У середині XIX століття в Малині налічувалося 130 дворів, у яких проживало 1038 жителів. І при цьому досить добре була розвинена промисловість: у місті працювали два млини, а також чавунно-литійний завод, не говорячи вже про розвиток торгівлі. В 1866-му році місто стало центром волості. У тому ж 1866-му мати відомого етнографа й мандрівника Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая, Катерина Семенівна Миклуха, купила в Малині садибу. Сам же вчений приїжджав у Малин двічі: в 1886 й 1887 роках. Саме в Малині другом Миколи Миколайовича, відомим ученим А. Корзухіним був написаний портрет Миклухо-Маклая. З Малина Миклухо-Маклай виїжджав у села, де вивчав побут і традиції селян.
Однак дійсний поштовх до розвитку промисловості Малин одержав у після скасування кріпосного права, тобто в 1861-му році. В 1871-му році тут була запущена нині відома на увесь світ паперова фабрика, а до кінця XIX століття в Малині працювали чотири кузні, дві меблеві майстерні, паровий млин, цегельний завод, а в 1902-му році біля Малина була прокладена гілка залізниці Київ-Ковель.
В архівах збереглися відомості про те, що в 1913-му році місцевий банк грабував ні хто інший, як сам Григорій Котовський. Пам’ятаєте хрестоматійне з радянського фільму: "Ноги на стіл! Я - Котовський!"? Відбулося це саме в Овруцькому банку. Грабіжники на чолі з Котовським увірвалися в касову залу, касир же, бачачи таку справу, спробував натиснути ногою на вмонтований у підлогу дзвінок тривоги. От Котовський йому й гаркнув: "Ноги на стіл!". І ще з нагана в стелю пальнув - для більшого страху.
Саме цікаве, що в громадянську війну відбивала в білих і петлюрівців Овруч саме дивізія Котовського. Котовці цілий день грабували повітове місто. Примітно, що зупинив анархію в місті... Микола Щорс, що пригрозив Котовському трибуналом, якщо той не осадить своїх хлопців і не припинить безладдя. Котовський обурився й послав Щорса подалі, мовляв, моя бригада, що хочу, те й роблю, за своїми бійцями дивися, вони в тебе в Житомирі теж погроми влаштовували... Овруцьке "червоне непорозуміння" дійшло до самого Дзержинського й той у телеграмі пригрозив Котовському розстрілом.
Овручський район, як відомо, край партизанський. З огляду на лісисту місцевість, партизани почували себе тут практично господарями становища. Саме на Овруччині особливо відрізнилося в боротьбі з фашистськими окупантами партизанське об'єднання А. Сабурова. Партизани контролювали тут територію, по своїх розмірах схожу з Бельгією або Голландією. У деякі райони німці взагалі боялися сунутися. Правда, у самому Овручі стояв німецький гарнізон, однак влада окупантів далі залізничних колій майже не поширювалася. У декількох десятках кілометрів північніше Овруча, майже на самому нинішньому кордоні з Білорусією, відбувся курйозний, воістину анекдотичний випадок. Вісімнадцять бійців місцевого партизанського загону, підлеглого, щоправда, об'єднанню Сабурова, склали зброю тільки на початку 1946 року - партизани не вірили, що війна закінчилася й умудрилися пустити під укіс кілька ешелонів уже з радянськими танками. Повірили партизани в Перемогу лише після того, як до них приїхав сам Сабуров і переконав їх, що війна вже майже рік як закінчилася.
Набагато складніше було з бойовиками УПА, яких на території району налічувалося в цілому приблизно 200 чоловік. За офіційним даними, останній загін УПА був знищений на Овруччині в 1949-му році.
Масова забудова Новограда-Волинського почалася вже в післявоєнний період, а особливо - протягом 70-90-х років минулого століття. Сьогодні місто досить помітно виділяється своїми новобудовами на тлі інших міст нашої області. На початку 90-х німці вкупі з болгарами звели тут дуже навіть сучасний житловий масив з будинками європейського типу. А на початку 70-х років у місті з'явилася безліч зелених зон. На ріці Случ були обладнані пляжі, розбиті парки. Чисте у ті часи повітря приваблювало сюди відпочиваючих із усього союзу, оскільки в самому Новограді й довкола нього розташовувалася безліч військових частин, де служили вихідці із всіх куточків країни. Родичі, що приїжджали до них, надовго залишалися на відпочинок у гостинному місті-батьківщині Лесі Українки. І приїжджали сюди ще не раз. А якщо врахувати достаток тут дешевих овочів і фруктів, то Новоград-Волинський міг би з успіхом носити почесний титул "радянського Баден-Бадена". Однак вся ця ідилія закінчилася в 1986-м році, після аварії на ЧАЕС. Хоча Новград-Волинський постраждав від її трохи менше, ніж, скажімо, Коростень, однак відпочиваючі з інших куточків союзу все-таки побоювалися приїжджати сюди.
