Після звільнення в місті почали відновлюватися підприємства й уже до початку 50-х років продукція Малинської паперової фабрики стала йти на експорт. Заробили завод сільськогосподарських машин, машинобудівний, овочесушильний і каменедробильний заводи, меблева й швейна фабрики.
А в 1972-м році в місцевому парку культури й відпочинку був споруджений Курган Безсмертя - на честь полеглих у Велику Вітчизняну жителів району. Примітно, що земля для кургану висилалася із всіх Міст-Героїв СРСР - як би для відновлення історичної справедливості, що в їхнє число волею партійного керівництва країни не потрапив Малин.
В 1986-му році, коли місто відзначало своє 1100-річчя (15 вересня), тут був відкритий пам'ятник Миклухо-Маклаю, а в місцевому лісотехнічному технікумі обладнаний його музей.
І ще один цікавий факт із новітньої історії. В 1996 році на базі Малинської паперової фабрики запрацювала фабрика банкнотного паперу - єдине в Україні підприємство, що випускає папір, на якій друкуються гривні, а також паспорти, акцизні марки, акції, залізничні квитки... В 2001-му році паперова фабрика відзначила своє 130-річчя.
Ще в кам'яному віці на території сучасного Коростишева жили люди. Археологи знаходили тут сліди стоянок первісних людей, предмети їхнього домашнього побуту, залишки древніх жител... Однак перше письмове згадування про Коростишів відноситься до 1499 року, коли великий князь Литовський Олександр подарував село Коростишево разом з людьми й землями якомусь Семену Кмиті. Останній влаштувався не в самому селі, а десятком верст західніше, вибудувавши в районі нинішнього села Кмитова дерев'яну фортецю. Сьогодні залишків тієї фортеці немає й у спогадах, залишилася лише назва населеного пункту - Кмитів. Синові Семена, воєводі Смоленському й старості Чорнобильському (!!!), мабуть, було в тягар володіти віддаленим як для нього маєтком, і він в 1565 році продав Коростишів своєму братові - Івану Олізару. До речі, у Житомирі, на католицькому цвинтарі дотепер зберігся склеп, на якому час не стер напис: "Єжи Олізар, онук сенатора Нарциса Олізара". Цей склеп має пряме відношення до коростишівських поміщиків. Сенатор Олізар брав участь у польському визвольному русі кінця XVIII століття й після переслідувань із боку царської влади виїхав на постійне проживання на Захід. Його брат Густав Олізар - найвідоміший поет, що дружив з Пушкіним і мав відношення до декабристів. Саме Густав Олізар, коростишівский поміщик, тримав вінець під час церемонії вінчання Оноре де Бальзака з Евеліною Ганською (відбувалося це в костьолі св. Варвари в Бердичеві).
У середині XIX століття в Малині налічувалося 130 дворів, у яких проживало 1038 жителів. І при цьому досить добре була розвинена промисловість: у місті працювали два млини, а також чавунно-литійний завод, не говорячи вже про розвиток торгівлі. В 1866-му році місто стало центром волості. У тому ж 1866-му мати відомого етнографа й мандрівника Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая, Катерина Семенівна Миклуха, купила в Малині садибу. Сам же вчений приїжджав у Малин двічі: в 1886 й 1887 роках. Саме в Малині другом Миколи Миколайовича, відомим ученим А. Корзухіним був написаний портрет Миклухо-Маклая. З Малина Миклухо-Маклай виїжджав у села, де вивчав побут і традиції селян.
Однак дійсний поштовх до розвитку промисловості Малин одержав у після скасування кріпосного права, тобто в 1861-му році. В 1871-му році тут була запущена нині відома на увесь світ паперова фабрика, а до кінця XIX століття в Малині працювали чотири кузні, дві меблеві майстерні, паровий млин, цегельний завод, а в 1902-му році біля Малина була прокладена гілка залізниці Київ-Ковель.
В архівах збереглися відомості про те, що в 1913-му році місцевий банк грабував ні хто інший, як сам Григорій Котовський. Пам’ятаєте хрестоматійне з радянського фільму: "Ноги на стіл! Я - Котовський!"? Відбулося це саме в Овруцькому банку. Грабіжники на чолі з Котовським увірвалися в касову залу, касир же, бачачи таку справу, спробував натиснути ногою на вмонтований у підлогу дзвінок тривоги. От Котовський йому й гаркнув: "Ноги на стіл!". І ще з нагана в стелю пальнув - для більшого страху.
