Райцентр Романів розташований в 72-х кілометрах від Житомира, на березі невеликої річки Лісової. Населення селища складає близько восьми тисяч чоловік. Не дивлячись на провінціальність, Романів має досить цікаву історію...
ПРИЧОМУ ТУТ ЦАРІ?
Недалеко від Романова розташоване село Колодяжне, біля якого археологи у свій час виявили залишки давньоруської фортеці-городища, побудованого, зважаючи на все, ще в часи Київської Русі, приблизно в XII столітті. Виявилося, що городище - ні що інше, як давньоруське місто Колодяжне, що згадується в літописах. Археологи виявили на місці розкопок сліди древньої битви, що доводило руйнування міста монголо-татарами в 1240 році (останній факт також згадується в літописах).
Що ж стосується самого Романова, можливо, і він бере свій початок із часів Київської Русі, однак у письмових джерелах згадується вперше аж в 1471 році, причому аж ніяк не як фортеця, а як саме звичайне село, що так і називалося - Романів. Що стосується назви, то в російського історика Карамзіна (мабуть, щоб догодити російським царям) село згадується у зв'язку з династією Романових, мовляв, не виключено, що селище назване було на честь царського будинку. Припущення, звичайно, цікаве, але добре, що Карамзін тільки припускає, а не доводить свою гіпотезу, оскільки в 1471-му році ні про яку династію Романових не те що у світі, але навіть у тодішній Москві ніхто й не чув. Село входило до складу Литовського князівства і його назва має зовсім інше походження. Генуеський купець Джакомо Пінци, що відвідав ці місця в 1510 році, записав у своїх замітках, що: "Селище Роменов названо так тому, що його жителі - майже суцільно польські католики, і бажаючи показати свою вірність Святому Престолу, вони називають своє бідне збіговисько жалюгідних солом'яних халуп "подібним до Рима"...". Так що жителі нинішнього Романова можуть пишатися: їхнє селище подібне до Рима.
ХV - ХVІІІ ст. відзначилися як важливий період в історії Бердичівщини. Відбувалося становлення Бердичева, як важливого економічного і культурно - релігійного центру України, відродилися після татарських набігів більшість сучасних сіл району.
ХІХ - початок ХХ століття.
У XІX ст. Бердичів став значним у Східній Європі торговельним центром. Сприяло цьому зручне географічне розташування на торговому шляху з Європи до Росії і з Росії в Крим, а також розташування на перетині Київської, Волинської та Подільської губерній, що зумовило появу головної митниці Правобережжя. Не останню роль зіграли також паломники до монастиря та численні ярмарки, яких проходило до десятка протягом року. У XIX ст. Бердичів на фоні вдалого розвитку торгівлі став також одним з головних центрів контрабанди у Східній Європі. Сприяла цьому і складна розгалужена система підземних ходів та сховищ. У рамках спеціально створеної комісії в 1867 році було виявлено 130 підземних ходів і 78 погребів під вулицями. Розмах ярмарків та їх велич вражали кожного, хто їх відвідував, і про це свідчать численні історичні документи. Також проходили великі торги два рази на тиждень.
В Бердичеві було 10 ярмарків. Найбільша з них: зимова ( "Дем'янівска") - тривала з 1 листопада по 12 грудня, літній ( "Онуфріївська") - тривала з 12 червня по 23 липня. За рівнем обороту товару вони були співставленні з Лейпцизькою. В першу чергу це стало можливим завдяки швидкому і значному зростанню населення міста, в першу чергу єврейського. Так вже в 1846 році в Бердичеві проживала 41 тис. мешканців (у Києві в той час 50 тис.). В одному з найбільших міст України тоді було 4 площі, 11 вулиць, 80 провулків, і 2000 будинків. Він ділився на Нове і Старе місто, виникали нові міські райони: Піски, Качанівка, Загребелля, Центральний район, Новобудови (Карнилівка). Найбільшу значимість у своїй історії місто набуває в кінці ХІХ ст. Одночасно найвищого рівня сягнула значущість єврейської громади міста. Так 1888 році в місті проживало 77823 чоловік (станом на 1 січня 1997 року - 92100). З них 10777 - православні, 1031 - старообрядці, 3298 - католики, 339 - протестанти, 12 - мусульмани і 62366 - іудеї. Вони сформували торгівельне обличчя одного з найбільших міст України.
