Наприкінці XVIII-початку XIX століття Романів стає свого роду культурною столицею краю. Справа в тому, що після того, як ці землі ввійшли до складу Російської імперії, Романовим стали володіти графи Іл’їнські, люди не тільки багаті, але й освічені.
У маєтку Іл’їнських стояв розкішний триповерховий палац, який своїми розмірами й величчю не поступався будинку головного корпуса Київського державного університету імені Шевченко. Навколо маєтку був розбитий величезний парк, перед будинком був великий ставок (судноплавний, між іншим - у ньому спокійно могли плавати кілька великих вітрильних човнів) з лебедями.
Величина особняка використовувалася їхніми господарями не тільки як житлова площа. У ньому діяли картинна галерея й бібліотека - на той час найбільші на всій території Житомирщини. При особняку постійно проживала балетна трупа, кілька театральних артистів й оперних співаків (серед них - два італійських тенори, прізвищ яких ми, на жаль, не довідалися). зрозуміло, у будинку був обладнаний і постійно функціонував театральний зал на кілька сотень місць. А в картинній галереї особняка, говорять, були навіть роботи Рафаеля й Мікеланджело. Крім того, бібліотека Іл’їнських нараховувала близько декількох тисяч книжкових томів.
Можливо, ми б могли знати про культурне багатство графів Іл’їнських набагато більше, збережися палац до сьогоднішнього дня. Однак в 1878 році трапилася жахливе: зайнялася страшна пожежа яка знищила графський маєток ущент. Згоріли й бібліотека, і картинна галерея...
Радомишлем місто стало називатися з 1946 року. А до цього він називався Радомислем. Досить загадковим виглядає герб міста: на щиті під двоглавим орлом зображена трійка голубів, що летять, які несуть у дзьобах палаючу солому. Тобто в наявності епізод з життя древнього Коростеня, що спалила у свій час київська княгиня Ольга за допомогою цих самих голубів. Питання виникає саме собою: а яке відношення історія Коростеня має до Радомишля? Важко сказати. Хоча по одній з версій, Радомишльське городище використовувалося як основний військовий табір київської дружини, звідки й почався головний похід княгині Ольги на Іскоростень.
Взагалі ж Радомисль мав до Києва саме пряме відношення. В XVI столітті місто, що тоді було маленьким містечком, входило у володіння Києво-Печерської лаври. І перше промислове підприємство заснували тут саме ченці: в XVII столітті архімандрит Плетенецький побудував тут цех по виробництву паперу. А з 1795 року Радомисль став повітовим містом Волинської губернії (яка тоді називалася Волинським намісництвом).
Офіцер французької армії Наполеона Патрік Сомейль, що пізніше став скромним письменником, автором декількох авантюрних романів, в 1815 році написав досить забавну книжку: "Дерев'яна картеч", строго автобіографічну, що розповідає про його власну участь у війні Наполеона проти Росії. Деякі місця із цієї "автобіографії" викликають питання, оскільки війська Наполеона, як відомо з історії, до Києва не добиралися, рухаючись по території, що перебувала значно північніше. Але докладний опис Сомейлем місць, де він побував, дає підстави стверджувати, що французькі загони доходили навіть до Житомира. От що писав француз:
"Росія в цих місцях здавалася суцільним бездоріжжям. Шукати тут фураж було просто безглуздо. Вісім днів ми рухалися на південь, перетнули з десяток боліт і перебороли незліченну безліч рік і річечок. А лісу на річці, що тутешні люди кличуть Прип'яттю, по повноводдю перевершує Сєну разів у десять. Ескадрон Раваньяка втратив одного драгуна, що потонув на переправі. Ксавьє нервував, квапив. Перед початком експедиції імператор говорив з ним і дав завдання, у суть якого ніхто з нас не був присвячений. Тутешні селяни були досить грубі і їхній говір був малозрозумілим навіть для Павлова, який хоч і народився у Франції, але російську мову не забув... Три дні ми рухалися крізь величезний ліс, що, здавалося, ніколи не скінчиться. "Ще доба, - говорив Раваньяк, - і коні почнуть падати, оскільки голодні." На щастя, наприкінці третього дня ми вийшли на відкрите місце, внизу протікала ріка. На широкому полі кілька селян тягали вже підмокле старе сіно. Ми оточили селян і Павлов запитав у них, що це за місцевість. "Житомирські ми, - була відповідь. - А поле - графа Чарторийського. Наймитуємо на нього." За словами селян, звідси на південному заході всього в п'яти «льє» стоїть велике місто, які вони називають Житомиром. Селяни, мовляв, живуть у місті, на окраїні, і не є кріпаками, а тільки найманими на польові роботи. Ксавьє наказав нагодувати коней і запитав, де взяти вівса. Селяни дуже здивувалися, довідавшись від Павлова, що ми - французи. Один з них сказав, що вівса можна купити в Житомирі, у купця Метлицького. Інший селянин,на ім'я Євлампій, викликався провести нас у місто й Ксавьє подарував йому золотий луїдор... Місто ми побачили тільки надвечір. З гори простирався вид на безліч критих соломою маленьких будиночків, розкиданих у підніжжя декількох пагорбів. А над всім цим піднімався важкий на вид замок, кам'яний, схожий на лицарський. Подібних у нас у Франції майже що й не залишилося. Ксавьє сказав мені й Раваньяку, що тут наші шляхи розходяться. Нам він сказав, що нам варто рухатися на схід, убік Києва й запам'ятовувати всі великі дороги. Вранці, запасшись провіантом, ми відправилися на схід...".
