Полісся - територія з автохтонним східнослов'янським населенням, у минулому мінімально охопленим міграціями. Сьогодні це один "з найбільш архаїчних в етнокультурному відношенні регіонів слов'янського світу, що зберігає мовні, обрядові, фольклорні релікти минулих віків". Високий ступінь збереженості музичного фольклору дозволив етномузикологам виявити на Поліссі "історично найбільш ранні й, очевидно, кореневі традиційні форми пісенного мистецтва східних слов'ян". У 30-х рр. тут працювали видатні українські та російські вчені К.Квітка, Є.Гіппіус, З.Евальд, Ф.Колесса, протягом останніх 20-ти років проводиться фронтальне обстеження поліської традиційної музики в ході експедицій Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського (Київ), Львівської державної музичної академії ім. М.Лисенка та Культурологічної Міністерства з питань надзвичайних ситуацій.
Зібрані матеріали дозволяють виокремити у пісенній культурі Полісся три функціонально-стилістичні групи:
а) ранньотрадиційні наспіви (переважно приурочені до певних ритуалів),
б) традиційна (старовинна) лірика (неприурочені або умовно приурочені пісні),
в) мелодії пізньої традиції (їх можна хронологічно окреслити межами ХІХ-ХХ ст.). Найпотужніший пласт складають ранньотрадиційні наспіви - він є базовим для музичної стилістики цього регіону, тому заслуговує особливої уваги.
Ранньотрадиційні наспіви
Мелодії ранньої традиції мають витоки у культурі поганської доби, більшість їх закріплена за певними датами й термінами календарного обрядового циклу (Різдво, Великий Піст, Трійця, Купало, жнива тощо), пов'язана з оказіональними (наприклад, "викликання дощу" чи "відвертання хмари") та родинними ритуалами (хрестини, весілля, похорон).
Первісна функція таких наспівів - магічна: вони мали впливати на сили природи з метою підпорядкувати їх потребам людської спільноти, також регулювати соціальні відносини (наприклад, знешкоджувати чаклунів тощо).
Обрядовими діями відзначалися певні стани в житті природи, від яких залежав успіх вирощування врожаю: дні зимового й літнього сонцестояння (святки й Купала), кінець зими - початок весни, перехід від весни до літа (троїцький період), пора визрівання й збору врожаю (жнива). Періоди між сезонами вважалися перехідними, кризовими - в цей час відкривався кордон між двома світами й на "цьому світі" з'являлися представники "того світу". Їх спочатку з пошаною зустрічали (обряд "зустріч весни"), годували (обряди колядування, "водіння Куста"), визначений час співіснували з ними, а по закінченні транзитного періоду випроводжали ("проводи Зими", "проводи Русалок"), знищували атрибути перебування "предків" (спалювання "відьми" на Купала, розривання вбрання Куста). Кордон між світами повинен був знову закритися, а потойбічні сили мали відійти до місця свого постійного перебування.
На Поліссі "культ предків" був дуже розвиненим. Ще й сьогодні поліщукам, народженим у 1910-20-х роках, відома магія ритуального спілкування з померлими. Поліські жінки, які за щоденними турботами роками не вибирались за межі свого села, загубленого серед соснових борів й нескінченних боліт, в скрутну хвилину зверталися за допомогою до всевладних "дідів". Ті, як дізнаємося з фольклорних текстів, мешкали за хмарами й опікувалися живими родичами, навідуючись до них у певні дні:
Попуд лісом темна хмара, йа в тий хмарі мий батенько,
Попид хмарою ходить, із хмарою говорить:
- Ой хмаронько, ой мамонько, обийди чисте поле,
Моє дитьо в чистом полю, на чужому загону...
(співається у жнива, записано у 1984 р. в с.Дубчиці Зарічненського району Рівненської обл.)
…Гості мої жаданиї - батько й мати з України [у розумінні поліщуків - з далеких країв]
Вчора пізно приєхали, сьодні рано од'єщають, [нічні гості - померлі батьки жниці]
Од'єщавши приказвають: - Горуй, дитьо, горуй, дитки свої мали годуй…
(співається у жнива, записано у 1986 р. в с.Прикладники Зарічненського району Рівненської обл.)
Вийди, дєдоньку, та й на юлоньку. Приспів: Щодрий вечор, добрий вечор!