У місті діяли торгівельні фірми Іолісов, Гальперин, Магазанія, Бродського, Маргуліс, банкірські контори Еленера, Трахтенберг, Штейнберга, Гальперин.
Визначали євреї і промислове (ремісниче) обличчя міста. Вони організували тут 104 цехи, в яких працювали 4 тис. ремісників різних спеціальностей. Вироби Бердичівських ремісників мали попит на міських та міжнародних ярмарках.
У місті діяло 68 швейних майстерень, взуттєві майстерні Львівського, Айзенберг, Зільберга, які згодом стали великими фабрикантами, каретна майстерня, три цегельних заводи (по 6-8 чол. робітників), завод віденських меблів Гелліна (116 робітників), два інших (по 10-8 робітників). Місцеве значення мали свічково-сальний завод, маслоробний, миловарний, фабрика з виробництва цукерок, тютюнова, млини та інші.
Наприкінці ХІХ ст. бурхливий розвиток міста забезпечує залучення значних іноземних інвестицій в промисловість. У 1864 р. австрієць Мартен Цілер відкриває на околиці міста перший шкіряний завод. У 1866 р. - польський капіталіст будує на баранячому острові шкірзавод (310 робітників). З 1872 р. починає відлік свого існування найбільший сьогодні завод міста акціонерне товариство "Прогрес" (400 робітників). В цей час Бердичів стає другим промисловим містом губернії після Києва.
Значна кількість євреїв міста займалися перевезенням населення та приїжджих купців. Незначна частина єврейського населення була зайнята у сільському господарстві.
Зрозуміло, що такий підйом економічного розвитку, який забезпечив місту економічну активність, освіченість, спритність єврейського суспільства, привів до перетворення міста в один з опорних пунктів суспільного каркасу Правобережжя та України в цілому. Свідченням цього є, крім усього вищесказаного, належність міста до транспортної системи та зв'язків регіону і країни. З 1870 року Бердичів був складовою траси всесвітньо відомого індійського телеграфу Калькутта-Лондон; курсували Диліжанс Бердичів-Житомир, Бердичів-Рівне, залізниці до Шепетівки, Здолбунова, Хмільника, через місто проходила магістраль Петербург-Варшава. Незважаючи на це, на економічний розвиток міста негативно вплинуло зростання мережі залізниць в регіоні, оскільки він лежав осторонь основних їх шляхів.
У місті діяли 4 театри: Шерентіса, Загера (з 1898 р. тут постійно працювала трупа Мішурата), театри кабаре і вар'єте, кінотеатри, фотографії Зільберга, Розенбауна, великий літній театр в саду "Ельдорадо", казино, шинків, кафе-каштан, ресторани.
З прокладкою залізниць Київ-Одеса та Київ-Брест роль Бердичева як великої перевалочний бази стала падати, в першу чергу через те, що товари тепер могли надходити безпосередньо до станцій призначення. До початку ХХ ст. в Бердичеві переплітаються успішна підприємницька та контрабандна діяльність мешканців. Точки зору деяких чиновників говорили про те, що в Бердичеві можна практично все зробити за хабарі, влада рідко погоджувала свої дії з законом.
У 1843 році заможні мешканці звернулись до уряду з проханням надати Бердичеву статус міста, адже ще в 1801 році Сенат визнав Бердичів "коммерческим в Европе местом".. Зокрема у зверненні вони писали: "У числі природних багатств покладається природний розум жителів. : " Он большими своими успехами принесет пользу государству и честным людям немалую".
Приблизно 40 мільйонів років тому внаслідок геологічних катаклізмів частина вищезгаданого материка епохи Мезозою поглинуло море. Однак територію нинішньої Житомирщини катаклізми торкнулися як би всковзь. Океан плескався тепер на її нинішніх південних рубежах, приблизно в тих районах, де зараз перебувають Бердичів, Ружин і Попельня. Свідчення тому - нинішні поклади граніту в цих місцях, породи більш нові, ніж граніти коростенські або овручські.
Динозаври вимерли, з'явилися ссавці на кшталт мастодонтів і саблезубих тигрів. Наступила ера, іменована в геології й історії Кайнозойською. Офіційна наука заперечує появу в ті часи людини, у тому числі й на території нинішньої Житомирщини. Але чи не так це? Якщо в часи динозаврів, 100 мільйонів років назад, на Землі жили люди (або істоти, схожі на людей), то чому б їм не жити 30 мільйонів років тому?