Місія французького ескадрону, про яку згадує Сомейль, судячи з вищесказаного, носила суто розвідувальний характер, але більше у своїй книзі автор ні слова про Житомир не згадує.
Давайте подумки перенесемось в самі давні часи, коли тільки починалося заселення.
Бердичівських земель. Тоді побачимо ще кам'яний вік - палеоліт, часи, віддалені від нас на 1 млн. - 150 тис. років. Знахідки даного періоду поширені в деяких районах Житомирщини, але в Бердичівському районі не знайдені. Вважається, що це пов'язано, у першу чергу, з недостатньою вивченість району. Неосяжні ліси, більша розгалуженість мережі притоків Гнилоп’яті, родючі грунти та великі пасовища створювали придатні умови для заселення цих земель. Найбільш давні і самі численні знахідки давніх часів було виявлено в околицях села Слободище, більш близькі до нашого часу археологи знаходили в ряді сіл району і в самому місті. З кінця ІV тис. до н.е. Східну Волинь почали заселяти племена трипільської культури. Пам'ятники цієї культури були знайдені в багатьох селах району (Слободище, Семенівка, Мирославка, Райко, Бистрик, Велика П’ятигірка тощо), а також в самому місті - вздовж берегів Гнилопяті, в районі "Піски" та в урочищі "Жмури" (напроти міського пляжу).
Потім Бердичівські землі пережили епохи бронзи та залізного віку; трипільська культура змінилася культурами кулястих амфор, білогрудівської, чорнолісської, ранньоскіфської, зарубінецької, черняхівської, корчацької і Лука-Райковецької. Досі археологи знаходять на цій території пам'ятки різних епох, часто в одних і тих самих місцях. Це вказує на безперервне заселення цих земель на протязі тисячоліть, на наслідування особливостей одних культур іншими, на дуже раннє заселення територій міста і району.
В 1709 році до Бердичева підійшли війська гетьмана Правобережної України Семена Палія. Гетьман очолював групу старшини, які хотіли відійти від Польщі й приєднати Правобережжя до Росії. За свої "проросійські" погляди Палієві в 1704 році довелося навіть провести якийсь час в ув'язненні в бердичівській монастирській в'язниці, куди його посадили ті ж поляки. Крім того, Палій виступив з відкритою опозицією до дій лівобережного гетьмана Мазепи, призиваючи все українське козацтво прийняти сторону царя Петра Першого.
Біля Бердичева відбулася битва Палія з поляками, у якій останні зазнали поразки. Гетьман громити місто не став, хоча й пам'ятав прекрасно місцеву в'язницю.
А в 1793-му році російські війська генерала Салтикова придушили польське повстання Тадеуша Костюшко й більша частина Польщі стала територією Російської імперії, у тому числі й Правобережній Україні. Ця доля спіткала й Бердичів.
Восени 1946 року в Бердичеві побував Тарас Шевченко. А в костьолі монастиря босих кармелітів вінчалися Оноре де Бальзак й Евеліна Ганська.
В той час , як у районах краю регулярно відкривають нові школи, обласний центр незабаром може недорахуватися одного навчального закладу. Мова йде про унікальну україно-італійську екуменічну школу «Всесвіт». Причина банальна – нестача фінансування. Наразі проблеми є і в двох інших приватних житомирських школах. Проте міська влада… не хоче допомогти.
- На цей навчальний рік ми забезпечені фінансами. Проте ситуація така, що, можливо, у наступному році доведеться закрити школу. Нашому постійному спонсору вже важко утримувати нас, - розповідає Дмитро Стецюк, директор приватної житомирської школи «Всесвіт».
Україно-італійська школа «Всесвіт» у Житомирі є однією із перших приватних шкіл в Україні. Крім того, це єдина в державі християнська екуменічна школа. Тобто тут поділяють погляди різних християнських конфесій і можуть навчатися навіть діти із невіруючих сімей.
Школа «Всесвіт» у 1996 році офіційно одержала ліцензію. Уже упродовж чотирнадцяти років її підтримує Центр Солідарності, що у місті Реджіо Еміліа в Італії. Перші заняття відвідувало декілька школярів. Навчалися спочатку в одній із кімнат приватної квартири, а потім перебралися до приміщення при храмі. Останнім часом школа орендує приміщення дитячого садочку. Наразі у школі навчається 123 школяра і викладає 26 учителів.
Однією з унікальних відмінностей школи є вивчення дисципліни «Біблія», яка заключає в собі вивчення християнської етики, власне Святого Письма, а також історії релігій. У старших класах школярам дають знання щодо всіх основних релігій, які є в світі. При цьому викладають дисципліну православні, протестантські священики тощо. Час від часу вони змінюють один одного в різних класах.