Послухай Того, хто в хмарці гуде, пчілоньки веде…
(щедрівка, записано у 1989 р. в с.Хоцунь Любешівського району Волинської обл.)
Одним з найвпливовіших способів спілкування з представниками "того світу" став обрядовий спів - надзвичайно голосне (на межі крику) виконання магічних пісенних заклинань. Разом із ритуальними акціями, що підсилювали їх дію, специфічним місцем і часом застосування обрядовий спів мав величезну силу - життєтворчу і руйнівну, залежно від того, на що був спрямований. Він використовувався не у всіх обрядах, а головним чином у тих, які у землеробських суспільствах пов'язуються з отриманням врожаю. Тому взимку, коли земля спить, голосного співу майже не чути, натомість у весняно-літній час інтенсив-ність обрядового співу різко зростає.
У східнослов'янських традиціях магічні календарні пісні виконувалися майже виключно жінками: ранньою весною - незаміжніми дівчатами, пісні троїцько-купальського циклу співали переважно дівчата й молодиці, влітку, у час визрівання хлібів - заміжні жінки виконували жнивні пісні. Єдина пора, коли у відправі ритуалів брали участь діти й чоловіки - це зміна старого й нового року. Початок річного циклу, що тепер припадає на Святки, відзначений "парадом" всіх основних статево-вікових і соціальних груп традиційного суспільства: це знаходить вираження у багатократності повторення ритуального обходу дворів колядниками різного складу - дітьми, дівчатами, хлопцями, чоловіками, заміжніми жінками - кожних зі своїм репертуаром.
Традиція ритуального спілкування з духами природи через спів-крик сформувала ориґінальні співочі тембри. Завдяки магічній функції наспівів специфічна манера їх виконання збереглася й дотепер: поліські ранньотрадиційні мелодії співаються грудним, дещо "дикуватим" тембром з блискавичними переключеннями голосу в головний регістр. Вони насичені акцентованими ритмами, мелодичною орнаментикою, специфічними вигуками. Магія колективного ритуального співу - злиття в єдиному унісоні яскравих жіночих голосів - справляє містичне враження як на виконавців, так і на слухачів. Чарує розмаїття тембрів, свіжість музичних інтонацій, майже не знаних навіть у професійних музичній традиції. У пізніші часи така манера знайшла використання і в ліричних мелодіях.
Визначити хронологічні межі формування мелодій найстаршого історико-стилістичного пласту практично неможливо, тим більше що процес їх усного, а значить - варіантного, оновленого відтворення на Поліссі подекуди триває і нині. Можемо лише відрізняти ранньотрадиційні наспіви від пісень новіших стилів за їх особливими музичними морфологічними характеристиками.
Основними морфологічними характеристиками ранньотрадиційних наспівів є типова музично-ритмічна формула (характерний для певного жанру ритмічний малюнок), відповідна їй силабо-ритмічна форма вірша, специфічні лади (звуковий об'єм вузького звукового діапазону - не більше 5-6 звуків, найчастіше - 3-4-и-звукові звукоряди), унісонно-гетерофонічна фактура (усі співаки виконують принципово одноголосну мелодію, але час від часу хтось з них тимчасово "відхиляється" на інші звуки, утворюючи варіант мелодичної лінії). До кожного такого формульного наспіву, як правило, долучається значна кількість поетичних текстів відповідної тематики. Нерідко діапазон сюжетів буває дуже широким - більше 50-ти на одну мелодію.
Таким чином нині, на початку третього тисячоліття на Поліссі зберігаються старовинні форми музикування, що мають у своїй основі світоглядні уявлення язичницьких часів. Елементи архаїчного світосприйняття простежуються у потребі поліських жителів відтворювати давні ритуали, пов'язані із землеробським календарем, супроводжуючи найважливіші з цих ритуалів співом. Подамо короткий огляд основних обрядових подій, типових для Полісся, та пов'язаних з ними пісень.
