Масова забудова Новограда-Волинського почалася вже в післявоєнний період, а особливо - протягом 70-90-х років минулого століття. Сьогодні місто досить помітно виділяється своїми новобудовами на тлі інших міст нашої області. На початку 90-х німці вкупі з болгарами звели тут дуже навіть сучасний житловий масив з будинками європейського типу. А на початку 70-х років у місті з'явилася безліч зелених зон. На ріці Случ були обладнані пляжі, розбиті парки. Чисте у ті часи повітря приваблювало сюди відпочиваючих із усього союзу, оскільки в самому Новограді й довкола нього розташовувалася безліч військових частин, де служили вихідці із всіх куточків країни. Родичі, що приїжджали до них, надовго залишалися на відпочинок у гостинному місті-батьківщині Лесі Українки. І приїжджали сюди ще не раз. А якщо врахувати достаток тут дешевих овочів і фруктів, то Новоград-Волинський міг би з успіхом носити почесний титул "радянського Баден-Бадена". Однак вся ця ідилія закінчилася в 1986-м році, після аварії на ЧАЕС. Хоча Новград-Волинський постраждав від її трохи менше, ніж, скажімо, Коростень, однак відпочиваючі з інших куточків союзу все-таки побоювалися приїжджати сюди.
Новоград-Волинський сьогодні через достаток у ньому військових частин нагадує звичайне військове містечко, досить, між іншим, затишне. Його впевнено можна назвати містом, що розвивається, оскільки середня зарплата тут навряд чи менше, ніж у Житомирі.
Радянська влада була встановлена в Малині в січні 1918 року. Однак уже в лютому в місто ввійшли німці й більшовики пішли в підпілля. Що цікаво: у районі міста діяло два партизанських загони червоних - Драпія й Чернова-Мірутенко, що було рідкістю для тодішньої території Житомирщини. Малин став одним із центрів більшовицького підпілля на Київщині, до складу якої тоді входило місто. Саме в Малині працювала підпільна друкарня. Червоні партизани "приклали руку" до звільнення Малина від петлюрівців в 1919 році.
А в 1920 році біля Малина закипіли бої з польськими військами. І тут себе виявив з найкращого боку Аркадій Голіков, відомий більше як письменник Аркадій Гайдар. Очолювана ним 7-ма стрілецька дивізія одним стрімким ударом розбила поляків й заволоділа Малином. Польські війська були відкинуті далеко за межі Житомирщини. Зараз багато говорять про звірства самого Гайдара, про те, що він любив власноручно катувати й розстрілювати полонених. Однак даних про те, що в Малині Аркадій Петрович демонстрував свої садистські похилості, немає.
А до складу Житомирської області Малин увійшов в 1937 році, після адміністративного розділу території, коли була створена Житомирська область у її нинішніх межах.
Під час численних розкопок на місці Малинського городища археологи знайшли безліч доказів того, що фортеця була взята монголами штурмом і спалена. Були знайдені наконечники монгольських стріл, інша зброя, аж зовсім не російська. Монголи пішли, а городище знову піднялося з попелу. Спочатку Малин входив до складу Київського князівства, а з початку XIV століття увійшов до складу Великого князівства Литовського. Навколо фортеці виріс посад, що поступово розростався шляхом колонізації околишніх земель селянами.
В 1569-му році Малин після підписання Люблінської унії ввійшов до складу Польського королівства. А в 1648-му році в місті спалахнуло повстання й практично всі місцеві жителі влилися до складу ополчення армії Богдана Хмельницького. Це врятувало Малин від штурму козаками (Житомир і Коростень саме постраждали від військ Богдана). Однак у результаті Андрусівського мирного договору малин залишився під владою Польщі й до складу Російської імперії ввійшов тільки в 1793-му році, ставши маленьким селищем Київської губернії, одним з багатьох.
Перед Першою Світовою війною населення Радомишля становило близько п'яти тисяч чоловік. В архівах за цей період можна знайти цікаві відомості про те, що вже тоді в Радомишлі основним джерелом доходу було виробництво пива. Правда, як показують поліцейські документи, виробництво це було досить специфічним, що виявляється з рапорту повітового пристава Радомисльського повіту на ім'я губернського поліцейського начальства: "Довожу до Вашої відомості, що в Радомислі прийняло загрозливі розміри самогонне варення пива з наступним несанкціонованим продажем його. Самогонне пиво, вироблене в домашніх умовах без належного дотримання санітарних умов викликає захворювання в споживаючих його всілякі, аж до кишкових розладів і навіть смерті від отруєння. При виробництві самогонного пива самогонники використовують навіть кал мишей, а вариться воно часто без дотримання рецептури й нагадує по смаку не пиво, а звичайну брагу. Поліція намагається контролювати несанкціонований продаж самогонного пива й за останній місяць нами виявлено й ліквідовано 7 домашніх цехів, а 11 самогонників були притягнуті до відповідальності...". Так що традиції пивоварства в Радомишлі мають глибоке коріння.
