Про легендарне Малинське підпілля знає весь колишній СРСР. Іменами Ніни Сосніній й її товаришів у Радянському Союзі називалися піонерські загони, у далеких містах Далекого Сходу вулиці носили імена бійців Малинського підпілля... Сьогоднішні школярі (не всі, звичайно, але багато хто) навряд чи можуть сказати, хто така Ніна Сосніна. І мало хто знає, що Малин на початку 60-х років минулого століття ледь не одержав звання Міста-Героя. Це питання всерйоз розглядалося в ЦК КПРС, а потім на Верховній Раді СРСР. І бути б Малину Містом-Героєм, якби не одна деталь: в 1941-м році він не мав статусу міста, а був усього лише селищем міського типу (забігаючи наперед, помітимо, що містом Малин став тільки 18 листопада 2003 року - відповідно до постанови Верховної Ради України). А селищам героїв не присвоювали, тільки містам.
Фронт наблизився до Малина вже на початку липня 1941 року. Особливо завзяті бої з окупантами зав'язалися на залізничній станції, що чотири рази переходила від наших до німців і назад. Оборона ж міста тривала місяць. Малин обороняла 5-я армія генерала Потапова, 1-а протитанкова артилерійська бригада, 215-та механізована дивізія, 32-й залізничний батальйон. В обороні міста брали участь практично всі його жителі. А буквально відразу після того, як німцям все-таки вдалося ввійти в місто, біля Малина став діяти партизанський загін І. Бровкіна. А наприкінці того ж 1941-го в Малині було організоване підпілля, на чолі якого встав лейтенант П. Тараскін. Підпільники діяли не тільки в самому місті, але й створили свої групи в сусідніх селах. 16 січня 1943 року німцям вдалося захопити Тараскіна і його товаришів і розстріляти. Керівництво Малинським підпіллям взяла на себе комсомолка Ніна Сосніна, випускниця Малинської школи № 1. В організацію влилася молодь, підпільники доставляли партизанам зброю, медикаменти, поширювали листівки... Штабом організації став будинок учительки Є. Дорошок. 31 серпня 1943 року в штаб з пораненням був доставлений партизан Федір Зінченко, якому тут же почали робити термінову операцію. У цей момент будинок оточили німці, оскільки в рядах підпільників виявився зрадник. На пропозицію здатися підпільники, зрозуміло, послали німців куди подалі. У відповідь окупанти підпалили будинок. У вогні загинули Ніна Сосніна, її батько Іван Соснін і Федір Зінченко. Згодом П. Тараскіну й Н. Сосніній було посмертно привласнене звання Героїв Радянського Союзу.
До речі, звільнений Малин від німецько-фашистських загарбників був 12 листопада 1943 року. За роки окупації німці знищили в місті майже 1500 мирних жителів. У всьому ж Малинському районі загинуло близько 6-и тисяч чоловік.
У середині 30-х років у СРСР з'явилися так звані "сто перші кілометри" - населені пункти біля Москви, Ленінграда, Києва й Мінська - тобто основних радянських столиць, на відстані від них не менш ніж на 100 кілометрів. У ці містечка зі столиць висилалися різного роду хулігани, п'яниці, дебошири - словом, весь напівкримінальний (та й кримінальний теж) елемент, тобто такі собі антисоціальні особистості, яким тодішні радянські закони забороняли жити в столицях. Волею ЦК ВКП(б) Коростишів і став таким "сто першим кілометром" відносно Києва. З 1936-го по 1940-й роки завдяки статусу "сто першого кілометра" населення Коростишева збільшилося з півтора до 12-и тисяч чоловік.