В ті часи на місці Житомира перебувало велике гранітне плато, що як і раніше рослинністю не буяло, так само як і в тваринному світі. На той час ставиться один досить цікавий епізод. В 1969-м року в Коростишівському районі під час розробки гранітного кар'єру після вибуху гірської породи були виявлені уламки каменів з вибитими на них наскальними малюнками, на яких люди зі списами заганяють індрикотерія - величезну, у кілька разів переважаючу розмірами нинішнього слона тварину (більше 4-х метрів висотою!), що вимерла, якщо судити за даними археології, приблизно 10 мільйонів років тому. Знахідку відвезли в Москву й більше про неї не було чутно нічого – скоріше всього, тому, що вона йшла врозріз із офіційно прийнятою в СРСР теорією Дарвіна. Хоча, що дивно, згадування про індрикотерії ("індрик-звір") зустрічається в давньоруському билинному епосі. Про що це говорить? Або коростишівська знахідка підтверджує гіпотезу, що людству набагато більше років, ніж це прийнято вважати нині, або індрикотерії вимерли не 10 мільйонів років тому, а значно пізніше.
Іншої ж знахідки подібного плану відносяться до більш пізнього періоду - до льодовикового.
Вадим Кіплінг
Полюддя - данина з підвідомчих територій - було основним джерелом доходів князів. Племінні князі отримували своє, а князі союзів племен - свою частину. Після завоювання Києва Олегом (882 рік) ситуація склалася незвичайна: чаклун Олег став збирати данину з союзів племен! Практично, він створив ще одну додаткову структуру, яка об'єднувала спілки в «ЗВЕРХСОЮЗ» (таку собі піраміду зі збором вершків вищими ешелонами рекетирів). Об'єднання це було тендітним, але перспективним, тому що обіцяло невичерпний приплив данини в центр, у даному випадку - в Київ Древлянські князі теж, що цілком природно, претендували на всю данину з територій цього зверхсоюзу цілком! Хіба не для того древляни свого часу Київ будували, щоб він Коростень кормив? Древляни не могли розлучитися з ідеєю, мрією, переконанням, що саме вони - господарі Києва, що саме Коростень повинен бути столицею створеної величезної держави з усіма наслідками, що випливають звідси пільгами та перевагами. А Київ повинен був залишитися тим, для чого призначався спочатку: військовим і торговим форпостом. А якщо й столицею, то тільки другою. Перша, найдавніша, головна, культова - Коростень.
Древлянська партія в Києві активізувалася, розуміючи, що настав сприятливий час, щоб посадити на київський трон свого князя. Древляни хотіли справедливості: повалити Ігоря, повернути Київ і панування в державі що зароджується . Мал хотів скинути Ігоря і разом з Києвом отримати, ймовірно, кохану жінку - Ольгу. Свенельд хотів скинути Ігоря, щоб вирішити з Малом і стати одновласним правителем Києва. Ольга хотіла позбутися ненависного чоловіка, врятувати сина і отримати свободу дій.
Настала осінь 945 року.
Ігор здогадувався про змову. І все ж, як завжди, відправився по полюддя. Він не вжив жодних контрзаходів. Чому? Можливо, тому, що втомився і змирився. Дерева - земля, з якої починали збирати данину. Об'їхавши погости, Ігор завантажив караван і відправив його в Київ. Пора було йти далі.
Ірина Шевченко http://www.korosten.biz/st_krs_1.php
Але тут почався бунт найближчих сподвижників і охоронців. Формальний привід був простий: заздрість до багатої дружини воєводи Свенельда, якому належала деревлянська данина. Мала, власна князєва дружина запропонувала "походити ще"...
Готові до такого повороту подій древляни зібрали віче, назвали Ігоря князем-вовком і миттєво, на цілком законних підставах, порушника засудили до страти.
Древлянський князівство, або як його ще називали "Дерева", - це сучасна Житомирська область, її Коростенський, Овруцький та Олевський райони. "Дерева" згадувалися ще у недатованій частині "Повісті временних літ", що означає їх глибоку старовину. Північна межа древлянського князівства проходила по болотах Правобережжя Прип'яті. Західна - по притоку Прип'яті Горині з впаданням в неї річки Случ. На півдні - кордон з лісостепом по верхів»ю річок Тетеревів та Роставиця до її впадання в річку Рось. А кордоном на сході служив Дніпро.
Аскольд.