Деякі вчені вважають, що місто було побудовано князем Малом, точніше, по його безпосередній вказівці. Хоча питання це досить спірне, оскільки на території нинішнього Малина, у його південно-східній частині, дотепер збереглися залишки древнього городища, побудованого приблизно в VIII-IX століттях - як фортеця для захисту кордонів племені древлян. І відбулося це задовго до появи на історичній сцені князя Мала. Наприкінці IX століття біля фортеці на березі ріки Ірша з'явилося відкрите поселення, що у середині X століття було зруйновано, ймовірно княгинею Ольгою, чия дружина йшла на Іскоростень для розправи з непокірливими древлянами й попутно спалила Малин. Однак незабаром городище було відновлено й продовжувало виконувати свої функції фортеці - аж до XIII століття, коли до малину підійшли полчища хана Батия.
Деякі історики пов'язують назву міста Малина з ім'ям древлянського князя Мала. Однак на гельській (другій державній мові Ірландії, що відноситься до кельтської мовної групи) топонім "Малин" означає "скеля". Цілком імовірно, це відлуння часів Трипільської культури, коли територію нинішнього Малина населяли кімерійці, яких багато істориків зв'язують із предками кельтів. Версії версіями, однак офіційна історія Малина нараховує більш ніж 1100 років - стільки ж, скільки й історія Житомира...
Про легендарне Малинське підпілля знає весь колишній СРСР. Іменами Ніни Сосніній й її товаришів у Радянському Союзі називалися піонерські загони, у далеких містах Далекого Сходу вулиці носили імена бійців Малинського підпілля... Сьогоднішні школярі (не всі, звичайно, але багато хто) навряд чи можуть сказати, хто така Ніна Сосніна. І мало хто знає, що Малин на початку 60-х років минулого століття ледь не одержав звання Міста-Героя. Це питання всерйоз розглядалося в ЦК КПРС, а потім на Верховній Раді СРСР. І бути б Малину Містом-Героєм, якби не одна деталь: в 1941-м році він не мав статусу міста, а був усього лише селищем міського типу (забігаючи наперед, помітимо, що містом Малин став тільки 18 листопада 2003 року - відповідно до постанови Верховної Ради України). А селищам героїв не присвоювали, тільки містам.
Фронт наблизився до Малина вже на початку липня 1941 року. Особливо завзяті бої з окупантами зав'язалися на залізничній станції, що чотири рази переходила від наших до німців і назад. Оборона ж міста тривала місяць. Малин обороняла 5-я армія генерала Потапова, 1-а протитанкова артилерійська бригада, 215-та механізована дивізія, 32-й залізничний батальйон. В обороні міста брали участь практично всі його жителі. А буквально відразу після того, як німцям все-таки вдалося ввійти в місто, біля Малина став діяти партизанський загін І. Бровкіна. А наприкінці того ж 1941-го в Малині було організоване підпілля, на чолі якого встав лейтенант П. Тараскін. Підпільники діяли не тільки в самому місті, але й створили свої групи в сусідніх селах. 16 січня 1943 року німцям вдалося захопити Тараскіна і його товаришів і розстріляти. Керівництво Малинським підпіллям взяла на себе комсомолка Ніна Сосніна, випускниця Малинської школи № 1. В організацію влилася молодь, підпільники доставляли партизанам зброю, медикаменти, поширювали листівки... Штабом організації став будинок учительки Є. Дорошок. 31 серпня 1943 року в штаб з пораненням був доставлений партизан Федір Зінченко, якому тут же почали робити термінову операцію. У цей момент будинок оточили німці, оскільки в рядах підпільників виявився зрадник. На пропозицію здатися підпільники, зрозуміло, послали німців куди подалі. У відповідь окупанти підпалили будинок. У вогні загинули Ніна Сосніна, її батько Іван Соснін і Федір Зінченко. Згодом П. Тараскіну й Н. Сосніній було посмертно привласнене звання Героїв Радянського Союзу.
До речі, звільнений Малин від німецько-фашистських загарбників був 12 листопада 1943 року. За роки окупації німці знищили в місті майже 1500 мирних жителів. У всьому ж Малинському районі загинуло близько 6-и тисяч чоловік.