Варто помітити, що не завжди ті, кого висилали в Коростишів з Києва, були "антисоціальними елементами". Справа в тому, що саме в середині 30-х видобуток каменю перетворився тут з артільного в промисловий. На граніти стали надходити держзамовлення й для їхнього видобутку були потрібні робочі руки. А як в 30-і роки набирали робочу силу на "будівництва п'ятирічки" типу Магнітки або Біломорканалу? Правильно: повідомляли чергову кампанію боротьби з "ворогами народу", після чого цих самих "ворогів" відправляли безкоштовно збільшувати економічну міць Країни Рад. Видобуток гранітів у Коростишеві, зрозуміло, не йшов ні в яке порівняння з тією ж Магніткою, однак робочі руки були потрібні й тут. А як змусити народ їхати працювати на більш ніж травмонебезпечне виробництво (в 1936-му році при видобутку каменів у районі щотижня гинуло 2-3 чоловіки)? Дуже просто: у добровільно - примусовому порядку. А примушувати в нас уміли... І справжніх, "запеклих" злочинців у Коростишеві "на перековування" переселили не так вже і багато. В основному це були звичайні кияни, що проштрафилися по дрібному: п'яним на вулиці затримали або там на начальника свого не так подивився. У підсумку - поїздка на "сто перший кілометр". От так Коростишів з маленького містечка перетворився в досить велике місто.
Відстань від селища міського типу Ємільчино до Житомира - 154 кілометри. А це далі, ніж Київ і далі, ніж самий північний райцентр нашої області - Овруч. Населення - близько 9 тисяч чоловік. Хто хоч раз їздив з Житомира в Ємільчино, той прекрасно знає, як важко часом добратися до цього селища. А тим часом місця ці досить цікаві й багато в чому знамениті. Наприклад, у радянські часи в Ємільчинському районі працював Олександр Мороз...
На відміну від Житомира або Бердичева, Зв’ягель не виявився в зоні бойових дій військ Богдана Хмельницького й тому українські козаки його не штурмували. Ціле сторіччя - з XVII по XVIII століття - містечко мирно існувало під владою Польщі, а в XVIII столітті опинилося в складі Російської імперії.
Саме з XVIII століття стало спостерігатися поступове перетворення Зв'ягеля з маленького поселення оборонного призначення в повноцінне місто. Цікаво, що своїм ростом Зв'ягель, як місто інтернаціональне, був зобов'язаний культовим спорудженням. В 1730 році в місті побудували дерев'яний собор, десять років через - синагогу, у середині сторіччя - дерев'яну Свято-Троїцьку церкву, а в 1766 році - кам'яний костьол. Що стосується останнього спорудження, то на його будівлю не вистачило привезеного каменю й вирішено було, щоб добудувати костьол, розібрати кріпосну стіну замка, що давно перестала виконувати колишні оборонні функції. У такий спосіб замок і розібрали.
Цікавий факт: уперше на території Житомирщини спеціалізована пожежна команда з'явилася саме у Зв'ягелі. В 1766 році в місті налічувалося 379 будинків (для порівняння, у Житомирі в той час було всього 275 будинків). В 1775 році у Зв'ягелі почалася страшна пожежа, у результаті якої згоріла майже половина житлового фонду. У виниклій паніці народ просто розбігався з міста й пожежу нікому було гасити. Якби не злива, що полила, від міста залишилися б одні головешки. Керівництво міської громади, навчене цим гірким досвідом, виділило гроші з міської скарбниці на формування спеціальної пожежної команди, яка б при необхідності могла б оперативно реагувати на зненацька виниклі вогнища пожежі.
Не дивлячись на заселеність, розміри міста в той час були не такі вже і великі - приблизно 70 гектарів. Дійсний ріст Зв’ягеля почався зі спорудження в 1850 році Києво-Брестського тракту. Багато вулиць міста були вимощені каменем, з'явився Ново-Корецький тракт, на якому був побудований цілий комплекс будинків кінно-поштової станції. Сюди входили станційний будинок, ямська й готель. Будинки збереглися й до цього дня.
А біля Києво-Брестського тракту був побудований... будинок терпимості, що обслуговував головним чином ямщиків, і згорів в 1893-м року внаслідок влучення блискавки. Як свідчать документи, у результаті цієї пожежі загинула одна дівиця й аж 7 клієнтів.