Інтрига з древлянамі зав'язалася за часів князя Аскольда, який сидів у Києві приблизно з 859 по 882 рік. "Полянин" Нестор не вважає Аскольда співвітчизником, запевняючи, що Аскольд - варяг з племені норманів! Слідом за Нестором так думають всі західні і багато вітчизняних істориків. Щоправда, є версії, що він є чи то рідним, чи то незаконнорожденним сином Рюрика Новгородського. А дехто впевнений, що Аскольд взагалі хазарін. Польський ж історик п'ятнадцятого століття Ян Длугоша, спираючись на давні, невідомі нам, джерела, запевняє, що Аскольд - славянин, і правильно його ім'я звучить, як ОСКОЛД, від імені сонячного бога Коляди-Кола.
А якщо Осколд був славянин, але не був "полянином" (точніше, киянином!), То хто ж він за походженням? Найвірогідніше припущення - древлянином.
У літописі сказано, що відразу після смерті Кия, поляни були під древлянами "ображені", тобто покорені, і відомостей про звільнення немає. Приблизно з 859 по 882 рік (23 роки, а можливо, і більше!) всі діяння Аскольда, ким би він не був, можна сміливо віднести на рахунок древлянського князівства!
Цілком імовірно, що Аскольд переніс столицю Дерев з Коростеня до Києва, ближче до кордону і торгових шляхів. У світлі зростаючого київського сепаратизму це було цілком виправдано. Коростень свого значення не втратив, але став не стільки політичною, скільки сакральною, духовною столицею Дерев. Київ же безперервно зростав, як військовий і торговий центр.
Аскольд мав вплив на величезні території: від Балтики до Чорного моря. Ян Длугоша вважає, що древляни і Візантії спокою не давали, і словен ладозьких данину платити заставляли.
Німці ввійшли в Романов, тобто в Дзержинськ, майже в середині липня 1941 року. Цікаво, що Житомир був на той час уже тиждень як захоплений гітлерівськими військами, а місцеві жителі так і не вірили, що почалася війна, вважали, що німців розбили й відкинули до кордону. Але це було не так. Незабаром гітлерівці ввійшли в селище й побудували тут майстерні з ремонту танків. Есесівці в селищі не стояли, хоча навколо вистачало радянських партизанів. В 1942-му році в майстернях було влаштовано три диверсії. Після третьої цехи довелося переобладнати практично з нуля, тому як у пожежі було знищено порядку півсотні танків.
Стояли в Дзержинську й німецькі ветеринарні частині. Це тільки в наших радянських фільмах німці суцільно й поруч наступали на танках, бронетранспортерах і мотоциклах. Насправді більша частина германського вермахту наступала на... підводах. І коней у німців було раз у сто більше, ніж танків. От за цими кіньми й стежили ветеринарні підрозділи.
Отож, командував цими ветеринарами, що зупинилися в Дзержинську, хтось Ганс Фогель, фельдфебель. А в начальника ремонтних майстерень був шофер на ім’я Пауль. От цей Пауль став приставати до місцевої дівчини, 15-літньої Тані. мабуть, дівчина дійсно була гарна й виглядала старше своїх років, тому що Пауль їй проходу не давав. Один раз ледве не зґвалтував. Ганс побачив цю справу, підкликав до себе дівчину й на ламаній російській мові запропонував їй надягти на шию й носити не знімаючи якийсь амулет у шкіряному мішечку - сказав, що цей амулет віднадить всіх мужиків, і приставати ніхто не буде.
Змилостивився німець, одним словом. Мабуть, свої діти в нього в Німеччині залишилися. Таня надягла подарунок Ганса, і точно: Пауль відстав, та й німці в її сторону навіть не дивилася. А незабаром Фогель загинув. Наші партизани біля лісу підстрелили. Однак амулет продовжував діяти. Саме через цей амулет Таня1945-м, коли прийшли наші, ледве на Колиму не загриміла: їй намагалися інкримінувати співробітництво з окупантами. Але обійшлося. Ця історія потрапила в кримінальну справу тих років, тому ми знаємо про неї сьогодні.
Саме так, оскільки вже 30 тисяч років тому на території міста жили люди! Стародавність не заважає Радомишлю функціонувати як населеному пункту й навіть розвиватися, оскільки "древній" зовсім не означає - "старий". Європейську ж популярність місто придбало, як це ні дивно, фірмовому пиву з однойменною назвою...