Посилаємося знову ж на Михала Забарського, оскільки відомості, викладені їм, досить цікаві. Так, він повідомляє, що в ріці Тетерів ще в 1502-му році водилися осетри. Купець зауважує, що ще в XIII столітті цих осетрів поставляли в Золоту Орду самому Батию. Тетеревскі осетри були досить великі й вважалися "стравами королів". Околишнім селянам під страхом батогів, а то й смерті заборонялося ловити осетрів, а якщо вдалося піймати, селяни повинні були здати їх у замок. Ловом осетрів займалися спеціальні рибалки що перебували на муніципальній (!) службі, оскільки улов шляхетної риби приносив істотний доход у міську скарбницю.
У ті часи в Тетереві водилися навіть... крокодили. Правда, це більше схоже на легенду, оскільки клімат Житомирщини не дозволяв цим рептиліям жити в Тетереві в зимовий період - вони б попросту передохли! І Забарський згадує про крокодилів, однак пояснює, що це була величезна зубаста єгипетська ящірка (мабуть, варан), що втік із клітки в ріку, коли на березі Тетерева перевернулася підвода бродячого цирку. А от леви на околицях Житомира водилися. Одного навіть забили алебардами солдати внутрішньої варти на північній окраїні міста, коли кошлатий хижак зайшов уночі на одну з вулиць посаду.
Між іншим, місцевість, де водилися леви й де нині розташована Крошня, і далі на північ - майже до самого Черняхова, називалася Чортовий ліс. В XV столітті в Житомирі була відома легенда, що переказав Забарський. Так, у районі Крошні в часи прийняття Київською Руссю християнства жив якийсь чаклун, з язичеськими жерцями-волхвами не мав нічого спільного, який зібрав навколо себе язичників, що не бажали приймати Христа, і став робити християнам усілякі капості, аж до вбивств. Апогеєм діяльності чаклуна з'явилося спалення церкви в районі, видимо, нинішнього Соколовського дачного масиву, і вбивство там же місцевого священика. Чаклуна потім піймали дружинники київського князя й віддали, зрозуміло, по справах його: спалили живцем. Однак після цього місцевість, де промишляв чаклун, що розбійничав, з "братвою", і нарекли Чортовим лісом. От у це-те лісу й водилися леви, на яких у часи Михала Забарського влаштовували "облавні полювання" силами житомирського гарнізону або якого-небудь пихатого шляхтича зі своїми гайдуками. Полювання на лева для шляхти або місцевої старшини були чимсь начебто такого собі сафарі. Останнього лева під Житомиром знищили, судячи з усього, десь в 1530 році.
Олевськ - чи не найбільше селище міського типу в Житомирській області. Його населення становить близько 11 тисяч чоловік. Відстань до Житомира - близько 170 кілометрів. В 2002-му році райцентр став обласним переможцем у номінації "Кращий райцентр", оскільки не дивлячись на віддалене місце розташування, Олевск - містечко доглянуте, з досить розвиненою інфраструктурою комунального господарства. І досить древній...
Геологія сьогодні встановила, що приблизно 300 мільйонів років тому територія нинішньої Житомирщини розташовувалася в центральній частині величезного материка, що охоплював нинішні Євразію й Північну Америку й умовно іменованого Пасифідой. Той період іменувався Палеозойською ерою. Тоді на Землі було два материки - другий розташовувався уздовж по екваторі й зараз умовно називається Гондваной. Саме в Кайнозойську еру почалися відкладення вугілля в земній корі. Процес його утворення, здається, відомий: древні дерева, гинучи, із плином часів перетворювалися в камінь. Відсутність на Житомирщині покладів вугілля говорить про те, що рослинністю її територія в ті прадавні часи не особливо славилась. Як невідомі нам і представники тваринного миру, що населяли тоді цю територію, оскільки яких-небудь останків звірів Палеозою - диноцефалів або стегоцефалів - на Житомирщині виявлено не було. Або поки не виявлено.
