У середині 30-х років у СРСР з'явилися так звані "сто перші кілометри" - населені пункти біля Москви, Ленінграда, Києва й Мінська - тобто основних радянських столиць, на відстані від них не менш ніж на 100 кілометрів. У ці містечка зі столиць висилалися різного роду хулігани, п'яниці, дебошири - словом, весь напівкримінальний (та й кримінальний теж) елемент, тобто такі собі антисоціальні особистості, яким тодішні радянські закони забороняли жити в столицях. Волею ЦК ВКП(б) Коростишів і став таким "сто першим кілометром" відносно Києва. З 1936-го по 1940-й роки завдяки статусу "сто першого кілометра" населення Коростишева збільшилося з півтора до 12-и тисяч чоловік.
Варто помітити, що не завжди ті, кого висилали в Коростишів з Києва, були "антисоціальними елементами". Справа в тому, що саме в середині 30-х видобуток каменю перетворився тут з артільного в промисловий. На граніти стали надходити держзамовлення й для їхнього видобутку були потрібні робочі руки. А як в 30-і роки набирали робочу силу на "будівництва п'ятирічки" типу Магнітки або Біломорканалу? Правильно: повідомляли чергову кампанію боротьби з "ворогами народу", після чого цих самих "ворогів" відправляли безкоштовно збільшувати економічну міць Країни Рад. Видобуток гранітів у Коростишеві, зрозуміло, не йшов ні в яке порівняння з тією ж Магніткою, однак робочі руки були потрібні й тут. А як змусити народ їхати працювати на більш ніж травмонебезпечне виробництво (в 1936-му році при видобутку каменів у районі щотижня гинуло 2-3 чоловіки)? Дуже просто: у добровільно - примусовому порядку. А примушувати в нас уміли... І справжніх, "запеклих" злочинців у Коростишеві "на перековування" переселили не так вже і багато. В основному це були звичайні кияни, що проштрафилися по дрібному: п'яним на вулиці затримали або там на начальника свого не так подивився. У підсумку - поїздка на "сто перший кілометр". От так Коростишів з маленького містечка перетворився в досить велике місто.
Відстань від селища міського типу Ємільчино до Житомира - 154 кілометри. А це далі, ніж Київ і далі, ніж самий північний райцентр нашої області - Овруч. Населення - близько 9 тисяч чоловік. Хто хоч раз їздив з Житомира в Ємільчино, той прекрасно знає, як важко часом добратися до цього селища. А тим часом місця ці досить цікаві й багато в чому знамениті. Наприклад, у радянські часи в Ємільчинському районі працював Олександр Мороз...
На відміну від Житомира або Бердичева, Зв’ягель не виявився в зоні бойових дій військ Богдана Хмельницького й тому українські козаки його не штурмували. Ціле сторіччя - з XVII по XVIII століття - містечко мирно існувало під владою Польщі, а в XVIII столітті опинилося в складі Російської імперії.
Саме з XVIII століття стало спостерігатися поступове перетворення Зв'ягеля з маленького поселення оборонного призначення в повноцінне місто. Цікаво, що своїм ростом Зв'ягель, як місто інтернаціональне, був зобов'язаний культовим спорудженням. В 1730 році в місті побудували дерев'яний собор, десять років через - синагогу, у середині сторіччя - дерев'яну Свято-Троїцьку церкву, а в 1766 році - кам'яний костьол. Що стосується останнього спорудження, то на його будівлю не вистачило привезеного каменю й вирішено було, щоб добудувати костьол, розібрати кріпосну стіну замка, що давно перестала виконувати колишні оборонні функції. У такий спосіб замок і розібрали.
Цікавий факт: уперше на території Житомирщини спеціалізована пожежна команда з'явилася саме у Зв'ягелі. В 1766 році в місті налічувалося 379 будинків (для порівняння, у Житомирі в той час було всього 275 будинків). В 1775 році у Зв'ягелі почалася страшна пожежа, у результаті якої згоріла майже половина житлового фонду. У виниклій паніці народ просто розбігався з міста й пожежу нікому було гасити. Якби не злива, що полила, від міста залишилися б одні головешки. Керівництво міської громади, навчене цим гірким досвідом, виділило гроші з міської скарбниці на формування спеціальної пожежної команди, яка б при необхідності могла б оперативно реагувати на зненацька виниклі вогнища пожежі.
Не дивлячись на заселеність, розміри міста в той час були не такі вже і великі - приблизно 70 гектарів. Дійсний ріст Зв’ягеля почався зі спорудження в 1850 році Києво-Брестського тракту. Багато вулиць міста були вимощені каменем, з'явився Ново-Корецький тракт, на якому був побудований цілий комплекс будинків кінно-поштової станції. Сюди входили станційний будинок, ямська й готель. Будинки збереглися й до цього дня.
А біля Києво-Брестського тракту був побудований... будинок терпимості, що обслуговував головним чином ямщиків, і згорів в 1893-м року внаслідок влучення блискавки. Як свідчать документи, у результаті цієї пожежі загинула одна дівиця й аж 7 клієнтів.