Новоград-Волинський сьогодні через достаток у ньому військових частин нагадує звичайне військове містечко, досить, між іншим, затишне. Його впевнено можна назвати містом, що розвивається, оскільки середня зарплата тут навряд чи менше, ніж у Житомирі.
Радянська влада була встановлена в Малині в січні 1918 року. Однак уже в лютому в місто ввійшли німці й більшовики пішли в підпілля. Що цікаво: у районі міста діяло два партизанських загони червоних - Драпія й Чернова-Мірутенко, що було рідкістю для тодішньої території Житомирщини. Малин став одним із центрів більшовицького підпілля на Київщині, до складу якої тоді входило місто. Саме в Малині працювала підпільна друкарня. Червоні партизани "приклали руку" до звільнення Малина від петлюрівців в 1919 році.
А в 1920 році біля Малина закипіли бої з польськими військами. І тут себе виявив з найкращого боку Аркадій Голіков, відомий більше як письменник Аркадій Гайдар. Очолювана ним 7-ма стрілецька дивізія одним стрімким ударом розбила поляків й заволоділа Малином. Польські війська були відкинуті далеко за межі Житомирщини. Зараз багато говорять про звірства самого Гайдара, про те, що він любив власноручно катувати й розстрілювати полонених. Однак даних про те, що в Малині Аркадій Петрович демонстрував свої садистські похилості, немає.
А до складу Житомирської області Малин увійшов в 1937 році, після адміністративного розділу території, коли була створена Житомирська область у її нинішніх межах.
Під час численних розкопок на місці Малинського городища археологи знайшли безліч доказів того, що фортеця була взята монголами штурмом і спалена. Були знайдені наконечники монгольських стріл, інша зброя, аж зовсім не російська. Монголи пішли, а городище знову піднялося з попелу. Спочатку Малин входив до складу Київського князівства, а з початку XIV століття увійшов до складу Великого князівства Литовського. Навколо фортеці виріс посад, що поступово розростався шляхом колонізації околишніх земель селянами.
В 1569-му році Малин після підписання Люблінської унії ввійшов до складу Польського королівства. А в 1648-му році в місті спалахнуло повстання й практично всі місцеві жителі влилися до складу ополчення армії Богдана Хмельницького. Це врятувало Малин від штурму козаками (Житомир і Коростень саме постраждали від військ Богдана). Однак у результаті Андрусівського мирного договору малин залишився під владою Польщі й до складу Російської імперії ввійшов тільки в 1793-му році, ставши маленьким селищем Київської губернії, одним з багатьох.
Перед Першою Світовою війною населення Радомишля становило близько п'яти тисяч чоловік. В архівах за цей період можна знайти цікаві відомості про те, що вже тоді в Радомишлі основним джерелом доходу було виробництво пива. Правда, як показують поліцейські документи, виробництво це було досить специфічним, що виявляється з рапорту повітового пристава Радомисльського повіту на ім'я губернського поліцейського начальства: "Довожу до Вашої відомості, що в Радомислі прийняло загрозливі розміри самогонне варення пива з наступним несанкціонованим продажем його. Самогонне пиво, вироблене в домашніх умовах без належного дотримання санітарних умов викликає захворювання в споживаючих його всілякі, аж до кишкових розладів і навіть смерті від отруєння. При виробництві самогонного пива самогонники використовують навіть кал мишей, а вариться воно часто без дотримання рецептури й нагадує по смаку не пиво, а звичайну брагу. Поліція намагається контролювати несанкціонований продаж самогонного пива й за останній місяць нами виявлено й ліквідовано 7 домашніх цехів, а 11 самогонників були притягнуті до відповідальності...". Так що традиції пивоварства в Радомишлі мають глибоке коріння.