Було це приблизно 100 мільйонів років тому. Сучасні геологічні карти показують, що Житомирська область, точніше, її північна границя, була материковим узбережжям. Границя цього узбережжя проходила по лінії нинішнього Олевского району (від села Замисловичі), сіл Бігунь, Левковичі, Норинськ Овруцького району й до самих Народичів. Океанські хвилі билися в скелі, на яких зараз стоїть селище Першотравневе Овруцького району. На геологічних картах видно, що територія нинішньої Житомирщини розташовувалася на узбережжі великої затоки в південно-західній частині невеликого материка, що займав площу майже всієї нинішньої Східної Європи й Скандинавії. Яких-небудь грандіозних джунглів, якими 100 мільйонів років тому була покрита майже вся наша планета, на Житомирщині, скоріш за все, було небагато, або ж вони були не настільки густими: імовірно, у ті часи Житомирщина являла собою велике гірське плато, залишки якого ми сьогодні знаходимо у вигляді покладів граніту, а в Овруцьком районі - ще й червоного граніту - кварциту.
Тваринний світ Житомирщини на зорі часів нам невідомий. Хоча можна припустити з великою часткою ймовірності, що на території нинішнього Житомира розгулювали динозаври - царі Мезозойської ери. Правда, великих представників древніх рептилій накшталт 40-метрових 100-тонних диплодоків і бронтозаврів або найбільших сухопутних хижаків всіх часів - тиранозаврів, у нас, скоріше за все, не було. Ці тварини воліли жити в низинах, де простиралися густі джунглі, і в гори заглядали рідко.
Вадим Кіплінг
Адреса 13600, смт Ружин, вул. О.Бурди, 37
Телефон (04138) 2-19-76
Адреса 12000, смт Червоноармійське, вул. Леніна, 121
Телефон (04131) 2-12-64
Природа українського Полісся, його ландшафти та клімат однотипні від Десни до Західного Бугу. Тут малородючі піскуваті грунти, відтак порівняно мало сіл, міст і доріг. Зате достатньо лісів, рік і боліт створили сприятливі умови для вирощування льону, а отже - і розвитку ткацтва, обробки деревини та заліза, витоплюваного з болотної руди, виробництва поташу та селітри для виготовлення пороху та скла. Саме на Чернігівському, Київському та Волинському Поліссі працювали в XVII-XIX ст. численні гути, що витворили стиль українського національного склоробства. У XVIIІ ст. на південній межі Полісся з'явилася низка фарфоро-фаянсових заводів - від Корця (1784), Баранівки (1797-1804), Городниці (1803) на Волині до Межигір'я під Києвом (1798) і Волокитна під Глуховом (1830). До розпису посуду на них нерідко залучали місцевих майстрів, і це вплинуло на розвиток "натуралістичного" струменю в орнаментиці народного мистецтва ХІХ?ХХ ст., передусім вишивання.
Унікальне родовище рожевого шиферного сланцю біля Овруча на Житомирщині давало матеріал для знаменитих різьблених плит у храмах стародавньої Русі та розмаїтих побутових дрібничок. У свіжовидобутому вигляді цей матеріал м'який і ріжеться ножем, але під дією часу, світла й повітря темніє, стає твердим і крихким. Обробляли поліщуки і бурштин, який знаходять на Київщині та Волині.
Типова поліська вишивка ілюструє архаїчний геометризований орнамент, їй властиве переважання червоного, багатство візерунків на рукавах, манжетах, подолі й мінімум - на пазусі жіночої сорочки, що прикривається керсеткою.
Фактурний візерунок, утворений білим лляним поробком на сірій конопляній основі, - головний засіб вираження в поліському чиноватому ткацтві. Професійні ремісники ткали багатобарвні скатерки й рушники найскладніших візерунків і всіляких переплетень із застосуванням 12-16 ремізок. Відомими центрами досі лишаються Кролевець Сумської області, Іванків і Обуховичі Київської, Бехи Житомирської. В 1950?80-х рр. у багатьох місцевостях Полісся спостерігалося навіть збільшення виготовлення візерункових тканих рушників, доріжок, скатертин, хусток. Від традиційних вони відрізнялися багатобарвністю, тональною "розтяжкою" кольору, застосуванням світлоносних матеріалів на зразок люрексу чи ялинкового "дощику" та збільшеними розмірами елементів орнаменту. Цей сплеск спонтанного відродження селянського ткацтва загальмувався на початку 1980-х років, після подорожчання ниток.