Перше письмове згадування про такий населений пункт, як Овруч, датовано 977-м роком. "Повість минулих літ" зафіксувала на своїх сторінках "град Вручий", що став столицею древлян після руйнування київською княгинею Ольгою їхньої колишньої столиці - Іскоростеня. Саме з 977 року під стінами Овруча розпалюються майже безперервні міжусобні битви за право верховного князювання в племені древлян - замість убитого князя Мала. У цьому ж році в Овручі був убитий своїм братом Ярополком син київського князя Святослава Олег. Їхній третій брат, майбутній князь Київський Володимир Хреститель поставив в Овручі на згадку про Олега дерев'яну каплицю, якій вдалося простояти майже двісті років! В 1190 році на цьому місці київський князь Рюрик будує кам'яну церкву з позолоченими куполами й називає її на згадку про Володимира Хрестителя храмом святого Василя (Василь - ім'я, отримане князем Володимиром при хрещенні ).
З навалою полчищ татаро-монголів Овруч міцно постраждав. Його жителі вирішили захищати місто від військ Батия й татари, взявши твердиню приступом, спалили місто, а з ним разом - і храм. Правда, кам'яні частини церкви вогонь пощадив. Після цього місто відбудувалося, але потрапило у пряму залежність від Золотої Орди. Варто помітити, що монголи по якихось своїх міркуваннях давали місту розвиватися, а пізніше перетворили його в фортецю на кордоні з набиравши сили Великим князівством Литовським. В 1321-му році литовці атакували Овруч, і досить вдало. Міцність була взята штурмом, а татарський гарнізон був перебитий. Однак переможці чомусь повелися подібно вандалам, прийнялися грабувати місто, а під кінець розвалили відбудований на той час храм святого Василя.
Сьогоднішній Овруч - сьомий по величині населений пункт Житомирської області. Його населення становить трохи менш 18-и тисяч чоловік, хоча ще наприкінці 80-х тут жило близько 25-и тисяч чоловік - головним чином, військових. Сьогодні тієї кількості військових частин в Овручі давно вже нема, однак він продовжує відігравати помітну роль у житті північних частин нашої області. До речі, для довідки: відстань від Житомира до Овруча - 138 кілометрів, на цілих 6 км далі, ніж від Житомира до Києва...
Уперше селище згадується в письмових джерелах в 1802-му році - за назвою Межирічка. Тобто стародавністю, як може здатися на перший погляд, тут і не пахне. Однак зроблені в середині 80-х років минулого століття неподалік від селища археологічні розкопки допомогли виявити тут залишки доісторичного поселення приблизно бронзового століття. Правда, до утворення селища воно має лише територіальне відношення. Не збереглося в окрузі й залишків яких-небудь речовинних свідчень часів Київської Русі. Хоча в більш пізні часи, судячи з польських джерел, на березі ріки Уборті в XVI столітті стояла невелика фортеця, побудована для захисту від татарських набігів. Хоча навряд чи татари мали бажання забиратися в цей болотистий край, де й нормальних доріг не було.
Своїм промисловим підйомом Новоград-Волинський зобов'язаний... німцям. В 1916 році на околицях міста з'явилася залізниця Шепетівка-Коростень, побудована для військових потреб: по ній на фронт Першої світової перевозилися війська й бойова техніка. Через ріки Случ і Смолку були перекинуті металеві залізничні мости, що діють і донині. А в 1918 році у Зв’ягель, що уже тоді називався Новоградом-Волинським, увійшли німецькі війська. І перше, що вони зробили, це електрифікували місто, установивши на водяному млині двигун-турбіну. На будинках з'явилися номери й таблички з назвами вулиць. Дивно, але наші до такого простого заходу додуматися чомусь не могли. Забігаючи наперед, помітимо, що й гаряча вода в Новограді з'явилася завдяки німцям, тільки набагато пізніше - в 1941 році.
Окупанти, увійшовши в місто, зайняли радянські військові казарми, до яких підвели водопровід і пустили гарячу воду. Хто скаже, що це погано, тому що це зробили окупанти, той нехай і далі ходить брудним (до речі, до слова: на початку 30-х років у Ленінграді тамтешній радянський мер Сергій Миронович Кіров дав вказівку будувати для пролетаріату двоповерхові багатоквартирні будинки з окремими квартирами, у яких не передбачалася... ванна! Кіров мотивував таке планування тим, що ванні пролетарям не потрібні, митися, мовляв, це буржуазний забобон...).
Норинь - ріка, на берегах якої, власне, і стоїть Овруч. А цар Микола II перебував у місті 16 вересня 1911 року, куди він прибув на освячення заново відбудованого собору святого Василя. А незадовго до цього, в 1901 році, на руїнах храму, зруйнованого ще литовцями, почалися розкопки, керував якими відомий російський дослідник П. Покришкін (до речі, дід не менш знаменитого льотчика). Після розкопок було ухвалене рішення про реставрацію храму, що почалася в 1907 році. Тут з’являється теж досить цікавий історичний факт. Керував реставраційними роботами архітектор А. Щусев, у майбутньому - автор проекту мавзолею Леніна (!!!). Після того, як собор звели, для його внутрішнього й зовнішнього оформлення були запрошені найвідоміші художники свого часу: Ф. Волков, К. Петров-Водкін, Б. Максимов. А в 1986 році, під час проведення в храмі чергових реставраційних робіт, виявилися 14 ікон, які належали до Новгородської іконописної школи XV століття! Мало того: реставратори висунули припущення, що деякі фрагменти внутрішнього розпису храму, а то й цілі фрески, зважаючи на все, малював Микола Рерих. Саме XV століттям датована й легенда про явище в Овручі Богородиці. Навколо міста й донині можна знайти безліч каменів, у яких виразно видніються сліди босих людських ніг. Деякі місцеві жителі вірять, що їх залишила саме Богородиця.