Деякі вчені вважають, що місто було побудовано князем Малом, точніше, по його безпосередній вказівці. Хоча питання це досить спірне, оскільки на території нинішнього Малина, у його південно-східній частині, дотепер збереглися залишки древнього городища, побудованого приблизно в VIII-IX століттях - як фортеця для захисту кордонів племені древлян. І відбулося це задовго до появи на історичній сцені князя Мала. Наприкінці IX століття біля фортеці на березі ріки Ірша з'явилося відкрите поселення, що у середині X століття було зруйновано, ймовірно княгинею Ольгою, чия дружина йшла на Іскоростень для розправи з непокірливими древлянами й попутно спалила Малин. Однак незабаром городище було відновлено й продовжувало виконувати свої функції фортеці - аж до XIII століття, коли до малину підійшли полчища хана Батия.
Деякі історики пов'язують назву міста Малина з ім'ям древлянського князя Мала. Однак на гельській (другій державній мові Ірландії, що відноситься до кельтської мовної групи) топонім "Малин" означає "скеля". Цілком імовірно, це відлуння часів Трипільської культури, коли територію нинішнього Малина населяли кімерійці, яких багато істориків зв'язують із предками кельтів. Версії версіями, однак офіційна історія Малина нараховує більш ніж 1100 років - стільки ж, скільки й історія Житомира...
Про легендарне Малинське підпілля знає весь колишній СРСР. Іменами Ніни Сосніній й її товаришів у Радянському Союзі називалися піонерські загони, у далеких містах Далекого Сходу вулиці носили імена бійців Малинського підпілля... Сьогоднішні школярі (не всі, звичайно, але багато хто) навряд чи можуть сказати, хто така Ніна Сосніна. І мало хто знає, що Малин на початку 60-х років минулого століття ледь не одержав звання Міста-Героя. Це питання всерйоз розглядалося в ЦК КПРС, а потім на Верховній Раді СРСР. І бути б Малину Містом-Героєм, якби не одна деталь: в 1941-м році він не мав статусу міста, а був усього лише селищем міського типу (забігаючи наперед, помітимо, що містом Малин став тільки 18 листопада 2003 року - відповідно до постанови Верховної Ради України). А селищам героїв не присвоювали, тільки містам.
Фронт наблизився до Малина вже на початку липня 1941 року. Особливо завзяті бої з окупантами зав'язалися на залізничній станції, що чотири рази переходила від наших до німців і назад. Оборона ж міста тривала місяць. Малин обороняла 5-я армія генерала Потапова, 1-а протитанкова артилерійська бригада, 215-та механізована дивізія, 32-й залізничний батальйон. В обороні міста брали участь практично всі його жителі. А буквально відразу після того, як німцям все-таки вдалося ввійти в місто, біля Малина став діяти партизанський загін І. Бровкіна. А наприкінці того ж 1941-го в Малині було організоване підпілля, на чолі якого встав лейтенант П. Тараскін. Підпільники діяли не тільки в самому місті, але й створили свої групи в сусідніх селах. 16 січня 1943 року німцям вдалося захопити Тараскіна і його товаришів і розстріляти. Керівництво Малинським підпіллям взяла на себе комсомолка Ніна Сосніна, випускниця Малинської школи № 1. В організацію влилася молодь, підпільники доставляли партизанам зброю, медикаменти, поширювали листівки... Штабом організації став будинок учительки Є. Дорошок. 31 серпня 1943 року в штаб з пораненням був доставлений партизан Федір Зінченко, якому тут же почали робити термінову операцію. У цей момент будинок оточили німці, оскільки в рядах підпільників виявився зрадник. На пропозицію здатися підпільники, зрозуміло, послали німців куди подалі. У відповідь окупанти підпалили будинок. У вогні загинули Ніна Сосніна, її батько Іван Соснін і Федір Зінченко. Згодом П. Тараскіну й Н. Сосніній було посмертно привласнене звання Героїв Радянського Союзу.
До речі, звільнений Малин від німецько-фашистських загарбників був 12 листопада 1943 року. За роки окупації німці знищили в місті майже 1500 мирних жителів. У всьому ж Малинському районі загинуло близько 6-и тисяч чоловік.
У середині 30-х років у СРСР з'явилися так звані "сто перші кілометри" - населені пункти біля Москви, Ленінграда, Києва й Мінська - тобто основних радянських столиць, на відстані від них не менш ніж на 100 кілометрів. У ці містечка зі столиць висилалися різного роду хулігани, п'яниці, дебошири - словом, весь напівкримінальний (та й кримінальний теж) елемент, тобто такі собі антисоціальні особистості, яким тодішні радянські закони забороняли жити в столицях. Волею ЦК ВКП(б) Коростишів і став таким "сто першим кілометром" відносно Києва. З 1936-го по 1940-й роки завдяки статусу "сто першого кілометра" населення Коростишева збільшилося з півтора до 12-и тисяч чоловік.
Варто помітити, що не завжди ті, кого висилали в Коростишів з Києва, були "антисоціальними елементами". Справа в тому, що саме в середині 30-х видобуток каменю перетворився тут з артільного в промисловий. На граніти стали надходити держзамовлення й для їхнього видобутку були потрібні робочі руки. А як в 30-і роки набирали робочу силу на "будівництва п'ятирічки" типу Магнітки або Біломорканалу? Правильно: повідомляли чергову кампанію боротьби з "ворогами народу", після чого цих самих "ворогів" відправляли безкоштовно збільшувати економічну міць Країни Рад. Видобуток гранітів у Коростишеві, зрозуміло, не йшов ні в яке порівняння з тією ж Магніткою, однак робочі руки були потрібні й тут. А як змусити народ їхати працювати на більш ніж травмонебезпечне виробництво (в 1936-му році при видобутку каменів у районі щотижня гинуло 2-3 чоловіки)? Дуже просто: у добровільно - примусовому порядку. А примушувати в нас уміли... І справжніх, "запеклих" злочинців у Коростишеві "на перековування" переселили не так вже і багато. В основному це були звичайні кияни, що проштрафилися по дрібному: п'яним на вулиці затримали або там на начальника свого не так подивився. У підсумку - поїздка на "сто перший кілометр". От так Коростишів з маленького містечка перетворився в досить велике місто.