Гончарі виготовляли переважно неполив'яний "рожевий" і "димлений" посуд, графічно декорований лощенням. Специфічні для Полісся "божники" - полиці для ікон, прикрашені виїмчастим різьбленням, інкрустовані соломкою, а також однойменні рушники, вишиті з двох чи трьох боків, якими покривають ікони на покуті.
Поліське дерев'яне різьблення дрібніше в деталях, ніж лісостепове, у ньому більше гравірованих елементів. Ритм оголених брусів або колод - основний виражальний засіб поліського будівництва. Житло білять ззовні тільки на півдні Полісся, а на півночі - здебільшого навкруги вікон. Дуже розвинене на Поліссі плетіння побутових речей, меблів і різних знарядь із лози, рогозу, кореня й інших матеріалів, зокрема ликового взуття, коробів із соснової чи дубової дранки.
Спільні риси ландшафтної зони переважають над обласною та національною специфікою не тільки в народному мистецтві Волинського, Київського та Чернігівського Полісся, а й у прилеглих поліських районах Російської Федерації та Білорусі. Чимало спільного з поліським і в образотворчому фольклорі багатоетнічного регіону при середній течії Західного Буга, що з'єднує Полісся та Сокальщину, Холмщину, Берестейщину, Підлісся (Підлясся), утворюючи перехідну смугу між явищами, властивими полякам, білорусам, українцям.
Відмінність між останніми часто визначалася не тільки етнічними, а й соціальними чинниками. Починаючи з XV-XVI ст. на Правобережжі з'явилися сотні польських колоній. Багато їх мешканців уважалися шляхтою, від навколишніх "хлопів" різнилися релігією, заняттями та побутом. На Поліссі "шляхетські" хати часто будували з гранчастих брусів, а не з круглих колод. В оздобленнях інтер'єру та одягу "шляхта" менше використовувала домоткані тканини, вишивки. Їй навіть не личило співати на весіллі, для цього годилося наймати співців.
Важлива роль у місцевому художньому промислі та промисловості (зокрема фарфоро-фаянсовій) належала також єврейським майстрам. У XVІІI-ХІХ ст. на Поліссі з'явилися німецькі і чеські колонії, зокрема поселення на Чернігівщині так званих "гутерівських братів", вихідців із Тиролю, Верхньої Австрії, Швейцарії та Південної Німеччини. З ними пов'язана поява білополив'яного так званого "пузирівського посуду", що є поліським варіантом відомої в середній Європі "габанської" кераміки (Васильєва, 1998). Складність етнокультурної ситуації східного Полісся посилювали багатовікове сусідство білоруських, українських і російських компактних поселень, наявність тут реліктів особливих етнічних груп "сердюків" і "горюнів", а також масиву старообрядницьких колоній.
Будівництво протягом 2-ї половини XVІI-XVІІI ст. на території Чернігівщини гетьманських і магнатських резиденцій, мережі великих монастирів, прокладення в ХІХ ст. шосейних і залізничних доріг на Петербург і Москву призвели до швидкого випередження економічного розвитку східного Полісся порівняно з західним. Якщо на півночі Волині та Київщини для виготовлення селянського вбрання до 1-ї третини ХХ ст. переважно використовували саморобні тканини, то святковий одяг Чернігівщини ХІХ ст. був виготовлений із фабричних, зокрема золототканих матеріалів. Розвинутими були всі галузі художнього промислу, аж до таких спеціалізованих як іконопис і гаптування, скляне та фарфорове виробництво. За кількістю кустарів і ремісників Чернігівська губернія посідала 1-ше місце серед українських губерній і 4-те місце в усій Російській імперії. Втім, територія тогочасної Чернігівщини включала на півночі суміжні землі сучасних Брянської (Росія) та Могилівської (Білорусь) областей.