«Деякі батьки ідеалізують нашу школу – ніби тут навчаються янголи із крильцями , - розповідає завуч із виховної роботи Наталя Нагалевська. -- Однак у нас також учні можуть й побитися. Ми приймаємо навчатися дітей із обмеженими фізичними можливостями. Зараз у першому класі є хлопчик із ДЦП. І це позитивно, бо інші співпереживають».
Керівництво школи зверталося по допомогу до бізнесменів. Проте нині не модно вкладати гроші в освіту. Депутати міської ради дещо зменшили вартість оренди приміщення. Дирекція писала листи і міській владі.
«Відділ освіти чітко відповів: «Приватні підприємства із бюджету не фінансуються». Проте міністерство освіти виділяє гроші для всіх школярів. Ми ж навчаємо таких же українських дітей, як і решта. Батьки благодійними внесками забезпечують лише чверть наших потреб. - каже пан Стецюк.
Якщо підвищити розмір внеску, тоді це буде школа для багатіїв, а це не співвідноситься концепцією нашої школи. Якщо б ми були під якоюсь церквою, то було б легше. Але це знову протирічить ідеї школи. Зараз важко не тільки нам, а й двом іншим приватним житомирським школам: протестанстському «Сяйву» та єврейській «Ор Авнер».
У житомирських приватних школах покладають надії на нового міністра освіти Івана Вакарчука. Вони переконані, що він може змінити дискримінаційне відношення держави до «приватників».
Скандальный Житомир
skandal.zt.ua
Тринадцатилетний парень насилует животных и издевается над людьми. Даже спецзаведения области не хотят брать подростка на воспитание. А его мать просит лишить ее родительских прав, чтобы сына взяли как сироту.
На вид 13-летний Саша – обычный бердичевский парень. Сразу не скажешь, что этот ребенок может причинить кому-то вред. Но в свои молодые годы он получил славу разбойника и извращенца.
Говорят – насилие парень проявляет не только к людям, но и к животным. Иногда в ужасных формах. Поговаривают, якобы парень изнасиловал даже собственную кошку. Его мать не отрицает жестокости сына. Но говорит – это не повод не брать ее сына в учебные заведения.
Татьяна Мулярчук, мать: «Была собака, он ее поджег, она горела, кричала. Соседка зашла и потушила. Был в интернате, он там к виску нож приставил. Там его не захотели. Был в Любере, детей душил. Он нигде не учится, все считают – исполнительная служба, милиция, что нет учреждения для него. Я считаю, они просто не хотят этим заниматься».
В службе работы с несовершеннолетними отрицают свою бездеятельность. Говорят – делали и продолжают делать все возможное, чтобы решить этот вопрос. Впрочем, объясняют, что Саша сам отпугивает людей своим поведением.
Алексей Бортник, начальник службы по делам несовершеннолетних г. Бердичева: «Поменял три учебных заведения в связи с тем, что медико-педагогическая комиссия дает выводы, что он не может учиться в учреждениях, где есть дети, так как у него неадекватное поведение, психически больной».
Исполнительная власть и милиция говорят – для несовершеннолетнего Саши сделали все, что могли. Мать парня считает, что этого не достаточно. Теперь как ни парадоксально, для того, чтобы сделать больше, парень должен совершить тяжелое преступление.
Татьяна воспитывает сына одна. Раньше помогала бабушка, но после ее смерти все заботы легли на плечи матери. Она говорит – обучение поможет ее сыну преодолеть психические расстройства. Но психологи так не считают.
Юрий Ирхин, психолог: «Такие формы патологии. Если оно психическое, то может передаться по наследству, неполноценность ума. Но, как правило, это издержки воспитания. Если мальчик он видел поведение взрослых. Такие формы копируются и проявляются потом».
Госслужащие разводят руками. Указывают на отсутствие специальных учреждений на территории Житомирской области. Единственный выход изолировать юношу от общества – суд.
Алексей Бортник, начальник службы по делам несовершеннолетних г. Бердичева: «Есть спецучреждения, школы социальной реабилитации. Попадают туда после суда, их направляют туда».
В милиции Сашу знают хорошо. Тем не менее, на серьезном криминале его не ловили – только мелочи.
Наталья Степанюк, сотрудник отдела Бердичевского РО милиции: «Находится на учете за совершение ряда мелких преступлений... возраст малый к криминалу привлекать. У ребенка есть определенная жестокость к окружающим... Он может навредить животному и даже убить».
Судьбой Саши живо интересуются и соседи. Но люди больше боятся за себя, а не за него – тринадцатилетнего ребенка.
Соседка: «Соберу подписи и напишу в Министерство и тогда пусть они разбираются, все суды кому он что наделал».
Сейчас к Саше приходят домой учителя, однако редко застают его дома. Юноша часто убегает из дома. Иногда его находят в Киеве. В службах работы с несовершеннолетними парня называют миной замедленного действия. Только когда она взорвется – никто не знает.
Украина Криминальная