Відстань від селища міського типу Ємільчино до Житомира - 154 кілометри. А це далі, ніж Київ і далі, ніж самий північний райцентр нашої області - Овруч. Населення - близько 9 тисяч чоловік. Хто хоч раз їздив з Житомира в Ємільчино, той прекрасно знає, як важко часом добратися до цього селища. А тим часом місця ці досить цікаві й багато в чому знамениті. Наприклад, у радянські часи в Ємільчинському районі працював Олександр Мороз...
На відміну від Житомира або Бердичева, Зв’ягель не виявився в зоні бойових дій військ Богдана Хмельницького й тому українські козаки його не штурмували. Ціле сторіччя - з XVII по XVIII століття - містечко мирно існувало під владою Польщі, а в XVIII столітті опинилося в складі Російської імперії.
Саме з XVIII століття стало спостерігатися поступове перетворення Зв'ягеля з маленького поселення оборонного призначення в повноцінне місто. Цікаво, що своїм ростом Зв'ягель, як місто інтернаціональне, був зобов'язаний культовим спорудженням. В 1730 році в місті побудували дерев'яний собор, десять років через - синагогу, у середині сторіччя - дерев'яну Свято-Троїцьку церкву, а в 1766 році - кам'яний костьол. Що стосується останнього спорудження, то на його будівлю не вистачило привезеного каменю й вирішено було, щоб добудувати костьол, розібрати кріпосну стіну замка, що давно перестала виконувати колишні оборонні функції. У такий спосіб замок і розібрали.
Цікавий факт: уперше на території Житомирщини спеціалізована пожежна команда з'явилася саме у Зв'ягелі. В 1766 році в місті налічувалося 379 будинків (для порівняння, у Житомирі в той час було всього 275 будинків). В 1775 році у Зв'ягелі почалася страшна пожежа, у результаті якої згоріла майже половина житлового фонду. У виниклій паніці народ просто розбігався з міста й пожежу нікому було гасити. Якби не злива, що полила, від міста залишилися б одні головешки. Керівництво міської громади, навчене цим гірким досвідом, виділило гроші з міської скарбниці на формування спеціальної пожежної команди, яка б при необхідності могла б оперативно реагувати на зненацька виниклі вогнища пожежі.
Не дивлячись на заселеність, розміри міста в той час були не такі вже і великі - приблизно 70 гектарів. Дійсний ріст Зв’ягеля почався зі спорудження в 1850 році Києво-Брестського тракту. Багато вулиць міста були вимощені каменем, з'явився Ново-Корецький тракт, на якому був побудований цілий комплекс будинків кінно-поштової станції. Сюди входили станційний будинок, ямська й готель. Будинки збереглися й до цього дня.
А біля Києво-Брестського тракту був побудований... будинок терпимості, що обслуговував головним чином ямщиків, і згорів в 1893-м року внаслідок влучення блискавки. Як свідчать документи, у результаті цієї пожежі загинула одна дівиця й аж 7 клієнтів.
Перше письмове згадування про такий населений пункт, як Овруч, датовано 977-м роком. "Повість минулих літ" зафіксувала на своїх сторінках "град Вручий", що став столицею древлян після руйнування київською княгинею Ольгою їхньої колишньої столиці - Іскоростеня. Саме з 977 року під стінами Овруча розпалюються майже безперервні міжусобні битви за право верховного князювання в племені древлян - замість убитого князя Мала. У цьому ж році в Овручі був убитий своїм братом Ярополком син київського князя Святослава Олег. Їхній третій брат, майбутній князь Київський Володимир Хреститель поставив в Овручі на згадку про Олега дерев'яну каплицю, якій вдалося простояти майже двісті років! В 1190 році на цьому місці київський князь Рюрик будує кам'яну церкву з позолоченими куполами й називає її на згадку про Володимира Хрестителя храмом святого Василя (Василь - ім'я, отримане князем Володимиром при хрещенні ).
З навалою полчищ татаро-монголів Овруч міцно постраждав. Його жителі вирішили захищати місто від військ Батия й татари, взявши твердиню приступом, спалили місто, а з ним разом - і храм. Правда, кам'яні частини церкви вогонь пощадив. Після цього місто відбудувалося, але потрапило у пряму залежність від Золотої Орди. Варто помітити, що монголи по якихось своїх міркуваннях давали місту розвиватися, а пізніше перетворили його в фортецю на кордоні з набиравши сили Великим князівством Литовським. В 1321-му році литовці атакували Овруч, і досить вдало. Міцність була взята штурмом, а татарський гарнізон був перебитий. Однак переможці чомусь повелися подібно вандалам, прийнялися грабувати місто, а під кінець розвалили відбудований на той час храм святого Василя.
Сьогоднішній Овруч - сьомий по величині населений пункт Житомирської області. Його населення становить трохи менш 18-и тисяч чоловік, хоча ще наприкінці 80-х тут жило близько 25-и тисяч чоловік - головним чином, військових. Сьогодні тієї кількості військових частин в Овручі давно вже нема, однак він продовжує відігравати помітну роль у житті північних частин нашої області. До речі, для довідки: відстань від Житомира до Овруча - 138 кілометрів, на цілих 6 км далі, ніж від Житомира до Києва...