Перше письмове згадування про такий населений пункт, як Овруч, датовано 977-м роком. "Повість минулих літ" зафіксувала на своїх сторінках "град Вручий", що став столицею древлян після руйнування київською княгинею Ольгою їхньої колишньої столиці - Іскоростеня. Саме з 977 року під стінами Овруча розпалюються майже безперервні міжусобні битви за право верховного князювання в племені древлян - замість убитого князя Мала. У цьому ж році в Овручі був убитий своїм братом Ярополком син київського князя Святослава Олег. Їхній третій брат, майбутній князь Київський Володимир Хреститель поставив в Овручі на згадку про Олега дерев'яну каплицю, якій вдалося простояти майже двісті років! В 1190 році на цьому місці київський князь Рюрик будує кам'яну церкву з позолоченими куполами й називає її на згадку про Володимира Хрестителя храмом святого Василя (Василь - ім'я, отримане князем Володимиром при хрещенні ).
З навалою полчищ татаро-монголів Овруч міцно постраждав. Його жителі вирішили захищати місто від військ Батия й татари, взявши твердиню приступом, спалили місто, а з ним разом - і храм. Правда, кам'яні частини церкви вогонь пощадив. Після цього місто відбудувалося, але потрапило у пряму залежність від Золотої Орди. Варто помітити, що монголи по якихось своїх міркуваннях давали місту розвиватися, а пізніше перетворили його в фортецю на кордоні з набиравши сили Великим князівством Литовським. В 1321-му році литовці атакували Овруч, і досить вдало. Міцність була взята штурмом, а татарський гарнізон був перебитий. Однак переможці чомусь повелися подібно вандалам, прийнялися грабувати місто, а під кінець розвалили відбудований на той час храм святого Василя.
Сьогоднішній Овруч - сьомий по величині населений пункт Житомирської області. Його населення становить трохи менш 18-и тисяч чоловік, хоча ще наприкінці 80-х тут жило близько 25-и тисяч чоловік - головним чином, військових. Сьогодні тієї кількості військових частин в Овручі давно вже нема, однак він продовжує відігравати помітну роль у житті північних частин нашої області. До речі, для довідки: відстань від Житомира до Овруча - 138 кілометрів, на цілих 6 км далі, ніж від Житомира до Києва...
Уперше селище згадується в письмових джерелах в 1802-му році - за назвою Межирічка. Тобто стародавністю, як може здатися на перший погляд, тут і не пахне. Однак зроблені в середині 80-х років минулого століття неподалік від селища археологічні розкопки допомогли виявити тут залишки доісторичного поселення приблизно бронзового століття. Правда, до утворення селища воно має лише територіальне відношення. Не збереглося в окрузі й залишків яких-небудь речовинних свідчень часів Київської Русі. Хоча в більш пізні часи, судячи з польських джерел, на березі ріки Уборті в XVI столітті стояла невелика фортеця, побудована для захисту від татарських набігів. Хоча навряд чи татари мали бажання забиратися в цей болотистий край, де й нормальних доріг не було.
Своїм промисловим підйомом Новоград-Волинський зобов'язаний... німцям. В 1916 році на околицях міста з'явилася залізниця Шепетівка-Коростень, побудована для військових потреб: по ній на фронт Першої світової перевозилися війська й бойова техніка. Через ріки Случ і Смолку були перекинуті металеві залізничні мости, що діють і донині. А в 1918 році у Зв’ягель, що уже тоді називався Новоградом-Волинським, увійшли німецькі війська. І перше, що вони зробили, це електрифікували місто, установивши на водяному млині двигун-турбіну. На будинках з'явилися номери й таблички з назвами вулиць. Дивно, але наші до такого простого заходу додуматися чомусь не могли. Забігаючи наперед, помітимо, що й гаряча вода в Новограді з'явилася завдяки німцям, тільки набагато пізніше - в 1941 році.
Окупанти, увійшовши в місто, зайняли радянські військові казарми, до яких підвели водопровід і пустили гарячу воду. Хто скаже, що це погано, тому що це зробили окупанти, той нехай і далі ходить брудним (до речі, до слова: на початку 30-х років у Ленінграді тамтешній радянський мер Сергій Миронович Кіров дав вказівку будувати для пролетаріату двоповерхові багатоквартирні будинки з окремими квартирами, у яких не передбачалася... ванна! Кіров мотивував таке планування тим, що ванні пролетарям не потрібні, митися, мовляв, це буржуазний забобон...).