І.Клименко,
кандидат мистецтвознавства
Посилаємося знову ж на Михала Забарського, оскільки відомості, викладені їм, досить цікаві. Так, він повідомляє, що в ріці Тетерів ще в 1502-му році водилися осетри. Купець зауважує, що ще в XIII столітті цих осетрів поставляли в Золоту Орду самому Батию. Тетеревскі осетри були досить великі й вважалися "стравами королів". Околишнім селянам під страхом батогів, а то й смерті заборонялося ловити осетрів, а якщо вдалося піймати, селяни повинні були здати їх у замок. Ловом осетрів займалися спеціальні рибалки що перебували на муніципальній (!) службі, оскільки улов шляхетної риби приносив істотний доход у міську скарбницю.
У ті часи в Тетереві водилися навіть... крокодили. Правда, це більше схоже на легенду, оскільки клімат Житомирщини не дозволяв цим рептиліям жити в Тетереві в зимовий період - вони б попросту передохли! І Забарський згадує про крокодилів, однак пояснює, що це була величезна зубаста єгипетська ящірка (мабуть, варан), що втік із клітки в ріку, коли на березі Тетерева перевернулася підвода бродячого цирку. А от леви на околицях Житомира водилися. Одного навіть забили алебардами солдати внутрішньої варти на північній окраїні міста, коли кошлатий хижак зайшов уночі на одну з вулиць посаду.
Між іншим, місцевість, де водилися леви й де нині розташована Крошня, і далі на північ - майже до самого Черняхова, називалася Чортовий ліс. В XV столітті в Житомирі була відома легенда, що переказав Забарський. Так, у районі Крошні в часи прийняття Київською Руссю християнства жив якийсь чаклун, з язичеськими жерцями-волхвами не мав нічого спільного, який зібрав навколо себе язичників, що не бажали приймати Христа, і став робити християнам усілякі капості, аж до вбивств. Апогеєм діяльності чаклуна з'явилося спалення церкви в районі, видимо, нинішнього Соколовського дачного масиву, і вбивство там же місцевого священика. Чаклуна потім піймали дружинники київського князя й віддали, зрозуміло, по справах його: спалили живцем. Однак після цього місцевість, де промишляв чаклун, що розбійничав, з "братвою", і нарекли Чортовим лісом. От у це-те лісу й водилися леви, на яких у часи Михала Забарського влаштовували "облавні полювання" силами житомирського гарнізону або якого-небудь пихатого шляхтича зі своїми гайдуками. Полювання на лева для шляхти або місцевої старшини були чимсь начебто такого собі сафарі. Останнього лева під Житомиром знищили, судячи з усього, десь в 1530 році.
Олевськ - чи не найбільше селище міського типу в Житомирській області. Його населення становить близько 11 тисяч чоловік. Відстань до Житомира - близько 170 кілометрів. В 2002-му році райцентр став обласним переможцем у номінації "Кращий райцентр", оскільки не дивлячись на віддалене місце розташування, Олевск - містечко доглянуте, з досить розвиненою інфраструктурою комунального господарства. І досить древній...
Геологія сьогодні встановила, що приблизно 300 мільйонів років тому територія нинішньої Житомирщини розташовувалася в центральній частині величезного материка, що охоплював нинішні Євразію й Північну Америку й умовно іменованого Пасифідой. Той період іменувався Палеозойською ерою. Тоді на Землі було два материки - другий розташовувався уздовж по екваторі й зараз умовно називається Гондваной. Саме в Кайнозойську еру почалися відкладення вугілля в земній корі. Процес його утворення, здається, відомий: древні дерева, гинучи, із плином часів перетворювалися в камінь. Відсутність на Житомирщині покладів вугілля говорить про те, що рослинністю її територія в ті прадавні часи не особливо славилась. Як невідомі нам і представники тваринного миру, що населяли тоді цю територію, оскільки яких-небудь останків звірів Палеозою - диноцефалів або стегоцефалів - на Житомирщині виявлено не було. Або поки не виявлено.
Було це приблизно 100 мільйонів років тому. Сучасні геологічні карти показують, що Житомирська область, точніше, її північна границя, була материковим узбережжям. Границя цього узбережжя проходила по лінії нинішнього Олевского району (від села Замисловичі), сіл Бігунь, Левковичі, Норинськ Овруцького району й до самих Народичів. Океанські хвилі билися в скелі, на яких зараз стоїть селище Першотравневе Овруцького району. На геологічних картах видно, що територія нинішньої Житомирщини розташовувалася на узбережжі великої затоки в південно-західній частині невеликого материка, що займав площу майже всієї нинішньої Східної Європи й Скандинавії. Яких-небудь грандіозних джунглів, якими 100 мільйонів років тому була покрита майже вся наша планета, на Житомирщині, скоріш за все, було небагато, або ж вони були не настільки густими: імовірно, у ті часи Житомирщина являла собою велике гірське плато, залишки якого ми сьогодні знаходимо у вигляді покладів граніту, а в Овруцьком районі - ще й червоного граніту - кварциту.
