. До початку 1943 року партизани повністю контролювали майже третину території району. Однак паралельно з радянськими партизанами територію Олевщини облюбували й загони УПА "Поліська Січ", якими керував Тарас Бульба-Боровець. Радянським партизанам доводилося в такий спосіб воювати як проти німців, так і проти УПА. До речі, останній збройний загін "Поліської Січі" був ліквідований на Олевщині тільки в 1952-му році.
У січні 1943 року німці розстріляли в Олевську декількох своїх офіцерів і декількох вояків УПА за те, що останні навчили перших... варити самогон. Німецькі офіцери, почавши у пиячити, заражали алкоголізмом своїх колег, і місцеве гестапо вирішило рішення алкоголіків у власних рядах, щоб розкладницькі пари алкоголю не перекинулися на цілий гарнізон.