Саме цікаве, що в громадянську війну відбивала в білих і петлюрівців Овруч саме дивізія Котовського. Котовці цілий день грабували повітове місто. Примітно, що зупинив анархію в місті... Микола Щорс, що пригрозив Котовському трибуналом, якщо той не осадить своїх хлопців і не припинить безладдя. Котовський обурився й послав Щорса подалі, мовляв, моя бригада, що хочу, те й роблю, за своїми бійцями дивися, вони в тебе в Житомирі теж погроми влаштовували... Овруцьке "червоне непорозуміння" дійшло до самого Дзержинського й той у телеграмі пригрозив Котовському розстрілом.
Овручський район, як відомо, край партизанський. З огляду на лісисту місцевість, партизани почували себе тут практично господарями становища. Саме на Овруччині особливо відрізнилося в боротьбі з фашистськими окупантами партизанське об'єднання А. Сабурова. Партизани контролювали тут територію, по своїх розмірах схожу з Бельгією або Голландією. У деякі райони німці взагалі боялися сунутися. Правда, у самому Овручі стояв німецький гарнізон, однак влада окупантів далі залізничних колій майже не поширювалася. У декількох десятках кілометрів північніше Овруча, майже на самому нинішньому кордоні з Білорусією, відбувся курйозний, воістину анекдотичний випадок. Вісімнадцять бійців місцевого партизанського загону, підлеглого, щоправда, об'єднанню Сабурова, склали зброю тільки на початку 1946 року - партизани не вірили, що війна закінчилася й умудрилися пустити під укіс кілька ешелонів уже з радянськими танками. Повірили партизани в Перемогу лише після того, як до них приїхав сам Сабуров і переконав їх, що війна вже майже рік як закінчилася.
Набагато складніше було з бойовиками УПА, яких на території району налічувалося в цілому приблизно 200 чоловік. За офіційним даними, останній загін УПА був знищений на Овруччині в 1949-му році.
Масова забудова Новограда-Волинського почалася вже в післявоєнний період, а особливо - протягом 70-90-х років минулого століття. Сьогодні місто досить помітно виділяється своїми новобудовами на тлі інших міст нашої області. На початку 90-х німці вкупі з болгарами звели тут дуже навіть сучасний житловий масив з будинками європейського типу. А на початку 70-х років у місті з'явилася безліч зелених зон. На ріці Случ були обладнані пляжі, розбиті парки. Чисте у ті часи повітря приваблювало сюди відпочиваючих із усього союзу, оскільки в самому Новограді й довкола нього розташовувалася безліч військових частин, де служили вихідці із всіх куточків країни. Родичі, що приїжджали до них, надовго залишалися на відпочинок у гостинному місті-батьківщині Лесі Українки. І приїжджали сюди ще не раз. А якщо врахувати достаток тут дешевих овочів і фруктів, то Новоград-Волинський міг би з успіхом носити почесний титул "радянського Баден-Бадена". Однак вся ця ідилія закінчилася в 1986-м році, після аварії на ЧАЕС. Хоча Новград-Волинський постраждав від її трохи менше, ніж, скажімо, Коростень, однак відпочиваючі з інших куточків союзу все-таки побоювалися приїжджати сюди.
Новоград-Волинський сьогодні через достаток у ньому військових частин нагадує звичайне військове містечко, досить, між іншим, затишне. Його впевнено можна назвати містом, що розвивається, оскільки середня зарплата тут навряд чи менше, ніж у Житомирі.
Радянська влада була встановлена в Малині в січні 1918 року. Однак уже в лютому в місто ввійшли німці й більшовики пішли в підпілля. Що цікаво: у районі міста діяло два партизанських загони червоних - Драпія й Чернова-Мірутенко, що було рідкістю для тодішньої території Житомирщини. Малин став одним із центрів більшовицького підпілля на Київщині, до складу якої тоді входило місто. Саме в Малині працювала підпільна друкарня. Червоні партизани "приклали руку" до звільнення Малина від петлюрівців в 1919 році.
А в 1920 році біля Малина закипіли бої з польськими військами. І тут себе виявив з найкращого боку Аркадій Голіков, відомий більше як письменник Аркадій Гайдар. Очолювана ним 7-ма стрілецька дивізія одним стрімким ударом розбила поляків й заволоділа Малином. Польські війська були відкинуті далеко за межі Житомирщини. Зараз багато говорять про звірства самого Гайдара, про те, що він любив власноручно катувати й розстрілювати полонених. Однак даних про те, що в Малині Аркадій Петрович демонстрував свої садистські похилості, немає.
А до складу Житомирської області Малин увійшов в 1937 році, після адміністративного розділу території, коли була створена Житомирська область у її нинішніх межах.