Тваринний світ Житомирщини на зорі часів нам невідомий. Хоча можна припустити з великою часткою ймовірності, що на території нинішнього Житомира розгулювали динозаври - царі Мезозойської ери. Правда, великих представників древніх рептилій накшталт 40-метрових 100-тонних диплодоків і бронтозаврів або найбільших сухопутних хижаків всіх часів - тиранозаврів, у нас, скоріше за все, не було. Ці тварини воліли жити в низинах, де простиралися густі джунглі, і в гори заглядали рідко.
Вадим Кіплінг
Адреса 13600, смт Ружин, вул. О.Бурди, 37
Телефон (04138) 2-19-76
Адреса 12000, смт Червоноармійське, вул. Леніна, 121
Телефон (04131) 2-12-64
Природа українського Полісся, його ландшафти та клімат однотипні від Десни до Західного Бугу. Тут малородючі піскуваті грунти, відтак порівняно мало сіл, міст і доріг. Зате достатньо лісів, рік і боліт створили сприятливі умови для вирощування льону, а отже - і розвитку ткацтва, обробки деревини та заліза, витоплюваного з болотної руди, виробництва поташу та селітри для виготовлення пороху та скла. Саме на Чернігівському, Київському та Волинському Поліссі працювали в XVII-XIX ст. численні гути, що витворили стиль українського національного склоробства. У XVIIІ ст. на південній межі Полісся з'явилася низка фарфоро-фаянсових заводів - від Корця (1784), Баранівки (1797-1804), Городниці (1803) на Волині до Межигір'я під Києвом (1798) і Волокитна під Глуховом (1830). До розпису посуду на них нерідко залучали місцевих майстрів, і це вплинуло на розвиток "натуралістичного" струменю в орнаментиці народного мистецтва ХІХ?ХХ ст., передусім вишивання.
Унікальне родовище рожевого шиферного сланцю біля Овруча на Житомирщині давало матеріал для знаменитих різьблених плит у храмах стародавньої Русі та розмаїтих побутових дрібничок. У свіжовидобутому вигляді цей матеріал м'який і ріжеться ножем, але під дією часу, світла й повітря темніє, стає твердим і крихким. Обробляли поліщуки і бурштин, який знаходять на Київщині та Волині.
Типова поліська вишивка ілюструє архаїчний геометризований орнамент, їй властиве переважання червоного, багатство візерунків на рукавах, манжетах, подолі й мінімум - на пазусі жіночої сорочки, що прикривається керсеткою.
Фактурний візерунок, утворений білим лляним поробком на сірій конопляній основі, - головний засіб вираження в поліському чиноватому ткацтві. Професійні ремісники ткали багатобарвні скатерки й рушники найскладніших візерунків і всіляких переплетень із застосуванням 12-16 ремізок. Відомими центрами досі лишаються Кролевець Сумської області, Іванків і Обуховичі Київської, Бехи Житомирської. В 1950?80-х рр. у багатьох місцевостях Полісся спостерігалося навіть збільшення виготовлення візерункових тканих рушників, доріжок, скатертин, хусток. Від традиційних вони відрізнялися багатобарвністю, тональною "розтяжкою" кольору, застосуванням світлоносних матеріалів на зразок люрексу чи ялинкового "дощику" та збільшеними розмірами елементів орнаменту. Цей сплеск спонтанного відродження селянського ткацтва загальмувався на початку 1980-х років, після подорожчання ниток.
Гончарі виготовляли переважно неполив'яний "рожевий" і "димлений" посуд, графічно декорований лощенням. Специфічні для Полісся "божники" - полиці для ікон, прикрашені виїмчастим різьбленням, інкрустовані соломкою, а також однойменні рушники, вишиті з двох чи трьох боків, якими покривають ікони на покуті.