Отже, як і в інших прикордонних регіонах, матеріальна культура поліщуків-українців нерідко творилася за участю також іншонаціональних ремісників, часто з імпортованих матеріалів. Аналогічна ситуація спостерігається в усіх етноконтактних зонах України - від Слобожанщини, через Донбас, Приазов'я, північне Причорномор'я до Бессарабії, Буковини, Закарпаття, Лемківщини, Перемишльщини. У традиційному мистецтві кожної з них територіальна спільність домінує над національною специфікою. Дослідження таких периферійних місцевостей показали, що їх особливістю (там, де населення не зазнавало примусових переміщень) є збереження архаїчних явищ культури, відкритість до запозичення нових форм, широка варіативність і висока продуктивність традиційної народної творчості до наших днів.
М.Селівачов,
доктор мистецтвознавства
Крім нападів татар і виникнень слідом за цим колосальних пожеж, що іноді знищували житомирський посад цілком і повністю, під стінами Житомирського замку з"являлися й свої, так сказати, доморослі палії. У грудні 1591 року загін українських реєстрових ( що перебувають на державній службі ) козаків під командуванням гетьмана Криштофа Косинського підняв повстання проти поляків і спалив Білу Церкву. З Житомира для розправи з козаками вийшов загін польської кавалерії, що був розбитий козаками під Києвом. Почалося чи не перше в історії України масове народне повстання. До війська Косинського приєдналися не тільки козаки, але й селяни. У січні 1592 року загони Косинського осадили Житомир, в укріпленні якого замкнувся польський гарнізон. Примітно, що посад козаки не торкнули, а от замок підпалили й знищили поляків, що засіли в ньому. Радянська історія називала це повстання "класовим", хоча насправді причиною повстання було те, що син київського воєводи й польського сенатора Конестантина Острозького Януш Острозький відбив у Косинського коханку й той дуже розсердився. 23 січня 1593 року в селі П’ятка (біля Чуднова Житомирської області) відбулася битва повстанців з польським військом. Вона тривала цілий тиждень й у результаті переможця не виявила. Обидві сторони підписали мир. Однак улітку того ж року Косинский був віроломно схоплений у Черкасах і живцем замурований у стіну одного з монастирів.
Черговими паліями Житомира виявилися повстанці Северина Наливайка. Житомир, як й у випадку із Криштофом Косинським, виявився свого роду опорним пунктом польських військ. У лютому 1595 року загін повсталих селян, що нараховував порядку півтори тисяч чоловік, осадив житомирський замок, у якому совалися всього 180 польських солдатів. Довго осаджувати замок повстанці не стали, а просто обклали хмизом і підпалили. Дерев'яні зміцнення згоріли геть, а польський гарнізон був вирізаний повністю. Від тих часів на схилах Замкової гори дотепер видні залишки кам'яної кладки, що являла колись фундамент замкових укріплень.
Втретє від "своїх" Житомиру дісталося в у червні 1631 року. Під містом з'явилися збройні козачі загони гетьмана запорізького війська Тараса Трясила. Трясило тоді воював проти поляків, очоливши одне із численних антикатолицьких (але аж ніяк не "класових") повстань. Козаки налетіли на Житомир, спалили костьол і спробували взяти штурмом замок, але були відкинуті від стін вогнем артилерії. Тоді козаки попросту спалили посад і пішли від Житомира.
А в 1637 році в Україні спалахнуло чергове козацьке повстання під керівництвом Павла Буту (Павлюка). Причиною його була чергова постанова польського сейму про зменшення кількості реєстрових козаків, які перебували на військовій службі й одержували плату з скарбниці. Не козаки, що потрапили до реєстру, обурилися й пішли війною на поляків. До них, як це водиться, приєдналися й багато селян. Улітку 1637 року загін повсталих проникнув у Житомирську міцність під видом... польських солдатів, що нібито прийшли на допомогу місцевому гарнізону. Майже все місцеве населення підтримало повсталих. Однак у вересні 1637 року військо польського магната Потоцького вибило повстанців з фортеці, а саме місто було спалено поляками - щоб помститися за підтримку козаків. Правда, місто дуже швидко відновилося й уже до початку повстання Богдана Хмельницького було досить значною одиницею на карті України середини XVII століття.