Поліське дерев'яне різьблення дрібніше в деталях, ніж лісостепове, у ньому більше гравірованих елементів. Ритм оголених брусів або колод - основний виражальний засіб поліського будівництва. Житло білять ззовні тільки на півдні Полісся, а на півночі - здебільшого навкруги вікон. Дуже розвинене на Поліссі плетіння побутових речей, меблів і різних знарядь із лози, рогозу, кореня й інших матеріалів, зокрема ликового взуття, коробів із соснової чи дубової дранки.
Спільні риси ландшафтної зони переважають над обласною та національною специфікою не тільки в народному мистецтві Волинського, Київського та Чернігівського Полісся, а й у прилеглих поліських районах Російської Федерації та Білорусі. Чимало спільного з поліським і в образотворчому фольклорі багатоетнічного регіону при середній течії Західного Буга, що з'єднує Полісся та Сокальщину, Холмщину, Берестейщину, Підлісся (Підлясся), утворюючи перехідну смугу між явищами, властивими полякам, білорусам, українцям.
Відмінність між останніми часто визначалася не тільки етнічними, а й соціальними чинниками. Починаючи з XV-XVI ст. на Правобережжі з'явилися сотні польських колоній. Багато їх мешканців уважалися шляхтою, від навколишніх "хлопів" різнилися релігією, заняттями та побутом. На Поліссі "шляхетські" хати часто будували з гранчастих брусів, а не з круглих колод. В оздобленнях інтер'єру та одягу "шляхта" менше використовувала домоткані тканини, вишивки. Їй навіть не личило співати на весіллі, для цього годилося наймати співців.
Важлива роль у місцевому художньому промислі та промисловості (зокрема фарфоро-фаянсовій) належала також єврейським майстрам. У XVІІI-ХІХ ст. на Поліссі з'явилися німецькі і чеські колонії, зокрема поселення на Чернігівщині так званих "гутерівських братів", вихідців із Тиролю, Верхньої Австрії, Швейцарії та Південної Німеччини. З ними пов'язана поява білополив'яного так званого "пузирівського посуду", що є поліським варіантом відомої в середній Європі "габанської" кераміки (Васильєва, 1998). Складність етнокультурної ситуації східного Полісся посилювали багатовікове сусідство білоруських, українських і російських компактних поселень, наявність тут реліктів особливих етнічних груп "сердюків" і "горюнів", а також масиву старообрядницьких колоній.
Будівництво протягом 2-ї половини XVІI-XVІІI ст. на території Чернігівщини гетьманських і магнатських резиденцій, мережі великих монастирів, прокладення в ХІХ ст. шосейних і залізничних доріг на Петербург і Москву призвели до швидкого випередження економічного розвитку східного Полісся порівняно з західним. Якщо на півночі Волині та Київщини для виготовлення селянського вбрання до 1-ї третини ХХ ст. переважно використовували саморобні тканини, то святковий одяг Чернігівщини ХІХ ст. був виготовлений із фабричних, зокрема золототканих матеріалів. Розвинутими були всі галузі художнього промислу, аж до таких спеціалізованих як іконопис і гаптування, скляне та фарфорове виробництво. За кількістю кустарів і ремісників Чернігівська губернія посідала 1-ше місце серед українських губерній і 4-те місце в усій Російській імперії. Втім, територія тогочасної Чернігівщини включала на півночі суміжні землі сучасних Брянської (Росія) та Могилівської (Білорусь) областей.
Отже, як і в інших прикордонних регіонах, матеріальна культура поліщуків-українців нерідко творилася за участю також іншонаціональних ремісників, часто з імпортованих матеріалів. Аналогічна ситуація спостерігається в усіх етноконтактних зонах України - від Слобожанщини, через Донбас, Приазов'я, північне Причорномор'я до Бессарабії, Буковини, Закарпаття, Лемківщини, Перемишльщини. У традиційному мистецтві кожної з них територіальна спільність домінує над національною специфікою. Дослідження таких периферійних місцевостей показали, що їх особливістю (там, де населення не зазнавало примусових переміщень) є збереження архаїчних явищ культури, відкритість до запозичення нових форм, широка варіативність і висока продуктивність традиційної народної творчості до наших днів.
М.Селівачов,
доктор мистецтвознавства